Вірус швидких зомбі та бог кохання з синдромом Асперґера. Кіно дня
Кожного тижня в українському прокаті з’являються нові фільми розмаїтих жанрів і тематики. Цих фільмів загалом небагато, проте кожен із них вартий нашої уваги. Можна навіть припустити, що, якби не карантин та загальні обмеження, то деякі з цих фільмів могли б просто загубитися серед широкого потоку літніх блокбастерів або взагалі не потрапити до наших кінотеатрів.
Це стосується і двох наших сьогоднішніх фільмів – корейського горору «Потяг до Пусана» та американського трилеру «Нічний портьє». Обидві стрічки по-своєму розвивають жанр та додають певних новації до поширених сюжетів та персонажів.
Картина «Потяг до Пусана» режисера Йона Сан-хо створена у жанрі зомбі-апокаліпсису і є цікавою спробою створити на місцевому матеріалі фільм, який був би цікавим за межами Кореї.
Стрічка розповідає про розлученого біржевого маклера, який переживає непрості часи. І на роботі, і вдома у нього суцільні неприємності. Напередодні дня народження доньки він забуває про її виступ на шкільному концерті через акції компанії, яка опинилася на межі розорення. Його колишня дружина просить привести доньку до неї у місто Пусан - хоча б на день; таке саме прохання і у доньки. І ось чоловік вирушає у мандрівку, навіть не підозрюючи, як вона протікатиме і чим закінчиться.
Більшість дії фільму відбувається у потязі-експресі, який мчить назустріч невідомому. Незабаром там з’являється перший заражений, а за деякий час поїзд перетворюється на потяг смерті.
Що цікаво у цій корейські картині? У першу чергу високий технічний та художній рівень, який робить картину вартою уваги не тільки шанувальникам жанру, але й пересічному глядачеві. Фільм має чудовий акторський ансамбль, тут добре виписані та зіграні персонажі, які є цілком самодостаніми навіть за межами обраного жанру.
Сам головний конфлікт фільму, так само, як і його розв’язок, цілком універсальні, оскільки йдеться про родинні перипетії на тлі епідемії чи природного лиха.
Проте найбільше задоволення від фільму можуть отримати шанувальники стрічок про зомбі-апокаліпсис нового покоління, яке бере свій початок від фільмів на кшталт «28 днів потому» (2002) Дені Бойла чи «Світанок мерців» (2004) Зака Снайдера. Саме там вперше з’явилися так звані швидкі зомбі, які відрізнялися від традиційних повільних практично усім.
Найголовніша різниця була у тому, що повільні зомбі – це мертві люди, яких невідома сила повертає до життя, а швидкі зомбі – це інфіковані вірусом живі, які раптом перетворюються на хижих мисливців за людською плоттю. І якщо повільні зомбі – це спадок старого світу, який ще не знав сучасних інфекцій та глобалізації, то швидкі зомбі стали знаменням нової епохи, у якій все народжується та поширюється надто стрімко.
Серед інших картин подібної тематики – американський фільм «Всесвітня війна Z» (2013), проте у ній йдеться уже про світову катастрофу. Якщо ж порівнювати ці два фільми – американський та корейський – то останній поб’є голлівудський: тут чіткіше розставлені акценти, цікавіші персонажі та продуманіший саспенс.
«Потяг до Пусана» - дуже актуальний фільм, який просто випередив свій час, оскільки веде мову про саме азійський різновид нового вірусу. У фільмі йдеться не просто про порятунок уцілілих, фільм ще й творить універсальну метафору суспільства, у якому через атаку ззовні починають проявлятися внутрішні суперечності.
Не зайве буде сказати, що цього тижня виходить продовження корейського горору – «Потяг до Пусана-2: Півострів». Це – цілком новий фільм цієї ж тематики, який має опосередкований стосунок до оригіналу.
Американський трилер «Нічний портьє» Майкла Крістофера у центр своєї оповіді ставить персонажа, який страждає на один із розладів аутичного спектру. Йдеться, власне, про синдром Асперґера, на який, за даними 2015 року, хворіло більш як 37 мільйонів людей у світі.
Головний герой цієї стрічки, Барт Бромлі, працює у готелі нічним адміністратором; він живе з матір’ю і має звичку записувати життя постояльців на відео. Він це робить не через якесь своє вуаєристське збочення, а для того, аби краще зрозуміти та відтворити емоції звичайних людей – відомо, що пацієнти із розладами аутичного спектру найбільше страждають саме через відсутність соціальних навичок.
Одного дня Барт стає свідком вбивства і навіть робить невдалу спробу йому завадити. Незабаром він стане головним підозрюваним у злочині. Тим часом у готель вселяється приваблива молода дівчина, до якої нічний портьє відчуває потяг.
Хворі на розлади аутичного спектру все частіше з’являються у кіно, причому у розмаїтих жанрах – від романтичної комедії до трилерів та бойовиків. Зовсім нещодавній приклад – це картина 2016 року «Аудитор» з Беном Аффлеком у головній ролі, яка подарувала високофункціональним аутистам свого супергероя. Цей персонаж не просто - високочутливий та обдарований непересічними здібностями аутист, який навчився функціонувати у суспільстві, посівши у ньому унікальну нішу, проте також він нездоланний і на полі бою, оскільки володіє навичками індонезійського бойового мистецтва пенчак силат та добре стріляє.
Він - багатий, відносно молодий, здоровий, вільний, спортивний, фізично та інтелектуально привабливий. Себто він має усе те, про що можуть тільки мріяти більшість людей, які страждають від тої чи іншої форми розладів аутичного спектру.
«Нічний портьє», однак, більше схиляється до неонуару, з його атмосферою тривоги, вбивством та фатальною жінкою. І якщо раніше головним героєм нуару був пересічний чоловік, який програвав у двобої із досвідченими злочинцями, то тепер його заступив набагато серйозніший суперник.
У фільмі йдеться про секс, і сам головний герой називає себе новим «богом кохання». Це цікава точка зору, і в чомусь глибоко іронійна, бо якщо глянути саме під таким кутом зору на американське кіно, то воно весь час перебуває у пошуку нових сексуальних символів. Цей пошук фактично зводиться до розширення потенційних можливостей вчорашніх маргіналів. Кожне десятиліття приносить таких – вони з’являються серед колись упосліджених соціальних верств, представників певних рас, а ось тепер і серед людей, яких ще недавно вважали обмежено, а той цілком недієздатними. Звісно, кіно йде за суспільними настроями, бо розвинуті країни щоразу розширюють можливості для усіх категорій населення, нікого не упосліджуючи та не маргіналізуючи.
У голлівудському кіно це яскраво проявилося більше тридцяти років, 1987 року, коли на екрани вийшла стрічка «Людина дощу», яка яскраво продемонструвала можливості савантів – унікально обдарованих людей, які страждали від інших проблем фізичного та ментального плану. Фільм мав свого прототипа і змінив життя не тільки йому, але й багатьом схожим на нього людей, які отримали шанс на соціально активне життя. І у цьому фільмі був навіть поцілунок – «людям дощу» начебто стали доступними інші важливі речі.
Разом з тим більшість фільмів (а йдеться про голлівудське кіно) про людей із розладом аутичного спектру заходять не надто далеко у показі їхнього інтимного життя чи навіть їхніх сексуальних потреб. У чомусь ця тема поки що залишається табуйованою.
Навіть Бен Аффлек, який поєднав уміння добре рахувати із неймовірними бойовими навичками, все ще не досяг рівня мислити себе новим богом сексу. Минуло кілька років – і такий персонаж з’явився.
Звісно, американському фільмові «Нічний портьє» / «The Night clerk» дуже далеко до однойменного італійського фільму Ліліани Кавані, де тема сексуальності була розкрита у дуже несподіваний, суперечливий та цікавий спосіб. Американський фільм набагато скромніший, і він є радше першою спробою хоча б легко торкнутися подібної теми.
Картина примітна своїми акторськими роботами. Головну роль зіграв тут молодий американський актор Тай Шерідан, який тільки розпочинає свою кар’єру. Його дебют відбувся у стрічці «Древо життя» Теренса Маліка, а впізнаваність прийшла після картини «Люди Ікс: Апокаліпсис».
Правдивою окрасою стрічки стала Ана Де Армас – американська акторка кубинського походження, чия харизма запам’ятається глядачеві надовго. Вона відома кількома іспанськими картинами, а в голлівудському кіно останнього часу прославилася роллю у стрічці «Той, що біжить по лезу 2049» Дені Вільнева.
Ігор Грабович, Київ.
