Після нетривалої перерви Національний драматичний театр імені Івана Франка відкриває 103-й сезон: у період дії воєнного стану артисти з виставою «Ті, хто йде на смерть, вітають тебе» вперше вийдуть на свою Камерну сцену імені Сергія Данченка. Назва латиною постановки, яка ще 2014 року отримала кілька престижних «Київських пекторалей», -  «Morituri te salutant» значить «лаконічно про вічне». По-особливому актуально і щемливо зазвучала вона до зібраних у театральну виставу новел майстра коротких психологічних нарисів Василя Стефаника у дні мужнього супротиву  українців російській навалі.

«Укрінформ» зустрівся із Олегом Стальчуком - виконавцем ролі батька у «Morituri te salutant», який втрачає у борні за Україну двох синів. Монолог заслуженого і народного артиста України стає кульмінацією і катарсисом, усвідомленням того, про що голос Олега Стальчука нагадує щодня у «Єдиних новинах»: ми – нація працелюбних,  сміливих та мужніх людей, яка здолає морок, попри усі найболючіші випробування.

Глибина людського горя 

-  «...Послідний раз прийшов Андрій: він був у мене вчений. «Тату, - каже, - тепер їдемо воювати за Україну». - «За яку Україну?». А він підоймив шаблев груди землі та й каже: «Оце - Україна, а тут, - і справив шаблев у груди, - отут її кров; землю нашу ідем від ворога відбирати. Дайте мені, - каже, - білу сорочку, дайте чистої води, аби-м обмивси, та й бувайте здорові», - кажете ви у виставі, якою Театр Франка відкриває 103-й сезон. Як швидко відчули геніальну, але непросту прозу Василя Стефаника? Чим для вас є ця роль батька?

- Почнемо з того, що у виставу Дмитра Богомазова «Morituri te salutant»  я був введений тільки у травні цього року. Постановка мені подобалася, то у мене перше завдання було – не зіпсувати; зберегти задану від початку атмосферу. Бо вона класна!

Я не вперше стикаюся із творчістю Василя Стефаника. Ще у 1990-х на телебаченні, тоді на УТ-1, ми робили телепостановку за його творами у літературно-драматичній редакції. 

Нині, після початку повномасштабної війни, усе наклалося: і час, і події. Тому новела «Сини» у виставі набуває особливого звучання.

Стефаник абсолютно точний психологічний автор, один із найкращих у світі, я вважаю. Він важкий. Утім зумів у малих формах, стисло так багато вкласти – що весь світ відступає! 

Вистава називається «Ті, хто йде на смерть, вітають тебе». І кожна історія – саме про тих, хто йде на смерть. А коли людина йде у такий шлях, то вона має право казати все, що завгодно і навіть на рівних розмовляти з Богом. 

- У всій виставі, яка складається ще з 9-ти епізодів-новел,  особливо у нинішній час вирізняються актуальністю «Сини» і ваша роль батька. Процитована частина монологу, вважаєте, це розмова з Богом вашого героя, який втратив двох синів?

- Не можна так однозначно сказати. Якщо уявити себе, не доведи Господи, в таких обставинах; пробувати зрозуміти, що в таких обставинах відбувається у людини в голові – однозначно, переживати загибель найрідніших людей, дітей надзвичайно важко, бо втрачається все, втрачається сенс життя. І як бути? І як жити? Де знаходити собі мотивацію жити далі? 

Однозначного визначення: грав я роль так чи інакше – не може бути. Люди не є однозначними. Ніхто достеменно не знає, що в кого всередині чи в голові. Першу половину гри я намагався зробити, щоби мій герой десь був смішний, трохи якийсь як блаженний, - щоби згодом глибина людського горя відкрилася сповна. Як вийшло – я не знаю, це оцінювати глядачам. 

- Оскільки «ті, хто йде на смерть» - це про всю Україну після 24 лютого, на скільки на сцені на вас накладаються переживання про трагедії цієї повномасштабної війни?

- Від цього неможливо позбутися ніде: ні в театрі, ні вдома. 

- Де вас застала повномасштабна війна? Ви були постійно у Києві? Відразу долучилися до роботи над «Єдиними новинами»?

- Я був у Києві. Трохи було роботи. Але я би й не поїхав нікуди. Відразу включився у телемарафон новин. Я й не «виключався» з того, що працював «войсом», якщо не зважати на зміну підпорядкування. 

Із 24 лютого було відчуття, що дуже важливо сказати вчасно потрібні слова. Писали багато аудіозвернень: і до російських матерів, інші. Хоча потім уже думав: кому вони були потрібні?

У нашому багатоквартирному будинку не виїхали люди з 6-10 квартир. Дітей взагалі не було. Пустка ця була гнітючою. Та коли щоранку розшторював вікна, бачив нашу двірничиху, яка прибирає,  – і мені ставало спокійніше, щоразу хотілося підійти і подякувати. Вона підмітала, підфарбовувала бордюри о 6-7-й ранку – і це вселяло надію. Такі люди – вони герої насправді. Тому що додавали спокою і впевненості в тому, що є речі, які відбуваються, як і раніше.

Зберігаючи форму,  шукали власне наповнення

- У телемарафоні «Єдині новини» ваш голос є і в блокові ICTV, де ви є бренд-войсом понад десять років, і в загальному. На скільки завантажені цією роботою?

- Небагато. Хотілося б більше. Особливо у перші дні повномасштабного вторгнення, коли ти сидів і чекав, хотів щось робити корисного для всіх. Коли сидиш і нічого не робиш, то не полишає відчуття непотрібності у важкі для країни часи. Людина повинна відчувати, що вона потрібна. 

- Театр імені Івана Франка одним із перших у Києві розпочав роботу після вимушеної паузи. Як акторів включали у роботу?

- Як тільки домовилися про можливість використання сцени Національного театру імені Лесі Українки – вийшли і почали грати. Нашому театру не дозволяли задіювати свої сцени, бо немає укриття і неподалік починається Урядовий квартал.

Повернутися до роботи було не так легко, бо потрібно було психологічно відволіктися від війни. Виникло питання: що грати? Які вистави? Як грати? Ми розуміли, що людям потрібен театр, глядачі скучили ця цією особливою атмосферою. 

У театрі організувалися дві акторські групи, які їздять у госпіталі, у військові частини і навіть ближче до «передка». Тобто знайшли і нові форми роботи. 

- Давайте повернемося до «Morituri te salutant». У виставу у травні ввели нових виконавців: вас, Ксенію Башу та Романа Ясіновського. Акторові простіше від початку бути у постановці? Нагадаємо, що прем’єра відбулася ще на початку 2013-го.

- Звісно, комфортніше включатися у роботу разом з усіма. Режисер Дмитро Богомазов не вимагав, щоби я механічно повторив те, як Василь Васильович Баша грав роль. Зберігаючи форму, ми шукали власне наповнення; намагалися робити роль «з нуля». Бо вона не прив’язана особливо до інших частин – кожна новела у виставі як моно складова.

- Ви зіграли багато ролей: починаючи від д’Артаньяна, Мазепи (якось я навіть собі не уявила, не бачила виставу «Гетьман Дорошенко»  за п’єсою 1908 року Людмили Старицької-Черняхівської)…

- Молодого Мазепи. Я був тоді молодим.

- Для вас важливо: кого ви граєте, яких персонажів, які характери? Позитивні, справедливі? Ви йдете у виставах за режисером чи режисери щось змінюють за вашим баченням ролі? 

- Я намагаюся з режисерами не сваритися. Спочатку намагаюся зрозуміти задум режисера і його бачення вистави в цілому, щоби потім за цей фарватер, ці рамки не виходити. 

- Різна стилістика вистав, різні епохи, автори… Як відбувається перевтілення?

- І різні жанри. «Ех, мушкетери, мушкетери!..» - це був мюзикл, ми там намагалися співати рок.

Кожен образ створюється по-своєму. Немає рецепту: «Хлопці і дівчата, робіть так, а не інакше». Коли ми приступаємо до якоїсь нової роботи, я не кривлю душею: я не знаю, якою вона буде. Усе народжується у процесі, покроково, поступово; десь розумієш щось одне, потім – інше, третє. І все потім складається у пазл, який можна назвати «Образ». Іноді це навіть не на прем’єрі відбувається, а ще з часом доробляється і доформовується. 

- А як прощаєтесь із ролями?  Скажімо, з останніх вистав – це «Перехресні стежки», яка була у репертуарі Театру Франка із 2012 року. За роль у цій постановці ви отримали «Київську пектораль».

- Іноді, шкода. Але я розумію одне: вистави, як і люди, старіють і відходять. Дуже добре, якщо це відбувається вчасно, коли залишається відчуття не передозування, а бажання ще трохи посмакувати. Нехай краще залишається щемливе: «Класно було би ще пограти»…

Мені дуже подобалася роль у «Перехресних стежках», бо це людина зі своїм світом, яка поводить себе так, як тільки вона себе може поводити. Такі ролі мені завжди цікаві. 

Так, мені було трошки шкода з цією роллю прощатися. Бо, по-перше, це Франко – дуже глибокий автор. Його твори дають можливість грати, включаючи і мізки, й емоції. 

Майже кожна роль залишає по собі слід. Бо це частина життя і роботи, переживання. Жодної не було, після якої б видихнув: «Відійшла, слава Богу».

Молоді режисери дуже сміливі

- Як і для багатьох акторів, режисерів, глядачів у різних країнах одним із найпотужніших драматургів для вас є Шекспір,  про це ви заявляли й понад 10 років тому. Нині ви граєте у двох кращих  виставах не лише вашого театру за п’єсами цього автора: в  «Коріолані» та «Річардові ІІІ». Хто з авторів п’єс загалом ближчий у нинішньому часі за сенсами, відчуттями, образами? Ви граєте, наприклад, у так само неординарній «Безталанній» за твором Івана Карпенка-Карого.

- Мистецтво  не є стометрівкою, в якій хто перший прибіжить, - той і кращий. У кожного автора є якісь свої плюси. Шекспір – це один із тих дуже класних драматургів, який дає тобі надзвичайне поле для фантазії. Як акторам, так і режисерам, зрозуміло. 

Мені, власне, важко судити ті вистави, які я граю. Бо ти не збоку дивишся. Якщо я дивлюся постановку, в якій не зайнятий, - то однак спочатку це роблю як актор. І тільки я перестаю це робити – а таке буває – я стаю звичайним глядачем і вже по-іншому сприймаю виставу.

- Про які конкретно вистави мова?

- Їх багато. «Кін IV» у нас був. «Швейк». Някрошюс привозив сюди «Три сестри»…

- Як дається українська драматургія? Не секрет, що довгий час «вєлікой русской культурой» нав’язувалося переконання, що наша - посередня. Багатьом нині імпонує, як з української класики Іван Уривський дістає, по суті, умовно кажучи, шекспірівські переживання. Та ж вистава «Morituri te salutant»  за творами Стефаника – це не про віночки і шаровари.

- У мене був один випадок у 2014 році, ми їхали після зйомок, це була якась «масковская группа, актріса міловідная». А ми, здається, «Ліс» Островського робили в театрі. Вона перепитує: «Ну, што здесь у вас?». Відповів, кого ставимо. І раптом вона каже фразу, після якої я її хотів мало не задушити: «А што вам єщьо іграть?!». Я промовчав тоді, бо вихована людина. Однак про це тепер шкодую.

Нам є що грати: й українську драматургію, і світову. Якщо вони так «кічатся» своєю «русской культурой», то її результати ми бачили в тій же Бучі. Якщо такий варварський результат – то мене така культура не цікавить. Я розумію, що, може, російські солдати художніх творів не читали, у школі не вчили, у театр не ходили. Але. Не треба нам нав’язувати меншовартість! Одночасно нам самим не треба дивитися на інших – ми самодостатня нація зі своєю самобутньою культурою. У цьому контексті наші молоді режисери дуже сміливі, зі своїм баченням. 

- Після закінчення театрального інституту імені Карпенка-Карого вас, єдиного з курсу, Сергій Данченко взяв у Театр імені Франка. Ви працювали, коли очільником був Богдан Ступка. Нині, із 2018-го, гендиректором є Михайло Захаревич. Чи вирізняєте для себе періоди, як саме мінявся театр за роки вашої роботи в ньому?

- Мінявся театр, мінявся і я. 

- В яких виставах Сергія Данченка ви грали?

- У Сергія Володимировича були «Зимовий вечір» за Михайлом Старицьким, «Кохання в стилі бароко» сучасного драматурга Ярослава Стельмаха, «Патетична соната» Миколи Куліша…

Сергій Володимирович був людиною, яка думала про акторів. Він намагався робити так, щоби всі були задіяні. Коли він брав кого в театр, то давав відчуття, що ця людина потрібна театрові. Хоча не можу сказати, що я був аж таким затребуваним, коли був Сергій Володимирович Данченко. Працював тоді й з іншими режисерами. Мій педагог Ірина Молостова ставила тут, Володимир Дмитрович Опанасенко. Андрій Жолдак ставив «Три сестри» - там грав.

Театр мінявся і міняється. І так буде надалі. Бо театр – це живе мистецтво. Навіть одна і та ж вистава може пройти по різному у різні дні. Це і від глядачів залежить, від настрою зали. І це прекрасно.

- Давайте згадаємо виставу «Крум» - вона уже для тих, хто хоче бачити певним чином шоу на сцені, елементи музичного театру. Дивакуватий Тугаті («той, що сумує»), якого граєте, може довідками підтвердити своє нездоров’я, утім, як і всі, прагне сімейного щастя і можливості жити. Він стоїть ніби осторонь інших героїв, викликає співпереживання.

- Коли я прочитав матеріал, мені здалося, що це схоже на телевізійні ситком (комедію ситуацій), скетч. Давид Петросян, який поставив «Крум», запропонував дуже цікавий, на мій погляд, хід – не знаю, чи ми це зробили на 100 відсотків, чи вдалося -  таку серйозну клоунаду. Але не комікування; такі персонажі, такі люди – вони так живуть.

- І вважають, що правильно жити саме так, як вони живуть: егоїстично по відношенню до інших, це моє бачення цих персонажів. 

- Ніхто не знає, що правильно. Мій персонаж точно сумнівається.

Якщо забудемо російські звірства – гріш нам ціна

- Багато людей, телеглядачів, уже багато років навіть не підозрюють, що чують саме ваш голос щодня. Більше десятка років ви є «бренд-войсом»  телеканалу ICTV. Уже майже пів року суспільно-важливі меседжі ви озвучуєте в «Єдиних новинах». Як з’явилася ця зайнятість? Чим вона для вас є? Багато театральних акторів знаходять додаткову роботу, наприклад, для заробітку.

- Не без того, що це й заробляння грошей. 

Коли ще інститут закінчували, була студія дубляжу на Кіностудії Довженка, кілька разів – пам’ятаю – там був. А потім якось так склалося: хтось пропонував щось записати. Так і пішло. Почали запрошувати записувати рекламні ролики. Працював голосом свого часу на УТ, «Інтері». Я писав не тільки як «бренд-войс», як ви кажете, а й дублював багато фільмів, художніх та анімаційних.

- Скількох Бондів для українського прокату ви озвучили?

- Я кілька варіантів озвучував для різних компаній і телеканалів. В якомусь –  принаймні більшість Бондів записав, якщо не всіх: і з Шонном Коннері, Девідом Найвеном, Деніелом Крейгом, іншими.

- Здається,  найзатребуваніший літературний формат у часи повномасштабної війни – це поезії. Вами прочитаний у травні вірш «Буча» Петра Маги із болючим відеорядом, який зібрав Андрій Остриковський, а музику підібрав Gera San, - подивилися тисячі людей. Як виникла ідея створити такий спогад про трагічні дні російської навали поблизу Києва у лютому-березні-квітні? 

- Автор Петро Мага десь виставляв свої «Вірші з окопа». Мені вони сподобалися. Я перепитав, чи не проти він, щоби я записав його кілька поезій із цього циклу. Він дав згоду. Поки що ми три вірші зробили: «Сіяти треба», «Чорнобиль» і, власне, «Буча». Як на мене, дуже потужна поезія, у ній є щось справжнє. Це був емоційний поклик: у мене була можливість зробити – я записав.

«Буча» не могла не прозвучати, бо це великий біль. Треба сказати дякую усім, хто створював це відео. Бо робили все безкоштовно, дистанційно. Саша Герасименко – звукорежисер, Міша Бурлак, Андрій Остриковський. Софія Цивінська малювала Чорнобиль. 

Потім я подумав, що таке читання навіть треба. Ми починаємо потроху звикати до війни, до смертей. Багатьом набридли кадри зі зруйнованими будинками і вбитими людьми. Ми починаємо радіти, що сьогодні загинуло 10, а не 30 – і це страшно. Ми не повинні до того звикати. Бо кожне життя – це Всесвіт.

- Чи закордонна аудиторія має можливість розуміти більше відео «Буча», аніж тільки через кадри? 

- «Бучу» ми зробили з титрами англійською. І поширили й такий варіант. Бо для закордону війна в Україні так далеко, як невідомо де. А це близько. І треба, щоб бачили. Дівчинка мені написала з Іспанії, попросила аудіо версію. Пояснила, що хочуть крутити вірш «Буча» на мітингах на підтримку України. 

Як би не було боляче, - ми не повинні забувати трагедій Бучі, Ірпеня, Гостомеля, Маріуполя. Пам’ятати, кожен день думати про це, коли йде війна. Коли закінчиться все нашою перемогою – я в цьому впевнений, однак, треба не забувати. Якщо ми це забудемо – гріш нам ціна.

Валентина САМЧЕНКО

Фото Геннадія Мінченка і Національного драматичного театру імені Івана Франка