«Гуцулка Ксеня» як протиотрута від солодких фантазій. Кіно дня
В українському прокаті демонструється повнометражна картина Олени Дем’яненко «Гуцулка Ксеня», створена за мотивами однойменної оперети Ярослава Барнича, написаної 1938 року.
Оперета довго не ставилася в Україні й навіть була під забороною. Повернення вистави сталося більш як двадцять років тому, на сцені Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької у Львові. П’єса мала великий успіх і стала тріумфальним поверненням на Батьківщину творчості забороненого українського композитора і разом з ним – одного з найколоритніших його творів.
Картина «Гуцулка Ксеня» створена за мотивами оперети, себто у ній зберігається головна канва сюжету та більшість дійових осіб, проте скорочені деякі діалоги та музичні номери. Крім того, стрічку почасти знімали на натурі, відтак додалося трохи карпатських пейзажів. Принциповим нововведенням у картині є участь групи «Dakh Daughters», яка у картині коментує події та творить її атмосферу. І це нововведення зміщує акценти первинного твору, робить його трагічним та підкреслено актуальним.
Стрічка розповідає про мандрівку групи американців, які прибувають із Нового світу до Ворохти на пошуки нареченої для молодого чоловіка на ім’я Ярослав або Яро. Річ у тім, що Яро отримав спадок від свого батька у мільйон доларів, проте з умовою, що він поїде на батьківщину і знайде собі свідому українку. Виконавцем заповіту батько призначив свого брата Майка, який докладає чималих зусиль для його реалізації, оскільки має свій матеріальний інтерес. Час спливає, а дівчину не знайдено, бо Яро надто вибагливий. І ось вони прибувають у готель «Оселя Говерла», де живе юна гуцулка Ксеня. Одного дня Яро її стрічає. Події починають стрімко розвиватися.
«Гуцулка Ксеня» буде цікава розмаїтій публіці, оскільки є стрічкою у першу чергу розважальною, своєрідним українським блокбастером зі зрозумілим сюжетом, відповідним гумором, численними музичними номерами та знайомим багатьом туристичним карпатським антуражем.
Це вже не перша новітня українська картина, дія якої відбувається у Карпатах чи загалом у Західній Україні. І щоразу фактично відбувається одне і те саме – експлуатується у першу чергу туристична, видима, навіть кітчева сторона галицького чи карпатського життя. Проте у фільмі Олени Дем’яненко присутні й інші нотки.
Перед тим, як говорити про них, думаю є сенс нагадати, як Західна Україна взагалі потрапила в українське кіно й що стало з цим образом сьогодні.
Від самого початку ця територія подавалася як місце протистояння, певний фронтир, у якому стикаються ворожі цивілізації – «прогресивна» радянська та «реакційна» західна. І обидві ці цивілізації ведуть боротьбу за душу місцевого населення. А сама ця душа втілювалася у жіночі образи. Все почалося з картини «Іванна» (1959), де йшлося про юну, наївну дівчину, якою у Львові маніпулювали підступні уніати та українські націоналісти. Дівчина повільно «прозрівала», і ось у фіналі вона вже відрікається від того, що комуністи вважали облудним, а місцеве населення – своїм власним, рідним. Удар фільму був спрямований проти греко-католицької церкви та митрополита Андрея Шептицького особисто.
Наступною мішенню були оті самі українські буржуазні націоналісти. І знову сюжет подавався через образ юної довірливої дівчини, як у фільмі «Анничка» (1968), де ми бачимо конфлікти між батьком-націоналістом та його донькою, яка покохала радянського партизана. Жіночі персонажі завжди зображалися жертвами, бо були змушені розриватися між власною родиною, вірою та новими часами. Ще одним прикладом такого розриву є Дана з фільму «Білий птах з чорною ознакою» (1970), де за її прихильність борються чоловіки, які представляють різні ворогуючі сторони.
Щось подібне було й у картині «Спокута чужих гріхів» (1978), де на глядача виливався коктейль із підступних єзуїтів, радянських партизанів та суперечливого місцевого парубка, який вагається – на чий бік пристати, проте жертвою все одно була невинна дівчина на ймення Ружена.
Іншими словами, показ Західної України часів Другої світової війни в українському радянському кіно мав політичний присмак і був однозначно спрямований на боротьбу з тими, кого комуністи вважали ворогами. Сама ж Західна Україна метафорично демонструвалася через жіночі образи, чим підкреслювалися нібито невизначеність самої її території, певна фемінність її мешканців, які зображалися довірливими невинними істотами, котрими можна було маніпулювати на свій розсуд.
Подібний схематичний сюжет повторювався й повторювався, його останнім втіленням стала стрічка «Вишневі ночі» (1992), де конфлікт було загострено до абсурду, оскільки йшлося про кохання зв’язкової УПА та лейтенанта НКВД. Перед нами був цілком лабораторний експеримент у стилі пізнього радянського гуманізму, де обидві сторони конфлікту демонструвалися симетрично – тут ніхто не мав рації й всі були проти кохання молодих людей. Сюжет «Ромео і Джульєтти» багатьма вважався (а деким вважається й дотепер) найоптимальнішим способом показати трагічні події на Західній Україні впродовж Другої світової війни, хоча навряд чи є хоч трохи релевантним.
Причина, ймовірно, була у тому, що фільми про Західну Україну фільмували люди, які там не виростали і не розуміли контексту, не знали історії, для яких вона була далекою з усіх можливих точок зору. Відтак можна було фантазувати на ці теми, як завгодно.
Єдиним фільмом із головним жіночим персонажем, який правдиво оповідає про тодішні події, є стрічка «Жива» (2016) Тараса Химича, де історія зв’язкової УПА не подається через клішований сюжет про Ромео і Джульєтту. Фактично йдеться про безкомпромісне збройне протистояння, яке не може завершитися миром, тут справді є праві та винуваті й немає жодного позитивного ставлення до радянської влади. Тому образ головної героїні, яка не хоче здаватися, утілює сучасне уявлення про Західну Україну, як про форпост антикомунізму та антиколоніалізму.
У цьому контексті «Гуцулка Ксеня» посідає своє окреме і дуже актуальне місце. Це не радянська стрічка про юну дівчину, одурену місцевою церквою та націоналістами, яка начебто прозріває у певний момент, і не пізніша історія про боротьбу з радянською владою. Тут політика взагалі виведена за межі фільму. І не тому, що режисер уникає цього чи прагне втриматися якогось балансу. Мова про екранізацію галицької оперети, яка була написана до усіх трагічних подій, 1938 року. Тобто її автор Ярослав Барнич не знав про майбутні катастрофи і прагнув тільки розважити свого глядача та слухача. І ця розвага будується на цілком автентичному матеріалі, у якому ми не знайдемо тем, що були привнесені згодом.
Проте Олена Дем’яненко не просто повертає нам забутий (а за Збручем – і зовсім не відомий) твір, але й додає до нього елемент трагізму, оскільки вона (та й усі ми) знаємо, що станеться через рік після написання цієї оперети. І це правильне рішення, оскільки сюжет «Гуцулки Ксені» набуває вже не стільки галицького, скільки універсального звучання. Ми всі зараз живемо у світі власних маленьких фантазій про успішне життя, у якому американський дядечко заповість нам мільйон доларів – і все у нас буде добре, бо ми відкупимося від неприємностей. Фільм Олени Дем’яненко заперечує усі ці солодкі фантазії, оскільки є речі, сильніші за наше життя у віртуальному світі.
Звідси – й певна мистецька еклектичність картини, яка може не сподобатися багатьом, оскільки тут – і відверто театральні епізоди, і натурні зйомки, і виступи гурту «Dakh Daughters». Усе це своєрідно (хоч і не зовсім органічно) поєднується, проте у цій еклектиці – правда про наш час, про сьогодення за вікном, де дуже важко досягти будь-якої однорідності – політичної, соціальної чи мистецької.
Це час, де нас спокушають популізмом, заколисують солодкими обіцянками легкого життя, коли не буде ані воєн, ані жертв. Чи варто нам чекати неприємностей, аби перестати у все це вірити? Відтак, «Гуцулка Ксеня» відіграє за нас увесь можливий моторошний сценарій, з багатьма, хоч і не усіма можливими речами, які слугують нам анестетиками від суворої реальності. І за це варто подякувати авторам фільму.
Ігор Грабович. Київ
