Зустріч «нормандської четвірки». Чи така вже вона безрезультатна?

Міністри закордонних справ «нормандської четвірки» не приховували свого розчарування підсумками паризьких переговорів, що відбулася ввечері 3 березня. Насправді, більш дивним було б, якби вдалося досягнути вагомих «проривів», зважаючи на те, з якими різними підходами підійшли сторони до цієї зустрічі. При цьому, певні зрушення все ж відбулися, і применшувати їх значення не варто.

ПОЗИЦІЇ СТОРІН НАПЕРЕДОДНІ ЗУСТРІЧІ

Попри те, що напередодні зустрічі її учасники озвучували приблизно однаковий перелік питань для обговорення, більш важливою в даному разі була їх пріоритетність.

Міністр закордонних справ України Павло Клімкін чітко дав зрозуміти, що спочатку на Донбасі має запанувати безпека, відбутися обмін заручниками, і лише потім можна буде переходити до питання проведення місцевих виборів. Така позиція є цілком обгрунтованою - і зважаючи на часові рамки виконання відповідних пунктів, визначених «Комплексом заходів з виконання Мінських угод», і виходячи з елементарного розуміння, що під час обстрілів фізично неможливо провести справжні вибори.

Франк-Вальтер Штайнмаєр, навпаки, наголошував, що вирішення питання про проведення виборів має передувати створенню відповідних безпекових умов. 1 березня, у Вашингтоні, на спільній прес-конференції з держсекретарем США Джоном Керрі, німецький міністр заявив, що для проведення виборів на Донбасі «ми потребуємо двох речей: перше - закон про вибори, друге - безпекові умови, які дозволять провести вибори». Звернемо увагу на пріоритети: перше - прийняття закону про вибори, і лише друге - безпека їх проведення. Про виведення російських військ навіть не йдеться - схоже, що німецький міністр вважає достатнім просто припинення стрілянини на час голосування.

Очевидно, така відмінність логіки виконання мінських домовленостей зумовлена двома основними чинниками: різною мотивацією і різним рівнем розуміння суті того, що насправді відбувається на Донбасі.

Берлін, який претендує на європейське лідерство, а цього року ще й головує в ОБСЄ, потребує демонстрації власної спроможності розв'язувати кризові ситуації, а відсутність поступу у виконанні Мінських угод кидає тінь на німецькі амбіції. Потрібно також враховувати, що для Берліну в питанні російсько-українського конфлікту першочерговим завданням є встановлення миру, яке в німецькій столиці не так чітко, як в Києві, пов'язують із швидким встановленням суверенітету України над всією своєю територією.

І справа не лише в тому, наскільки інтереси Німеччини співпадають з інтересами української сторони. Мова може йти про різні підходи - варто пам'ятати, що ФРН має власний досвід об'єднання країни після багаторічної російської військової присутності. Це був дуже тривалий процес, і цей досвід німці - свідомо чи ні - можуть проектувати на українську ситуацію, часом щиро не розуміючи, чому ми не зосереджуємося на реформах, щоб зробити країну процвітаючою, а вже потім повернутися до питання повноцінного встановлення контролю над окупованими територіями. У Берліні немає чіткого усвідомлення, що ситуація принципово інша, і за кілька років під російською окупацією на Донбасі і в Криму просто не залишиться нічого українського - воно там системно нищиться.

Київ же чітко розуміє, що прийняття закону про вибори на Донбасі, яким би виваженим не був його текст, не зможе гарантувати проведення вільних виборів, доки в регіоні присутні російські війська. При цьому, сам факт появи такого закону створить формальні підстави для проведення фейкових виборів, через які Кремль прагне легалізувати свої маріонеткові режими. У такому разі наступним кроком стане легалізація «новообраною» «владою» російських військ під виглядом «народної міліції», а Київ отримає зобов'язання фінансувати їх з державного бюджету.

Позиції двох інших учасників переговорів не відзначалися оригінальністю. Французький міністр закордонних справ Жан-Марк Еро у своїх нечастих коментарях підтримував німецького колегу, не виявляючи особливої ініціативності, що, в принципі, є традиційним для ролі, яку відвів собі Париж у «норманських» переговорах - демонструвати своєю присутністю європейську солідарність. Російська ж сторона традиційно наголошувала на якнайшвидшому проведення виборів на Донбасі, що й не дивно - адже не про виведення власних військ і не про припинення постачання озброєнь їй говорити.

ПІДСУМКИ «БЕЗРЕЗУЛЬТАТНИХ» ПЕРЕГОВОРІВ

Розчарування, яке висловив Франк-Вальтер Штайнмаєр за підсумками паризької зустрічі, варто більше пов'язувати із його власними невиправданими очікуваннями та надто оптимістичними прогнозами, аніж із справді якимось визначним «провалом» переговорів. Пропозиція німецької сторони надати пріоритет питанню виборів перед питаннями безпеки була очевидно неприйнятною для української сторони, адже не відкривала шляху до реального вирішення проблеми і могла навіть ускладнити ситуацію. Український міністр закордонних справ ще під час візиту його німецького та французького колег до Києва 22-23 лютого чітко попередив, що Україна не погодиться на кремлівський сценарій інтеграції територій, що перебуватимуть «під російським квазіуправлінням».

Важко погодитися і зі слушністю закиду німецького міністра, що «в Москві і Києві залишають без уваги те, наскільки серйозна ситуація, під яким великим тиском ми перебуваємо для того, щоб швидше реалізувати Мінські домовленості, оскільки в іншому випадку ми ризикуємо втратити легітимність і авторитет наших зусиль». При всій повазі до авторитету «нормандського» формату, втрати якого справедливо остерігається пан Штайнмаєр, слід відзначити, що в Києві якраз розуміють всю серйозність ситуації, як і те, що в разі односторонніх поступок Україна може втратити значно більше - власні території, на яких проживають мільйони людей. Цілком усвідомлюють це і в Москві, сподіваючись за допомогою тиску на європейських учасників переговорів (загрозою ескалації як на Донбасі, так і в Сирії) схилити Київ погодитися на російський сценарій проведення «виборів».

Важливим підсумком паризьких переговорів є те, що «нормандським» партнерам не вдалося нав'язати Києву проведення виборів на окупованих територіях до вирішення безпекових питань. Більш того, українській стороні вдалося змінити підхід німецького міністра закордонних справ до визначення пріоритетності питань гарантування безпеки і проведення виборів. Якщо напередодні паризьких переговорів пан Штайнмаєр говорив, що вибори - це перше, а безпека - це друге, то в його підсумковій заяві, оприлюдненій на сайті німецького МЗС, безпека вже значиться як необхідна передумова для проведення виборів. І це - успіх української сторони, який не варто недооцінювати.

Крім того, «нормандська четвірка» підтвердила дві досягнуті напередодні в Мінську важливі домовленості. Перша - про припинення навчань з бойовою стрільбою вздовж лінії розмежування, що позбавляє бойовиків можливості виправдовувати навчаннями порушення домовленостей про відведення озброєнь. Друга - про складання карт районів, які підлягають розмінуванню, що дуже важливо, оскільки на мінах постійно гинуть люди - військові та цивільні. Відтак, практична реалізація даних домовленостей стає частиною політичної відповідальності «нормандської четвірки».

За словами Міністра закордонних справ Франції Жан-Марка Еро, «нормандська четвірка» також домовилася закликати сторони звільнити або обміняти усіх заручників до 30 квітня 2016 року; забезпечити без зволікання всю необхідну інформацію для моніторингу та ефективного контролю з боку ОБСЄ за виведенням всіх важких озброєнь; і надати усім цивільним доступ до гуманітарної допомоги.

Тож казати, що паризька зустріч була безрезультатною, не зовсім коректно.

ЩО ДАЛІ?

Російська сторона вже спробувала покласти на Київ відповідальність за відсутність прогресу в питанні проведення виборів на Донбасі. Російський міністр Сергій Лавров заявив після зустрічі, що Моква була готова підтримати пропозицію німецьких та французьких колег, але «українська сторона попросила не наполягати на цьому, і в підсумку консенсусу не вийшло».

Варто бути готовими, що схожі закиди на адресу Києва можуть прозвучати і з боку деяких європейських політиків з числа "Putinversteher". Цілком імовірно, що вони спробують пов'язати свою аргументацію щодо необхідності проведення виборів на Донбасі в першому півріччі 2016 року - до рішення про продовження санкцій проти Росії. Теоретично, політичний тиск на Київ може включати широке коло питань, у т.ч. надання економічної допомоги і навіть прогрес щодо надання безвізового режиму. Хоча жодного прямого взаємозв'язку тут немає, але в кінцевому підсумку в політиці пов'язане все, тим більше, що на прийняття рішень в ЄС визначальним чином впливають ті ж самі європейські столиці, що й беруть участь в «нормандських» переговорах. А у вмінні європейської сторони пов'язувати в один вузол, здавалося б, цілком непов'язані питання, Київ вже мав нагоду неодноразово переконатися.

Україна проводить в цілому правильну політику, наполягаючи на виробленні конкретних заходів, необхідних для реального покращення безпекової ситуації на Донбасі й створення надійної системи верифікації. І найближчим часом потрібно буде максимально зосередитися на якісному опрацюванні концепції розгортання міжнародної місії під егідою ОБСЄ для забезпечення безпеки виборів, яку, як заявив Франк-Вальтер Штайнмаєр, «нормандські» міністри очікують побачити до кінця березня.

При цьому, потрібно бути готовим до різних сценаріїв можливого розвитку подій, не сприймаючи як аксіому твердження, що час - на нашому боці. В разі подальшого блокування Росією мирних ініціатив в ОБСЄ та ООН, доведеться більш наполегливо ставити питання про визнання РФ стороною конфлікту, перш за все, Берліном та Парижем як учасниками мирних переговорів. Києву також варто проявляти більше ініціативності в розробці власних сценаріїв розв'язання кризової ситуації, пропонуючи європейським партнерам реальні практичні кроки, які необов'язково входять до переліку пунктів Мінських угод, але при цьому й не суперечать їм.

Максим Хилько, політолог, голова правління East European Security Research Initiative Foundation