Микола Мурашко. Останній джедай

Українці – не жменя макових зерен, вони різняться одне від одного, коли живуть на одній вулиці, а особливо, коли потрапляють на чужину чи вибиваються в люди.

Утім, навіщо ми, хліборобське плем’я, засіваємо та жнивуємо, куди і для кого скиртуємо врожай? Коли Ісус дає талант, а Божа Матір посилає долю, від особистості залежить стане вона добродійником чи пихатим чваньком.

І оповідь сьогоднішню про знаного сподвижника українського живопису, засновника першої в Києві приватної школи живопису, розпочну із його однолітка, такого ж здібного українці, якого хист і собі привів до Північної Пальміри, перетворивши на незаперечний авторитет, на професора Імператорської Академії живопису.

У 1896 р. відомий український маляр та педагог Микола Іванович Мурашко (1844-1909) вирядив свого племінника у місто на Неві в науку до самого Іллі Юхимовича Рєпіна, чий батько походив із козацького роду, у Чугуєві мав прізвище Ріпа, яке зросійщилося. Із часом Олександр Мурашко (1875-1919) так пригадував “грицеву-шкільну-науку” у зарозумілого академіка-земляка:

- Рєпін став проходити повз мольберта, за яким я день у день працював по-своєму. Закінчилося все тим, що... він відмовив мені у праві працювати в його майстерні...

Засмученим студент повернувся до Києва, але, стримавши образу, знову вирішив відвідувати клас кумира петербурзької молоді:

- Заходжу, показую наставнику власні літні роботи, а він недбало, наче йому і діла до мене ніякого нема, відповідає:

- Кинь ось туди, під стіл, я потім подивлюся, коли матиму час… Ти приходь до мене, завтра! Але і наступного дня Ілля Юхимович не мали настрою зглянутися на картини 21-річного норовливого студента, свого земляка.

Отож і кажу вам, давно назріла в Україні нагальна потреба вчити своїх дітей удома, із любов’ю, дбайливо, плекаючи оту жменю макових зерен, здатних перетворитися на червоне море красного мистецтва.

***

Пам’ятаєте, як починається Атака клонів:

- За сивої давнини в одній далекій-далекій Галактиці...

Насправді все простіше й величніше: гігантів кольору народжує земля в святих місцях. Отож, у майже забутій гетьманській столиці - містечку Глухові Сумської області 8 (20) травня 1844 р. мати сповила на світ Миколу Мурашка, українського художника й педагога, засновника та очільника Київської рисувальної школи (1875-1901).

- Народившись у сім’ї іконостасного майстра Івана Мурашка, я виріс серед оригіналів, “кунштів”, як називали їх у цьому оточенні, - вони правили за взірці під час писання ікон. У мене ці куншти збуджували невситимий інтерес і бажання якщо не творити так само, то хоча б навчитися зрисовувати.

Незабаром хлопцеві замало було збирати чи копіювати картинки з книг, Микола узявся за власні малюнки. Саме потяг до творчості спонукав сина різьбяра іконостасів І. З. Мурашка вирушити у 1858 р. до Києва, де підліток невдовзі влаштувався учнем у майстерню до реставратора-копіїста.

Швидко виясніло - хист потребує оздоблення фаховою підготовкою.

Кожен учень має потинятися від майстра до майстра, аби збагнути щось путяще. За порадою викладача малювання Другої Київської гімназії, художника Івана Сошенка (1807-1976), одного з небагатьох вірних друзів Тараса Шевченка, хто у 1832-1838 рр. і сам навчався у Санкт-Петербурзькій Академії мистецтв, - 19-річний українець рушив до Північної Пальміри. Іншого вибору в українського маляра не було, дома вчитися можна було, або приватним чином, або… тупцювати на місці.

У 1863-1868 pp. Микола Мурашко здобував фахову освіту в Санкт-Петербурзькій Академії мистецтв як вільний слухач: академічні студії, гурток “земляків і просто хороших, підходящих духом товаришів”. Його коло однодумців по живопису тоді складали Марк Антокольський (1843-1902), Ілля Рєпін (1844-1930), Василь Полєнов (1844-1927), Адріан Прахов (1846-1916). Зібрані з різних куточків Імперії на берегах Неви вони спілкувалися різними рідними мовами, але прагнули триматися разом. Амбітний скульптор із Вільни М.Антокольський занотував у щоденнику саме це:

- Ми швидко зблизились, як зближуються лише самотні люди на чужині.

***

Усе, так зване “близьке коло”, було, молодим й талановитим. І цікаво, що товариство складали не самі художники, але й хімік Дмитро Менделєєв (1834-1907), поет Аполлон Майков (1821-1897), літературознавець Павло Вісковатов (1842-1905), інші інтелектуали свого часу. Кожен сяяв непересічними здібностями та дивував вміннями.

І, будемо відвертими, вступити до Академії Ілля Ріпа спромігся лише 1864 р., бо попервах з-поміж студентського загалу він нічим особливим не вирізнявся.

Хіба що юнак трохи вмів писати… ікони. Скажу більше, під час першого візиту до Академії (1863) син українського солдата із Чугуєва І. Рєпін мусив добряче почервоніти: ознайомившись з малюнками дев'ятнадцятирічного вступника, конференц-секретар Імператорської Академії мистецтв Федір Федорович Львов (1820-1895), повідомив, що той… не володіє тушовкою, бо не вміє класти ні штрихи, ні тіні. І - у вступі до Академії прохачеві відмовив!

Навчатися в Санкт-Петербурзькій Академії мистецтв тоді було справою не з дешевих: за право відвідувати уроки, наприклад, вільний слухач мав сплатити 25 рублів. Шалені кошти як на ті часи, і це тоді, коли повний курс навчання складав вісім довгих років. Як й інший вільновідвідуючий заняття учень, однокласник Василь Полєнов, Микола Мурашко опановував ремесло не тільки в малювальних класах, він днями пропадав у натурному класі, а також встигав на лекції з анатомії, будівничої науки, нарисної геометрії, історії красних мистецтв.

Живопис - дивна штука: якщо ти навчишся зупиняти життя, ти отримаєш здатність відтерміновувати смерть. Тільки слід збагнути: нащо тобі таке вміння здалося?

Вас цікавить, якою була атмосфера у петербурзькому Храмі Фарб і Краси? Тут вчили зверхньо, говорили через губу, особисті секрети у творчості розкривали знехочу. Професура здебільшого вважала себе за небожителів і в класи без корони не ступала. Схиляння перед авторитетом Імператорської Академії мистецтв вважалося неписаним правилом, правилом… гарного смаку, а підлабузництво – вихованою чемністю. Переказують, що Ілля Юхимович Рєпін суворо стежив, аби його обожнювали, наказував ретельно наслідувати його власну манеру в живописі і відчув себе кревно ображеним, коли хтось не бажав академіка копіювати.

***

Для себе я дуже просто вирізняю з числа здібних портретистів талановитого художника. Перших цікавлять виставки та продаж, других – буквально все захоплює в людині: м’язи, шкіра, волосся, краса, тінь, відбиття. Бо в кожній формі самобутній митець бачить, а потім і виявляє виключно власне “Я”.

Чим незатишніше тобі в реальності, тим виразніше проступає внутрішній світ.

- Зважте, джедаїв обмаль задля захисту Республіки. Ми - охоронці світла, а не вояки.

- Магістре Йода, вважаєте, навертає до війни?

- Темний бік Сили приховує все. Наше майбутнє не передбачити.

…Прослухати повний курс в Санкт-Петербурзькій Академії мистецтв Миколі Мурашку завадила не зневага, а… хвороба. Такі не вміють розприндитися чи кинути на півдорозі шлях до пізнання людини і світу.

Тож довелося вільному слухачеві вимушено вертатися в Україну.

Ясна річ, у книжці “Рєпін у Петербурзі” (1970) Галина Ісакіївна Прибульска побіжно називає іншу, більш зручну для промосковського мистецтвознавця причину:

- Сам Мурашко незабаром повинен був залишити Академію. У проханні про допомогу у 1866 році він писав (віце-президенту Академії, обер-гофмейстеру двору Його Імператорської Величності, князю Г. Г. Гагаріну - О.Р.), що не має коштів навіть заплатити за навчання. В 1868 р., отримавши звання вчителя малювання, він поїхав на батьківщину, на Україну.

Для справжнього таланту, реального “діаманта в кожусі”, як Тараса Шевченка колись назвав велетень Карл Брюллов, - повний курс та диплом мало що важать.

Тішить те, що ні Михайло Врубель (1856-1910), ні Валентин Сєров (1865-1911) також не здобували в Санкт-Петербурзі повної академічної освіти, а самостійно довершували шліфування творчої особистості. Чи не тому їхні картини за лекалами помітно вирізняються у загалі інших робіт?

***

Отож хист і Божа ласка узяли гору і цього разу.

Ні на що не сподіваючись, принагідно, у жовтні 1867 р. Микола Мурашко надіслав до Академії власні малюнки. І сталося диво! На підставі поданих українцем робіт академічна Рада надала кандидатові звання вчителя малювання. У кожній жмені макових зерен прихований геній народу, який не заперечити.

Оселившись у Вороніжі, містечку Глухівського повіту Чернігівської губернії , маючи нестримну жагу писати й викладати, 24-річний художник розпочав педагогічну діяльність, викладаючи малювання.

За підтримки того ж таки чуйного наставника, маляра та педагога Івана Сошенка, від 1868 р. Микола Мурашко викладав малювання в Києво-Подільській прогімназії. Згідно з “Статутом гімназій та прогімназій”, уведеним в Росії із 1864 р., вона вважалася початковим навчальним закладом, де здобували неповну середню освіту; за навчальними планами і програмами прогімназії відповідали чотирьом молодшим класам гімназії класичного типу.

Отож, піднімаючись із найнижчих низин в системі імперської освіти, у 1868-1870 рр. Микола Мурашко служив викладачем малювання в Першій київській чоловічій гімназії на Бібіковському бульварі, 14 (нині - бул.Тараса Шевченка), а з серпня 1873 р. по 1895 р. - у щойно відкритому Київському реальному училищі. І з кожним новим щаблем доля відкривала художнику саму доцільність такого шляху.

- Терпіння. Використовуй Силу, мізкуй!

***

Ось, узяти для прикладу, Київське реальне училище. Попервах воно тулилось у садибі купчихи О. Миславської на вулиці Михайлівській, 18-А. Проте із 1877 р. заклад переїхав на Михайлівську площу (тепер — вул. Велика Житомирська, 2).

В Україні це був один із перших середніх навчальних закладів, де викладали природничі дисципліни, фізику, математику, іноземні мови. Крім загальноосвітніх класів, відкрилися механіко-технічне й комерційне відділення. Тому Київське реальне училище мало - хімічну лабораторію, фізичний, природничо-історичний, механічний, математичний, креслярський класи, навіть окремі кабінети малювання та моделювання, обладнання та устаткування яких надходило із Берліна, Франкфурта-на-Майні, Санкт-Петербурга. Навчальний курс тривав шість років.

У Реальному училищі за очільництва першого директора І. С. Палієнка склався гарний педагогічний колектив: історик Леонід Павлович Добровольський (1867-1929); учитель російської мови Андроник Оникійович Степович (1857-1935) - літературознавець, славіст, відомий дослідник чеської, словенської, болгарської, сербської, хорватської літератур; учитель малювання і каліграфії Микола Іванович Мурашко та інші. Свого часу у Київському реальному училищі навчалися художник-пейзажист Костянтин Крижицький (1859-1911), згодом знані архітектори Олександр Кривошеєв (1859-1916), Євген Єрмаков (1868-1918), Федір Олтаржевський (1869-1918), Микола Яскевич (1870-1918), Кароль Іваницький (1870-1940), Василь Листовничий (1876-1919), Павло Альошин (1881-1961), Іван Ніколаєв (1901-1979) та інші цивільні інженери містобудування.

А тепер - головна увага: почесним попечителем Училища вважався поважний український мільйонщик, цукрозаводчик та благодійник Нікола Артемійович Терещенко, (1819-1903), старший син засновника династії Терещенків - Артемія Яковича Терещенка (1794-1873). Не казатиму про весь Київ, але ця шляхетна родина пожертвувала на розбудову рідного Глухова приблизно 1.5 млн рублів. Як на ті часи, сума астрономічна.

- А вам дозволяється кохати? Це не заборонено джедаям?

- Не дозволяється прив’язуватись. Не слід чимось володіти. Але співчуття, яке є квінтесенцією кохання - це найважливіше в житті джедая. Так що можна стверджувати, що нам належить любити.

***

Отже, лейб-гвардії рядовий освіти Микола Мурашко служив у 1-й Київській чоловічій гімназії та в Колегії Павла Галагана (нині - Музей літератури), а паралельно давав приватні уроки, бо було не вижити в гамірному місті. Утім, потай він плекав мрію відкрити власне ательє, як тоді на французький кшталт художники Імперії називали власні майстерні. І була то шалена Ідея, бо до нього більшість українських малярів ніколи, чуєте, ніколи на подібне не наважувалися.

Як правило, таланти з берегів Дніпра сумно зітхали, знизували плечима та хитали похнюпленою головою в бік Санкт-Петербургу, звідки завжди віяло просвітницьким класицизмом. Бо ж тамтешня Iмператорська Академія мистецтв, заснована графом І. І. Шуваловим, виховувала фахових майстрів від 6 (17) листопада 1757 року. Так, саме там існувала і системно огранювала таланти єдина на Імперію академічна школа малюнку.

Зверніть увагу: сподвижництво Миколи Івановича Мурашка полягало в тому, що він шалену мрію не зрадив. В усіх його попередників, українських художників Господь вклав Божу іскру, звивистими стежками вів їх у малярство, допомагав розкрити талант, але затятості не дарував. Наче залишав ту місію для М. І. Мурашка. І справді, цей український художник виявився з іншого тіста ліплений.

Ніби відчуваючи неземну відповідальність перед власним хистом, перед спадкоємністю (благословенням Івана Сошенка), ремеслом, опанованим в Імператорській академії, колегами, добровільними вигнанцями з України (Антон Лосенко, Тарас Шевченко, Іван Айвазовський, Архип Куїнджі, Ілля Репін, Костянтин Трутовський та інші), - він крокував до мети.

То небесна милість, коли, чвалаючи світом, талант зустрічає мішок із грішми… Зустрівшись, відомий цукрозаводчик Нікола Артемійович Терещенко рукою на земляка із Глухова не махнув, а педагога і маляра уважно вислухав. Божа то була людина, це Микола Мурашко побачив на власні очі: приватним коштом при Київському реальному училищі почесний попечитель церкву поставив. Не капличку, таку-сяку, а - саме Церкву.

У життя мрія Миколи Івановича почала втілювалась у 1875 р., і спочатку, як-то кажуть, - втілюватися натщесерце. Бо до кого із меценатів художник не стукав, відмовляли всі. Ідея виявилася сильнішою за обставини. Не очікуючи на злагідність доброчинців, саме власним коштом М. І. Мурашко відкрив приватну рисувальну школу - просто у маленькій квартирі на Михайлівській вулиці (нині - Паризької Комуни), де ентузіаст і мешкав.

Тоді Бог дасть, коли сам зробиш.

***

Знаєте, не був він у тій справі першовідкривачем, бо мав славетних предтеч: не забули ж бо, Київ - святий град. Є золотом писані сторінки української історії. Шанобливо торкнімося до однієї з них.

Бо ще 17 (28) травня 1763 р. при Києво-Печерській Лаврі двері розчахнула перша в місті школа з навчання живопису, створена на базі тамтешньої іконописної майстерні, до 1755 р. керованої київським живописцем і гравером, ієромонахом Алімпієм Галиком (у миру - Яков Галик; 1685–1763). І називалася вона тоді “малярня”. Попервах уроки брали, десять “молодиків” (старша група) та близько 20 учнів.

Вчилися вони на чому, уявляєте? На “кужбушках” - так лаврські ченці називали альбоми канонічних малюнків і гравюр. Деякі ескізи, портрети, гравюри майстра (лики Ісуса Христа, Богородиці, Святої Варвари і таке інше) Лаврської іконописної майстерні збереглися та дійшли до наших часів. Відчуваєте, як війнуло миртом і палаючими у вогких печерах свічками?

Коли у травні 1763 р. Алімпія Галика до себе гукнув Ісус, із Києво-Печерської Лаври браття відписала архієпископу синайському Кирилові, що підсліпуватий та кульгавий самітник із далеких печер, ієромонах Алімпій не залишив у келії жодного майна, окрім кількох ікон. Такі вони, самовіддані охоронці світла.

На щастя, смерть не урвала традицію, на чолі малярні став український живописець, один із провідних майстрів українського бароко Захарій Голубовський (у миру - Зіновій Петрович Голубничий; 1736-1810), хто свого часу вважався одним із кращих учнів Алімпія Галика і замінив на чолі іконописної школи Києво-Печерської лаври італійського художника Веньяміна Фредеріче, під орудою якого тамтешні ченці працювали у 1755-1763 рр.

- Зрозумій мене правильно. Обі-Ван прекрасний дорадник. Мудрість магістра Йоди, міць магістра Вінду. Я щиро тішуся, що став його учнем. Але де у чому, багато в чому... я випередив його. І готовий до будь-яких випробувань.

Почалося копітке виховання учнів та дбайливе формування самобутньої школи живопису. Чим для них є квінтесенція Любові, виявив тривалий колективний іспит на творчу зрілість, коли в 1772-1776 рр. вісім учнів малярні під орудою Захарія Голубовського оновили живопис Успенського собору в Києво-Печерській Лаврі. Молодим малярам не лише дали шанс, але й прищепили відповідальність. Адже кожен міг піти і на власні очі побачити, яку велич залишили в Києві їхні попередники.

Зокрема у 1724-1731 рр. інтер’єри Троїцької Надбрамної церкви у Лаврі виконали художники-монументалісти, справжні велетні українського барокко Іван Максимович (1679-1745), Феоктист Павловський (1706-1744), Алімпій Галик та інші. Зовні той же храм у 1742-1744 рр. оздобили Іван Кодельский і Алімпій Галик.

І це не дивина, за всіх часів лаврська школа духовного живопису була постачальником малярів для більшості монастирів і церков Російської імперії. Проте, даруйте, тема сьогодні інша.

***

Потрібна допомога Миколі Івановичу Мурашку надійшла у травні 1876 р., коли учитель малювання звернувся по матеріальну допомогу до молодого колекціонера й мецената Івана Николовича Терещенка (1854-1903), старшого сина Н.А.Терещенка. Той корнет у Лейб-гвардії Гродненському гусарському полку звик діяти блискавично і… вигадливо.

По закінченні Київського університету Св. Володимира дипломований юрист правником штанці не просиджував, а подався в офіцери. Діло - молоде, гусарське, і він без тями закохався у красуню Єлизавету Саранчеву (1860-1921). Усе б нічого, але дівча виявилася дочкою уславленого російського генерал-лейтенанта Михайла Андрійовича Саранчева. Це не зупинило хвацького корнета. За кілька днів після православної Пасхи 1880 р. чи 1881 р. (відомості різняться) при повному параді Іван Терещенко прибув до села Волфине у Курській губернії та в родовому маєтку генеральську дівчину посватав.

Такого зухвальства генерал-лейтенант нахабі не подарував, тому відкарбував, розглядаючи сніг, який ще не розтанув повздовж доріжок саду:

- Перепрошую, юначе… Те, що у вас прізвище Терещенко, не означає, що ви маєте негайно отримувати все, що заманеться. Шлюб молодих людей - виважене рішення і потребує перевірки часом. Не виказуйте нетерплячку. Якщо ваші почуття до моєї дочки залишатимуться такими ж сильними, коли вулиці Волфиного побіліють знову, Єлизавету я віддам вам. Не раніше.

Як нащадок цукрової імперії, Іван Николович виявив гнучкий розум і … щедрість, засипавши наступного ранку всі вулиці, що вела до маєтку нареченої, цукром. Його возами за ніч завезли із селища Тіткине, де знаходився найближчий із численних терещенківських цукрозаводів. Однак, марнотратство не сподобалося крутої вдачі Ніколі Артемійовичу Терещенку, хто добре знав ціну солодкої копійки, заробленої солоною працею. Більше того, батько наполягли, аби в квітні джиґун пішов у відставку та вирушив до Європи - збирати твори мистецтва.

Колекціонуванню живопису та скульптури, та меценатству у широкому розумінні того слова Іван Николович Терещенко, зрештою, присвятив усе подальше життя. Він навіть зажив слави затятого поціновувала мистецтва, хто на рівних суперничав із самим Павлом Михайловичем Третьяковим (1832-1898), а той із 22 травня 1853 р. купував для власної галереї в Москві кращий живопис. Останній, між іншим, приязно висловився про українського конкурента, молодшого за нього на 22 роки:

- Якщо Терещенко щось у небі угледить, торгуватиметься до сліз - та купить!

…Щоб не залишилося у вас запитань, відповім: чарівну Єлізавету Саранчеву Іван Николович Терещенко пошлюбив. Скажу більше, народилось у міцного подружжя п’ятеро діточок, щоправда, вижило тільки четверо.

***

Зумисне відволікаюся на різний контекст та фідбеки, бо так, на мій погляд, глибше зрозуміла ціна, яку довелося заплатити Миколі Мурашку, аби відкрити в Києві власну, першу з відомих, приватну рисувальну школу.

Спочатку сповита Ідея тулилась у маленькій квартирі, винайманій М. І. Мурашком на Михайлівській вулиці. І за першої-ліпшої нагоди Микола Іванович звернувся за матеріальною підтримкою до благодійника, І. Н. Терещенка. Не вагаючись, корнет у Лейб-гвардії Гродненському гусарському полку посприяв землякові із Глухова, виділивши 300 рублів. Попервах цього було досить. Справа з місця зрушила, і золотоверхим Києвом пішла добра новина.

Аби закінчити тему із доброчинністю, зауважу - із року в рік, до самої смерті у 1903 р., Іван Николович Терещенко справно і щорічно виплачував школі Мурашка більші й більші суми благодійних пожертв, аж до 9 тис. рублів на рік.

Додайте сюди, що меценат чимало жертвував Спілці допомоги студентам Київського університету Св. Володимира, Спілці допомоги бідним, а також залишався дієвим почесним попечителем Олександрійського ремісничого училища та сприяв комітету із благоустрою Політехнічного інституту.

Отже, підмурівок міського навчального закладу приватна рисувальна школа М. І. Мурашка заклала. Чому це, окрім вдоволення людських амбіцій і творчих ідей, було украй важливо? Удома, в Києві, без імперської монополії Санкт-Петербурзької Академії мистецтв почала виникати інституція, яка в Україні розвивала образотворче мистецтво, біля рідних пенатів готувала національні кадри. Більше ніхто із молодих ароґантних малярів не міг рюмсати, мовляв, тільки й сонечка, що у Північній Пальмірі.

Суть полягала у тому, що з приватної ініціативи виник загальнодоступний навчальний заклад, в якому розвинути власні творчі здібності могли всі бажаючі. Незалежно від віку, статі, освіти, стану, соціального статусу тощо. Приємно констатувати, що основну частину вихованців школи М. І. Мурашка складали саме здібні учні із бідних родин - такі навчалися безкоштовно.

Як і годиться в Україні, злостивці за спиною глузували:

- Що це Мурашко, із двогривневим у кишені, надумав зорганізувати Академію?

***

Досить швидко група ентузіастів винайняла під рисувальну школу простору залу в будинку Тарновського (тепер - тут Музей українських старожитностей), по вулиці Трьохсвятительській, що чи то історично, чи то символічно вела від Хрещатика до Верхнього міста. Ось як відтворював домашню, геть демократичну атмосферу один із вихованців, художник Костянтин Маковський (1839-1915):

- Добродії, ви захопили із собою папір, олівці? То сідайте, помалюємо.

Це вам не на цирлах перед Репіним стояти.

Офіційною датою відкриття школи вважається 16 вересня 1876 р., хоча практичні заняття розпочалися роком раніше, лише-но було отримано письмовий дозвіл за підписом ректора Київського університету Св. Володимира, професора Олександра Павловича Матвєєва (1816-1882), хто тимчасово заміщав попечителя учбового округу.

Наскільки уважно місто ставилося до приватного навчального закладу, промовисто свідчить факт. Того ж таки 1876 р. київський міський голова, професор Микола Карлович Ренненкампф (1832-1899), як знаний в Україні правник, домігся для першої в Києві рисувальної школи приміщення на першому поверсі(!!!) будинку Думи (!!!) по вулиці Покровська, 12, а також провів рішення про виділення благодійної субсидії освітньому закладу в розмірі 300 рублів сріблом.

У перший рік рисувальну школу на Трьохсвятительській відвідувало 40 учнів. Їм викладало лише двоє педагогів - сам Микола Іванович Мурашко та портретист, майстер іконопису Павло Попов. Згодом до викладання долучився Йосип-Казимір Будкевич (1841-1895), нагороджений в 1871-1873 рр., за часів навчання у Санкт-Петербурзькій Академії мистецтв, трьома малими срібними та двома третіми великими срібними медалями. Кадри вирішували все - не лише у більшовиків.

М. І. Мурашку було чим пишатися, коли через рік існування рисувальної школи у Києві у залі Дворянського зібрання відбулася Перша виставка учнівських робіт. Експозицію адміністрація зробила платною – вступний квиток коштував 1 рубль. Кошти не в кишеню Миколи Мурашка лягли, як це трапилося б у Санкт-Петербурзі, а пішли на нагальні потреби школи.

- Чим можу тобі зарадити, Обі-Ван?

- Я шукаю планету, про яку мені уповів давній друг. Я вірю йому, але карти з архіву цю систему не згадують.

***

Радіючи з того, що справа зрушила з місця, Микола Іванович Мурашко вирушив до Санкт-Петербурга: школа відчувала гострий брак навчальних посібників та дидактичних матеріалів. У місті на Неві киянин звернувся до авторитетного мистецтвознавця, знайомого професора Санкт-Петербурзького університету Адріана Вікторовича Прахова (1846-1916) із проханням познайомити його з петербурзьким гуртком художників-передвижників.

Під час тієї творчої подорожі українець познайомився з багатьма знаними художниками Імперії. Більше того, оповідаючи про Київську рисувальну школу, він здебільшого безкоштовно отримував від заслужених колег картини та етюди.

Оригінальними творами задля освіти талановитої молоді з Миколою Мурашком щедро ділилися: Олександр Брюллов (1798-1877), Іван Шишкін (1832-1898), Олександр Литовченко (1835-1890), Михайло Клодт (1835-1914), Костянтин Маковський (1839-1915), Володимир Орловський. (1842-1918), Василь Полєнов (1844-1927). Згодом украй потрібну колекцію дидактичних матеріалів власними роботами доповнили Микола Ге (1831-1894), Григорій Мясоєдов (1834-1911), Іван Крамський (1838-1888), Костянтин Савицький (1844-1905), Василь Суриков (1848-1916), Валентин Сєров (1865-1911), Ілля Рєпін та інші знані майстри.

Тим часом Миколу Мурашка гріла велична Ідея, яку за сприяння можновладця вдалося зреалізувати попереднику. Здобуваючи освіту у Римі у 1765-1769 рр., українець Антон Лосенко став у Вічному місті ледь не першим вільним художником Російської імперії. Не маючи коштів, аби повернутися на батьківщину, шикарну ідею він підсунув засновнику Московського університету та Імператорської Академії мистецтв, графові І. І. Шувалову (1727-1797), котрий вимушено, як колишній фаворит імператриці Єлизавети I Петрівни, жив у вигнанні, у… Римі.

Із подачі українського маляра Іван Іванович Шувалов додумався, начебто сам, до феноменального вчинку, навіть для мецената європейського калібру:

- На віки забезпечити Санкт-Петербурзьку Академію мистецтв антиками - зліпками з уславлених античних скульптур і статуй.

Для цього граф Шувалов попросив у папи Пія VI (Giovanni Angelo Braschi; 1717-1799) дозволу зняти форми з кращих статуй Риму, Флоренції і Неаполя. Від імені російського Двору колишній фаворит імператриці Єлизавети I домігся того, у чому нещодавно відмовили одному з… європейських монархів. Відлиті форми можновладець у вигнанні надіслав до Північної Пальміри. Ось у такий спосіб безцінними наочними матеріалами він, начебто, вельми збагатив національну Академію мистецтв. І до сьогодні деякі з тих зліпків справно слугують у гіпсових класах мовчазними посібниками для практичних занять малюнком.

Тепер уявіть, на кого сподівався Микола Мурашко, відкриваючи власну рисувальну школу в Києві?

***

За перші п’ять років рисувальна школа зміцніла та помітно розрослася. Її класи вже регулярно відвідували більш як сто учнів. Тож гостро постало питання нових площ. Отож 20 серпня 1880 р. школа М. І. Мурашка переїхала у прибутковий будинок ротмістра Балано, що стояв на Афанасіївській вулиці, 19 (нині — вул. Несторівська). Того ж року педагогічний колектив зміцнив новий викладач - художник Харитон Платонов (1842-1907). Той випускник Імператорської Академії мистецтв, у званні класного художника третього ступеня, пропрацював у школі М. І. Мурашка більш як 20 років.

Розуміючи гострі проблеми навчального закладу, благодійник Іван Николович Терещенко шкільний пансіон підняв до однієї тисячі рублів на рік. За чверть століття щорічну фінансову допомогу меценат збільшив у 20 (!!!) разів. За цей період на школу М. І. Мурашка добродійник витратив майже 150 тис. Рублів.

За два роки питання про нові класи знову постало досить гостро.

Тож у 1882-1991 рр. рисувальна школа М. І. Мурашка уже працювала на вулиці Великій Володимирській, 46 (тепер - Володимирська). Та досить швидко замало стало і 17 кімнат на третьому поверсі будинку. Ідея на виріст випереджала час і людські можливості одного ентузіаста фахової освіти.

Аби не гаяти й хвилю часу, Микола Іванович перебрався ближче до свого дітища, на Велику Володимирську, 47 (будинок не зберігся), де мешкав при школі. Не допомогло. Адже доводилося бути в багатьох іпостасях: викладачем, директором, розпорядником, представником у різних інституціях. Сторицею віддячуючи художникам-передвижникам, котрі на початку його школи добродійницьки підтримали, здебільшого – власними картинами, його ідеї, М .І. Мурашко, окрім іншого, перетворився на знаного в Україні галериста, антрепренера. Для російських малярів Київ став справжньою комерційною Меккою.

Кількість відвідувачів художніх виставок передвижників, які з 1872 р. систематично організовувалися в Києві, повсякчас зростала; не віриться, але перші 15 експозицій відвідало понад 84 тис. городян. За кількістю відвідувачів на одну тисячу мешканців освічений Київ вийшов в Російській імперії на перше місце, залишивши далеко позаду обидві столиці. Із Києва у 1882 р. розпорядник виставки передвижників у захваті інформував московського мецената і власника більшості оригіналів Павла Михайловича Третьякова:

- Як ніде в іншому місті, у Києві наші картини оглядаються жадібно.

***

Здавалося, гарба заторохтіла бруківкою, можна й спочити на лаврах. Але… У пошуках нових педагогічних форм невгамовний Микола Мурашко не заспокоювався, а в 1885-1895 рр. ретельно вивчав досвід художніх навчальних закладів Кракова, Відня, Парижа, Болоньї, Флоренції, Рима. Звідусіль, де було можна, у формах, придатних українським реаліям, запозичувалося живе і здорове зерно. У незаспокоєності він прагнув збагнути красу.

Свіжі мистецькі ідеї, передова система педагогіки, широке коло планових дисциплін сприяли тому, що у рисувальній школі М. І. Мурашка з’явилися висококласні, якщо не сказати провідні викладачі сучасності. З-поміж педагогів, хто у різні часи викладав різні дисципліни, були відомі живописці: викладач живопису та малюнку Іван Селезньов (1856-1936), викладач живопису Микола Пимоненко (1862-1911), викладач живопису та малюнку Григорій Дядченко (1869-1921), викладач історії українського мистецтва Григорій Павлуцький (1861-1924), викладач рисування та креслення Ольга Троїцька-Гусєва (1858-1910) та інші.

До викладання, крім штатних педагогів, залучалися, не мало значення із курсом або однією тематичною лекцією, найвидатніші художники своєї доби: Ілля Рєпін, Василь Полєнов, Віктор Васнецов, Григорій Мясоєдов, Михайло Врубель (1856-1910), Микола Ге (1831-1894), Сергій Костенко (1868-1900), Володимир Андреєв (1872-?) та інші.

У чому полягала унікальність приватної рисувальної школи М. І. Мурашка? Тут не виховували штучних штукарів. Бо педагоги не проклинали естетствуючих модерністів і особливо не панькалися із схоластичним академізмом. Разом з тим тут всіляко викорінювали махрову халтуру, мальовниче заробітчанство чи потурання смакам буржуазного обивателя.

- Є речі, які несила виправити. Ти - не всесильний, Ені.

- Знаєш, саме про це я і шкодую. Коли-небудь я таким стану - наймогутнішим із джедаїв. Обіцяю тобі. Я винайду спосіб, аби люди не вмирали.

***

Для українського національного мистецтва значення приватної рисувальної школи М. І. Мурашка важко переоцінити. Просто порівнювати ні з чим. У київському ашрамі від образотворчого мистецтва вчилися на рівні початкуючих учнів майбутні метри: майбутній батько супрематизму Казимир Малевич (1879-1935) і Микола Пимоненко, гімназист-другокурсник Валентин Сєров (1865-1911) і внучатий небіж Т.Г.Шевченка Фотій Красицький (1873-1964), Іван Їжакевич (1864-1962) і скульптор Федір Балавенський (1864-1943), Павло Пузиревський (1860-1922) і Григорій Світлицький (1872-1948), графік і живописець Михайло Жук (1883-1964) і небіж засновника школи, один з організаторів Товариства київських художників (1916) Олександр Мурашко (1875-1919), Сергій Костенко (1868-1900) і Григорій Дядченко (1869-1921), живописець, мистецтвознавець, співробітник журналу “Мир искусства” Степан Яремич (1869-1939) і Віктор Замирайло (1868-1939), Серафима Блонська (1870-1947) і Федір Шаврін (1880-1915) та інші.

Майже чверть століття Микола Іванович Мурашко із дня у день, із місяця в місяць представляв собою… всю шкільну адміністрацію. А хто ще жертовнику потрібен?

Усі технічні турботи залюбки перебрали на себе учні.

Прагнучи віддячити злиденним талантам, наставник вишукував можливість, аби підтримати слухачів із найбідніших родин, більшість яких і взагалі звільняв від платні. Доброчинність має бути предметною, олюдненою, не відстороненою від тих, на кого вона спрямована. Не дивина, що у неділю в рисувальній школі М. І. Мурашка давалися безоплатні уроки для всіх бажаючих, до яких, окрім іншого, директор долучав ще й благодійні обіди.

Хто він такий, аби міряти власну благочинність добрими ділами?

Перед його очима були більш величні, майже знакові постаті.

Він завжди тримав за взірець інших.

За сприяння цукрозаводчика та благодійника Ніколи Артемійовича Терещенка, старшого сина засновника династії Терещенків - Артемія Яковича Терещенка було збудовано: Маріїнський сиротинець, Рубежівську колонію для неповнолітніх злочинців, лазарет при Олександрійській лікарні, 5-ту чоловічу гімназію (1885), училище імені Н. А. Терещенка (жіноче та чоловіче), Політехнічний інститут, 1-е Комерційне училище, Києво-Подільську жіночу гімназію, Троїцький народний дім Спілки грамотності, Міський музей давнини та мистецтва, Реальне училище, Пироговську лікарню, притулок на Вознесенському спуску, Володимирський собор, Покровську церкву на Солом’янці, Георгієвську церкву, церкву Олександра Невського, собор Св. Миколая в Покровському монастирі. Наголошую, всі ті інституції та заклади з’явилися або системно отримували значну матеріальну допомогу від Ніколи Артемійовича Терещенка.

За своє життя доброчинець пожертвував 5 млн рублів на благодійність, з них майже половину столиці України. Недарма 29 жовтня 1892 р. його вшанували званням почесного громадянина міста Києва. 

***

На очах засновника рисувальна школа в Києві зіп’ялася на ноги і впевнено, легкою ходою пішла. До травня 1901 р. Микола Іванович Мурашко самовіддано керував навчальним закладом. Проте ще 1900 р. школа почала… танути. Оскільки на базі її класів живопису, малювання і креслення відкрилось … Київське художнє училище, підпорядковане (!!!) Санкт-Петербурзькій Академії мистецтв. Імперія, наче у “Зоряних війнах”, завдала нищівного удару. Почалася освячена з Московії атака клонів.

Бо хто вам добровільно віддасть володарювання над смаком молодих митців, а значить, подальше управління моральними авторитетами? 

- Ми сліпі, якщо створення армії клонів не виявили.

- Сенат мусить знати, що наші можливості із використання Сили зменшились.

- Один лише Темний Володар Ситха про нашу слабкість відає. Якщо Сенат сповістити, примножиться наших супротивників число. 

***

Митцям подобається переконувати інших, що вони живуть наче одна дружня сім’я. Однак у кожної родини є свій цап-відбувайло.

Пусте ображатися тому, хто майже не зазнав добра.

Зрештою, хоч і вимушено, але переважна більшість учнів рисувальної школи М. І. Мурашка потихеньку потягла до Київського художнього училища, що всмоктувало творчу молодь по вулиці Бульварно-Кудрявській, 2 (за радянської влади вона тривалий час була відома, як вул. Воровського). Сумно, але саме в Київське художнє училище швиденько переметнулася й значна частина молодої плеяди та стара гвардія викладачів рисувальної школи: Олександр Архипенко, Олександр Богомазов, Едуард Брадтман, Фотій Красицький, Федір Кричевський, Микола Пимоненко, навіть - небіж Олександр Мурашко.

Аби якось підтримати ентузіаста національної освіти, І. Н. Терещенко виплатив М. І. Мурашко значну суму допомоги. Окрім того, меценат поклав педагогу довічну солідну пенсію. Після 1901 р. із Великої Володимирської, 46, сподвижник переїхав у село Бучу попід Києвом.

Закінчувалася одна епоха - “Срібний вік” помирав під марш користолюбства, нікого не питаючи, у двері грюкала інша епоха - із брудними кулаками напівголодних-напіврозумних більшовиків. Велетні національного самовизначення, як у культурі та освіті, так і в підприємництві та соціальному житті, подібно до мамонтів, вимирали.

***

19 січня 1903 р. в Києві віддав Богові душу 84-річний український мільйонщик, цукрозаводчик та благодійник Нікола Артемійович Терещенко, старший син засновника династії Терещенків - Артемія Яковича Терещенка.

Покійного не спромігся провести в останню путь його старший син. Кілька останніх років поспіль Іван Николович Терещенко хворів на сухоти і вимушено жив на Французькій Рів’єрі. На його віллу “Маріпоза” в Каннах 11 лютого 1903 г. також невблаганно ступила Щербата.

***

Із ціпком на осонні, згадуючи справи давно минулих днів, Микола Мурашко ніколи не сидів. Так, понад тридцять років життя він вклав у рисувальну школу. І не його провина в тому, що все зійшло нанівець. Продовжуючи цікавитись справами в образотворчому мистецтві, М. І. Мурашко активно друкувався в київських газетах, зустрічався із творчою молоддю, часом виступав із лекціями в Міському музеї.

В останні роки він занотував мемуари - “Спогади старого учителя”, які у 1907 р. були надруковані коштом родини Терещенків. Безцінна для мистецьких кіл книжка швидко витримала три видання. Чи збагнув він, що усе життя прагнув впорядкувати сам і намагався навчити інших впорядковувати заведену світобудову?

Вважається, що Микола Мурашко був, у першу чергу, пейзажистом: “Річка Тетерів”, “Коростишів” (1886), “Крим” (1892), “Берег Алупки” (1894), “Ай-Петрі”, “Мечеть” (1897), “Млин”, “У парку”, “Вид Боярки”. Хоча створені й кілька вдалих портретів - М.Ге, Т.Шевченко, П. Могила, ілюстрації до казок Г-Х.Андерсена.

Ілюстрація Миколи Мурашка до першого українського перекладу казок Андерсена, 1873 р.

Не нам змінювати порядок речей, але нам впорядковувати.

Одне слово, Микола Іванович, мав, над чим міркувати.

Могила Миколи Мурашка

Виповнений гідності та почуття виконаного перед Україною обов’язку, він спокійно доживав віку у провінційній Бучі, де і помер 22 вересня 1909 р. І то, певне, і було його високе призначення - прожити життя, навчитися самостійності та спробувати передати оте заповітне прагнення незалежності, чуття власного вибору іншим українським малярам.

Поховали поборника національної школи живопису в Києві, на Лук’янівському цвинтарі. Ні, багатоликий Янус про страдника не забув, але пам’ять ледь не стер - у занедбаному стані знаходиться могила педагога, про яку сучасні митці та викладачі Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури (НАОМА) пам’ятають, але докласти зусиль чи, хіба що, кошти належні зібрати, аби впорядкувати останній прилисток наставника, - ніяк часу не знайдуть.

***

У кожній формі митець бачить, а потім і виявляє власне “Я”.

Якщо тебе не соромить реальність, влаштовує і внутрішній світ.

Олександр Рудяченко.