Проєкти кіборга Терещенка
Журналіст Олександр Терещенко ще у 2014 році добровольцем пішов захищати Україну від росіян. Під час оборони Донецького аеропорту повністю втратив праву руку та кисть лівої, зазнав важких травм ока. Попри це, він знайшов у собі сили повернутися до повноцінного життя. Працював заступником начальника Академії патрульної поліції у Києві, заступником міністра у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб, начальником управління у справах ветеранів та ВПО Миколаївської міської ради. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Олександр Терещенко, за підтримки литовських колег, заснував Міжнародний благодійний фонд і допомагає побратимам на фронті. Разом з однодумцями за підтримки міжнародних партнерів він реалізує проєкти «Життя після війни» та «Я зміг і Ти зможеш!», спрямовані на соціальну адаптацію ветеранів та ветеранок, які втратили зір або мають ампутацію кінцівок.
А нещодавно Олександр Терещенко самотужки здійснив пішу подорож відомим паломницьким маршрутом – Шляхом святого Якова, подолавши 280 кілометрів.
Як це йому вдається, ветеран російсько-української війни, кіборг, кавалер ордена «За мужність» III ступеня, «Народний Герой України» розповів кореспонденту Укрінформу.
280 КМ ШЛЯХОМ СВЯТОГО ЯКОВА – МІСІЯ ЗДІЙСНЕННА
«Я завжди був людиною, яка не терпіла безпорадності. До поранення робив удома все сам. Тому після втрати рук у мене в голові була лише єдина думка – як стати незалежним від сторонньої допомоги. Вже у лікарняній палаті я розмірковував, як мені самому навчитися їсти. І ледь зажила ліва кукса, попросив до спортивного напульсника пришити ложку, до іншого – виделку, щоб я зміг ними користуватися. Далі почав думати, як самостійно ходити до туалету, бо ця ситуація мене вбивала. І так крок за кроком навчався давати собі раду. Далі я почав займатися громадською діяльністю, працювати у поліцейській Академії, де треба було ходити в однострої і о 8:10 вже бути на роботі – це мене дуже мотивувало», – розповідає Олександр.
А ще він пригадує, як увів в оману рідних, щоб залишитися наодинці на квартирі у Києві і переконатися, що зможе обійтися без сторонньої допомоги. Протягом двох тижнів Олександр самостійно одягався, готував їжу, варив каву і їздив на роботу. Це була стресова ситуація, але саме тоді ветеран опанував найбільше побутових навиків.
«Найважчий шлях – той, який ми проходимо наодинці, бо нікому пожаліти. Був час, коли я думав, що виконати ту чи іншу дію для мене – місія нездійсненна. Наприклад, закрапувати собі очі. У мене травма ока, тож маю це робити тричі на день. Це стримувало мої переміщення. Але я навчився це робити самостійно, як із протезом, так і без нього. Так само вже у цьому році я вперше спробував голити бороду і вуса електричною машинкою. Я був сам вдома, дружина поїхала на лікування. Спробував – і все вдалося», – ділиться набутим досвідом мій співрозмовник.
Він постійно ставить перед собою щоразу складніші завдання, виконати які інколи не під силу навіть людині, що не має порушень здоровʼя. Одним з таких випробувань став Шлях святого Якова.
«Я вийшов із Португалії, міста Порту, і йшов майже три тижні до іспанського містечка Саньтяго-де-Компостела, де зберігається прах святого. Вибрав шлях уздовж узбережжя океану, гірськими стежками. Проходив 15–28 км за день. Адреналін зашкалював, адже ти сам, в іншій країні, без знання мови… Але страху не було, бо то був шлях духовного пошуку наодинці зі своїми думками. Це була моя мрія ще до війни, і вона збулася. Тепер я планую пройти цей шлях вже найдовшим маршрутом – 800 кілометрів», – каже ветеран.
«ЯКЩО ХОЧЕШ ЗМІНИТИ СВІТ – СПОЧАТКУ ЗАСТЕЛИ СВОЄ ЛІЖКО»
Ідею зробити проєкт, щоб ділитися своїм досвідом з ветеранами та ветеранками, Олександр Терещенко виношував давно. Він сам був героєм мотиваційних фільмів, в яких розповідали про те, як людина з інвалідністю не лише адаптувалася до життя, а й досягла чималих успіхів.
«Але в цих фільмах показували лише вершину піраміди, а за кадром завжди залишалося головне: скільки треба докласти зусиль, щоб хоча б елементарно давати собі раду в побуті, не кажучи вже про те, щоб ходити на роботу. Тепер дуже багато поранених, які мають ампутації рук чи ніг. Це здебільшого молодь і люди середнього віку, яким потрібно повертатися до активного життя. Натомість вони не мають елементарних навиків самообслуговування, а без цього заклики прагнути до якихось успіхів – кар’єрних чи спортивних – позбавлені сенсу. Адже вони сидять вдома і не виходять на вулицю», – продовжує розповідь Олександр.
І додає, що звернувся до посольства США в Україні як випускник програми конгресу «Відкритий світ» і отримав грант на реалізацію проєкту «Я зміг і Ти зможеш!». За його умовами буде виготовлено 12 фільмів з відеопорадами на різні побутові теми. Буде також додано друковану методичку з детальним описом усіх дій. Передбачено і 12 подкастів на тему соціальної адаптації.
Важливо, що йдеться не про лозунги чи заклики, а про покрокові дії стосовно того, як самостійно себе обслуговувати і виконувати все те, що робить кожна людина, яка має власні кінцівки.
«Першу тему мені навіяв мотиваційний ролик адмірала ВМС США Вільяма Макрейвена “Якщо хочеш змінити світ – спочатку застели своє ліжко”. Його суть у тому, що для досягнення великого успіху треба починати з маленьких справ. Бо коли ти не можеш це зробити, то навряд чи здатен на більш серйозні справи.
Коли я працював в Академії патрульної поліції, застилання ліжка було обов'язковим для майбутніх поліцейських. Щоб мати моральне право вимагати виконання від інших, я вирішив навчитися робити це сам. Допомагав собі зубами, ставав на коліна, але все вийшло. Це допомогло рухатися далі», – наголошує мій співрозмовник.
У відеопорадах також йтиметься про те, як, не маючи рук, самостійно одягатися, готувати собі їжу, правильно облаштувати туалет.
«Свій день ми починаємо з ванної кімнати. Тож я на власному прикладі демонструю процес гоління, показую, які саме потрібні для цього пристосування, на якому рівні має бути поличка для мила, шампуню та зубної пасти. Зрозуміло, що використати вже готовий кейс зможуть не всі, бо у кожного – різні ампутації, звички, але це можна взяти за основу й адаптувати до себе.
Ми також хочемо залучити до цієї справи ветеранів, які переміщуються на кріслах колісних, щоб вони теж поділилися своїм досвідом. Тож закликаємо їх заповнити анкету і взяти участь у проєкті. Ми приїдемо до них, щоб зняти відео, або вони самі фіксуватимуть свій досвід, а ми будемо максимально його поширювати по реабілітаційних центрах, ветеранських просторах, громадах, щоб якомога більше людей змогли побачити це і використати», – каже ініціатор проєкту.
ПРОТЕЗ-ГАЧОК З НІЧНОГО ЖАХУ ПЕРЕТВОРИВСЯ НА ВІРНОГО ПОМІЧНИКА
Ще один важливий аспект проєкту полягає у практичних порадах людям з ампутацією щодо підбору протезів. Адже людина, яка втратила кінцівки, не має досвіду користування такими. Тож найперше їй хочеться, щоб протез був максимально схожим на живу руку.
«Я сам через це пройшов. У мене біонічний протез, який має кисть, дуже подібну до людської, та гачок. Спочатку для мене гачок був нічним жахом, я не уявляв, як буду з ним заходити у транспорт, переміщуватися вулицею… Адже на мене всі звертатимуть увагу. Тепер, маючи певний досвід користування, я віддаю перевагу саме йому. Він значно функціональніший: завдяки йому я даю собі раду як вдома, так і в самостійних подорожах. Щоправда, в екстремальних мандрівках, на кшталт мого паломництва, я б все ж таки використав механічний протез. Біонічний досить вразливий у вологому середовищі та до механічних пошкоджень, потребує підзарядки до двох разів на тиждень. До слова, мій протез вийшов з ладу на третій день подорожі, значно ускладнивши її перебіг. Тому я з нетерпінням чекаю, коли зможу отримати механічний, щоб відважитися на нову мандрівку», – уточнює Олександр.
Він також упевнений, що більшість вироблених в Україні протезів мають хорошу якість. Адже переважна частина їхніх складників – імпортного виробництва. Свій перший протез Олександр робив у Німеччині, де проходила стажування його нинішня протезистка Оксана Литвиненко з Харківського інституту протезування, який переїхав до Львова. Тепер чоловік обслуговується лише у неї і задоволений результатом.
«Вона виготовила мені протез, який нічим не відрізняється від німецького. Щоправда, до неї тепер дуже важко потрапити через надмірну зайнятість. Але я завжди кажу, що краще це робити в Україні, бо подекуди протези виходять з ладу. Десь щось відійшло – і потрібно швидко відкоригувати. Це займає небагато часу, інколи вистачає консультації телефоном, але треба, щоб фахівець був недалеко, це як сімейний лікар. Бо коли я відправляв до Німеччини на ремонт свій перший протез, змушений був кілька тижнів обходитися без нього», – ділиться досвідом ветеран.
Водночас він наголошує, що людський фактор ніхто не відміняв. Буває, що ставлять протез не той, що потрібен людині, а вироблений на підприємстві, з яким співпрацює цей конкретний фахівець.
«Є випадки, коли побратими отримують протез модний, багатофункціональний, який може мало не дулі показувати, але при цьому з ним не можна сходити до туалету, що для повсякденного життя значно важливіше», – упевнений ветеран.
На його думку, процес протезування кінцівок в Україні перебуває на досить високому рівні. Ще з 2015 року працює державна програма, відповідно до якої виділяється фінансування. Але проблема полягає у тому, що виділені державою кошти освоюються аж ніяк не повністю через великі черги за цією послугою і брак кваліфікованих фахівців. Підприємства просто не встигають виготовляти протези, бо процес виробництва потребує певного часу, плюс їх треба обслуговувати, а кількість людей з ампутаціями постійно збільшується. Крім того, розвиток новітніх технологій в цій галузі не стоїть на місці, на відміну від граничної вартості протезів, регламентованої відповідною постановою Кабміну. Тому в деяких випадках держава не покриває повної вартості новітніх протезів підвищеної функціональності.
З усім тим сьогодні сфера протезування переживає своєрідний бум. З’являється багато нових підприємств, іноземці охоче інвестують у це виробництво. Тому є сподівання, що незабаром ця проблема розв’язуватиметься в більш стислі терміни.
ВИЙТИ З ТЕМРЯВИ, А ПОТІМ – І З БУДИНКУ
Варто зазначити, що новий проєкт – це своєрідне продовження попереднього під назвою «Життя після війни», який команда Терещенка реалізує ще з минулої осені разом з Національною асамблеєю людей з інвалідністю, Благодійним фондом «Побачимо перемогу» та громадським об’єднанням людей з інвалідністю по зору «Сучасний погляд». Він присвячений ветеранам та ветеранкам, які втратили зір, і теж спрямований допомогти їм орієнтуватися у просторі.
За інформацією О.Терещенка, наразі лік людей, які втратили зір, захищаючи Україну, йде на сотні, і їх кількість збільшується. Точної цифри немає, їх нечасто побачиш на вулицях, здебільшого вони сидять вдома, але так не має бути.
Тож в рамках проєкту «Життя після війни» вже відбулося сім зборів, під час яких близько 40 ветеранів вчилися бути самостійними.
«Разом з партнерами ми розробили програму, підібрали тренерів, також із тих, які вже самі адаптувалися після втрати зору і можуть навчати інших за принципом “рівний рівному”», – розповідає організатор проєкту.
Працює це так. Набирають групу незрячих та тренерів. Їх розміщують в реабілітаційному центрі, де вони вчаться опановувати «білу тростину» та низку мобільних додатків, які допомагають перейти вулицю, приготувати їжу, обійти себе в побуті.
«Ми виїздили на Львівщину в Західний реабілітаційно-спортивний центр Національного комітету спорту людей з інвалідністю, де є всі відповідні умови. Спочатку учасники тренінгу вчилися орієнтуватися з тростиною у приміщенні. З ними працював психолог. Це дуже важливо, адже людям дуже складно “виходити з темряви” і починати щось робити самостійно, особливо тим, хто вже тривалий час перебуває у такому стані. Після того як вони набували певних навиків, ми виїздили у райцентр, де учасники програми намагалися виконати вже складніші завдання, як-от перейти вулицю або прогулятися тротуаром», – розповідає Олександр і додає, що паралельно ведеться робота з родинами. Їх знайомлять з правилами супроводу такої людини, щоб уникнути гіперопіки. Важливо, щоб близькі допомагали ветерану розвиватися, а не все за нього робили.
СТАТИ ПОВНОПРАВНИМИ ЧЛЕНАМИ СУСПІЛЬСТВА
Далі переходили до наступного, ще складнішого етапу – виїздили до обласного центру. Зазвичай це було місто Рівне, яке найбільш пристосоване для переміщення незрячих. Там вони мали змогу пробувати самостійно ходити за покупками, їздити у громадському транспорті тощо.
Ще один етап проєкту передбачає, що тренери виїздять додому до ветеранів і на місці допомагають їм засвоїти отримані знання в конкретних житлових умовах, відпрацьовують з ними маршрути до магазину, аптеки, лікарні.
«Важливо, щоб після наших тренінгів людина почала виходити з дому, розвиватися і навіть працювати. Для тих, хто пройшов перші два етапи, ми у Чернівцях орендували два котеджі, де незрячі ветерани мали жити і повністю себе обслуговувати: ходити на ринок, в аптеку, готувати. Ми вирішили проводити такі заходи у різних містах України, щоб нагадувати, що серед нас є люди, які втратили зір, але вони – такі ж повноправні члени суспільства і не повинні сидіти у чотирьох стінах.
Він також звертає увагу на те, що наразі є проблема з пошуком учасників таких програм. Адже нема офіційної бази даних про характер травм у ветеранів. З одного боку, медики посилаються на лікарську таємницю, з іншого – через психологічні бар’єри не кожен хоче виносити свої проблеми на широкий загал. Тому організатори закликають усіх, хто має такі порушення здоров’я, звертатися до них і проходити тренінги. Бо що раніше розпочати реабілітацію, то кращими будуть результати.
Зрозуміло, що лише потугами громадського сектору ці проблеми не розв’язати. Занадто багато вчорашніх військовослужбовців потребують такої допомоги. За словами О.Терещенка, наразі є намагання створити таку державну програму. Тож він має надію, що згодом вдасться долучити до цього процесу державні органи та місцеве самоврядування: «Бо важливо не лише навчити людину орієнтуватися, а й створити відповідні умови, щоб здобуті навики не були втрачені. Скажімо, якщо хтось живе у селі чи містечку, де немає не те що тротуарів, а й доріг, то він приречений сидіти вдома. Радує, що останнім часом почали більше приділяти уваги Національній стратегії зі створення безбар'єрного простору. Також, як відомо, ініціативу “Без бар'єрів” започаткувала і перша леді України Олена Зеленська», – констатує Олександр.
І хоч, на його погляд, у цих діях поки що немає системності, але принаймні всі вже розуміють, що людей, які переміщуються з тростиною, на кріслі колісному чи на протезах, ставатиме дедалі більше. А отже, проблема потребує значно більшої уваги.
Алла Мірошниченко, Миколаїв
Фото з архіву Олександра Терещенка
