За умов суворої гібридної війни частіше згадуймо застереження Фрідріха Ніцше: – Ніколи не виживе той народ, який сприймає трактування власної історії очима сусіда.

Тим часом ми, українці, – дивні люди: живемо цифровим сьогоденням, під електробандуру у мінорних думах сумуємо за минулим, а сподіваємося на щасливе майбутнє. Утім, нами, як й іншими народами, рухає природа Історії. Але чи ми серйозно вчимося на її уроках? Чи сумлінно виконуємо домашні завдання, які ставить День сьогоднішній?

Ні, Історії не скажеш: – “Мене це обходить! Зупиніть, я зійду”. Історія починається там, де припиняється бажане і вимушене, а починається реальне і фактичне, у царині матеріальної культури – те, якими нас побачив та запам’ятав Час. Те, якими українців вкарбували пам’ятки, а не якими ми себе вигадали та з політичної доцільності підмарафетили. Історія – гола правда, вона – свідомий вибір залишатися самими собою, навіть якщо по-іншому було останні півтора століття.

Зрештою, хтось збирає марки, хтось – євро, а ретельній дослідник доби козаччини, відомий одеський художник Сергій Шаменков кілька десятиліть опікується темою історичного костюма. Разом із дружиною Ольгою Шаменковою вони провітрюють нафталінові міфи, демонструючи дбайливо відтворений історичний одяг, за історичними джерелами подружжя виготовляє такий власними руками. Сідайте ближче, послухайте нашу бесіду, погортайте малюнки та картини, може, й вам захочеться долучитися до генерального прибирання в спільній шафі.

• Реально відтворити епоху: матеріал, шов, ґудзики, гаплики.

• Реєстрові козаки спочатку отримували платню сукном, але собі одяг не шили.

• Сермяжна правда про сермягу, простий народний каптанчик українця.

• Вовняні штани віком… 3000 років.

• Гусарські убранє – штани? Так, але названі – кальцон.

• Ні Україна, ні козацтво цивілізаційно не існували окремо від Старого Світу.

ЯКЩО У НАС ПОШИТИЙ ЖУПАН ЧИ КУНТУШ, ВІН ПОШИТИЙ ВРУЧНУ, І У НЬОМУ МИ ЗНАЄМО ВСЕ

- У традиційній українській етнографії ви, Сергію, – збурювач громадської думки, котрий заявляє: “Нині триває битва за шаровари. Я – прибічник того, що в різні періоди існування козаки носили різні види поясного одягу, в якийсь час і шаровари”. Звідки це у вас – самодостатнього успішного скульптора?

- Почну з того, що я – не борюся з міфами, і, власне, це не я розпочав боротьбу за шаровари. І – ніколи не боровся проти шароварів, мені це постійно нав’язують. Тоді чому ті міфи, штампи, хибні уявлення, що в суспільстві склалися за останніх 150 років, – мене, скульптора, зацікавили? Більш як чверть століття я спеціалізуюся на військово-історичних ілюстрації та мініатюрі. Тобто, працюю в доволі вузькому для України жанрі. У процесі досліджень, в історичних джерелах нагромадилися факти, які суперечать хибними уявленням та штампам, що поширились у позаминулому та минулому сторіччях. Їх належало осмислити і викласти.

- Уточніть, у який спосіб?

- Ми працюємо з історичними джерелами: писемними згадками, археологічними розвідками, мистецтвом, шукаємо і знаходимо кравецькі книжки тієї країни й тієї епохи, яку досліджуємо, шиємо одяг, читаємо лекції, беремо участь у наукових конференціях, а ще – у природних умовах тестуємо матеріальні речі. Одне слово, досліджуємо, як виглядав стрій воїнів різних народів, століть, періодів. Особисто я, окрім інших тем, вивчаю костюм наших місцевих вояків часів Речі Посполитої, європейський мундир, стрій запорозького козацтва.

- Є думка, що реконструктори – дивні чуваки, які в дитинстві у солдатиків не награлися. Замість того, щоб на рибалку їздити чи ходити на полювання, вони вештаються полями та містами, перевдягнені у дивні костюми.

- Світ багатий… Щоб урізноманітнити своє життя, є люди, які граються у перевдягання, є – у війнушку. А є люди, які намагаються реально відтворити епоху. Останнє – це історична дисципліна. Адже наші історики матеріальною культурою майже не займаються, перед ними висунуті більш глобальні теми. Та й вітчизняні археологи дещо нагадують закриту касту, хоча дехто з них залюбки співпрацює з нами, допомагає порадами.

- Коли у вас все почалося? Ви народилися з переконанням, що заглибитесь в історичний костюм?

- Ні, я ріс цілком звичайною дитиною: любов до книг мені прищепив батько. Я відвідував художню школу, потім – художнє училище, затим – Львівську національну академію мистецтв. І постійно малював, а для себе, як хобі, цікавився скульптурою малих форм, у просторіччі – солдатиками. Тоді існувала одна величезна проблема: щоб зліпити солдатиків історично правдоподібними, належало знати, як реально вони виглядали, а не так: наліпив щось – і тішишся.

- Тобто ще у підлітковому віці ви, Сергію, збагнули, що головне у вашому мистецтві – історична правда?

- Так, якщо берешся за реконструкцію епохи, все має відповідати історичним документам, археологічним знахідкам, іконографії того періоду, описам вітчизняних та зарубіжних істориків, нотаткам мандрівників. Отож, запитань побільшало, коли я зосередився на військово-історичній ілюстрації, а книг бракувало, коли ми підступилися до реконструкції матеріальної культури.

- Маєте на увазі відтворення предметів одягу?

- Чому тільки одягу? Озброєння, предметів побуту. Потім ми пірнули в матеріали та крій: як їх знайти, побачити, правдиво, без сучасних технологій відтворити, як саме і чому воно так пошите. Довелося нам із дружиною вибудувати схему практичних студій матеріальних пам’яток: готуємо історичні джерела, вивчаємо та опрацьовуємо, далі – я виконую важку технічну роботу, дружина – кроїть, збирає найважливіші деталі. Чорнову роботу я прагну виконувати сам – зшивати річ, збирати до купи. Якщо у нас пошитий кунтуш, він пошитий вручну, і у ньому ми знаємо все: від швів до ґудзиків, навіть гапликів.

- Що то був за солдатик, якого ви першим виготовили?

- За часів СРСР це було малопоширене хобі, а скульптура малих форм вважалася Terra Incognita. Діти гралися з сотнями тисяч фабричних солдатиків, а в науковому аспекті темою цікавилися одиниці. Справжні експерти мешкали у Ленінграді та Москві, а на периферії (не забувайте: я – одесит!) таке хобі існувало в ембріональному стані. Тематичної літератури не було. Єдине, що залишалося, – бібліотека, де інколи можна було натрапити на книжку часів Російської імперії, що видавалось на тему військових мундирів…

- Сергію, перша фігурка...

- Тоді я ліпив із пластиліну, а першою фігуркою, яку за історичними джерелами у 1984-му році я зробив, став фузілер (піхотинець, озброєний кремінною рушницею. – О.Р.) Герцогства Варшавського часів наполеонівських війн. Це стало можливим, бо в продажу раптом з’явився новий матеріал – пластик, який після духовки легко полімеризувався, а потім виріб розмальовували олійними фарбами.

- Бідний хитрий на вигадки, а багач –  на гроші.

- Ото ж бо й воно… Ще сприяв захопленню той факт, що в СРСР були магазини “Дружба”. Там продавалися журнали і книжки соціалістичних країн. Звідти мені дістався польський журнал коміксів “Relax” (виходив у 1976-1981 рр.; друком з’явився тільки 31 номер. – О.Р.). У середині містилося кілько аркушів з уніформами жовнірів Варшавського герцогства часів наполеонівських війн.

УКРАЇНСЬКІ КОЗАКИ ВДЯГАЛИСЯ ПРИБЛИЗНО ТАК, ЯК ЖОВНІРСТВО РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ

- А я вважав, що те захоплення у вас було навіяне дружиною. Знаю, свого часу Ольга Шеменкова закінчила Львівську національну академію мистецтв і ось уже чверть століття досліджує тему військового та цивільного строїв XVІІ-ХІХ століть. Гортав її книжку – “Військовий та цивільний костюм початку XVIII століття у деталях” (2007).

- До Львівської академії мистецтв я вступив у 1989-му році, а закінчив – у 1996-му. Тобто на той час скульптурою малих форм я уже цікавився півтора десятиліття. А ось із Ольгою я познайомився… після захисту диплома. Доти ми не перетиналися: майбутня дружина вчилася за спеціальністю художник-модельєр костюма, а я – скульптор. Хоча, маючи певний багаж, я ходив до них на лекції з історії костюма.

- Експерименти із пластиком не полишили?

- Ліпив я постійно, збирав матеріали, записував, малював ескізи, студіював історичну літературу. По закінченні Академії ми з Ольгою повернулися до Одеси.

- Як сталося, що на периферії ваше захоплення не загнулося, а ви, Сергію, не стали ще одним скульптором? Лише скульптором.

- Ну, скульптором я все-таки попрацював. Та раптом натрапив на репортаж у журналі про київські клуби реконструкції – і поїхав до столиці. У Києві познайомився з однодумцями, які на практиці займались військово-історичною реконструкцією…

- У війнушку грали?

- Ні, прагнули все відтворювати за історичними джерелами, хоча реконструкція – це занадто загальний термін, бо в кожного своє розуміння – що це таке. Потім хобі піднеслося на інший рівень. Й Олі довелося багато шити.

- Гортав вашу книжку – “Військовий та цивільний костюм початку XVIII століття у деталях” (2007). Скажіть, хто розвідку писав – ви чи дружина?

- Усе, що стосується технічної сторони пошиття речей, – Ольжина праця, тоді як загальну історичну канву вів я. Звісно, разом ми їздили в експедиції, скажімо, до музею Полтавської битви, опрацьовували ще фондові матеріали, що тепер виставлені в експозиції.

- Доведеться глибше пірнути у час…

- Спробуємо.

- Минуло менше півстоліття, як реєстрові козаки стали до служби Польській Короні, однак у 1620 р. сейм Речі Посполитої, що максимально розширила свою територію: 990 тисяч км² із населенням десять мільйонів громадян, – ухвалив рішення: “Козакам за службу сукно не видавати, а платити грошима”. Звідси почалася історія козацького костюму?

- Усе виглядає трохи складніше. Як мешканці Речі Посполитої, українські козаки жили тоді в тому ж самому культурному просторі, що й інші народи. А значить, вдягалися приблизно так, як вдягалося жовнірство Корони. Ні, відмінності якісь існували – в елементах, матеріалі, але загалом одяг був схожий.

- Що змінило заведений порядок речей?

- Відомо, що ще у 1578-му році король польський і великий князь литовський Стефан Баторій сформував перший найманий козацький загін на 600 вояків і наказав сейму Речі Посполитої зарахувати вільних козаків, що мешкали в Низовці (або: Низові) на Запоріжжі, – на державну службу. Оплачувати службу планувалося грішми та сукном: старшині – більш коштовним, простим козакам – дешевим, нефарбованим.

- Виходить, від 1619-го року козацтву готовий одяг Корона не видавала?

- Ні. Там ще складніша виникла колізія, пов’язана із сукном. Частішали випадки, коли його крали по дорозі, або затримували наступні оплати, роками сперечались за кількість краму. Врешті-решт, від 1619-го року, взагалі, відмінили оплату сукнами, залишили тільки гроші, які, в свою чергу, також платили не регулярно.

- Геть чисто, як самураям, яким у XVIІ сторіччі на рік сюзерен видавав у середньому п’ятдесят коку (石, традиційна японська міра об’єму, що дорівнює 180,4 літрів. – О.Р.) рису!

- Так, затим у Речі Посполитій почалася хвиля несплат, а сейм усе списував на постійні війни: то з Московією у Лівонії, то з турками. Мовляв, грошей у державній скарбниці катма, ну, ви там тримайтеся… Невдовзі й грішми Корона не змогли платити. Уявіть, перед повстанням Богдана Хмельницького борг по зарплаті перед козацтвом накопичився кількарічний.

- Як виживали реєстровці?

- У численних військових походах допомагали трофеї, а дорогою можна було щось поцупити. Реєстровці ще мали деякі привілеї, що дозволяло виживати. Але про якийсь уніформований козацький стрій тоді не йшлося. Скажу більше, навіть коли реєстрові отримували платню сукном, не факт, що шили вони з нього одяг. Адже за феодальної економіки крам ставав живим товаром, який конвертувався у гроші.

- Отже, у середині XVIІ століття кожен козак одягався і споряджався власним коштом, носив той одяг, який вважав за потрібний і зручний, і, зрештою, відповідав традиції свого стану? Чи існувала пістрява мозаїка?

- Козацтво відоме, щонайменше, від кінця XV сторіччя. Але, знову підкреслю, ми розглядаємо першу половину - середину XVІІ століття. Реєстрові – це ті, кого занесли до реєстру та платили за службу, кількість полків постійно змінювалась. Окремого стану – козаки, до середини 1650-х – не існувало. Тому не було й станового одягу, статус козацтву надав Богдан Хмельницький.  

- Решта козаків виявилася нереєстровими?

- Так, але справа в іншому. Під час чергової війни реєстри збільшували, після – скорочували. За українською традицією, реєстровці тягнули своїх сватів/братів/дружбанів/родичів, аби ті потрапили в регламентований урядовий список і за державну службу отримували гроші. Далі відбулася знайома колізія: реєстр збільшувався (у 1630 р. таких нараховувалося вже 8000 вояків. – О.Р.), сейм хапався за голову, у Речі Посполитій державна скарбниця була не гумовою.

- Чим закінчилася колізія із сукном?

- Згідно з історичними джерелами, для військових кампаній використовували дешеві ґатунки та одяг із нефарбованого сукна. А бойові дії того часу – це довготривалі марші, окопи, укріплений табір. У таких умовах коштовний одяг довго не витримає. Він – як гроші на вітер. Тому козаки заощаджували, використовуючи дешевий одяг.

КОЛИ СТАРШОГО ВИСВЯЧУВАЛИ НА ГЕТЬМАНСТВО, НА УРОЧИСТУ ЦЕРЕМОНІЮ ТОЙ ПРИХОДИВ У ТОМУ, В ЧОМУ ХОДИВ У ПОХОДИ

- Як завжди, ситуацію збурила… економіка.

- Є відомості, що у першій половині XVII століття реєстрові козаки зрідка своєчасно отримували так званий “zöld” – платню. Тож інколи вдавалися до грабунку цивільного населення, те ж саме робили і повсталі козаки, відбираючи у селян одяг.

- Невже?!

- Так воно й було, це записано в історичних документах – судових актах. Маю на увазі збірки “Архива Юго-Западной России” (далі – АЮЗР). Відповідно до цих документів, під час козацько-селянського повстання 1594-1596-го років військо Северина Наливайка та Григорія Лободи не гребувало грабунками. Існують свідчення, що козаки пограбували міщан Луцьких, покрали у селян купу різного одягу: це зафіксовано в “Актах о козаках”, т.1, АЮЗР, стор. 69, 107-122. Справа дійшла до того, що Богдан Хмельницький видавав універсали, аби козаки не грабували селян.

- Схильність до простоти у строях – одна із запорозьких традицій?

- Справді, реєстровці носили одяг підкреслено простий, білий чи сірий (різних відтінків), грубого сукна. Але навряд чи це пов’язане з краденим одягом. Тут, скоріш, діло в іншому. Давалися взнаки скромність у побуті, бережливість, ощадливе ставлення до одягу, тож із часом у козаків виник своєрідний військовий “дрескод”.

- А документальні свідчення якісь є щодо цього?

- Звичайно. Новообраний у 1622-му році гетьман Війська Запорозького Оліфер Голуб, як і все його оточення, вбирався у прості сірі сермяги, тобто короткі, народного крою каптани. Коли Старшого висвячували на гетьманство, на урочисту церемонію той прийшов у тому, в чому разом із козаками ходив у походи.

- Навчений сучасністю запитаю: може, то була якась популістська акція?

- Політтехнологів Україна ще не знала… Оліфер Голуб прийшов на посвяту у сірій сермязі, бо це був зрозумілий для козаків одяг, а ватажок залишався одним із них.

- Якось ріже вухо, Сергію. Поясніть, що таке “сермяга”: то наше слово чи московітське запозичення?

- Назва українська. Вперше воно згадується у середині XVI століття. У “Луцькій замковій книзі 1560-1561 рр.” (реєстр адміністративних, нотаріальних та судових справ (записів), що вчинялися посадовими особами Луцького замкового уряду. – О.Р.). маю на увазі опис – які речі покрадені, як із плечей знято в людей сермяги. У трактаті-меморандумі початку 1620-х рр., з архіву князів Радзивіллів, який перераховує козацьке спорядження, одягом зазначені сермяги та каразея: “kirasyiej, siermiag”. Сермяга – це простий короткий народний каптанчик з нефарбованого сукна білого, сірого, іноді – брунатного кольорів. Пізніше (десь із XVIIІ сторіччя) її називали свитою, а згодом на деякі з них почали нашивати великі коміри… Не забуваймо, сермяга – це ще й назва домотканої тканини.

- Польський історик першої половини XVII століття Шимон Старовольский написав: “Залізної броні або панцира (кольчуги. – О.Р.) з-поміж козаків не носить ніхто, навіть гетьман, так само він не має іншого одягу або багатшого столу. Вбираються вони в грубу сорочку та керею”. Чи є ще якісь свідчення?

- Є свідчення різні, з різних джерел, та всі однакові: під час війни українські козаки вдягалися дуже просто, рахуючи й козацьку старшину, а от на свята вбирались у празникові, коштовні речі.

- Шимону Старовольскому можна довіряти – він описує часи 1625-1655-х років.

- Справді, то був період Хотинської кампанії (1620-1621), козацько-селянського повстання Марка Жмайла (1625), повстання Якова Острянина і Дмитра Гуні (1638) і таке інше… Як сучасник, пан Старовольский описував тих козаків, яких сам бачив.

- А чим вирізнялися рядові козаки?

- У першу чергу, це були піхотинці, а, як ви знаєте, піхоті зайві речі не потрібні. Кольчуга від куль не захищала, тому сенсу носити оті кольчуги не було ніякого. Їх українське козацтво познімало ще у XVI сторіччі. На наших теренах кольчуга, скорше, була статусною річчю козацької старшини.

“УБРАНЄ” – ВИД НИЖНЬОГО ПОЯСНОГО ОДЯГУ ПОБУТУВАВ НА БІЛЬШОСТІ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

- Зрештою, ми наблизилися до центральної теми – козацьких штанів… Термін “убранє”, у період XVІ - початку XVІІ століть в українських землях Речі Посполитої позначав повсякденний поясний чоловічий одяг. Під ним розуміли вузькі штани угорського типу, так звані шосси (chausse). Так?

- Перші згадки про “убранє” зустрічаються у 1560-х роках, у згадуваній “Луцькій замковій книзі 1560-1561 рр.”. Разом із тим – документів безліч… Це, в першу чергу, судові акти. Коли пограбовані громадяни – шляхтичі чи селяни – подавали позови, вони описували, що в них украли: такий-то такий-то, тоді-то тоді-то, те-то те-то. І далі наводився перелік віджатих грабіжниками чи поцуплених злодіями речей.

- Вартість речей зазначалася?

- У багатьох випадках – так. Тому нам дещо відомо із ціноутворень – скільки і які речі коштували за часів козаччини. У чималому стосі документів XVI-XVIІ століть зустрічається таке поняття, як “убранє” (ubranie). Цей вид нижнього поясного одягу побутував на більшості українських земель.

- Уточніть, Сергію: це були два види чоловічого поясного одягу чи один?

- Існувало кілько видів чоловічого поясного одягу, які згадуються в документах. Більше того, ще й описуються додатково: матеріал (наприклад, вовна), білі чи кольорові (сині, червоні). Перший вид – це штани – не широкі, трубоподібні, вони й досі наявні в етнічному одязі волинян та на заході України. Другий тип, дуже поширений – убранє: сермяжне, із каразеї (груба вовняна тканина нещільної фактури. – О.Р.), навіть фалендишу (сорт голландського сукна середньої якості. – О.Р.). Чи слід говорити, що останні були просто коштовні?

- Чи мали серед українського козацтва поширення портки?

- Портки згадуються зрідка. Щоправда, це, може, якась давня назва, яку зуживали судові писарі. Частіше фігурували штани, ще частіше… убранє. Тепер їхній крій нам відомий, бо малюнок був уперше вміщений у кравецькій книзі “Геометрія та крої, що належать знати кравцям, доповнені способами і порядком крою різних видів одягу” (“Geometria y trazas pertenecientes al oficio de sastres : donde se contiene el modo y orden de cortar todo genero de vestidos...”), написаній у 1640-х роках, та передрукований у 1968-му році у монографії “Historia Ubiorów” (“Історія одягу”) Марії Гутковської-Рихлевської.

- Інші факти на підтвердження гіпотези убранє існують?

- Безліч. І в багатьох українських джерелах. У зазначений період саме убранє, а не шаровари зображені в численних іконографічних джерелах. В 1578-му році (!) у заповіті киянина Устима Фіца-Кобизевича згадані “убранє сини швебедин”, тобто із синього швебединського сукна. Також зустрічаються убранє і з полотняної тканини – “убраня полотняны, тъканыхъ трои”.

- А шаровари де!? Невже шароварів не існувало?

- Насправді, трапляються поодинокі згадки. Але йдеться не про козаків чи козацький стрій, а шляхетський костюм, та й то, переважно – після 1670-х років. Отже, шаровари існували, та особливого поширення не мали і вбирались у них не українці.

- Повернімося до убранє… Як вони виглядали?

- Як завужені – так, як ми звикли бачити на гусарах у кінострічках. Штани в сучасному розумінні того слова – це були брюки (від нідерл. broek). На початку XVIІ століття під тим словом розумілася цілком конкретна річ чоловічого гардеробу… До речі, а знаєте, що штани (іштан, išton) – це слово тюркського походження?

- Ні…

- Найбільш давній зі зразків знайдений під час розкопок поховання Янхай (Yanghai), неподалік від оази Турфан, північний захід Китаю. Тоді у двох могилах археологи виявили вовняні штани віком… 3000 років. А ось штанами у ближчих до нас турків називався вид одягу, який в українців і поляків позначається як гачі (gatjě). Це запозичення із фінно-угорських мов (фін. kaattio, угор. gatya, дослівно: “селянські штани”). Гачі дожили до наших часів, на Закарпатті, у гуцулів досі побутує такий діалектизм.

- Можете на пальцях пояснити – що таке гачі?

- Це такі трубоподібні штани – не широкі й не вузькі, а подібні до сучасних середніх брюк.

- Тоді яка відмінність польських гачі від шосси?

- Шосси – це загальноєвропейський термін вузьких штанів. Фактично дуже подібні до убранє; можна сказати – синоніми. Обидва – предмет поясного чоловічого одягу, що обтягував ногу внизу до коліна, потім трохи розширювався, щоб було зручно заплигувати на коня чи сідати. У районі тазу шосси широкі й на очкурі зав’язані. Власне, що гачі, що убранє – зав’язувалися на очкурі. А ось гачі мають трубоподібний крій, вони довгі; це дві холоші, наче дві зшиті труби. Іноді між штанинами внизу вставлявся невеликий клинчик, а іноді – не вставлявся, а трошки викроювався.

Сучасні гачі, автор - Параска Кіф’як, сукно, вишивка,1962 р.

- Малюнки голландського рисувальника Абраґама ван Вестерфельда, надвірного маляра литовського гетьмана Януша Радзивілла сказане підтверджують. Іноземець став свідком подій народно-визвольної війни 1649-1651-го років, що відобразилось у малюнках, які збереглися в копіях XVIII століття. Особливо цінні етюди: “Козацькі посли в Радзивілла”, “Вступ литовських військ до Києва в 1651 році”, “Сутичка польської та козацької кінноти під Києвом”. Сергію, там змальовані гачі чи шосси?

- У ван Вестерфельда зображені, переважно, убранє – по-українськи, шосси – по-європейськи. Подеколи трапляються й гачі (штани); вони трошки ширші й значно довші, це їхні холоші заправлялись у чоботи або в постоли, одна така сидяча постать також є на малюнках. Як видно при дослідженні кравецьких книжок та історичної реконструкції в матеріалі, гачі – ще й іншого крою. Зверніть увагу, шов на убранє іде позаду ноги, а у гачі – посередині, ну, зовсім, як нині розкроюються штани.

ВУЗЬКІ УБРАНЄ ПОКАЗАНІ НА ВСІХ ЗОБРАЖЕННЯХ КОЗАКІВ У КАРТУШАХ ДО КНИЖКИ ГІЙОМА ДЕ БОПЛАНА

- Ви читали з “Description d’Ukranie, qui sont plusieurs provinces du Royaume de Pologne. Contenues depuis les confins de la Moscovie, iusques aux limites de la Transilvanie” (“Опис України, якої кілька провінцій Королівства Польського знаходяться від кордонів Московії до межі Трансильванії”)?

- Так.

- Торкнімося теми шаровари-кальсони?

- У тім трактаті французький інженер, військовий картограф Гійом Левассер де Боплан виклав усе, що наживо бачив, а в 1637-1638 рр. він брав участь у поході Великого гетьмана коронного Станіслава Конєцпольського, котрий придушував козацько-селянське повстання під проводом Павла Бута (Павлюка) та Якова Острянина (Остряниці). Мсьє де Боплан їздив Україною: дивився, розглядав, нотував, робив креслення. Згодом за його замовленням фламандський гравер-графік Вільгельм Гондіус зробив картуші. Попервах видання передбачалося опублікувати у Ґданську без ілюстрацій – лише описи, але потім в якості ілюстрацій текст доповнили вісім мап та картуші, які зображають жителів України.

- Бачив… Навколо тих картушів стоять різні постаті.

- Для нас важливо інше: там виразно видно, що на чоловічих фігурах, козаках – не шаровари, а обтягуючий одяг; схоже, – убранє.

- А які відомості про козацький стрій містить сам текст “Опису України…”?

- Цієї теми мсьє де Боплан торкається принагідно. Але є дуже важливе місце, коли козаки збираються у морський похід, на морську виправу. Автор фіксує, що українці вдягають прості старі речі, а про поясний одяг згадує, що він схожий на “d'vn caleçó”.

- Не знаю, що це таке…

- Давньофранцузьке слово, на слух подібне до кальцон (caleçón; італ. саlzoni, “штани”). Для декого із поганою освітою термін видається смішним. У французькій книзі з історії одягу, виданій на межі XVI-XVII століть, зустрічаємо інший термін – caleçón. Ним позначено вузький поясний одяг, довжиною до середини литки, тобто як вузькі сучасні бриджі… Я передивився різні перекладачі, скрізь калецон тлумачиться, як короткий поясний чоловічий одяг.

- Крій виявився ідентичним?

- Майже ідентичним до відомого нам – маю на увазі убранє з книги Марії Гутковської-Рихлевської, тільки без ґіґменту, що закриває низ ноги. В французьких, італійських, іспанських та угорських кравецьких книгах показані майже ідентичні крої, де їх називають: “Pantalon, le haut-de-chausse”, “Hongrois chausse”, “caleçon”, “porter des chausses” (“Pantalon, le haut-de-chausse”, “Hongrois chausse”, “caleçon”, “porter des chausses”). Все це вузькі убранє. І вони – на всіх, без винятку, зображеннях козаків у картушах до книжки “Опис України…” Гійома де Боплана, на великій кількості інших зображень із наших теренів. А шароварів ще немає.

В УКРАЇНІ ШАРОВАРИ З’ЯВИЛИСЯ ЛИШЕ НАПРИКІНЦІ XVII СТОЛІТТЯ

- Але ж це – лише погляд збоку – двомірний, книговидавничий!

- Гаразд, скажу так: в угорських криптах (підземне склепінчасте приміщення, розташоване під вівтарною та хоральною частинами храму, що слугувало для поховань і де виставлялися мощі святих та мучеників. – О.Р.) збереглися рештки справжніх штанів, за якими можна виконати реконструкцію і побачити, як усе реально виглядало. Тобто, крім крою, нас почало просвітлювати, як ви сказали, а ще знайшлися археологічні знахідки, що дозволяло матеріалізувати схожі речі.

- Бачу, Сергію, ви все переміряли на собі. Цікаво, а в чому полягає цінність ваших військово-історичних реконструкцій?

- Перш ніж щось шити, ми маємо виконати купу підготовчої наукової роботи… Перечитуємо історичні документи, профільну літературу, відвідуємо відповідні музеї, вивчаючи, який саме вигляд мала, скажімо, вовна XVІ-XVІІ сторіч, якою була тканина й таке інше… Далі – у сучасних тканинах, підшуковуємо близьку за якістю, властивостями та за зовнішнім виглядом, тканину. Із того краму відшиваємо вручну, старим кроєм, потрібні нам строї. Детальніше можна ознайомитися з дослідженнями та виданнями тут.

- Розумію… Тоді можна побачити, як лягають складки чи зморшки, яких не має бути, коли річ вдягає людина.

- Тоді з’являється можливість звірити нашу реконструкцію зі старовинними зображеннями. Ми дивимося, як штани виглядають на нозі, де і чому виникають складки, чи нами пошите відповідає реальним речам, замальованим у де Боплана, ван Вестерфельда, на зображеннях інших старовинних художників.

- Людовик XIV, знаменитий “Король-Сонце” колись зауважив: “Мода – дзеркало історії”. Коли у вас, Сергію, склалася повна картина?..

- Скажу крамольну річ, але ні Україна, ні козацтво цивілізаційно ніколи не існували окремо від Старого Світу, бо світ був дуже малий. Тож логічно, що в усіх кравецьких книжках Європи – принаймні, які ми бачили, – вузькі штани, убранє, дуже схожі. І не має значення, гортаєш французькі, італійські, іспанські, польські чи угорські видання. Навіть якщо уважно передивитись зображення турків та татар XVI-XVII сторіч, побачимо, що 90% зображених чоловіків – саме у вузьких чи трубоподібних штанах, тоді як у шароварах – мізерна кількість. Усе це схилило до думки: описане у французького картографа Гійома де Боплана – точно не звичні нам широкі шаровари, ніяк не те, як це тривалий час подавалось у радянському перекладі.

- Отже, якщо дивитись у дзеркало Історії, костюм реєстрового козацтва кінця XVI - початку XVII століть не міг відрізнятися від польської моди?

- Сьогодні ми з вами не оглянули весь гардероб козацтва. Козацький костюм мав багато спільного з польським та угорським. Утім, український історичний костюм розвивався разом із європейським, де кожен період мав свою моду і стиль. В Україні шаровари також існували, різних об’ємів та кроїв, але з’явилися вони лише наприкінці XVII, але масово – тільки в XVIІI столітті. Проте ми – не папуаси, що зупинились у розвитку десь у кам’яному віці й не хочемо знати історію свого костюма.

- Пане Сергію, дякую за розмову.

- Прошу, звертайтеся.

*  *  *

- До речі, яку тему наступної бесіди ви проанонсували б для читачів?

- Яку, яку, яку… Розглянемо часто тиражований у живописі образ славетного козака Мамая, що з’явився приблизно в 1730-1740-х роках, хоча більшість Мамаїв написані все-таки наприкінці XVIII та у ХІХ століттях. Відсторонимося від історичної суті персонажу: улюблений для всіх українців борець супроти зла. Подивімося на те, на якому тлі розгорнуті події, зокрема – про що свідчать вбрання та атрибути персонажу. Це образотворчий бойовик, як у ютубного мему “Пацан к успеху шел”.

- Суворо.

- В уяві народній, а потім і в уяві малярів, Мамай уособлює супермена, який досяг успіху, все у нього склалося, бо йому фартонуло. Він має розкішний кунтуш, підбитий хутром, широченні шовкові шаровари за чотири штуки зелені. На соковитому моріжку скубе травичку коник під ексклюзивним сідлом, поряд – рушниця, шабля, пістолі, у зубах – люлька, на колінах – бандура. Усе в сегменті Luxury… У Мамая є все, про що простому козакові чи селянину лише сниться! Тобто, “Пацан к успеху пришел”! За сучасними реаліями, це, перепрошую, місцевий олігарх, що приїхав – на пікнік або стрілку – на п’ятилітровому “Range Rover Autobiography 2020” останньої моделі.

- Що ж, тоді – до наступної стрілки.

- Гаразд.

Олександр Рудяченко. Київ–Одеса–Київ