Фільм "Людина, що вбила Дон Кіхота", або Палиця з двома кінцями
Показ стрічки «Людина, що вбила Дон Кіхота» викликав овацій більше, ніж на Каннському кінофестивалі, який вона закривала. І я з Одесою згоден.
Чи це тому, що мешканцям української перлини біля Чорного моря притаманніший гумор, в різних його проявах, чи тому, що приїжджі на Лазурний берег аж надто вибагливі, доволі по-снобістськи налаштовані та пересичені кіно як таким, - невідомо. Можна лише поспівчувати творцеві, кинутому долею на амбразуру самовідданості та невблаганного захоплення ідеєю, - і це неможливо інакше назвати, як сполученням одночасно любові до класики, любові до інтерпретації та творчою пристрастю.
Але при цьому, так само можна поспівчувати і тим критикам та глядачам, котрі фільм не сприйняли - вони позбавили себе ігристої насолоди взяти участь у фантазуванні великого фантазера, здатного у своїх режисерських мареннях піти далі за інших, і навіть якщо він заблукав, - виверти його фантазії все одно неповторно цікаві. А гарне кіно це і пропонує - вуаєристичний акт підглядання одних за візуалізованою уявою інших, бажанням загубитися у недоступних «мені» «твоїх» уявленнях про світ та його ненавмисно кривому дзеркалі, кінематографі.
Поза сумнівом, що складніший витвір, то більше у нього вірогідних інтерпретацій. У «Людини, що вбила Дон Кіхота» тлумачень може бути чимало - через його кіношну закрученість... хоча, як на мене, - висновки однозначні. І йдеться у Гілліама про наріжні камені творчості, тобто і про твір, і про творця.
Твоя ідея, що на початку має один вигляд, наприкінці виглядатиме жахливо інакшою (для тебе), часом до повної відрази і нерозуміння - як могла статися така трансформація?! Фактично творець сам вбиває свою ж ідею, бо коли творити вже почав, процес творення до кінця контролювати неможливо, як ланцюгову реакцію. Це сизифова доля кожного великого режисера, письменника, композитора - будь-якого митця. А з іншого боку, митець, захоплюючись ідеєю, може завести себе на такі манівці психічної активності, з яких вже нема вороття, лишень до божевільні. «Людина, що вбила Дон Кіхота» - це per aspera ad astra Гілліама, де терни були цілком справжні, а от зірки - як фантом, принаймні для Канн, а той, хто їх бачить, не є прийнятним для розважливої публіки.
Рухаючись від роману Мігеля де Сервантеса Сааведри «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ла-Манчі», Гілліам утворив своєрідну стрічку Мебіуса: він перекрутив доріжку сюжету, - зробив фільм про фільм про Дон Кіхота, - але все одно продовжив звертатися до роману, і стрибає він від роману до фільму про роман так часто, що стрічок Мебіуса стає дедалі більше і більше.
Певним аlter ego режисера у фільмі є герой Адама Драйвера. Він, граючи режисера, намагається зняти фільм про Дон Кіхота, про якого сам вже знімав 10 років студентську роботу, але (мов персонаж з «8 1/2 » Фелліні) сумнівається у тому, що робить, шукаючи спосіб відтермінувати зйомки, поки не спаде щось путнє на думку. І воно приходить. Він бачить фото зі свого старого фільму, і той таки актор в образі Дон Кіхота 10-річної давнини йому видається ідеальним, і зараз, тільки б його знайти. І він кидається на його пошуки, і знаходить, але чує, що чоловік досі вважає себе живим літературним персонажем, а режисер для нього - Санчо Панса.
Все тло зйомок фільму дуже впізнаване: та ж метушня, що і всюди на знімальних майданчиках - та сама божевільня, коли треба знімати сцену, а вона не готова, або коли сцена готова, а режисер не знає, як знімати, і коли всі говорять одночасно, питаючи про акторів, декорації, костюми, гроші, наступні сцени, а тут ще й продюсери валяться на голову зі своїми абсурдними пропозиціями-вимогами...
Автобіографічності фільмові Гілліама не бракує. Що він робить? Він кидається з головою в дуже підступну гру між реалізмом і фантасмагорією. Коли режисер знаходить свого актора, він, аби той пішов із ним, погоджується називатися Санчо і грає за правилами роману Сервантеса, періодично бунтуючи, втікаючи і наштовхуючись на вже свої пригоди, втім такого ж дивного характеру, як і у персонажів роману. Але від Дона Кіхота він не може відірватися.
Як і від продюсера свого фільму, котрий намагається паралельно залагодити проблеми компанії, у свою чергу граючи у слизьку гру з власником відомої марки горілки, російським багатієм, якого називає то «російським мудаком», то «російською свинею», то іншими адекватними ситуації словами. Шляхи всіх героїв перетинаються у точці «Х», де вже фігурує і романна Дульсінея, і дружина продюсера. І фінал стає апофеозом всього - гілліамського марення і жанрового еклектизму, кольорів та костюмів, театру й цирку.
Театральне дійство, влаштоване багатієм у старовинному замку, - це балаган і дебош, схожий на великопостановочні весілля та гулянки російських олігархів, де блюзнірство ходить попід ручку з кітчем. Це занадто яскраво, надміру вицяцьковано, але дуже навіть своєчасно і доречно, показуючи і світ осатанілих грошових мішків, і розмах режисерської фантазії, навпіл зі сміливістю. Бо таку феєрію мало хто міг би наважитися зобразити на екрані, не схожу на дорогі голлівудські проекти, і так само далеку від артхаусних стрічок.
Власне, тому й зрозумілий перший титр фільму - «нарешті, після 25 років чекання». Уявити собі важко, що саме стільки Террі Гілліам, прославлений режисер, гуру нонконформістського і неполіткоректного кіно («Монті Пайтон і Священний Грааль», «Страх і ненависть у Лас Вегасі») і водночас - колишній працівник Голлівуду («12 мавп», «Король-рибалка»), - що він не матиме підтримки ні від студій, ані від приватних інвесторів, і коли нарешті підтримку знайде, аж 2016 року, втратить свій фільм за рішенням суду, який змусить віддати «Людину...» продюсерові, який мав нахабство підсунути режисерові кабальний контракт. Яка зла іронія! Саме про це він говорить у фільмі, саме про це йдеться всім творчим людям, жертвам відсутності у світі справедливості, змушеним вічно тягти камінь догори і знову піднімати його знизу...
Дон Кіхот завжди приречений вмирати, каже Гілліам, але, як Фенікс, він завжди відроджується, у нас самих, або в режисерах, які роблять фільм про нього, або в режисерах, які знімають фільм про режисерів, які знімають фільми про Дон Кіхота. Тут питання тільки у тривалості часу творення й у результаті. На щастя, одному з Пайтонів круто допомогли зіркові актори, неоціненний ресурс у наш час. Адам Драйвер у ролі режисера - це справжня вдача для фільму: представник оновлених «Зоряних воєн», він є медійним обличчям, привабливим для інвесторів та широкого глядача, а поза цим - багатогранний актор, відкритий у повну силу Джимом Джармушем у тонкому і чуйному «Патерсоні». Йому до пари ідеально підійшов Джонатан Прайс, якого не можна забути після «Гри престолів» і який зараз грає Папу Римського Франциска: зіграний ним Дон Кіхот саме такий, яким його й уявляєш, до найменших кінчиків вус і посмішки блаженного.
І Стеллан Скарсгард, як антитеза, та не героєві Драйвера, а саме Дону Кіхоту - з його подвійним дном у фільмах Ларса фон Трієра, жахом із «Дівчини з тату дракона» Девіда Фінчера та нахрапистою манерою в голлівудських «Торі» та «Месниках». І звісно, наша Оля Куриленко, що не має таланту, подібного до вищезгаданих артистів, але має за спиною ролі у «бондіані» й майстерність показати хтивість. А якщо додати до цього Жорді Молла («Маха оголена», «Коломбіана», «Ріддік») букет утворюється справді запашний і пікантний водночас...
Ярослав Підгора-Гвяздовський. Одеса
