Віра Холодна. 2. Замерзла зірка

У першій частині публікації про «королеву німого екрану», полтавчанку Віру Холодну йшлося про її юні роки, перші спроби в кіно і стрімкий злет, загальну любов глядачів і змагання кіношкіл.

Чого хочуть жінки чи чого хочуть чоловіки – питання вторинні. Перебравшись до Москви, харківський кінопромисловець Дмитро Іванович Харитонов (1886-1946) точно знав, чого хочуть глядачі. Адже в індустрію Великого Німого він прийшов не з глядацької зали, а саме з бізнесу, відтак до всіх цих рожевих картинок було йому байдуже. Шоу-бізнесом реальні імпресаріо займаються не для того, аби догоджати дивацькому самоїдству творців, а щоби грошей побільше на інших заробити. Чим точніше продюсер розуміє, чого потребує споживач, тим краще йдуть справи в артистів.

Ще 20 жовтня 1907 року в Харкові за адресою вул. Московська, 8 21-річний купець Д.Харитонов відкрив свій перший сінематограф – “Аполло”. У 1913 році наркотично засвітився другий світоч Великого Німого – кінотеатр “Ампір”, що теж належав молодому кіновиробникові. Два роки по тому товариство “Торговий дім Харитонова" вже об’єднувало кінотеатри, кінопрокатну контору “Аполло” й філіали в Одесі, Ростові-на-Дону і навіть Санкт-Петербурзі.

У 1909-1912 рр., трохи подорослішавши, у Харкові продюсер творчо підійшов до бізнесу, почавши... фінансування та виробництво власних фільмів і “кінобалакучих картин”. Аби впливати на смаки кіноглядача, у 1915-1916 рр. він видавав у Харкові сінематографічний журнал – “Южанин”.

Особистість у кіноіндустрії Імперії вирішувала все! За один 1916 рік у власному кіноательє харків’янин фінансово забезпечив знімання, як мінімум, двох десятків фільмів: “Біла троянда”, “Воскреслий Дон-Жуан”, “Міражі”, “Золотий вихор”, “Життя за життя”, “Ілля Мурін”, “Біля комину”, “Безневинна жертва”", “У світі має панувати краса”, “Принцеса Грьоза”, “Заради щастя”, “Дитя-крихітка”, “Роковий талант”, “Місячна красуня”, “Шахи життя”, “Розірвані ланцюги”.

Хоча конкуренти вважали наявність трьох кінозірок в одній картині комерційно невиправданим, розрахунки продюсера Д.І.Харитонова не підвели. Стрічка “Біля комину” (1916) і наступні за нею фільми, спрацьовані за новими зірковими лекалами, досягли рекордного для дореволюційного кінематографу успіху.

*  *  *

Кілька фактів. В Одесі “Біля комину” неперервно показували 90 днів, у Харкові – 72. У найбільшому кінотеатрі “Ампір”, що належав “Торговому дому Харитонова”, прокат картини поновлювали чотири рази! І – щоразу за квитками на покази  шикувалися величезні черги!

Мінялись епохи: закінчився Срібний вік, почалася колективізація. Встиг змінитися й суспільний лад.

Було народжено покоління нових режисерів і клоунів від революції.

А тим часом мелодрама “Біля комину”, знята режисером Петром Чардиніним за однойменним... романсом, збирала повні зали.

Успіх одного з перших вітчизняних блокбастерів перевершив успіх усіх стрічок, знятих у царській Росії. Хоча деякі стрічки забороняли, а за деякі – мовчки розстрілювали. Щоб картина “Біля комину” продовжувала тішити око кіноглядача, спеціальний творчий колектив під проводом надзвичайно талановитого монтажера Есфір Шульц придумав підступний план. Із кварталу в квартал ентузіасти чистої світлотворчості перемонтовували й перемонтовували відзнятий матеріал, міняли написи, переставляли епізоди. І все це заради того, щоб у черговій версії монтажу у фільмі проявлялася... безглузда революційна ідеологія. Біля труни покійної (дружина й коханка Віра Холодна) зустрілися двоє – убиті горем чоловік (Вітольд Полонський) та коханець (Володимир Максимов).

Кінотрагедію про розбиту багатим коханцем нещасну сім'ю з прокату зняли тільки 1924 року – та й то за спеціальним рішенням Головрепеткому (Комітету з контролю за видовищами та репертуаром Наркомпросу РРФСР).

Страшенно прикро, коли нині деякі записні кінознавці сором'язливо пишуть:

- На жаль, фільм не зберігся.

Тим часом слід чесно вказувати:

- За Радянської влади цензура стрічку свідомо знищила! Просто взяли – і шедевр... змили! Як і сотні дореволюційних фільмів.

Чи варто й дивуватися: з 80 картин, у котрих сяяла “королева екрану” Віра Холодна, до нашого часу дійшли... п'ять.

І справа тут не в упередженому ставленні радянської влади до дружини білогвардійського поручика. Інший факт: до 1917 року режисер Петро Чардинін поставив більше 200 фільмів, з яких збереглися... 34.

*  *  *

Замість інтермедії. На 1916 року кіновиробництво в Росії сягнуло апогею – ситуація в кінематографі склалась унікальна. Вирувала Перша світова війна, тож свіжі іноземні фільми у прокат вже не потрапляли, а величезний ринок заповнював національний виробник. Конкуренція між товариствами й ательє зростала, адже знімати фільми стало вкрай вигідно.

Небувалий успіх мелодрами “Біля комину” спонукав “Торговий дім Харитонова” викинути на кіноринок сіквел – “Забудь про комин, у ньому згасли вогні...” Сюжет повторював колізію першої частини – хіба що ледь змінились дійові особи; другу чоловічу роль тепер виконав не Вітольд Полонський, а Осип Рунич. Продовження мало колосальний успіх, хоча на екрани потрапило якраз на початку листопада 1917 року, у дні Жовтневого (!) перевороту.

У харківському театрі “Ампір”, як повідомляло видання “Кіно-журнал”, "увесь час постановки стояла величезна черга”. З точки зору бізнесу все було прораховано продюсером ідеально. Мелодрама на тему циркового життя “Забудь про комин, у ньому згасли вогні...” за участі перевіреного тандему Холодна-Максимов і двосерійний фільм-бенефіс “Мовчи, смутку... мовчи...” (1918) позначили рекордні збори в кінематографі своєї епохи.

Тим часом з місяця в місяць режисер, художник й оператор в одному флаконі Петро Чардинін, крадькома закоханий в акторку, відшліфовував алмаз Віри Холодної в унікальний діамант – кожен рух, кожен прийом, кожен погляд. У 1916-1919 рр. було знято понад 30 картин за участі “королеви екрану”.

Траплялись навіть незвичайні прецеденти: одночасно в одному сінематографі у різних залах демонстрували кілька нових картин за участі народної актриси. Навіть коли в країні від революцій стало не до Великого Німого, а справа “Торгового дому Харитонова” почала занепадати, весною 1918 року в кінотеатрах Росії глядача тішили шість стрічок із В.Холодною в головних ролях.

Про те, що полтавська попелюшка перетворюється на легенду, свідчили найнезугарніші чутки, які полізли з обивательського середовища. Одні, наприклад, стверджували, що син одеського “чайного короля" застрелився через невдалий роман з кінозіркою. Інші переконували: Віра Холодна застрахувала свої очі на півмільйона рублів!

*  *  *

Незважаючи на політичні потрясіння, 1917-й виявився для кіноатриси бурхливим у творчому плані роком. Картини від товариства “Торговий дім Харитонова” зробили касу: “Столична отрута”, “Заради щастя”, “Тортура мовчання”", “Біля комину”, “Знівечені душі”, “Чому я безтямно кохаю”, “Як вони брешуть”, “На вівтар краси”, “Тобою страчені”, “Блукаючі вогні”, “Забудь про комин, у ньому згасли вогні...”, “Людина-звір”.

Темп вони тримали скажений: 12 фільмів за рік – по три тижні на стрічку! Коли 9 (22) червня 1917 року – уявляєте, улітку, в Ялті, від пневмонії! – у віці 52 роки раптово помер режисер, сценарист і художник Євген Францевич Бауер, творець екранної Віри Холодної, – оплакувати покійного часу забракло. Імпресаріо звелів Мальвіні працювати.

На той час красуні-полтавці російські та закордонні продюсери вже не раз пропонували покинути Росію - акторка давно завоювала популярність у Західній Європі, Північній Америці й Азії (у Туреччині і навіть Японії). Контракт на десять років пропонували Вірі Холодній у Німеччині. Кликали "королеву екрану” до себе Франція та Сполучені Штати..

Вона всім відповідала відмовою: мовляв, її місце на Батьківщині. Дійсно, один із номерів “Кіно-газети” опублікував 1918 року інтерв’ю:

- Тепер розлучитися з Росією, нехай змученою та понівеченою, боляче й злочинно, і я цього не зроблю.

Разом із тим починалися необоротні процеси... Совок розбирався – що до чого. Хоча в 1918 році за участі Віри Холодної було знято дванадцять картин – “Казка кохання дорогого”, “Мовчи, смутку... мовчи”, “Останнє танго”, "Живий труп”, "Тернистий слави шлях”, "Жінка, що винайшла любов”, "Міщанська трагедія”, “Циганка Аза”, “Міс Кетті”, “У лабетах кохання”, “Дама з камеліями”, “Сповідь монахині” та “Княжна Тараканова” (дві останніх екрану так і не побачили) – у радянський прокат потрапили лише чотири.

*  *  *

Соціальні катаклізми завжди трапляються невчасно.

Громадянська війна застала акторку в Москві. Як згадувала рідна донька актриси:

- У травні 1918 року студія виклопотала для мами вагон, і, наспіх попрощавшись зі знайомими та друзями, ми виїхали до Одеси. Тато через поранення їхати не зміг, але пообіцяв приїхати до нас, як тільки дозволить нога. З татом у Москві лишилась маленька Нонна, котра через вік була б перешкодою в такій мандрівці, і прабабуся – приглядати за господарством.

Разом з семирічною донькою Женічкою пізньої весни 1918 року актриса вирушила до перлини біля моря не з тим, аби поніжитись під південним сонцем – сюди рушила представницька кіноекспедиція, щоб закінчити картину “Княжна Тараканова”. Оскільки саме в Одесу, у порт на чорноморському узбережжі з унікальним світлом і кліматом, на Малоросійський (Французький) бульвар з Москви продюсер Д.І.Харитонов перевів свою московську “фабрику кінематографічних картин”!

Між іншим, це робилося за особистої підтримки першого наркома просвіти РРФСР А.В.Луначарського й командувача Московського військового округу М.І.Муралова – ось що значить “зв’язки”.

Між іншим, сюди ж, до Одеси, у двоповерхову будівлю по вул. Преображенська, 21, того ж року переїхала й дистриб’юторська компанія успішного харківського кіновиробника – “Прокат кіно Д.Харитонова”. Неймовірно, проте 1918 року в Одесі конкурувало шість приватних кіностудій, працювало 70 кінотеатрів – можна сказати, вирував справжній російський Голлівуд!

За впливової підтримки з Москви революційна влада в Одесі послужливо йшла назустріч Вірі Холодній. Сестра Софія писала, що навіть в умовах найжорсткішої економії електрики комісари, “знаючи, що в стрічці буде Віра Василівна Холодна, відпускали знімальній групі електроенергію та плівку по можливості безперебійно”.

Видно, на той час акторка точно стала знаковою фігурою.

Як тільки на екрани вийшов фільм “Живий труп” (1918), на виконавицю, що зіграла у стрічці циганку Машу, звернув увагу сам Костянтин Сергійович Станіславський (1863-1938). Узимку 1918 року художній керівник і режисер Московського Художнього театру запропонував “королеві екрану” вступити до трупи МХТ, поманивши роллю Катерини в п’єсі “Гроза” Олександра Островського. Як не лякав метр – мовляв, над театральною роллю доведеться багато й наполегливо трудитися – рік або й більше! – спробувати себе на підмостках вона не вважала за необхідне. При щільному графіку зйомок подібне рішення означало б розрив із кінематографом. Поміркувавши кілька днів, акторка відправила К.С. Станіславському листа... і ввічливо в пропозиції відмовила.

*  *  *

Отож, у складі знімальної групи влітку 1918 року витончена, рафінована, наділена неземною красою Віра Холодна прибула до Одеси. А з нею з’явилися продюсер Д. І. Харитонов, режисер Петро Чардинін, популярні в Росії актори “герої-коханці” та “лиходії” – Володимир Максимов, Осип Рунич, Іван Мозжухін, Вітольд Полонський. Усі – в супроводі гамірних сімейств.

“Королеву екрану” супроводжували молодша сестра Софія і донька Женічка, тоді як середня сестра Надя, чоловік Володимир та прийомна донька Нонна залишились у Москві. Ходили чутки, що в особистому житті Віри Холодної настали тяжкі часи - одним махом кінозірка розірвала особисті відносини з чоловіком та колишнім кінопартнером Володимиром Максимовим.

З Першопрестольної їхали довго й ґрунтовно, не гаючи часу на дурниці. По дорозі в Одесу творча експедиція зупинялась в українських містах, у тому числі в Києві та Харкові, щоби десь влаштувати творчий вечір, а десь – концерт. Поспішати було нікуди – в Одесі товариство “Торговий дім Харитонова” закінчувало облаштовувати кіностудію за останнім словом техніки.

Однак простоїв собі Віра Холодна не дозволяла.

Аби підтримувати форму, дорогою вона знялась у кількох картинах. Окрім того, на Півдні України актриса виступила в кількох благодійних концертах на користь Добровольчої армії – зокрема, в Ялті, у міському театрі С.М. Новикова (нині – театр А. П .Чехова).  

Було тоскно... Ще 11 квітня 1919 року на кораблі, присланному з Англії, Крим полишила імператриця Росії Марія Федорівна, надавши можливість пованатажитися на судно всім близьким та знайомим ялтинцям.

З пересадками й дорожніми пригодами вони всі зібрались у Південній Пальмірі. Як згадувала рідна донька кінозірки Євгенія Володимирівна Холодна:

- Врешті решт в Одесі зібрались мати Віри (бабуся Катерина Сергіївна), мої тітки – 21-річна Надя й 12-річна Соня, і я – семирічна. У переповненому приморському місті за допомогою адміністрації студії всемогутнього Дмитра Харитонова нам вдалося винайняти квартиру в будинку Папудова на Соборній площі, 1 (те саме, що й вул. Преображенська, 25).

*  *  *

Із перших днів перебування в Одесі увага місцевих шанувальників перетворилась для Віри Холодної, зі слів сестри Софії, на “справжню катастрофу”. Добре, коли кінозірка була зайнята днями й ночами у знімальному процесі в ательє, вибудуваному на Французькому бульварі, на спеціально придбаній земельній ділянці, яка вважалася приватною власністю, - ніякі витріщаки їм не докучали. Проте варто було Вірі Василівні з'явитись біля флігеля будинку Папудова, на Соборній площі чи здійснити вихід у більш-менш публічне місце – починалася суцільна кара!

Не без гумору місцеві газети подейкували:

- Цікаве явище спостерігаємо на центральних вулицях Одеси. За витонченою молодою жінкою бігають підлітки. Обертаються й оглядають її з ніг до голови й дорослі... То пливе "королева екрану" Віра Холодна!

Не варто грішити – мовляв, до Одеси примхлива зірка приїхала на пляжний пікнік. Нічого подібного! Не з цим імпресаріо, не з Д.І. Харитоновим. Поки споруджували основний кінопавільйон, продюсер часу даремно не гаяв, а розпорядився просто на березі моря поставити декорації. Так, у походних умовах, творча група з Вірою Холодною та Осипом Руничем у головних ролях створила картину “Азра” – за п’єсою “Дочка Йоріо” (“La figlia di Jorio”; 1904) Ґабріеле Д'Аннунціо.

Прем'єра відбулась уже 15 жовтня 1919 року тут же, в Одесі.

У новому одеському кінопавільйоні на Малоросійському (Французькому) бульварі за півроку Віра Холодна зіграла головні ролі мінімум у чотирьох картинах товариства “Торговий дім Харитонова”: “Циганка Аза”, “Міс Кетті”, “У лабетах кохання”, “Дама з камеліями”.

*  *   *

Ситуацію з громадським порядком дещо впорядкували, коли 18 грудня 1918 року місто зайняли французькі війська та частини Добровольчої армії.

Щоправда, виникла інша нав'язлива проблема. Уже на Різдво від іноземних компаній Віра Холодна почала отримувати нав’язливі комерційні пропозиції... зніматися за кордоном. Як записала сестра Софія:

- Фірми обіцяли величезні гонорари, проте Віра рішуче відхиляла... Довелось навіть опублікувати офіційну заяву в пресі, у котрій актриса заявила, що нізащо не полишить Батьківщину в важкий для неї час, і закликала інших колег теж наслідувати її рішення.

Розуміючи, куди воно йдеться, продюсер Дмитро Іванович Харитонов, що завжди вмів тримати ніс за вітром, запропонував Вірі Холодній у майбутньому стати компаньйоном (!!!) його кіноательє за кордоном. І зірка обіцяла подумати... На власні очі вона бачила: в Одесі все складніше знімати фільми – постійно не вистачало плівки, потрібних для виробництва “хімікаліїв”.

Після Водохреща 1919 року життя сяк-так увійшло у звичне для кінозірки русло.

На вулиці Дерибасівській, перед сінематографом “Кіно-Уточкіно”, так само звивалась довжелезна черга на прем’єру “Останнього танго" за її участі. Ну, того, де її героїня, танцівниця Кло, трагічно гинула, заколота кинджалом колишнього коханого.

У вільний від знімального процесу час Віра Холодна давала комерційні концерти, відвідувала благодійні вечори, займалася благодійністю, збираючи кошти на користь малозабезпечених колег, і роздумувала, чи варто йти на весілля, куди її запросив незнайомий мусульманин.

Окремим рядком варто відмітити, що часом кіноактриса виступала з естрадними номерами у місцевих театрах “Гротеск” і “Танго”, іноді – навіть із молодим куплетистом Леонідом Утьосовим (1895-1972), котрий тоді ще не дебютував у кінофільмі “Лейтенант Шмідт – борець за свободу”. Серед звичайного глядача траплялась і така різношерстна публіка, як Григорій Котовський (1881-1925), котрий по-більшовицьки знаходився в Одесі на нелегальному становищі, Михайло Вінницький (Мішка Япончик; 1891-1919), який на ту пору заправляв Одесою, та інші пройдисвіти в законі.

Разом із тим, шалених гонорарів кінозірка давно не бачила. Ось факт: коли на початку січня 1919 року семирічна дочка Женя раптом захворіла на скарлатину, із розкішного готелю “Брістоль” велика сім'я знову з'їхала на приватну квартиру, у флігель... будинку Папудова. Давно призвичаївшись до економії, насамперед – стосовно себе, акторка повернулась до готелю – там було дешевше!

Справа була вочевидь не в статусі – у її розкішному номері, свідчили очевидці, тієї сірої дощової зими температура вище за дев'ять градусів не піднімалась.

*  *  *

Вельми швидко коло одеських знайомств “королеви екрану” значно розширилось, і вона сяяла в товаристві французьких воєначальників і білогвардійських офіцерів, що підживлювало численні плітки. То за неї крутили роман з військовим губернатором Одеси Олексієм Гришиним-Алмазовим (1880-1919), то вкладали в ліжко французького генерала Анрі Фрейденберґа (Henri Freydenberg; 1876-1975), то приписували амурні війни з представником держав Згоди в УНР, французьким капітаном Емілем Енно (Émile Annaud).

Тож нічого й дивуватися, що в оточенні актриси з’явились тайні агенти більшовиків – професійний чекіст Георгій Лафар (маркіз Жорж де Лафар; 1894-1919) й актор кіноательє “Мирограф” Петро Інсаров-Апостол. Збереглися документальні свідчення стеження за кіноакторкою. Зокрема, у Московську ЧК агент Г.Лафар діловито доносив:

- В окремому кабінеті “Будинку гуртка акторів” (Віра Холодна) вечеряє, іноді обідає з друзями, відтає від одеського холоду та невлаштованості. Я мав із нею бесіду. Дама дещо інфантильна, але чуйна й мила, на нашу думку, чарівна. Що дивовижно, слава не запаморочила їй голову. Вона її обтяжує. Генерал Фрейденберґ душі в ній не чує, лине до неї, хоча тримає себе у рамках пристойності.

*  *  *

8 лютого 1919 року “кінозірка Срібного віку” Віра Холодна застудилась. І трапилось це так безглуздо, відразу після благодійного вечора, де збирали пожертви на користь фонду профспілки театральних художників Одеси. Коли актриса кинула поглядом по залу, почувалася моторошно й аж здригнулась.

У театрі було настільки холодно, що партер сидів у шубах, тоді як їй виходити на сцену у відвертому платті з глибоким декольте... Адміністратор, що зустрічав зірку перед концертом на службовому вході, помітив: ще до початку Віру Василівну морозило, і вона не могла вгамувати з жахливий кашель.

За словами імпресаріо Д.І.Харитонова, після того злощасного виступу в Театрі губернського літературно-артистичного товариства на вул. Грецькій, 48А (тепер – Одеський театр юного глядача ім. М.О.Островського) Віра Василівна просто полетіла до готелю “Брістоль” – хотілося просто хоч десь зігрітися.

Наказавши кучерові гнати, вона навіть не підозрювала, що сани можуть перевернутись! Артистка впала в сніг – не допомогли ні хутряне манто, ні муфта, ні плетена накидка. Користі з того всього, якщо під верхнім одягом – вечірня сукня на запах, з глибоким декольте, тонкі панчохи-павутинки, легкі черевички на тонких підборах.

Наступного ранку у “королеви екрану” підскочила температура, і після огляду лікар поставив діагноз: грип. Не бажаючи лишатися на самоті в номері готелю, актриса веліла перевезти її до матері, до чотириповерхового будинку Папудова на Соборній площі. Там і проявилась важка форма грипу з легеневими ускладненнями, відома в народі як “іспанка”. Терміново викликані для консультацій професори Коровицький і Усков діагностували: у хворої ця форма “іспанки” перебігає подібно до легеневої чуми...

Натовп молоді під вікнами апартаментів В.В.Холодної у флігелі будинку Папудова чергував цілодобово. Від уст до уст передавались новини. Тим часом, сидячи на кухні, продюсер Дмитро Харитонов і режисер Петро Чардинін щиро плакали.

Вона цілком усвідомлювала, що з нею відбувається. Щоб про неї не говорили, проте залишаючись до кінця життя вірною дружиною, напередодні смерті Віра Василівна згадала саме про чоловіка й тихо прошепотіла сестрі Соні:

- Володя там, у Москві, не відчуває, певно, що я вмираю.

*  *  *

Кілька днів хвора то поринала в забуття, то приходила до тями. У ранніх сутінках 16 лютого навіть видалося, що справи пішли на краще. У квартирі стало тихо-тихо. І Віра Василівна, не напружуючись, почула, як у дитячій безтурботно грається Женічка. Сидячи в головах ліжка, мати акторки, Катерина Сергіївна, посміхнулась дочці, і Віра тихо попросила:

- Мамо, поклич Женю.

Скоро до спальні шумно забігла дівчинка з лялькою в руках.

- Твоя мама помирає, а ти граєшся? – злегка дорікнула акторка.

Чи спало їй на думку, як театрально це звучить? Або ні: по-сінематографічному? Дублів більше не було, проте ніхто й не вигукнув :

- Знято!

Між тим, кінець від  “іспанки”, що лютувала в Одесі, вона знала.

Так, знала Віра Холодна, що кінець; от знову підступила гарячка!

Промучившись тиждень, о половині на восьму вечора 3 (16) лютого 1919 року, у неділю, велика актриса упокоїлась.

Врятувати зірку, що замерзала, не вдалось досвідченому одеському професорові Леонтію Івановичу Ускову, хоча й лікував він її передовими на той час засобами – аспірином і втираннями камфорного масла; антибіотиків тоді ще не існувало.

Тієї ночі двері до квартири на другому поверсі в будинку Папудова, на Соборній площі, 1 не закривались.

*  *  *

Робити розтин тіла 26-річної артистки, усупереч звичайній практиці, не стали – покійну одразу забальзамували, для чого до смертного одра терміново покликали найкращого одеського патологоанатома професора М.І.Тізенґаузена, завідувача кафедри Одеського медінституту. Від бальзамівного розчину до ранку шкіра помітно потемнішала, тож довелося накласти товстий шар гриму.

Хоча цинкову труну з будинку до Спасо-Преображенського кафедрального собору, де було призначено відспівування, винесли не вдень, як прийнято, а о четвертій ранку – відбулося це при величезному скупченні народу. Не дивлячись на дощ, з погаслою зіркою, здавалося, прийшла попрощатися в один із найбільших у Росії православних храмів уся Одеса. У церкві на Соборній площі того дня вмістились усі 12 тисяч парафіян.

Мертву акторку вбрали в один із найкращих її туалетів, дивну “Maison Lavalette” – у ту сукню, у якій вона знімалась... у кінокартині “Біля комину”, і ретельно, немов для найвідповідальнішої сцени, загримували. Не вдалось тоді в ті скорботні години Олександрові Вертинському до місця виконати знаменитий романс “Бал Господень” пам'яті його коханої, Віри Холодної:

- В этом городе сонном балов не бывало, / Даже не было просто приличных карет. / Шли года. Вы поблекли, и платье увяло, / Ваше дивное платье “Maison Lavalette”. / Но однажды сбылися мечты сумасшедшие, / Платье было надето, фиалки цвели, / И какие-то люди, за Вами пришедшие, / В катафалке по городу Вас повезли. / На слепых лошадях колыхались плюмажики, / Старый попик любезно кадилом махал… / Так весной в бутафорском смешном экипажике / Вы поехали к Богу на бал.

*  *  *

Набальзамоване тіло тимчасово, щоб дочекатися, поки війська Антанти залишать місто, перенесли на руках із храму й залишили в каплиці на Першому християнському кладовищі Одеси, плануючи відправити останки до Москви. Як це відбувалось, за бажання кожен тепер може побачити. Зберігся документальний фільм “Похорон Віри Холодної”, котрий підсумував земну фільмографію і вже за три дні (!!!) пішов на екранах одеських сінематографів.

У день похорону “вишуканої, витонченої й простої” полонительки людських сердець у багатьох театрах роз’ятреної Громадянською війною країни відмінили вистави. У Первопрестольній, у МХТі, відбулась громадянська панихида пам'яті акторки.

Після того, як раптово згасла “королева екрану”, убитий горем удовець Володимир Холодний прожив два місяці. Що б про нього не говорили, але відданий чоловік по-лебединому сприйняв трагічну звістку. Після панахиди пам’яті Віри Холодної у Московському Художньому театрі він почав затинатися й мало кого чув, коли до нього звертались. Спасіння прийшло з боку Луб’янки.

За сфабрикованим звинуваченням колишнього білогвардійського поручика Холодного арештували оперативники ГПУ. Дочка Євгенія Володимирівна Холодна-Лапікен, котра майже все життя прожила в Каліфорнії, розповідала:

- У нашій московській квартирі в будинку по Тверській-Ямській, 50 чекісти багнетами розпороли подушки, розпатрали стіни; затим усю обстановку й меблі з шести кімнат вивезли. Прабабусю Катерину Володимирівну й сестру Нонну не зачепили. Вони й носили передачі батькові в тюрму, допоки їм не сказали, що більше в цьому немає потреби – тата розстріляли наприкінці 1919 року.

Рідний брат Володимира, Микола Холодний, був ученим-ботаніком, академіком Академії наук УРСР. Пізніше його ім’ям назвали Інститут ботаніки АН УРСР.

*  *  *

Скоро слідом за зятем, котрий до самої смерті говорив про Віру, як про живу, відійшла й мати кінозірки, Катерина Сергіївна Левченко – так круглими сиротами стали дві доньки акторки, семирічна Євгенія та шестирічна Нонна.

Після смерті Віри Холодної її молодша сестра Софія Василівна Левченко залишилась в Одесі, де служила солісткою балету Одеського театру опери та балету. Тут вона вийшла заміж і народила двох дітей.

Середня сестра, Надія Василівна Левченко, 1919 року вийшла заміж за болгарина і змінила підданство, коли 1923 року чоловік повертався на батьківщину. Прийнявши у свою сім’ю обох дочок покійної сестри, Надія перебралася до турецького м.Константинополя (Стамбула), де їхні сліди загубились.

*  *  *

Після такої раптової смерті пройшов рік, другий, третій, та популярність Віри Холодної не зійшла нанівець. Так, у литовському Каунасі 1923 року фільм “Життя за життя” з покійною кінозіркою в головній ролі мав “звичний успіх” – по чотирьох роках після її відходу.

Промайнуло п’ять, вісім, дванадцять років, а труна так і лишалася в Одесі, аж поки в 1931 році Перший християнський цвинтар радянська влада не вирішила перетворити на... Парк відпочинку. Наступного, 1932 року цинкову труну з прахом підняли й відправили до Москви, але дорогою вантаж... загубився.

Ось так через совкове нехлюйство до наших днів могила Віри Холодної не збереглася. На щастя, існує хоча б символічне поховання. Щоправда, за морем-океаном. Щоправда, у Сан-Франциско, Каліфорнія. Щоправда, на Сербському цвинтарі. Та яке кому діло...

Олександр Рудяченко. Київ

Початок: Віра Холодна. 1. Віднайдена зірка