Загадка Стівена Котлера: чому те, що ми вважаємо “Я”, насправді є “МИ”
На Заході, особливо – в Північній Америці, Стівен Котлер (Steven Kotler; 1967) – не просто популярний футуролог, письменник і бізнес-тренер для мільйонерів, він – автор купи бестселерів, за версією газети “New York Times”. А ще титулований публіцист став засновником та виконавчим директором експериментальної компанії “Колектив вивчення потоку” (“Flow Research Collective”). Його інтелектуальні книжки включають кілька яскравих non-fiction-творів, починаючи з виданої у 2006 році “Захід від Ісуса: серфінг, наука та походження віри” (“West Оf Jesus: Surfing, Science Аnd Тhe Origin Оf Belief”) до найсвіжішої – “Крадіжка вогню” (“Stealing Fire”), це вже 2017-й рік, – а також sci-fi-романи: “Кут, найшвидший для польоту” (“The Angle Quickest For Flight”; 1999) та “Останнє танго у кіберпросторі” (“Last Tango Іn Cyberspace”; 2019).
Всі вони зривають дах, позбавляючи звичайного погляду на світ... Тож годі дивуватися, що твори письменника перекладені більш як 40 мовами, а його друковані статті з’являються в сотні провідних ЗМІ світу, рахуючи “The New York Times Magazine”, “Forbes”, “Wired”, “Time”, “Wall Street Journal”, “Psychology Today”.
Побіжно Стівена Котлера та його співавтора Джеймі Уїла (Jamie Wheal), котрі написали бестселер “Крадіжка вогню, або: як Кремнієва долина, морські котики та вчені компанії “Maverick” революціонізують спосіб життя та праці” (“Stealing Fire: How Silicon Valley, Тhe Navy SEALs, Аnd Maverick Scientists Are Revolutionizing Тhe Way We Live Аnd Work”), ми нещодавно згадували в огляді найсвіжіших футурологічних теорій.
Сьогодні ж поговоримо трохи про інше: про еволюцію – як воно все розвивалося в цьому світі, аби прийти до сьогоднішнього STATUS QUO, а, відтак, як воно все може піти далі. У цьому контексті представимо два есеї Стівена Котлера – “Evolution’s Next Stage” (“Наступний етап еволюції”), вміщений у часописі “Discover”, та “Ти – не ти: загадка “Я” (“You Are Not You: The Conundrum Оf Тhe “Me”), надрукований у спеціалізованому журналі “Psychology Today”. (Інші non-fiction-статті автора можна знайти на його особистому сайті).
Тему – ЕВОЛЮЦІЯ – ми обрали не випадково.
Попри стереотипи пересічного інтелігента, що тут все досліджено та досягнуто однозначних наукових висновків, вчені так не вважають. Приміром, англійський письменник Дуглас Адамс (Douglas Noël Adams; 1952-2001), у гумористичній sci-fi-сазі “Автостопом галактикою” (“The Hitchhiker’s Guide Тo Тhe Galaxy”; 1979) з цього приводу на повному серйозі застерігав:
- Купа людей дедалі більше переконувалися, що велика помилка трапилася тоді, коли всі позлазили з дерев. Тепер найгарячіші голови стверджують, ніби сам факт, коли всі почали залазити на дерева, був повною дурістю, бо нікому не слід було залишати океани.
Тож, містере Котлере, не баріться – починайте.
СТІВЕН КОТЛЕР: Наступний етап еволюції, або Корисні копалини у надрах землі не ведуть щоденникових записів
«Еволюція схожа на пошукову систему, хоча і не дуже добре фуричить. Помітили, ми не спілкуємося з “Google”… Ні, ми таки можемо говорити із “Google”, але у нетверезому стані, коли у нас зав’язані очі, коли ми – в травматології, а поряд – милиці чи коли чекаємо на префронтальну лоботомію.
Ось чому Франсуа Жакоб (François Jacob; 1920-2013; французький мікробіолог та генетик, лауреат Нобелівської премії з фізіології або медицини 1965 р. – “за відкриття в галузі генетичного контролю синтезу ферментів і вірусів”. – О.Р.) описував еволюцію як слюсаря, а не інженера-технолога. Останні знають, куди вони йдуть – у них є мета, чіткий план. Тим часом слюсар, або ж, точніше, бляшанник лише склепує дві деталі між собою, чи: доклеює відсутній шматок бамперу; про постійне вивчення функціональних можливостей авто в його випадку не йдеться.
Розуміння того, що еволюційна пошукова система працює всліпу – і саме тому поступово – ми успадкували від Чарльза Дарвіна. Він збагнув: оскільки ресурсів часто бракує, організми завжди конкурують між собою. У нескінченних битвах створіння, яким притаманна незначна вроджена перевага, й надалі процвітатимуть та передаватимуть домінанту своїм нащадкам. Користуючись такою методою, Хтось (Батько?) поволі створив нові види фауни – одна недосконала зміна в один відрізок часу. Ось чому такий процес, як еволюція, безумовно, не відбувся швидко.
Історично лише величезний геологічний зсув, спричинений зіткненням із метеоритом або льодовиковим періодом, значно прискорив процес. Переломні зміни стають клином, що пробиває нові екологічні ніші, створює невикористані раніше можливості для подальшої діяльності пошукової системи еволюції. У 1972 р. два американські теоретики еволюції, палеонтологи Стівен Джей Гулд (Stephen Jay Gould; 1941-2002) та Нільс Елдрідж (Niles Eldredge; 1943) вперше науково оформили “гіпотезу крайньої нерівномірності” (fits-and-starts hypothesis). Згодом вона отримала офіційну назву “теорії переривчастої рівноваги” (theory of punctuated equilibrium) і відтоді допомагає більш-менш доладно пояснювати, здавалося б, раптові появи нових видів тварин у записі викопних робіт якимось бляшанником.
Отже, що ми маємо в сухому залишку?
Велика частина еволюційних змін відбувається упродовж невеличких проміжків часу, невеличких – у порівнянні із значно тривалішими періодами еволюційної стабільності, коли все діється, як і було доти. Тобто нічого не змінюється.
Ще не забули, що еволюція схожа на пошукову систему, хоча і не дуже добре фуричить? Саме тому на один запит – ми отримуємо купу суперечливих відповідей. Тобто, на думку Стівена Джея Гулда та Нільса Елдріджа, теорія переривчастого рівноваги вимикає божественне світло та додає ясності щодо основних положень теорії еволюції Чарльза Дарвіна.
Іншими словами, під час фенотипової еволюції, як і в майстерні автомеханіка, нічого не діється зненацька. На думку фахівців, гігантські періоди пунктуації охоплюють епоху від 50 000 до 100 000 років. Чому важко визначити точніше? Корисні копалини у надрах землі не ведуть щоденникових записів. Тож, вченим, аби у всьому розібратись, і потрібні надзвичайно тривалі періоди часу – від 50 000 до 100 000 років. Бо поки що вчені стільки не живуть».
* * *
 |
Насправді в темі еволюції, схожої на пошукову систему, яка не дуже добре фуричить, – логічно було б поставити крапку, але…
Здається, у Стівена Котлера на лептопі знак “крапка” відсутній. Бо далі він написав книжку: “Маленька пухнаста молитва: порятунок собаки та сенс життя” (“A Small Furry Prayer: Dog Rescue Аnd Тhe Meaning Оf Life”; 2011). Вона тягне не менш цікаву тему: куди еволюціонує людина і що досі розмежовує наше “Я” з оточуючим світом. А стала можливою ця книга, оскільки, на відміну від Чарльза Діккенса, Стівену Котлеру довелося вивчати собак значно ближче і не один рік.
Отже, слухайте. Стівену Котлеру минуло сорок років, і його теж накрила екзистенційна криза, що зробило успішного літератора доволі схожим на кожного другого чолов’ягу середнього віку в Лос-Анджелесі, Каліфорнія. Так тривало доти, поки він не познайомився із Джой (Joy Nicholson), «безбашенною» активісткою, відданою справі порятунку собак. Аби настало порозуміння, у перший же день вона озвучила власний принцип життя:
- Любиш мене – люби й моїх собак.
Отже, почалося все як добродійність у роботі зі зграєю безхатніх собак, а перетворилося на глибоке дослідження феномену: що означає присвятити життя пухнастим і чотириногим. А закінчилося? У тім-то й справа, що не закінчилося…
Щодня досліджуючи на собі різні аспекти відносин собаки та людини, врешті-решт Стівен Котлер збагнув: життя у світі собак є найкращим способом з’ясувати правду про те, що насправді означає бути людиною. Тоді він і написав дивовижний есей “Ти – не ти: загадка “Я” (“You Are Not You: The Conundrum Оf Тhe “Me”; 2010), що його ми обіцяли запропонувати вашій увазі.
СТІВЕН КОТЛЕР. Ти – не ти: загадка “Я”, або Любиш мене, люби й моїх собак»
«Якщо ми, як на мікробіологічному, так і на генетичному рівні, насправді не є самими собою, тож чи може людина реально відповісти на це питання, занурившись у себе? Якщо навіть у власних міркуваннях рухатися від супротивного, це також не допомагає розгадати загадку “Я”.
 |
Як блискуче ситуацію описує у книжці “Мій інсульт: особиста подорож дослідника мозку” (“My Stroke Оf Insight: A Brain Scientist’s Personal Journey”; 2006) нейрознавець Джілл Тейлор Болті (Jill Taylor Bolte; 1959), тім’яна частка (lobus parietalis) є тією частиною мозку, яка контролює людське “Я”, – зокрема, визначає, де закінчується наше тіло, а де починається оточуючий світ.
Проте, як стверджує американський нейроанатоміст Дж.Б. Тейлор, у сучасному світі цей кордон виявляється занадто гнучким.
Відомо, що у пацієнтів, які страждають на пошкодження тім’яної частки, часто виникають проблеми з орієнтацією в просторі. Наприклад, вони не можуть самостійно сідати, адже не знають, де закінчується… нога і починається диван. Або, як це трапилося 10 грудня 1996 р. із міс Болті, коли внаслідок інсульту у неї повністю вимкнулася функція тім’яної частки, і хвора більше не відокремлювала себе… від інших. Натомість у таких випадках людина відчуває себе єдиною зі всесвітом.
І це не лише її досвід. На початку 1990-х років американський нейрознавець Ендрю Ньюберг (Andrew В.Newberg; 1966) із університету Пенсільванії застосував комп’ютерну томографію (SPECT, single-photon emission computerized tomography), щоб під час традиційної “екстатичної медитації” обстежити мозок черниць-францисканок та тибетських буддистів.
І що засвідчила тоді комп’ютерна томографія? Той факт, що під час дхьяни відбувається повне відключення функції тім’яної частки людського мозку. У такий спосіб фізіологічно усувається кордон між тілом та навколишнім світом, і медитуюча людина відчуває себе “єдиною з усім”. Так реалізується знаменитий афоризм із Чхандог’я-упанішади (6:8:7), котрий свого часу коментували Лев Толстой та Артур Шопенгауер. І знаєте, як лунає одна із найвеличніших мантр? – Тат Твам Асі (“Ти – це я”).
Але то все – крайнощі. Щоб перетнути кордон “Я” і світу, не треба переживати інсульт або тривалі роки практикувати екстатичну медитацію. У монографії “Потік: психологія оптимального досвіду” (“Flow: The Psychology Оf Optimal Experiencе”; 1991) американський психолог угорського походження Міхай Чиксентміхайі (Mihaly Csikszentmihalyi; 1934) ввів у вжиток термін “груповий потік” (“group flow”), яким описав потужне об’єднання колективної свідомості, коли кожен індивід підсилює можливості групи. Може, й ви помічали, що найчастіше люди зазнають щастя, коли потрапляють в особливий потоковий стан. Він нагадує буддистський дзен – стан повного єднання з діяльністю та ситуацією. Саме стан потоку можна вважати оптимальним станом внутрішньої мотивації, за якої людина повністю вгвинчена в те, що вона в даний момент робить.
 |
В автобіографії “Другий вітер” (“Second Wind”; 1979) колишній професійний американський баскетболіст Білл Рассел (William Felton Russell; 1934) так це описав:
- Під час тих заклинань я міг відчути, як розвиватиметься хід наступної гри і куди зроблять наступну передачу... Мої передчуття повсякчас були точними. І я завжди відчував, що не лише знаю напам’ять усіх “Селтиків” (члени команди “Boston Celtics”. – О.Р.), а й усіх супротивників. І що всі вони мене теж знають.
Із поступом сучасної науки стало зрозумілим, що навіть “стан потоку” тепер не потрібен. Коли сліпі люди стверджують, що вони бачать світ кінчиком тростини (або тенісисти розглядають ракетку як продовження руки; або професійні гонщики стверджують, що вони здатні відчути трасу шинами), – це у багатьох індивідів фактично діє тім'яна доля мозку, що дедалі більше розширює межі і сенсорну функцію самості, нашого далеко ще не вивченого “Я”.
А тепер – ближче до теми. Отож, разом із дружиною Джой ми керували притулком для собак із особливими потребами “Ранчо де Чіхуахуа”. Як це виглядало? Як химерний спосіб сказати світові, що тривалий час я ділюся власним будинком зі зграєю на 25 барбосів.
За причин, які пов'язані з нашою сімейною методологією зцілення, ми ощадливо використовували кінологічне святилище для тварин, яким потрібно багато часу для реабілітації. Тому правил у нас було не багато. Наприклад, територією ферми собаки блукали де їм заманеться. Це означало, що зазвичай у ліжку з нами їх хропло із десяток.
Тепер я менше переймаюся порятунком безпритульних собак, а спати зі зграєю не вважаю природним. Зізнаюся, що перші два роки, коли я керував притулком для тварин, щоразу довельми вдячний гавкун стрибав на мене глупої ночі, я прокидався. Оскільки вночі собаки постійно застрибували на мене, ну, я тривалий час не спав.
Але на другому році існування кінологічного святилища трапилося щось дивне: на собак я перестав зважати. Я міг лягати спати один, хоча прокидався обкладеним зусюдибіч барбосами, але не помічав, коли саме вони напхались у ліжко.
Це явище називається звиканням, воно – функція тім’яної частки людського мозку. Подібні речі відбуваються скрізь і всюди. Зокрема, матері настільки звикають до відчуття свого немовляти на руках, що часто забувають, коли тримають дитину.
Що вирізняло нашу із дружиною ситуацію? У нас під ногами постійно крутилася зграя різних тварин. Так що це було не одне немовля, до якого оце тепер я теж звикаю, – а діяла схема, яка називається “собаки”.
На третій рік, відколи ми з Джой керували притулком для собак, я навчився пірнати з книжкою в руках у зграю із десятка гавкунів і не помічати, як вони дружно тиснуться до мене. Лише тоді, коли я намагався поворухнутись, я відчував: мене загнали у безвихідь, тільки тоді помічалася присутність тварин.
Але на цьому боротьба за кордони мого “Я” і всесвіту не закінчилася. Кілька тижнів тому я вирішив подрімати вдень. Та коли я почав засинати, на ногу сіла муха. Вона лазила і лазила по коліну, що доводило мене до сказу. Ситуація була патовою: рухатись я справді не хотів, бо знав, якщо я різко прожену муху, то вийду зі стану напівсну, але розумів й інше: якщо не позбутися подразника, заснути не вдасться.
Порятунок надійшов від подразника. Бо вчасно я второпав – то зовсім не муха, а драгує мене пес Дагмар. Він зручно вмостився поруч, а те, що я вважав набридливою мухою, насправді був його хвіст, що приязно вимахував до мене.
Лише-но я зорієнтувався в ситуації, відчуття дискомфорту минуло. Це було так, наче якийсь дивний перемикач у мені постійно перемикався і перемикався, аж поки не знайшов потрібне положення. Були миті, коли хвіст Дагмара ставав чужорідним предметом, який дратував мене, а були хвилі, коли я розумів, що хвіст належить до знайомої мені, схематичної категорії “собаки”. Отже, подразнення зникало тільки тоді, коли воно повністю включалось у моє відчуття “Я”.
Що робить цю історію цікавою, так це факт, що вона відбулася тоді, коли моя увага була сконцентрована на відчуттях. І був то не несвідомий зсув меж “Я” – як це відбувалося, коли я спав або читав, – діялося це під контролем свідомості, з моїм повним фокусом на ситуації та, в принципі, тренованими емоціями літератора.
* * *
Прочитавши мої химерні нотатки, ви, звісно, поцікавитеся головним: то де ж було і залишилось “Я”?
Ну, на це запитання важко відповісти. Але я точно зрозумів одне: якщо “Я” повинно уособлювати індивідуальний та унікальний досвід, то воно точно не знаходиться в наших генах чи клітинах, у думках, почуттях та відчуттях.
Насправді, чим довше і ґрунтовніше ми це питання розглядаємо, єдине, що стає чітко зрозумілим: те, що ми вважаємо “Я”, насправді є “Ми”».
* * *
На завершення сьогоднішньої ментальної подорожі у стилі гумористичної sci-fi-саги “Автостопом галактикою” Дугласа Адамса на повному серйозі зауважимо:
- Загальновідомим і вкрай важливим є той факт, що істина часто зовсім не така, якою здається. Наприклад, на планеті Земля люди завжди вважали, що вони розумніші дельфінів, бо це вони придумали так багато: колесо, Нью-Йорк, війни тощо. У свою чергу, дельфіни завжди лише плескалися у воді й розважалися. Вони завжди вважали себе розумнішими за людей – причому, з тієї ж самої причини.
Олександр Рудяченко
Використані джерела: Discover, Psychology Today
