Григорій Левитський. Генетика у межах життя одного корінця

Яскравий представник вітчизняної школи генетиків, прямий учень Сергія Навашина, він працював із Миколою Вавиловим, Германом Мюллером, Левом Делоне. Уперше в світі саме цей науковець описав мітохондрії в рослинній клітині, а затим досліджував будову хромосом. Упродовж цілого життя класик світової генетики опублікував понад 80 фундаментальних наукових праць у радянських та зарубіжних виданнях, що стосувалися будови й поведінки мітохондрій, морфології та еволюції хромосом, каріосистематики, використання цитологічних методів у селекції.

Його неодноразово ламали через коліно, але й досі вражає інше. Від безвинної смерті жертви сталінського терору минуло три чверті століття… Змінився світ, іншою стала світова наука, а його далекобачення живого залишилося. Факт залишається фактом: є небагато наукових тверджень Григорія Андрійовича Левитського, які не відповідають сучасним баченням його колег та послідовників. Тепер вони, його дослідження та висновки, – золотий фонд генетики.

Разом із Левом Делоне (1891-1969) український піонер цитогенетики – науки про клітинні структури, вважається автором терміну “каріотип”, запровадженого у широкий вжиток. Слідом за своїм старшим товаришем, сусідом по сходовій клітці, академіком Миколою Вавиловим він міг сказати:

- Підемо на вогнище, будемо горіти, але від переконань своїх не відмовимося!

*   *   *

Український ботанік, генетик, цитолог Григорій Андрійович Левитський народився 7 (19) листопада 1878 р. у селі Білки Сквирського повіту Київської губернії (нині – Коростенський район Житомирської області) в родині священника.

Ось чому опановувати науку він почав у церковно-приходській школі, та у своїх інтересах пішов значно далі Закону Божого.

Затим навчався юнак у Колегії Павла Галагана в Києві.

У 1897 р. Григорій Левитський вступив на природниче відділення Імператорського Київського університету Святого Володимира, де спеціалізувався на кафедрі ботаніки під керівництвом: спочатку – приват-доцента Миколи Васильовича Цингера (1865-1923), а згодом – директора ботанічного саду Київського університету, професора Сергія Гавриловича Навашина (1857-1930).

Навіть у перших наукових дослідженнях допитливий студент детально опрацьовував досить дискутабельні на той час питання видо- і формоутворення. Була то заслуга наукових керівників чи власна ініціатива, – тепер сказати важко. Та ще на перших курсах Григорій Левитський залучав для з’ясування флористичних проблем експериментальні методи молодої науки – генетики, офіційним роком народження якої вважається 1900-й.

Тогоріч три різних вчених: нідерландський ботанік Гуго де Фріз (Hugo de Vries; 1848-1935), німецький біолог Карл Корренс (Carl Erich Correns; 1864-1933) та австрійський еволюціоніст Еріх Чермак-Зейзенегг (Erich Tschermak-Seysenegg; 1871-1962) – у трьох різних країнах, незалежно один від одного, “заново відкрили” закони успадкування ознак, які чесько-австрійський ченець-августинець, біолог-ботанік Грегор Мендель (Gregor Johann Mendel; 1822-1884) вивів у 1865 р.

Відтоді наче лантух прорвало…

*   *   *

Справжні відкриття українця були ще попереду. Закінчивши у 1902 р. здобувати вищу освіту, 23-річний Григорій Левитський служив лаборантом ботанічного кабінету Київського політехнічного інституту. Проте, вже у перших наукових розвідках, як-то: “Проформи, проміжні між Pulmonaria angustifolia L. і P. officinalis L. (s.l.)” (1903) та “Pulmonaria molisimaKern х P. officinalis L. (s.l.)” (1905) – він викладав власний погляд на природну гібридизацію різко відмінних видів, що ставала саме причиною стирання видових відмінностей у місцях їх сумісного поширення.

Утім, природа та вік брали своє: хотілося революційних змін… І викладача КПІ (1904-1908) Григорія Левитського, котрий пристав до партії есерів, у 1907 р. вперше заарештували, того разу – за участь у нелегальному Всеросійському з’їзді Селянської спілки, що з 31 липня по 1 серпня 1905 р. відбувся в Москві. Подальші вісім місяців революціонер провів у Бутирській тюрмі, а потім бунтівника вислали подалі від гріха… за межі Російської імперії.

Перебуваючи поза увагою “жандарма Європи”, молодий науковець не вилазив із розкішних бібліотек Лондона й Парижа, стажувався на Російській біологічній дослідній станції у Вілла-Франке неподалік Неаполя, працював у ботанічному саду Боннського університету. На батьківщині Бетховена під керівництвом знаного німецького цитолога польського походження Едуарда Страсбургера (Eduard Adolf Strasburger; 1844-1912) наш земляк, заглиблюючись у безодню новітньої науки – генетики, зосередився на різноманітних дослідженнях мітохондрій (хондріосом), яких також називають “клітинними електростанціями”.

Щодо теми нехромосомної спадковості українцем було написано та видрукувано кілька ґрунтовних наукових праць. Уже перша з них, а саме: “Про хондріосоми в рослинних клітинах” (1910) обласкала 31-річного цитолога увагою світового співтовариства вчених. Адже окрім низки теоретичних положень, Г.А.Левитський здійснив перше сенсаційне відкриття – експериментально довів наявність мітохондрій у рослинних клітинах.

*   *   *

Лише у 1911 р. опальний біолог повернувся до Києва, де до 1922 р. знову викладав у КПІ морфологію і систематику рослин. Здобуті в Західній Європі знання відкрили нові наукові інтереси фахівця, і Григорій Андрійович узявся досліджувати мікроскопічну структуру рослинної клітини. Як запевняв патріарх вітчизняної генетики:

- Питома вага науки у кожній країні визначається не лише коштами, що відпускаються відповідно до державному бюджету, кількістю дослідних інститутів, а й, перш за все, світорозумінням наукових діячів, висотою їхнього наукового польоту.

Залишаючись у всьому новатором, Григорій Левитський став піонером нових методик. Зокрема, в розвідці “Про північну і південну Pulmonariaofficinalis L. (s.l.) у Росії” (1911), щоб виявити критерії чіткого розмежування, автор використав кількісний метод порівняльної оцінки обраних видів. Не випадково, наукові праці Г.А.Левитського в галузі видоутворення навіть у сучасній ботаніці доволі помітні.

Написав оце і замислився: як читачеві пояснити, наскільки це були незвідані терени новітньої науки, реальна terra іncognita? Аби рухатися швидше і далі від європейських колег, Григорію Левитському належало не просто братися за нові теми чи приділяти підвищену увагу методичним питанням. Доводилося переглядати сам дослідницький інструментарій, пропонувати нові реактиви.

Зокрема, у статті про мітохондрії наводилися результати порівнянь хондріосом у живих та фіксованих клітинах, а потім логічно доводилася тотожність картин, які спостерігались у першому та другому випадках. Щоб продовжувати цитогенетичні дослідження, потрібно було розробити і застосувати принципово новий фіксатор – хром-формол, що геть відрізнявся від існуючого і поширеного фіксатора Навашина. Що це, зрештою, дало? По-перше, дозволило чітко фіксувати мітохондрії, пластиди, інші органоїди клітини, що, в свою чергу, покращило результати при вивченні мітохондрій. По-друге, в якості ущільнювача й фіксатора хромова кислота від початку 1940-х рр. широко увійшла в практику.

*   *   *

Досить невчасно в глибокі наукові студії увірвалася Перша світова війна – восени 1914 р. викладача мобілізували до лав російської армії, звідки через рік він повернувся у чині прапорщика. Та навіть у казармах власних студій він не полишив. Не випадково, у 1915 р. 39-річний вчений склав іспит при фізико-математичному факультеті Київського політехнічного інституту та здобув наукову ступінь магістра.

«Великий Жовтень» відкотив науку в Російській імперії до стану Середньовіччя. За студентськими лавами зарясніли солдати, робітники, ремісники – для початку довелося приділяти чимало уваги просвітницькій та організаторській діяльності.

Проте справжні науковці вміють працювати та пропагувати власні ідеї навіть на рівні мітохондрій. Ось і Г.А.Левитський у 1917-1920 рр. на професорській посаді читав курс на природничо-математичному факультеті Українського народного університету, куди приймали юнаків та дівчат, старших за 16 років, які закінчили шість (!!!) класів гімназії. І що вражає, не про тичинки і маточки називався його освітній семінар, а… “Будова та організація протоплазми”.

Самотужки наближаючи майбутнє сучасної генетики, завдяки докладанню колосальних зусиль, у 1920 р. у Київському інституті народного господарства він створив кафедру морфології і систематики рослин, якою завідував до 1925 р.

*   *   *

Також у 1920 р. Григорій Левитський організував вищі курси з селекції сільськогосподарських рослин при Сахаротресті, тобто Державному тресті цукрової промисловості. Чому Сахартрест, запитаєте? Бо на початку 1920-х ця організація надала КПІ відчутну матеріальну допомогу, забезпечивши стипендії 90 студентам.

Та належало переходити по справжньої науки, і в 1922 р. Г.А.Левитський став одним із засновників Київського наукового інституту селекції (тоді – Інститут цукрового буряка УААН), де очолив лабораторію морфології і систематики рослин.

У розвідці “Григорій Андрійович Левитський – український цитогенетик та каріосистематик” (2010) М.В.Величко та В.І.Стефаник написали:

- Відкриття після революції ряду нових кафедр в університетах і нових інститутів спонукало Г.А.Левитського підготувати підручники, що узагальнювали б досягнення науки і практики та вирізнялися б простотою й ясністю викладеного матеріалу. Серед них слід назвати його книгу “Елементи біометрики” (1922), що стала прекрасним посібником із підготовки молодих кадрів генетиків і селекціонерів, озброївши їх математичним методом аналізу явищ спадковості й мінливості. Другою капітальною працею, що узагальнювала досягнення генетичної науки, стала монографія “Матеріальні основи спадковості” (1924).

Врешті-решт, склалося й особисте життя науковця. Він пошлюбив киянку Наталю Євгенівну Кузьміну (1899-1952). Невдовзі в молодій родині народилися донька Надія (1925-2020) та син Іван (1927-1995). Належало подбати про велику сім’ю.

*   *   *

І в серпні 1925-го року на запрошення голови Державного інституту дослідної агрономії (ДІДА) Миколи Івановича Вавилова (1887-1943) київський генетик вирушив до Ленінграда, де у роком раніше створеному, – точніше, виділеному із ДІДА – Всесоюзному інституті прикладної ботаніки і нових культур (ВІПБіНК) очолив лабораторію цитології.

Як вони познайомилися та зблизилися? Про це написав у розвідці “М.І.Вавилов у Царському Селі” (2006) російський вчений, доктор біологічних наук, провідний науковий співробітник Всеросійського інституту рослинництва імені М.І.Вавилова Ернест Трускинов (1941-2021):

- Серед видатних учених старшого покоління, залучених М.І.Вавиловим у 1925 р. до роботи в новоствореному інституті, абсолютно особливе місце посідав Г.А.Левитський. За широтою знань, великою ерудицією, глибиною наукових досліджень у царині ботаніки, систематики й, особливо, цитології – науки про клітинні структури, він помітно вирізнявся серед інших вчених-біологів свого часу. Цього не міг не помітити Микола Іванович, котрий зазнав Григорія Андрійовича під час його попередній візитів до Петрограда.

Досліджувати морфологію хромосом, каріосистематики, цитогенетики він продовжував невпинно. Але запитаймо себе: наскільки саме ці теми тоді у світовій науці вважалися актуальними? Це стало зрозумілим, коли 11-18 вересня 1927 р. Григорій Левитський став учасником V Міжнародного генетичного конгресу в Берліні. Подія для наукового світу було знаковою під різними кутами зору.

*   *   *

Пояснюю. По-перше, за десять років по завершенні І Світової війни то був перший з’їзд, на який прибуло понад 1000 делегатів.

По-друге, тривалий час у Німеччині міжнародні конгреси, взагалі, не влаштовувалися: колишні вороги – як не крути…

Нарешті, до Берліна приїхало ціле сузір’я видатних радянських вчених на чолі з членом-кореспондентом АН СРСР за відділенням фізико-математичних наук, професором Миколою Вавиловим, а також засновник і перший директор Інституту експериментальної біології АН СРСР Микола Костянтинович Кольцов (1872-1940), завідувач відділу генетики Інституту експериментальної біології, генетик-еволюціоніст Сергій Четвериков (1880-1959), заступник директора з наукової роботи ВІПБіНК Віктор Писарєв (1882-1972), провідний фахівець Інституту експериментальної біології Олександр Серебровський (1892-1948), завідувач лабораторії генетики в Дитячому Селі (нині – Пушкін) Георгій Карпеченко (1899-1942) та, звісно, Григорій Левитський.

*   *   *

Зумисне перерахував усіх високоповажних учасників радянської делегації на V Міжнародному генетичному конгресі у Берліні. Тепер краще зрозуміло, в якому фаховому пулі уже тоді знаходився наш земляк.

І – остання деталь. Доповідь “Проблема генетичної модифікації”, прочитана на Берлінському конгресі американським генетиком Гербертом Дж.Мюллером (Hermann Joseph “HJ” Muller; 1890-1967), де він обґрунтував можливі мутації у плодової мухи Drosophila melanogaster під впливом рентгенівських променів, – викликала наукову сенсацію. Це відкриття стало новою сторінкою у світовій науці.

Упродовж наступних 15-20 років було доведено, що в усіх організмів – від вірусів до ссавців – під впливом рентгенівських променів виникають мутації і що всі іонізуючі випромінювання також є мутагенними. Природно, що містера Мюллера у 1946 р. вшанували Нобелівською премією в галузі фізіології та медицини.

*   *   *

Отже, у цілому світі радіаційна генетика швидко перетворювалася на величезну та неймовірно перспективну галузь досліджень. Деякий час так велося і в Радянському Союзі, хоча усім там кермувала Партія. Не мутації… Зосередившись на вивченні хромосомного апарату і його мінливості в процесі еволюції, Григорій Левитський опублікував у пресі низку наукових розвідок: “Каріо- та генотипічні зміни в процесі еволюції” (1925), “Каріологічний метод в систематиці й філогенетиці роду Festuca” (1927), “Про цитологічний метод у систематиці” (1930), а також революційну “Морфологію хромосом і поняття “каріотипу” в систематиці” (1931).

Чисту науку в Країні рад ніколи не фінансували, тому в 1930-1932 рр. Г.А.Левитський працював на народне господарство, обіймаючи посаду професора по кафедрі морфології і систематики рослин у Молочно-городньому інституті в Дитячому Селі.

Ось за якої причини у сферу каріологічних досліджень лабораторії Г.А.Левитського потрапляли здебільшого ті види рослин, які мали практичне значення – жито (Secalecereale L.), ячмінь (Hordeum vulgare L.), горох (Pisum sativum L.), буряк (Beta vulgaris L. subsp. vulgaris) та чай (Thea sinensisL.).

Прогрес і досягнення були в наявності, і в 1932 р. Григорія Андрійовича Левитського більшістю голосів колеги обрали членом-кореспондентом АН СРСР. Його щаслива родина переїхала до Дитячого Села, де оселилася за адресою: Слуцьке шосе, 13, кв.2. Сусідами по кліткових сходах стала родина Вавилових: Микола Іванович із другою дружиною – Оленою Іванівною Баруліною-Вавиловою (1895-1957) мешкали у… кв.1 у будинку на Слуцькому шосе, 13.

*   *   *

Невдовзі гримнув грім, якого ніхто не чекав…

Аргументований опір “лисенківщині” вимагав жертв. У лютому 1933 р. разом з іншими вченими-генетиками українського дослідника заарештували за створення “есерівської терористичної групи”, інкримінуючи участь у “Трудовій селянській партії”. Уточню, процес у тій справі відбувся трьома (!!!) роками раніше, та Григорія Левитського й інших затриманих на повному серйозі привезли до Будинку попереднього ув'язнення на Шпалерній у Ленінграді.

Гаразд, відкотимось у минуле… А яка у 1930 р., запитаєте, була мета процесу над “Трудовою селянською партією”? Пояснити радянському народу, чому виникли ускладнення із забезпеченням населення продовольством. Нагадаю, то були часи карткової системи на основні продукти харчування, причім норми видачі за картками постійно знижувалися. Провину в ситуації, що склалася, знову перекладали на «шкідників». І вирок закритого (!!!) суду по цій справі виявився вкрай суворим, – як повідомили радянські газети 25 вересня 1933 р., усі притягнуті до відповідальності (48 осіб) були розстріляні.

Отже, минуло три роки, але 21 квітня 1933 р., – акурат до дня народження Леніна! – трійка повноважного представництва (ПП) ОДПУ у Ленінградському військовому окрузі (ЛВО) впаяла “колишньому есерові” Григорію Левитському за… участь у “Трудовій селянській партії” три роки та попри інфекційне захворювання підсудного – бешиха (рожа), із тюремної лікарні Хрестів вислала – власним коштом! – до… міста Ачинськ Красноярського краю.

Воістину, невідомі й таємні "мудрості" твої, Совдепіє.

*   *   *

Знущалися, як хотіли... Оскільки бранець рішуче заперечував бездоказові звинувачення, його сім'ю органи ОДПУ також засудили – до трьох років адміністративного заслання.

Українському інтелектуалу обрали місцем відбування покарання ведмежий кут, забуте Богом село за 10-12 кілометрів від Бирілюсси, Східно-Сибірський край. Нащо? Бо там, на правому березі річки Чулим, знаходився знаменитий Мелецький острог, де в 1824 р. нараховувалося… чотири будинки. Мовляв, вивчай свої мутації…

Лише завдяки колосальним зусиллями Миколи Івановича Вавилова, інших вчених зі світовим ім’ям – американця Германа Дж.Мюллера, болгарина Дончо Костова (1897-1949), віце-президента Всесоюзної академії сільськогосподарських наук імені В.І.Леніна (ВАСГНІЛ) Георгія Карповича Мейстера (1873-1938) 14 листопада 1933-го Особлива нарада при Колегії ОГПУ бранця достроково звільнила – без обмежень. Так несподівано нашому земляку вдалося повернутися на волю, а у грудні 1933-го знову стати до наукової роботи у ВІРі (Всеросійському інституті рослинництва).

У книжці “Влада і наука: історія розгрому генетики в СРСР” (1989) американський генетик російського походження, правозахисник Валерій Сойфер (Valery Soyfer; 1936) пояснив цей факт лаконічно: ні в чому Григорій Левитський не зізнався, свідчень ніяких не дав, тому вимушено був реабілітований. Але Революція, яка не поїдає своїх дітей, лише ховає образу.

*   *   *

Тим часом ні за яких обставин поступ науки й завзяття українського вченого було не спинити. У 1934 р. постановою Президії АН СРСР Г.А.Левитському дали науковий ступінь доктора генетики, а постановою Президії Всесоюзної академії сільськогосподарських наук імені В.І.Леніна – доктора біологічних наук.

Як справжній новатор передової науки, ділами він доводив, що одночасно відповідає обом науковим ступеням. Зосередившись на питаннях мутагенезу рослин, Григорій Левитський вразив новими науковими розвідками: “Про закономірності й перетворення хромосом, викликаних Х-променями” та “Нові каріотипічні раси, виведені від нащадків рентгенізованих рослин” (обидві – 1934), “Цитологічний метод у селекції” (1935), “Нові дані про закономірності у перетвореннях хромосом, викликаних Х-променями в Crepis capillaris Wallr.”.

Не стояли на місці й його колеги. Згадуваний вище завідувач лабораторії генетики в Дитячому Селі Георгій Карпеченко у 1929 р. отримав Рокфелерівську стипендію, завдяки чому в жовтні 1929 - лютому 1931 р. працював у Каліфорнії в лабораторіях видатних генетиків, як-то Ернест Б.Бебкок з Університету Берклі й Томас З.Морган із Каліфорнійського політехнічного інституту.

Повернувшись зі США, за активної підтримки М.І.Вавилова 32-річний Георгій Карпеченко очолив кафедру генетики Ленінградського університету, куди в 1934 р. професором запросив… Григорія Левитського. Подальші три роки могли стати справжнім проривом у вітчизняній науці, але, за різних причин, не стали.

*   *   *

Український генетик робив не просто відкриття, а відкривав цілі розділи науки. Як піонер радіаційної генетики рослин, до теми Г.А.Левитський вперше підступився ще 1931 р., видрукувавши разом із вірменським цитологом А.Г.Араратяном наукову статтю “Перетворення хромосом під впливом рентгенівських променів”. Досліджуючи вплив Х-променів на структуру хромосом, було доведено: опромінення рослин рентгенівськими променями викликає хромосомні мутації всіх типів: фрагментації, транслокації, делеції тощо.

Як гіперреалістично, наче в жанрі non-fiction, малювалася Григорієм Левитським картина опромінення об’єктів:

- Перед очима цитолога, що досі жив в атмосфері суворих та чітко встановлених внутрішньоядерних співвідношень, тепер за дослідження рентгенізованих корінців розгортається незвична і жахлива картина чудернацьких, калейдоскопічних перетворень матеріальних носіїв спадковості. Зміни, що раніше тривали довгі еволюційні епохи, переживаючи цілі системи послідовних, розгалужених на філогенетичне дерево перетворень ядерного апарату, тепер концентруються в межах життя одного корінця...

Пара радянських генетиків: Г.А.Левитський та А.Г.Араратян – такої сміливості набралася, що наступну сенсаційну наукову статтю – “Experimentally induced alterations of the morphology ofchromosomes” (“Експериментально викликані зміни морфології хромосом”; 1931), видрукувала в американському часописі “American naturalist”. Гаразд, Бога вони не боялися, але, схоже, їх навіть Партія не лякала.

*   *   *

Кажуть, головною помилкою не лише Г.Д.Карпеченка та Г.А.Левитського, а й усіх радянських генетиків, були у 1936-1938 рр. необачні полеміки з войовничими прибічниками “мічурінської біології”… Врешті-решт, усе закінчилося трагічно.

У січні 1941 р. Георгія Карпеченка звільнили з Ленінградського університету та Всесоюзного інституту прикладної ботаніки і нових культур, а 17 лютого 1941-го заарештували, звинувативши в шпигунстві, шкідницькій діяльності та відкритій боротьбі під керівництвом Вавилова проти “передових методів науково-дослідної роботи і найцінніших надбань академіка Т.Д.Лисенка з отримання високих врожаїв”.

Така деталь: поки у Пушкіні тривав багатогодинний обшук в квартирі Карпеченка Г.Д., дружина Галина та шестирічна дочка Валентина до ранку простояли в снігу під освітленими вікнами.

Вихід із тієї полеміки був зрозумілим заздалегідь. Рішенням Військової колегії Верховного суду СРСР 9 липня 1941 р. за сфабрикованим звинуваченням в участі в “антирадянській шкідницької організації” засідання трійки ПП ОДПУ у ЛВО засудило завідувача лабораторії генетики в Дитячому Селі до смертної кари… 28 липня 1941 р. арештанта діловито розстріляли. Подивіться ще раз на дату: 28 липня 1941 р. Натомість як запекло битися з гітлерівською навалою, Совдепія винищувала інтелектуальну еліту власного народу.

Дружину знаного генетика, Галину Сергіївну Салтиковську-Карпеченко також кинули за ґрати, де в 1942 р. в пересильній в’язниці Златоуста на Північному Уралі від безвиході бранка наклала на себе руки.

*   *   *

По нього теж прийшли. Ще у 1937 р. доктора генетики Григорія Левитського втретє заарештували у Пушкіні, але, на щастя, наступного дня звільнили.

Але вже наступного року український генетик із гіркотою помітив: усі його найбільш здібні учні опинилися за гратами або в таборах. Хоча це були колеги – цитологи та генетики, успіхами яких він особливо пишався. Тим часом полтавчанина Миколу Павловича Авдулова (1899-1938) розстріляли в Саратові, Володимира Петровича Чехова (1897-1937) знищили десь під Новосибірськом, Бориса Анатолійовича Вакара (1890-1976) заарештували у “справі М.І.Вавилова”, а професора Якова Євгеновича Елленгорна геть скалічили у в’язниці, зламавши хребет: відтоді ноги генетика взагалі не рухалися, а пальцями на руках він ледь міг поворушити.

Найталановитіший із учнів Григорія Андрійовича Левитського, українець Феодосій Добржанський (1900-1975), на щастя, ще у 1927 р. емігрував до США, де, до речі, став засновником американської популяційної генетики.

*   *   *

На очах міцніла наукова диктатура дрібного тирана Трохима Лисенка, що почалася в лютому 1935 р. на II Всесоюзному з’їзді колгоспників-ударників, де молодий біолог визвірився проти “куркулів від науки”. Дуже скоро майбутнього “месію пролетарської науки” призначили президентом Всесоюзної академії сільськогосподарських наук імені В.І.Леніна, звідки невігласи із часом вигнали кваліфікованих наукових опонентів, плеяду талановитих генетиків. Апофеозом мракобісся став 6 серпня 1940 р. арешт у Чернівцях знаменитого генетика і ботаніка М.І.Вавилова. Зачистка поля нової радянської науки тривала тотальна – викосили не тільки біологів, а й фізиків, математиків, хіміків, геологів – усіх тих, хто не давав СРСР здобутків на учора.

У книжці “Іван Григорович Левитський: Доля людини через призму сталінських репресій” російський письменник Сергій Розен викладав деталі спланованого цькування зусюдибіч:

- Тоді особливо яскраво виявилися найкращі риси Г.А.Левитського – вченого і громадянина: вірність науковій істині та приватна мужність. Під час усіх досліджень, у власних виступах і публікаціях, на лекціях перед студентами він ніколи не робив поступок лженауці. Природно, що Григорій Андрійович став одним з найголовніших об'єктів для ідеологічних наскоків. Нині оприлюднено документ, що випадково зберігся. Це довідка директора Дитячосільских лабораторій Всеросійського інституту рослинництва В.С.Соколова, де давалася така характеристика Левитського:

- ...вкрай себелюбний, різкий у виступах, які часто переходять на антирадянські. Зокрема, в розмові з тов.Сизовим дав оцінку: “...діалектична тріскотня, а не методологія”. У підготовці кадрів не прагне підібрати радянську молодь, а добирає “відповідних”, тобто з колишніх людей. У суспільно-політичній роботі участь бере вкрай слабко.

Така цидулка лягла до відділу кадрів Інституту, а значить – миттєво опинилася в компетентних органах.

*   *   *

Разом з іншими співробітниками Всесоюзного інституту прикладної ботаніки і нових культур у Пушкіні за сфабрикованою справою неіснуючої “антирадянської шкідницької організації, якою керує особисто Вавилов М.І.” 28 червня 1941 р. професора (1938-1941) кафедри генетики Пушкінського сільськогосподарського інституту Г.А.Левитського кинули до буцегарні вчетверте. І – в останнє.

Усіх генетиків-арештантів зі Всесоюзного інституту рослинництва (ВІР), а саме: Григорія Андрійовича Левитського, а також заступника директора ВІРу Миколу Васильовича Ковальова (1888-1969), завідувача відділу бур’янів, академіка ВАСГНІЛ Олександра Івановича Мальцева (1879-1948), завідувача відділом пшениці, професора Костянтина Андрійовича Фляксбергера (1880-1942) – спочатку утримували та допитували у Великому будинку; так у народі неофіційно називалася адміністративна кам’яниця на Литейному проспекті, збудована на початку 1930-х для Ленінградського обласного управління НКВС.

На початку липня 1941 р. усіх чотирьох залізницею разом з іншими засудженими вивезли з Ленінграда до містечка Златоуста Челябінської області.

Хто думав, як виживатимуть їхні родини? Після арешту Григорія Андрійовича Левитського його сім’я втратила джерело існування. Оскільки за певних причин дружина “ворогу народу” – Наталя Євгенівна Левитська-Кузьміна не працювала, готуючись до зими 1941-го у блокадному Ленінграді, діти українського генетика – 16-річна Надійка та 14-річний Іван збирали на покинутих ланах мерзлу картоплю, моркву та капусту.

*   *   *

Під час слідства заарештований професор захворів, тож його перевели до тюремної лікарні. Невдовзі у Златоусті Челябінської області доктор біологічних наук, член-кореспондент АН СРСР Григорій Андрійович Левитський від такого лікування помер 20 травня 1942 р.

Збіг обставин? Ні, чітка закономірність. 13 вересня 1942 р. у тій самій тюремній лікарні пішов за межу його колега, професор К.А.Фляксбергер. Згідно з актом про смерть, від… “виснаження і старечої дряхлості”. І це у віці 62-х років.

Важко сказати, чи біля прірви згадував український генетик найближчих учнів. Але серед таких Григорій Андрійович, у першу чергу, виділяв учня по Києву, згодом творця синтетичної теорії еволюції, американського генетика Феодосія Добржанського, котрий у роки Української Революції 1917-1920 рр. на Старосільській (Дніпровській) біологічній станції переховував академіка В.І.Вернадського (див. тут).

*   *   *

Минуло якихось три роки після безвинної смерті українського генетика, але вкотре доводиться вигукувати:

- Воістину, невідомі й таємні "мудрості" твої, Совдепіє.

За видатні досягнення в розвитку радянської науки та у зв’язку з 220-річчям Академії наук СРСР тричі засудженого та фактично доведеного до смерті Г.А.Левитського в 1945 р. (посмертно) нагородили орденом Трудового Червоного прапора.

Минуло ще десять років. І справа щодо Григорія Андрійовича Левитського здулася, подібно до повітряної кульки, та була припинена… “за недостатністю зібраних доказів”. Чули? “За недостатністю зібраних доказів”.

Навіть виправдовуватися тиранії не вміють.

Тим часом його дружина, завідувачка лабораторією Новгородської лікарні 52-річна Наталя Євгенівна Левитська-Кузьміна, заарештована 16 квітня 1951 р. та засуджена до 25 років таборів, померла в ув’язненні у 1952 р.

Потім знаного українського генетика реабілітували: Прокуратура Ленінграда – 17 грудня 1955 р. (у справі 1941 р.) та Президія Ленміськсуду – 28 грудня 1956 р. (у справі 1933 р.). Розпорядженням Президії АН від 7 грудня 1956 р. А ще – Григорія Андрійовича Левитського у зв’язку з реабілітацією було відновлено в Академії наук СРСР. Мовляв, звиняйте, помилилися…

*   *   *

Діти справу батька не зрадили і до кінця життя залишалися несхитними.

У 1946 р. дочка Надія Григорівна Левитська вступила та згодом блискуче закінчила відділення слов'янської філології Латвійського державного університету. Та на роботу влаштуватися тривалий час вона не могла. Ситуацію дочці “ворога народу” пояснила колишня класна керівниця: “У системі радянської освіти вам місця немає”.

16 липня 1951 р. Надію Левитську заарештували – останньою в родині: батько давно ліг у сиру землю, а мати і молодший брат уже відбували покарання за політичними статтями. Як “поплічницю німецьких окупантів” (родина вимушено залишилася під гітлерівцями, а Надя деякий час виконувала канцелярську роботу в сільраді селища Пожеревиць під Псковом), 26-річній філологині дали 10 років виховних трудових таборів. Так вона стала живим свідком “Архіпелагу ГУЛАГ”, де на станції Сухобезводне Горьківської області працювала на… жіночому лісоповалі. Там усе було як до війни – з вахти за невиконану норму гнали в ізолятор усю бригаду.

Відповідно до “Аденауерівської амністії”, що стосувалася ув’язнених на окупованих територіях німецьких військовополонених та їхніх “поплічників”, у вересні 1955 р. Надію Левитську звільнили, але жити у Совдепії не дали.

Навіть у комунальній квартирі.

*   *   *

Шлях до нормального людського життя залишався один – боротьба з радянським режимом, який поклав у могилу не лише її рідних батьків, а й ще як мінімум 66 мільйонів безвинних жертв. Українців – лише сім мільйонів під час Голодомору.

У листопаді 1963 р. вона почала листуватися, затим – заприязніла та взялася допомагати О.І.Солженіцину (1918-2008). У 1970-і роки Надія Григорівна Левитська переховувала рукописи опального літератора. У мемуарах “Буцалося теля з дубом” (у 1975-му, виданих на Заході, а в СРСР – тільки у 1991-му) Олександр Ісайович так характеризував дочку українського генетика:

- ...висока, худорлява, не за віком стримана, вічно у роботі, чітка, обачна Надя... Найперша і природна допомога мені від Наді – переклади.

Важливо наголосити, як філолог та бібліограф, Надія Григорівна не просто перекладала, а ретельно конспектувала та групувала майбутній зміст книжок “Архіпелагу ГУЛАГ” – за темами, даючи ясні заголовки, чим позбавляла Олександра Солженіцина від чорнової роботи з опанування величезного обсягу матеріалів.

8 грудня 2009 р. у бібліотеці-фонді “Російське Зарубіжжя” їй, багаторічній співробітниці Фонду Солженіцина (див. тут), вручили почесну медаль “Поспішайте робити Добро” уповноваженого з прав людини в Російській Федерації. Вона й поспішала, у 1994-2012 рр. сумлінно працюючи бібліографом у Російському благодійному фонді О.І.Солженіцина.

*   *   *

А ось син Іван – Іван Григорович Левитський в 1945-1948 рр. навчався у Даугавпілському технікумі залізничного транспорту, потім – у Ленінградському інституті інженерів залізничного транспорту. Але 25 лютого 1950 р. юнака заарештували, а 10 травня т.р. Лінійний суд Ленінградської залізниці за статтею 58-10, ч.1 Кримінального кодексу РРФСР (“пропаганда або агітація, що містять заклик до повалення, підриву або ослаблення Радянської влади”) засудив звинуваченого на 10 років.

У чому була його, відмінника навчання, провина? 24 лютого 1950 р. без жодної задньої думки Іван сказав другові, що його батька необґрунтовано репресували, а той не винен. Наступного дня майбутнього машиніста паровоза заарештували.

Термін покарання Іван Левитський відбував у Норильлазі, куди його етапували Єнісеєм у трюмі баржі. Бранець достроково звільнився 28 лютого 1955 р. та на волі зміг влаштуватися лише на посаду слюсаря-електрика екскаваторного цеху рудника “Вугільний струмок”, де працював до вересня 1961 р., поки не був повністю реабілітований.

*   *   *

У цій дивовижній історії справедливість уповні відновилася не з Хрущовською “відлигою” 1956-го, а лише в 1978 р., коли вже старший викладач Хабаровського політехнічного інституту, рано зсивілий Іван Григорович Левитський несподівано отримав запрошення відвідати Вчену раду у Всесоюзному ордена Леніна та ордена Дружби народів науково-дослідницькому інституті рослинництва імені М.І.Вавилова, присвячену сторіччю з дня народження відомого цитолога… Г.А.Левитського.

Ось лише тоді відновилося суспільне визнання заслуг його батька. Невдовзі бюст видатного українського генетика з’явився у будівлі інституту ВАСГНІЛ та справдилися його пророчі слова:

- Зміни, що раніше тривали довгі еволюційні епохи, переживаючи цілі системи послідовних, розгалужених на філогенетичне дерево перетворень ядерного апарату, тепер концентруються в межах життя одного корінця...

Це якось лунало нечувано, але буденно.

Олександр Рудяченко