Церква Святого Духа в Рогатині: молитви Роксолани, з’явлення Богородиці та богослужіння в музеї
Рогатинська церква Зішестя Святого Духа (Святодухівська), що на Прикарпатті, належить до числа найдавніших в Україні. Вона зведена понад 500 років тому з дубових дощок і без жодного цвяха. З 2013 року Святодухівська церква внесена до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Серед іноземних туристів дерев’яну церковицю найбільше вподобали гості з Туреччини, адже цей храм наближає їх до великої Гюррем Султан. У проекті "Точка на карті" - розповідь про те, які таємниці зберігає Святодухівська церква.
ХРАМ НА БЕРЕЗІ ГНИЛОЇ ЛИПИ
За своєю архітектурою Святодухівська церква у Рогатині відповідає усім канонам галицьких церков. Втім, має певні особливості. Вона зведена у єдиному ансамблі зі дзвіницею, що вирізняє її з-поміж інших пам’яток архітектури.
Розташована вона на березі повноводної річки Гнилої Липи, і це постійно створювало загрозу сповзання дзвіниці у потік. Тому її дуже часто підмуровували, а пізніше, у 1675 році, дзвіницю і зовсім перебудували. Головні ж частини храму - бабинець, наву та вівтар - лише реставрували.
«Нава – це центральна частина храму. Нава, або неф, у перекладі з латини означає «корабель». Справа в тому, що, коли люди входять у храм, вони шукають спасіння, а тому тут є певна асоціація між храмом і ковчегом Ноя. Щодо бабинця, то найбільш поширена версія стверджує, що то є частина храму, на якій молились жінки. Вівтар традиційно розташований на сході. А от вхід до храму знаходиться у південній стіні, тоді як зазвичай двері у храмах розміщують із заходу. Така особливість існувала лише на Буковині та Рогатинщині. Найперше це робили для того, аби церква була світлішою», - розповідає старший науковий співробітник Музею мистецтв Прикарпаття Степан Пушкар.
Головний іконостас Святодухівської церкви створено у 1650 році. Це один із трьох найдавніших іконостасів України, які відносять до середини 17 століття. Він поєднує в собі бароко з ренесансом і нідерландським маньєризмом - течією, якій притаманні примхливість та штучність.
«Коли розпочиналась робота над створенням іконостасу, виникла проблема щодо зображення окремих біблійних сюжетів. Тутешні художники користувалися не лише українськими виданнями, але й німецькими. Така практика є дуже цікавою. Завдяки цьому ми можемо бачити окремі зображення, які є копіями європейських художників, того ж Егидія Саделера (нідерландський художник. – авт.) та Леонардо да Вінчі», - розповідає Степан Пушкар.
Місцеві художники, які копіювали європейські шедеври, старалися адаптувати їх до традицій цього регіону. Так, перемальовуючи гравюру «Боротьба Якова з ангелом», українські майстри не намалювали караван верблюдів, а самого Якова, який на оригінальній картині зображений лише у сорочці, «вдягли» у полотняні штани. Також на іконостасі Святодухівської церкви можна помітити, що біблійні персонажі вбрані у одяг, характерний для голландців чи німців початку 17 століття. Вчені стверджують, що «це лише доводить давність розпису і бажання митців розповісти про ту епоху».
Автори рогатинських ікон поки не відомі. Втім, їхні твори досі привертають увагу шанувальників сакрального мистецтва, оскільки уособлюють «золотий вік українського іконостасу».
«Ключові ікони – це Богородиця-Одигітрія та Христос-Пантократор, розміщені по обидва боки від царських воріт, на яких є шість медальйонів. Вище представлені 12 свят: від початку року у вересні і до Успіння Богородиці. Це – дуже важливий ярус, оскільки він давав людям уявлення про свята, до яких треба готуватися. Фактично це був календар. Вище – ярус Другого Пришестя Ісуса Христа, яке має відбутися, і багато святих. Це не 12 учнів Христа, а лише лики святих, які моляться за гріхи людей. Ще вищий ярус іконостасу – пророки, і нарешті – Розп’яття, виконане у православній традиції», - розповідає науковець.
За його словами, Святодухівський храм розписували не лише всередині, але і ззовні. Це підтверджує малюнок Сонця, в якому є образ Христа на Престолі, що зберігся на зовнішній стіні церкви. За церковними канонами Сонце є символом Ісуса Христа, а півмісяць – Богородиці.
«Про те, що церкву розписували ззовні, говорять не лише збережені зображення. Є місця, де збереглися кілки, якими кріпили тканину, а також нечисленні фрагменти тканини і фарби. Це – залишки старовинних розписів. На старих фотографіях можна бачити розписи на південній стіні храму», - зауважив вчений.
Він наголошує, що Церква Зішестя Святого Духа зведена без жодного цвяха.
«Це є абсолютна правда, а не вигадка, розрахована на легковірних туристів. На той час усі дерев’яні споруди будували на кілках. Пояснення дуже просте: цвяхи тоді були дуже дорогими. Втім, у нашому храмі є численні металеві з’єднання. Але вони з’явилися значно пізніше, в 1895 році, коли церкву реставрували», - зазначає науковець.
ПРАВДА ТА ЛЕГЕНДИ ПРО РОКСОЛАНУ
Унікальність церкви Зішестя Святого Духа в Рогатині розуміли ще сотню років тому. Тоді, за часів австро-угорської влади, Галицький сейм двічі виділяв кошти на реставрацію храму, який тривалий час датували 1598 роком. Майже столітню похибку виявили значно пізніше. Львівський реставратор Андрій Кутний взяв зразки дуба, з якого зведений храм, і відвіз їх на дослідження у Німеччину. Аналіз дуба підтвердив, що він був зрізаний у 1480-х роках. Нескладний підрахунок з урахуванням необхідного часу для підсихання деревини перед її використанням у будівництві дає можливість науковцям припускати, що Святодухівська церква зведена до 1500 року, а це - трохи раніше того часу, коли тут народилась Настя Лісовська, відома у світі як Роксолана, дружина султана Османської імперії.
«Можна з абсолютною впевненістю говорити, що Роксолана народилася після 1500 року, адже у 1520 році вона була представлена султану Сулейману Пишному і за рік народила першу свою дитину. Однозначно, маленькою дівчинкою вона приходила сюди молитися і торкалася цих стін», - стверджує Степан Пушкар.
Також вчені схильні вважати, що батько Роксолани був парохом у Святодухівській церкві. Втім, жодних документів, які б підтверджували цей факт, немає. Історію про нареченого Насті і те, як він їхав за нею, коли дівчину викрали турки, про що розповідають у відомих телесеріалах, науковці трактують лише як легенду.
«А ось те, що батько був священиком – давня історія, про яку писав ще Самуель Твардовський (польський письменник. - Авт.). Причому він писав з притиском. Буцімто, як могла донька підлого попа з Рогатина звертатися до польського короля, називаючи його своїм братом! Насправді, тут є дуже важлива інформація, яка, найперше, підтверджує українське походження Роксолани. І друге – те, що її батько був православним священиком, бо саме їх поляки звали попами», - стверджує Степан Пушкар.
Він вважає, що внесок Роксолани у долю України часто недооцінюють - забувають про те, що за її життя турецька армія, яка у той період була наймогутнішою, на територію України не заходила.
«Після смерті Роксолани, а це 1558 рік, велике турецьке військо пішло на Польщу, і лише завдяки звитязі козаків під проводом Сагайдачного Польщу вдалося врятувати від захоплення. Турецьке військо було також під оборонними мурами і Станіславова, і Львова. Але це вже сталося пізніше. За часів Роксолани нічого подібного не відбувалося», - зазначає науковець.
КРАЩЕ МУЗЕЙ, НІЖ СКЛАД МІНДОБРИВ
У період Другої світової в Рогатині зникли багато храмів. Для православних чи не єдиним місцем для молитви була Святодухівська церква, яка дивом залишалася майже неушкодженою. В 1980-х люди побачили на вікнах церковиці лик Богородиці. Віруючі взялися пояснювати це з’явлення як певний знак і попередження. Тоді й заговорили про необхідність збереження храму.
«Тоді зачиняли багато церков, вони втрачали своє призначення. Приміщення костелів служили для зберігання міндобрив. У церквах грудами звалювали ікони і хрести, які лежали там десятиліттями. Через гризунів і вологість усе це просто втрачали. Ми розуміли, що Святодухівську церкву треба від цього рятувати, а тому створили музей. Хочу зазначити, що створення музею іконопису – це не радянська ідея. Той же митрополит Андрей Шептицький у 1905-му заснував перший такий музей – Львівський національний», - говорить науковець і додає, що митрополит Шептицький теж бував у церкві Зішестя Святого Духа. Владика особисто відбирав ікони в Рогатині для Львівського музею.
Щойно Святодухівська церква отримала статус музею, її відразу відремонтували і головне – замінили дерев’яний гонт (покрівлю. – авт.). Це гарантувало збереження храму і його давніх розписів. Втім, наступним серйозним викликом для дерев’яної церкви-музею став жук-короїд.
«У нашому випадку є перспектива подолати жука. Впродовж багатьох років ми співпрацюємо зі Львівською філією національного реставраційного центру. Свого часу в нас фахівці випробували особливу технологію: змочували стіни рідиною, закачували спеціальний розчин у деревину - і жука подолали. Тож храм можна вберегти і наступні тисячоліття», - переконаний Пушкар.
БОГОСЛУЖІННЯ - ЛИШЕ У ХРАМОВЕ СВЯТО
Добрі перспективи для Святодухівської церкви з’явились ще й у 2013-му році, коли вона опинилась у числі 16 давніх храмів України і Польщі, які увійшли до Списку об'єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Науковці кажуть, що це, найперше, престижно для держави, бо є свідченням того, що вона зберігає на своїй території унікальні пам’ятки історії людства, а вони неймовірно ваблять до себе туристів з усього світу. Відтак до Рогатина тепер їдуть з Польщі та Туреччини, завертають з Німеччини, Австрії, Америки та Японії. Щоправда, тепер тут гостям не дозволяють торкатися до ікон. Виняток роблять один раз на рік, коли в музеї відбувається богослужіння.
«У нас богослужіння відбувається один раз на рік, на свято Зішестя Святого Духа (Трійці. – авт.). Це – традиція, яка ніде не прописана, але для нас є важливою», - зізнається науковець.
Каже, в цей день до храму-музею приходить чи не увесь Рогатин. Люди стоять надворі, бо не вистачає місця всередині церковиці. Для мистецьких робіт, констатує Степан Пушкар, це серйозне випробовування. Але традиція залишається незмінною упродовж кількох століть.
НЕЛЕГАЛЬНІ ПОХОВАННЯ І ТАЄМНИЦІ КРИПТИ
Чи не найбільшою проблемою для Святодухівської церкви виявився цвинтар біля неї. Точніше – сучасні поховання, які засмутили навіть представників ЮНЕСКО.
«Кладовище біля церкви - це давня традиція. Поховання тут почалися ще на початку 16 століття. Біля церкви в першу чергу ховали найбільш поважних представників української громади. Український цвинтар представляє величезну історичну цінність, бо з австрійського періоду збереглось не так вже й багато некрополів. Зараз стоїть питання його збереження. Що ж до нових поховань, то тут прийнято вважати, що вони заборонені. Але захоронення відбуваються. Треба сказати, що для ЮНЕСКО велике значення має не лише стан пам’ятки, але й так звана буферна зона. Її невідповідність до певних вимог може призвести до втрати статусу цієї пам’ятки. У світі відомі такі прецеденти. Тому експерти радять припинити тут поховання», - зазначає Степан Пушкар.
Доки муніципальні служби Рогатина міркують, як припинити так зване «дозахоронення» біля Святодухівської церкви, науковці розгадують написи на давніх надгробних плитах, якими свого часу встелили внутрішню частину храму. Ученим вдалося розшифрувати лише два такі "листи з минулого".
Іншим цікавим об’єктом для дослідження залишається крипта. Ще у 19 столітті тут знайшли чимало поховань і зробили припущення про існування підземних тунелів.
«У великих храмах існували крипти, де здійснювали поховання. А от під дерев’яними церквами вони були не завжди. У Рогатині здавна розповідають легенди щодо сполучення цього храму з церквою Різдва Богородиці. Рогатин існує з 1415 року, і в місті з розгалуженою мережею монастирів та замків підземні ходи були потрібні. Інше питання: як і куди вони проходили, а це можуть з’ясувати лише археологи», - зазначає науковець.
Попри те, що стіни Святодухівської церкви зберігають ще чимало таємниць, тут відкриті двері для тих, хто хоче творити в одному з найдавніших храмів України власну історію. За певну плату у церкві, якій понад 500 років, можна провести обряд хрещення та вінчання. Щоправда, священика потрібно запросити з собою, бо у Святодухівському храмі його немає. Адже нині основна його функція - музей, покликаний попри все зберегти унікальну пам’ятку архітектури та сакральні твори мистецтва для наступних поколінь.
Ірина Дружук, Івано-Франківськ
Фото автора та Юрія Рильчука
