Як знизити ціни на цукор: пропозиції влади й виробників
Виробники харчової продукції просять уряд запобігти ускладненню соціально-економічної ситуації через вимушене підвищення цін на соціально значущі харчі, при виробництві яких використовують цукор: хлібопекарську, молочну, кондитерську продукцію, морозиво, напої. Один із можливих шляхів припинення стрімкого зростання вартості головного солодкого продукту, а з ним і “суміжних” товарів, – тимчасове зниження митної ставки при імпортуванні білого цукру до 0% в рамках квоти у 60 тисяч тонн, – вважають пекарі та кондитери. Натомість Національна асоціація цукровиків України просить владу не допустити ухвалення законопроєкту №5673 “Про встановлення тарифної квоти на ввезення на митну територію України цукру білого”, який якраз і передбачає тимчасове впровадження нульової митної ставки. Цукровиробники переконують: за реальної підтримки із боку держави вони спроможні повністю забезпечити потреби українців у цукрі власного виробництва. Цілі обох заяв начебто співзвучні: забезпечити українців дешевими цукром та цукровмісною продукцією. Та підходи пропонуються різні. Як різні й аргументи “зацікавлених сторін”. Спробуймо розібратися.
Удар по гаманцях українців: тепер ще й “солодкий”
Починаючи з минулої осені, зі старту нового сезону цукроваріння, вартість стратегічного солодкого продукту лише зростала: то плавно, то карколомними стрибками. “Дострибалися” вже до того, що нині цукор уроздріб коштує фактично удвічі дорожче, ніж рік тому (середня роздрібна ціна квітня 2020-го – 14,5-15 гривень за кілограм). Поміж об’єктивних причин такої ситуації називають нижчу на 7,8% торішню врожайність буряків, скорочення засіяних ними площ на 2,7% та зменшення цукристості коренів на 1,7%. Плюс: підвищення собівартості виробництва цукру – передовсім, через збільшення витрат на енергоносії, транспорт, зарплати працівникам.
Поміж суб’єктивних чинників – м’яко кажучи, “недружня” політика виробників щодо суміжників (кондитерська, хлібопекарська, молочна та інші зацікавлені галузі) і кінцевих споживачів. “Загалом обсяги виробництва цукру у 2020-му скоротилися на 22,3% порівняно з попереднім періодом. Водночас дефіциту в Україні не спостерігалося – з огляду на перехідні запаси, імпорт і суспільну тенденцію до зменшення внутрішнього споживання", – роблять висновки в Антимонопольному комітеті України.
Галузеві експерти погоджуються: поки що виробленої вітчизняними цукроварами продукції для внутрішніх потреб вистачає. Але ж ми, мовляв, вже “балансуємо на межі”. Приміром, якщо річну потребу в цукрі оцінюють в 1,2 мільйона тонн (рахують по 28,5 кілограма на людину), то у 2020-му в країні його виробили лише 1,15 мільйона тонн.
Що вже й казати про перспективи експорту, який колись приносив українським аграріям і переробникам непогану валютну виручку. Якщо у маркетинговому сезоні 2018-2019 закордон продали 236 тисяч тонн цукру, у 2019-2020 – 104 тисячі тонн, то у нинішньому цей показник, за прогнозами, зменшиться до 75-80 тисяч тонн. Як-то кажуть: не до жиру – “білого піску” і самим не вистачає. Тому цього року дедалі активніше говорять про необхідність нарощування імпорту солодкого продукту. Й не лише преміального сегменту, а й для масового споживання. В березні Міністерство економіки видало ліцензії на імпорт 120 тисяч тонн цукру-сирцю. Згодом дозволений обсяг збільшили ще на 50 тисяч тонн. І у травні в Україну надійшли перші партії імпортного тростинного цукру.
Саме сподіваннями учасників ринку на імпорт в Мінекономіки й пояснили цінову стабілізацію на ринку в середині квітня, коли роздрібна вартість продукту зупинилась на позначці 24,5 гривень за кілограм. Кажуть і про позитивний вплив "загрози" оргвисновків щодо провідних вітчизняних виробників. Адже Антимонопольний комітет відкрив провадження проти групи компаній "Астарта" і ТОВ "Радехівський цукор" (сукупна частка на ринку приблизно 40%) за ознаками антиконкурентних узгоджених дій при первинній реалізації білого цукру (бурякового). Приводом стало перманентне й синхронне підвищення ними оптово-відпускних цін на продукцію, починаючи з вересня 2020-го. Лише у вересні-листопаді вартість гуртових партій цукру зросла на 48%.
Що, звісно ж, неприємно змінило й цінники в роздрібних мережах. Однак, з огляду на те, що розслідування АМКУ процес інколи довготривалий, цінове затишшя на ринку панувало недовго: у травні-червні вартість цукру знов поповзла вгору. Не допоміг і імпорт. Адже після розмитнення, транспортування, переробки та допродажної підготовки собівартість тростинного цукру становить 22-23 гривні за кілограм. Таким чином, його роздрібна ціна навряд чи буде меншою 25-26 гривень.
Тобто, про реальне здешевлення цього продукту для українців не йдеться. Звідси й ідея тимчасового (до жовтня) обнулення імпортного мита на ввезення білого цукру. Хтось каже, що це – реальний вихід. А хтось – що, мовляв, шлях до повної втрати вітчизняної цукрової галузі.
Безмитний імпорт: “за” і “проти”
Як зазначається в заяві керівників харчових асоціацій України, протягом останніх 10 місяців вартість цукру у нас на 30-40% перевищує світову. А у травні-червні ціна на цукор в Україні сягнула позначки, що майже на 80% перевищує світові показники!
Зокрема, на Лондонській біржі вартість тонни цукру на кінець червня становила $432,3, а в Україні – $781,2 за тонну. Це веде до підвищення вартості більшості соціально значущих продуктів і паралельно – до погіршення становища переробних підприємств та зниження купівельної спроможності громадян.
Переробники вважають: “В умовах значного дисбалансу на ринку є всі підстави для тимчасового зниження митної ставки на білий цукор до 0% в рамках невеликої квоти у 60 тисяч тонн (менше 5% від загального споживання цукру в Україні), що дозволить збалансувати попит-пропозицію на внутрішньому ринку та стримає темпи зростання цін як на цукор, так і на готову харчову продукцію”. Тому вони й просять уряд і парламентаріїв підтримати законопроєкт №5673. В галузевих асоціаціях зазначають: з урахуванням того, що вартість цукру в Україні продовжує зростати на фоні різкого подорожчання інших видів сировини – борошна й олії, – тимчасове зниження мита дозволить хоча б частково стримати розкручування інфляційної спіралі та втримати ціни на продукти для українських споживачів.
Збереження ж нинішнього статус-кво і подальша втрата позицій вітчизняних кондитерських компаній на внутрішньому та зовнішніх ринках, за оцінками виробників, призведе й до значного падіння податкових надходжень до бюджету на рівні не менше 20-30 мільйонів гривень. Що стосується виробників молочно-консервної продукції, то за останні 7 місяців через зростання вартості цукру вони додатково витратили на сировину 233 мільйонів гривень. Відповідно, собівартість їхньої готової продукції зросла на 33%...
Ідею тимчасового зниження мита при імпорті цукру підтримали і в Європейській Бізнес-Асоціації. “Рішення, запропоновані цим законопроєктом (№5673. – Ред.), дозволять покрити дефіцит цукру на внутрішньому ринку, забезпечити безперебійне виробництво харчової продукції та стримати темпи зростання цін як на цукор, так і на готову продукцію з його використанням. З огляду на це, Асоціація звертається до народних депутатів з проханням сприяти якнайшвидшому ухваленню законопроєкту №5673 за основу та в цілому”, – йдеться у зверненні ЄБА.
А ось у Національній асоціації цукровиків України категорично проти такого підходу. Там просять Верховну Раду не допустити ухвалення “цукрового” законопроєкту. Адже документ, який начебто покликаний стабілізувати ситуацію на внутрішньому ринку, очікується, негативно вплине на вітчизняну цукрову галузь. Цукровики наголошують, що Україна має достатні запаси цукру, щоб забезпечити ним споживачів. До того ж, країна вже й так “підстрахувалася” – покрила можливу нестачу продукту за рахунок імпорту. “На початку року ввезено 40 тисяч тонн білого цукру. Окрім того, у травні Україна імпортувала з Бразилії 60 тисяч тонн цукру-сирцю для промислової переробки на двох цукрозаводах у білий цукор, та ще 27 тисяч тонн цукру-сирцю перебувають на шляху до країни”, – йдеться в листі Асоціації “Укрцукор”. Там стверджують, що цих обсягів вистачить, аби повністю забезпечити внутрішню потребу до нового сезону. Приміром, нині залишки цукру на складах заводів-виробників перевищують 220 тисяч тонн (без урахування того, що є “в засіках” сільгоспвиробників і торговельних мереж). Тоді як середнє щомісячне споживання цукру в Україні становить 80 тисяч тонн. Отже, йдеться принаймні про тримісячний запас. А до початку нового сезону цукроваріння залишилося менше двох місяців...
Доволі оптимістично в Асоціації цукровиків оцінюють і перспективи нового врожаю буряків. І погода цьому на разі сприяє, і засіяні площі порівняно із минулим роком збільшилися на 12 тисяч гектарів, що навіть перевищує показники 2019-го. У профільній асоціації переконані: наповненню внутрішнього ринку цукром у 2021/2022 маркетинговому році ніщо не загрожує. А у вересні нам навіть ймовірно “світить” зниження цін.
Парламент свого слова в “цукрово-митній” суперечці поки що не сказав. Судячи з інформації на сайті Верховної ради, законопроєкт №5673 ще не розглянули навіть на засіданні профільного комітету (з питань фінансів, податкової та митної політики). А визначатися ж треба якомога швидше, до початку нового сезону цукроваріння. Та ще й з урахуванням збільшення попиту на цукор у розпал періоду домашнього консервування.
Перспектива: і не солодка, й не райдужна...
Глобально ж нинішня ситуація зі стрімким подорожчанням цукру (яка, до речі, доволі часто повторюється) має стати приводом для серйозної розмови про перспективи вітчизняної цукрової галузі, досягненнями якої пишалося не одне покоління українців. Адже у XXI столітті обсяги цукроваріння у нас лише скорочуються, країна втрачає позиції у світових рейтингах виробників. Аграрії ж з року в рік відмовляються культивувати буряки – через складність технологій вирощування, значні ризики ураження рослин шкідниками й хворобами, чутливістю до погодних умов, високою вартістю насіння, витратами на добрива й засоби захисту рослин. Звідси – непрогнозованість і перманенті проблеми з врожайністю й цукристістю коренів. Що ще більше підриває довіру селян до колись одного з найпопулярніших “господарів” українських ланів. Сіють ще менше. І незначні збільшення посівних площ на 2-5% в окремі роки, ситуацію не врятують. Врятувати, на думку галузевих експертів, могли б пільги й державні дотації – на кшталт тих, що, діють, приміром, для тваринників чи тих, хто інвестує у вирощування овочів закритого ґрунту.
І наостанок ще про один аспект, на який нині мало хто звертає увагу. 10-12 років тому внутрішні потреби України в цукрі оцінювали приблизно у 2,4-2,5 мільйона тонн. Удвічі більше, ніж зараз. Зрозуміло, що через анексію Криму й окупацію Росією частини Донеччини та Луганщини, а також з огляду на несприятливі демографічні тенденції кількість споживачів продукту реально зменшилася. Нехай на 4-4,5 мільйони. Тобто, йдеться про мінус 250-300 тисяч тонн цукру, максимум пів мільйона. Таким чином, за нормами 2009-2010 років ми мали б споживати приблизно 2 мільйона тонн. Споживаємо ж на 800 тисяч тонн менше.
Невже українці так дружно прислухалися до порад дієтологів, котрі вважають надмірне споживання цукру шкідливим і навіть смертельним? Може, й так. Але – лиш частково. Бо відповідь на “солодку задачу”, в якій кудись безслідно зникають 800 тисяч тонн цукру, може бути досить несподівана. Не виключено, що замість якісного бурякового цукру й менш якісного, але дешевшого тростинного, у виробництві кондитерки дедалі активніше використовують узагалі “копійчані” цукрозамінники та підсолоджувачі, більшість з яких у світі заборонені. Тому збереження для українців можливості споживання традиційного для нас бурякового цукру – ще один аргумент на користь підтримки цукрової галузі. Навіть, якщо не згадувати історію, коли українські цукровари забезпечували солодким не лише себе, а й сусідів.
Владислав Обух, Київ
