Захід прокидається після «перезавантаження» та жахається «путінізму»
У попередніх розділах, розглядаючи «путінізм» і західну реакцію на путіна при владі, ми зупинилися на 2007-2008 роках. На той час оцінка його стала дуже жорсткою. Але потім на президентський трон підсадили «ліберального» плюшевого медведєва. Новий президент США Барак Обама розпочав «перезавантаження» відносин з росією. У медіа пішли цикли програм, яку б посаду запропонувати путіну, аби подалі від диктаторства – генсек ООН, президент МОК?.. Актуальність розгляду «путінізму» видавалася тоді сумнівною… Але восени 2011 року путін із медведєвим оголосили про операцію «Рокіровка». У росії розпочалися масштабні протести, які придушили до літа наступного року. Все прояснилося: путін і «путінізм» – це надовго. Тоді аналітики та гуманітарії на Заході розпочали більш ґрунтовний розгляд цього явища.
«КОМУНІСТИЧНИЙ ІДОЛ ПОВАЛИВСЯ!» ЗАХІД ЗАСПОКОЇВСЯ
І тоді ж виявилася одна велика проблема. У 1990-ті роки демократичні країни надто повірили в закінчення холодної війни, у заяву Єльцина в американському конгресі: «Світ може зітхнути спокійно. Комуністичний ідол, який сіяв усюди на землі соціальний розбрат, ворожнечу і безприкладну жорстокість, який наводив страх на людську спільноту, повалився. Впав назавжди. І я тут для того, щоб запевнити вас: на нашій землі ми не дамо йому воскреснути» (1992).
Скорочувалося мовлення російською мовою, зменшувалося фінансування аналітичних центрів. Нова росія та пострадянський простір взагалі не здавалися такою вже великою загрозою. Відповідно – впав рівень аналітики з російської тематики.
І навпаки, в Росії колишні викладачі наукового комунізму стали поголовно політологами, в їхні лави влилася морально нестійка частина ексдисидентів та неформальних мислителів. Освоївши термінологію зарубіжних колег, вони почали продукувати, множити та виплескувати назовні погляд на світ із російських неоімперських позицій. Але вже не на жаргоні марксизму-ленінізму, а з огляду на світові вимоги гуманітарних досліджень.
Тому усвідомлення наростаючої загрози йшло не швидко.
«ДОКТРИНА ПУТІНА» – ПРО СИСТЕМНІСТЬ ПОЛІТИКИ КРЕМЛЯ
Керівник російського напряму досліджень Американського інституту підприємництва Леон Арон забив на сполох на початку 2013 року, на початку другого терміну Обами. Він тоді мав цілий цикл статей про політику російської влади. Найпомітнішою з них стала «Доктрина путіна», опублікована в авторитетному журналі Foreign Affairs («Зовнішня політика»). В ній немає слова «путінізм», але словосполучення, винесене в заголовок можна вважати його синонімом: «доктрина» – гучне слово, синонімічне «теорії», « концепції». Арон просто кричма кричить: все, що робить кремль – не є випадковим, ситуативним. Це неухильна реалізація зовнішньо- та внутрішньополітичної «доктрини путіна» (путінізму).
При цьому дослідник не робить якихось великих винайдень, спираючись на фундамент інсайдів. Він просто системно складає один до одного пазли фактів: бюджет росії, її дії, а не словеса. Ну, і, звичайно ж, Арон закриває вуха для стрекоту путінських інтелектуальних шісток усередині та поза ерефією, для «корисних ідіотів» різного спектру. Суть «доктрини путіна» за Ароном складається з низки взаємозалежних позицій. Це посилення контролю за внутрішньополітичними подіями, судами, ЗМІ, а також ленінською мовою, «зайняття командних висот в економіці», особливо нафтогазовій. Це встановлення в країні режиму обложеної фортеці. Масштабне переозброєння (наше щастя, що значну частину виділених коштів розікрали). Зростаючий антиамериканізм, «догляд за антиамериканськими клієнтами» по всьому світу. Особлива політика у ядерній сфері. І нарешті те, що в Арона м'яко, але чітко сформульовано як «проведення політичної, економічної, військової та культурної реінтеграції пострадянського простору».
Відповідно, Арон радив адміністрації Обами перестати думати про щось на кшталт «перезавантаження» і, акуратно кажучи, взяти «стратегічну паузу» у спілкуванні з москвою, щоб виробити більш точну політику щодо неї.
У Арона все добре і доладно. ВСІ зазначені ним тенденції отримали сильний розвиток. Але в одному він помилився: «Вирішальну роль у формуванні майбутнього американсько-російських відносин гратиме сам російський народ, і успіх його демократичного імпульсу видається сьогодні ближчим, ніж будь-коли з 1991 року». Ця помилка залишалася з ним довго – і через 3-5 років, можливо, через близьку дружбу з російськими опозиціонерами. Сьогодні ж Арону залишається лише писати сумні статті про Володимира Кара-Мурзу із заголовками на кшталт «Боротьба однієї людини за порятунок честі росії».
Проте саме формулювання «доктрини путіна», попередження про небезпеку, що насувається, «чорну діру» путінізму – було дуже своєчасним.
ПУТІНІЗМ ЯК ГІБРИДНИЙ «ФАШИЗМ-ЛАЙТ»
Того ж 2013 року вийшла книга нідерландського дослідника Марселя Ван Герпена, директора аналітичного центру в Маастріхті Cicero Foundation («Фонд Цицерона»). Книга називалася просто, але вагомо – «Путінізм». Здавалося б, нічого особливого – до цього слова вже звикли. Але підзаголовок був різким: «Повільний підйом праворадикального режиму в росії». Праворадикальний режим – це близький родич, а то й синонім фашизму/нацизму. І Ван Герпен, що цінно, написав про це не в маленькій колонці, не в середнього розміру статті, а в книзі на 12 глав та двісті сторінок.
Основний метод, який застосовує нідерландець, є досить ризикованим – порівняльний аналіз. Порівняння, як відомо, «завжди кульгає». Але у Ван Герпена порівняльний аналіз – розгорнутий, обґрунтований, дуже уважний до деталей та розбіжностей. Тому висновки, зроблені ним, виявляються напрочуд точними. Щоб стало зрозуміліше, достатньо навести назву трьох частин, у які згруповані 12 глав: 1. «Веймарська Росія»: правомірність історичної паралелі. ІІ. Привид фашистської Росії. ІІІ. Путінізм, бонапартизм та берлусконізм.
Десь із 2004 року російська опозиція мала «Сталін-лайт» за популярне позначення для путінського режиму. А Ван Герпен на початку книги визначає його як «нестійку систему гібридного "фашизму-лайт", що поєднує в собі елементи протофашизму, фашизму та постфашизму». Ці три слова дають ключ до наступних розгорнутих аналогій. Протофашизм – порівняння із бонапартизмом Наполеона III; фашизм – аналогія з класичним утворенням Муссоліні; постфашизм – порівняння із владними методами суперпопуліста нового часу Берлусконі.
Наприкінці дослідження Ван Герпен уточнює своє визначення "путінізму", яке також стає назвою останньої 12-ї глави. Це – «гібридна багатошарова комбінація бонапартизму, берлусконізму та муссолініанського фашизму». Звернімо увагу на популярність слова «гібридний». Автор добре пам'ятає про кагебешне походження путіна, його методи і приділяє цьому чимало уваги.
І ще два важливі висновки Ван Герпена. Перший: путінізм — це «нова праворадикальна політична модель, яка готова до експорту за кордон». Справді, російська дипломатія, пропаганда, ефесбешне «россотрудничество» багато зробили для просування цієї моделі на експорт. Тож до 2018 року навіть почали говорити про підйом європутінізму. Другий висновок, у самому фіналі, – ще більш неприємний і, на жаль, точний: «путінська динаміка» полягає в тому, що його режим надалі радикалізуватиметься. І це, нагадаю, написано ще до початку Євромайдану!
У нас в Україні цього автора знають за книгою «Війни Путіна. Чечня, Грузія, Україна: незасвоєні уроки минулого», виданою 2015 року (в оригіналі підзаголовок більш загальний – «Підйом російського нового імперіалізму»). А «путінізм», на жаль, залишився непоміченим. До речі, польською мовою книжку переклали – і нам теж було б варто.
ПРАВИЛЬНІ ОЦІНКИ. НЕПРАВИЛЬНІ НЮАНСИ – І ВИСНОВКИ
У 2017 році американський Journal of Democracy підготував добірку із шести матеріалів під загальним слоганом «Кремль надихнувся». Ключовим у ній став текст професора політології Університету Каліфорнії Стівена Фіша «Що таке путінізм?». Цей матеріал також корисний для прочитання, як характерний приклад. Самі по собі окремі оцінки надані точно. Але деякі неточності, неправильне розуміння суті якихось деталей накопичуються і призводять до неправильних висновків.
Ось початок:
«Знову росією править самовпевнена еліта, яка стверджує, що є найвищою альтернативою ліберальній демократії. І упевненість російських лідерів лише зросла, оскільки вони стали свідками піднесення політиків за кордоном — навіть у Сполучених Штатах, — менталітет яких співзвучний їхньому власному. Як ми можемо визначити режим, котрий володимир путін та його соратники підтримують удома і про який трублять за кордоном? Путінізм — це форма автократії, яка є консервативною, популістською та персоналістською».
Все так, не посперечаєшся. Але коли доходить до подробиць, хочеться сперечатися, причому часто. Фіш надто довіряє путінським словам, скажімо, про неприйняття етнічного шовінізму, релігійного радикалізму. Говорячи про путінський консерватизм, він перебільшує його, робить стрижневою характеристикою. Схоже, Фіш вважає це якоюсь глибинною якістю правителя, вибачте за вираз – переконанням. Для нього «традиційні цінності путіна – хвалькуватий, націоналістичний, але етнічно всеохоплюючий, демобілізаційний, батьківський нафтопопулізм». І все, крапка! Жодного уявлення про мобілізуючу «доктрину путіна» чи «зростання праворадикального режиму».
Так, Фіш говорить про «неліберальний хрестовий похід путінізму», але не знаходить у ньому справжньої динаміки та можливих серйозних наслідків. Основою кремлівського бачення він вважає все той же консерватизм, який на якомусь етапі все ж таки стримує крайнощі. Так, Фіш бачить деструктивні дії путіна, але вважає їх дивацтвами і не вірить у радикалізацію старіючого правителя. Тому у фіналі статті шановний каліфорнійський професор говорить про «кропітку стурбованість путіна стабільністю і наступництвом».
Отже... як сказали б одесити, доїдаючи рибу-фіш: «Щоб ви так жили, як ви помиляєтесь!». Втім, будемо самокритичними, така думка тоді була дуже поширеною, у тому числі й у нас. Адже одеський пам'ятник Катерині ІІ зносять лише зараз...
ЧОМУ І ЧОГО Ж ВОНИ ХОЧУТЬ? «КОДЕКС ПУТІНІЗМУ»
І останнє, що ми сьогодні розглянемо – книга Брайана Тейлора «Кодекс/Код путінізму» (2018), яку він писав п'ять років. Для цього автор перелопатив і систематизував сотні промов, інтерв'ю та реплік путіна. Це теж логічно – якщо ми вже говоримо про персоналістський режим: знаючи персону, простіше зрозуміти, чому і як вона вибудувала владу під себе. При цьому Тейлор ще й розширив зону розгляду до близького кола путіна.
За задумом автора «Кодекс/код путінізму» показує колективний менталітет путіна та його наближених. Це набір ідей, звичок та емоцій, які визначають їх рішення в економіці, політиці - внутрішній та зовнішній. І все разом дає розуміння того, чому путінська росія одночасно неефективна вдома та надміру амбітна за кордоном.
Ключові ідеї путіністського кодексу/коду, за Тейлором, включають консерватизм, антиамериканізм, важливість держави, сильної як вдома, так і за кордоном. Домінуючими замашками путіна та його соратників (вихідців пам'ятаємо звідки) є контроль, порядок, лояльність. Важливі почуття, які рушать російськими правителями, включають потребу в повазі, образу за втрачений статус і погане поводження з боку Заходу, а також кхе-кхе... вразливість.
І ось це останнє слово, яке визначається як одне з почуттів у коді/кодексі путінізму, показує слабкості в авторському трактуванні. Те, що Тейлор називає «вразливістю» і у що, мабуть, вірить, насправді має зовсім інше пояснення. Це частина спецслужбістської гри з метою вербування. Або ж, у традиціях пітерського підворіття, також звичайних для цієї компанії, елемент гопницького наїзду: «Ти чо, мене образити хочеш?!».
Є у Тейлора ще один висновок, який, на жаль, не отримав підтвердження. В одному з інтерв'ю він сказав, що не вважає путіна «віддзеркаленням російської політичної культури чи російської політичної історії». Відповідно, дослідник заперечує органічний зв'язок путінізму з «русизмом» (пам'ятаєте, ми розглядали цей термін в одному з попередніх розділів). На його думку, путін з командою просто нав'язали свою позицію всій країні, розвиненій та «просунутій», і тепер «гальмують росію». Тобто дослідник не враховує або применшує значення імперських комплексів росіян – того самого «русизму».
Але в іншому це теж дуже важлива книга, яка показує багато витоків путінського режиму.
російські гуманітарії, які сидять на державному фінансуванні, теж не байдикували. Щоправда, «путінізм» не став широко поширеним поняттям. Але відсіч «буржуазним фальсифікаторам» у дусі радянської науки 1970-х років була необхідна. І 2018 року вперше з'явився розгорнутий опис «путінізму» як такого, а також його досліджень як у росії, так і за кордоном: «”Путінізм” як соціальний феномен та його ракурси». Його підготував Олег Чорнозуб, керівник Центру соціально-економічних досліджень у системі Академії народного господарства та державної служби при президентові рф. Логічно – кому ж іще об'єктивно аналізувати «путінізм», як не президентській обслузі…
Найбільш прикро, що така лакейська нісенітниця широко тиражується, у тому числі потрапляє до Вікіпедії, забиваючи памороки. Це ми розглянемо у наступній подачі.
(далі буде)
Олег Кудрін, Рига
