Старобільськ – місто, де музеєм може стати будь-яка хата

Познайомити з людиною, яка творить у Старобільську музей Нестора Махна, мій давній знайомий Валентин Ткалич обіцяв давно – і все в нього не виходило знайти на це вільний час. Аж раптом він якось дізнався, що на його малій батьківщині як мінімум половина населення віддає перевагу саморобним спиртовмісним напоям перед т.зв. «казьонкою». Проблема вимагала негайного вирішення шляхом проведення польових досліджень, тож уже за пару днів ми спілкувались із напрочуд консервативними земляками Валентина Васильовича на обидві заявлені теми. Щоправда, мене більше цікавив музей, а його – все решта.

ПЕРЕТИН ІНТЕРЕСІВ

Про Ткалича я кілька років тому розповідав неодноразово, коли він служив прес-офіцером у батальйоні поліції особливого призначення «Луганськ-1». Знайомство з ним дозволяло без особливих перешкод потрапляти на лінію розмежування і спілкуватися з нашими захисниками. Не беруся судити, наскільки теплими є відносини поліції й військових узагалі, а командира «Луганська-1» Сергія Губанова на «передку» поважали всі, бо він воював із ворогом по-справжньому (і загинув торік на лінії вогню). Повага ця й довіра до нього розповсюджувалась і на його підлеглих, і навіть на таких випадкових гостей, як я…

Тепер, коли Валентин Васильович став людиною цивільною, нам тільки й лишилось, що робити марш-кидки в «тил». Героїчних оповідей про такі поїздки не напишеш, але можна побачити багато цікавого. І познайомитися з непересічними людьми. З такими, наприклад, як Володимир Винник. Дивним чином Володимир Олексійович опинився в центрі обох наших зацікавлень. Він і музей створює, і вино робить. З винограду, який сам же й вирощує.

Оскільки ніяких подробиць про музейника-аматора я раніше не чув, уява намалювала такого собі древнього дідуся-краєзнавця, яких немало на селянський півночі Луганщини. Та я помилився. Не сказати б що мій новий знайомий такий уже молодий, але дуже енергійний. Настільки, що в його резиденції, куди ми спершу завітали, я просто не встиг зрозуміти, чим саме займається його фірма – він одразу засипав мене купою інформації.

Уже вдома, роздивляючись зроблені на автоматі фотографії, побачив, що на вхідних дверях висить оголошення: «Шановні покупці…» Значить – крамниця, скоріш за все, канцтоварів. Але все це було потім, а там господар одразу дістав з напівпрозорої коробки нестандартного розміру ключ і заявив, що він – від Старобільська. Не встиг я перепитати, він уже витягнув із шухляди альбом з українськими грішми різних періодів:

- Ще перед війною в Луганську якось на базарі дивлюся – мужик продає всяку старовину. Питаю в нього: «У тебе раптом гривні немає?» Він каже: є. Показує. Я зацікавився і відтоді почав збирати старі українські гроші. Оце – Українська Народна Республіка, Депозитний банк, 1917-18 роки. Монет тоді не було, замість монет були отакі марки – «шаги», від 10 до 15, на звороті написано: «Знаходиться в обігу на рівні із дзвінкою монетою». Ось марка: «Старобільська повітова пошта», ще дореволюційна. Це – хлібні карточки, 1935-й рік, у Старобільську. Оце – чорні штампи, з гумором: «Обманули комиссара» – батька Махна. Ось дві купюри, яких узагалі не було в обігу. Вони виготовлені в Канаді в 1992 році, й їх чомусь не випустили. Потім у Нацбанку зробили просічки, дірочки.

Ось «карбованець» написано латиною. Рівне, 1942 рік. На звороті: «Банк України». Німці випускали для рейхскомісаріату «Україна»...

ВИННИКИ

- Я довго не знав, що означає слово «винник», поки одного разу в газеті не побачив статтю, де написано, що у Львівській області є десять населених пунктів з назвою Винники. Зокрема було написано, що Винниківська тютюнова фабрика знаходиться в місті Винники біля Львова. Було написано, що винники – це люди, які здавна вирощували виноград і робили з нього вино. Тоді я й зрозумів, звідкіля в мене таке захоплення. Прийшов міняти паспорт, завідувачка ЗАГСу каже: «Ваше прізвище українською – Вінник. Ні, кажу, Винник. Вона: «Давайте зателефоную в інститут лінгвістики» – Давайте. Вона при мені дзвонить, і фахівець їй відповідає: «Правильно – Винник». Потім з’ясовував – у багатьох Винників прізвище в паспортах записане неправильно, через «і».

- А тут ваше коріння з яких часів?

- Мій дід родом зі Старобільщини. Село Великоцьке. У діда був млин; розкуркулили в 1930-х роках. Загинув він десь у Сибіру – ми не знаємо, де.

…Скарби все ще не закінчувалися. Звідкись із-під столу хазяїн витягнув розкішну посудину, яка в першу секунду мені здалася якимось арабським глечиком – і тут же пояснив, що це – жерстяна банка, яка колись давно стояла в крамничці одного з місцевих купців.

- Дивись, ця баночка має напис і клеймо царських часів: «1884 годъ, Харьковъ». Баночка для цукерок. Продавали в магазині – поштучно чи я не знаю, як. А оце – наконечники стріл. Скіфи, 2500 років тому. І я беру тільки те, що знаходять наші, місцеві. От принесли буквально днями книгу. «Народныя Русскія сказки» Олександра Афанасьєва 1897 року видання. Буде виставлена в нашому музеї як один з експонатів. А ось це, наприклад, метеорит. Село Паньківка Білокуракінського району. Нікелевий.

Якось треба буде відвідати ту Паньківку. Місцеві повідомляють про справжні дива, які можна побачити на околицях села. Навіть фото викладають у Фейсбуці.

Володимир Олексійович розповів, що сподвигло його на збирання старожитностей.

- У нас у Старобільську жив художник – Цимбаліст Юрій Григорович. Я його знав. У нього була мета життя – створити в місті художню галерею. Художники, яких він колись навчав, досягли європейського рівня, вони дарували йому свої роботи. Таких у нього зібралося близько двохсот. Він передав їх у дар місту. Після чого колекція блукала десь – то в адміністрації знаходилась, то в палаці культури, то ще десь… Через якийсь час він дізнається, що її розпродують. Приходить і каже: «Хочу забрати свою колекцію». – «Яка колекція?!» Коротко кажучи, він знайшов усього чотири роботи. Одна в міськраді за туалетом валялась. Мене ця історія просто перевернула, і я тепер, як тільки знаходжу щось цікаве, – забираю, аби зберегти. І якщо люди щось заходять, розповідаємо: «Дивіться, ми створюємо музей». І мені почали приносити різні речі…

ГАРМАНИ ІСТОРІЇ

Перед входом до крамниці – жорна і кам’яні ребристі валки, якими ще сто років тому місцеві селяни обмолочували снопи. Таких багато можна зустріти по селах просто неба, іноді стоять, як прикраса біля воріт, іноді – як неприбране сміття. Винник створив певну композицію: жорна і гармани (від нього я вперше дізнався, як називається цей… пристрій). Наступним пунктом нашого візиту став власне музей, який розмістився не просто в одній зі старобільських квартир. У будинку з видатною історією.

- Як казали наші історики-старобільчани, у цій квартирі, в домі священника, жив Нестор Махно, коли в 1920-му році лікувався у Старобільській водолікарні, після того, як отримав поранення під Ізюмом. Будинок старий, ще ХІХ століття. Продавали його задешево. Тут і в напівпідвальному приміщенні квартири…

Старобільськ – не просто старовинне (як для Луганщини) місто. До більшовицької адмінреформи він був повітовим містом, яке облюбували купці. А купці вміли будувати не лише власні оселі, а й церкви, гімназії, лікарні. От в одному з купецьких будинків і купив Володимир Винник помешкання для свого музею, прикрасивши ґанок сталевою в’яззю поручнів із вензелем усередині – літерою «В».

Експозицію цього музею ще належить створити. Головне, місцеві раритети не звалені по закутках або по столах – частина вже викладена на стелажах, решта – в шафах і комодах тієї купецької епохи.

- Й оце все викидалося на металобрухт. Машинка «Зінгер», мабуть, ще довоєнна. Оце збивали вершки, робили масло. Пляшки. Напис: «Старобѣльский пивоваренный заводъ». З твердим знаком. Це чех створив завод півтора століття тому, а пляшка – все, що від заводу залишилось. От пляшечки з літерою ѣ («ять»). Ось це плаття, яке мені подарувала знайома дівчина, колишня військова, воювала в АТО. Це домоткана тканина ручної роботи, вишита бабусею нашої дівчини, яка служила чотири роки.

- А цей візерунок червоним і чорним – нашої території?

- Так. Точніше, з Горлівки… Дзеркало унікальне. Ну, ці речі довелося реставрувати. Ось подарунок від знайомої – підшивка місцевих газет; 1953 рік – жодного слова російською. Ось рядно, теж знайома подарувала. Теж від її бабусі залишилось. Як вони це робили? Вручну!

Тут Ткалич не витримав і поставив питання руба:

- Володю, а ти не збираєшся влаштувати куточок, присвячений самому Махну? Я ще коли викладав у технікумі, спілкувався з однією бабусею. То вона казала, що цією вулицею Махно на велосипеді їздив. Не знаю, чи можна цьому вірити…

- Колись зроблю, звичайно. А ось усе це – речі, зібрані в нашій місцевості. Ось – козача люлька, до речі. Ось скіфи – дві з половиною тисячі років тому. Наконечники скіфських стріл. Тут, на цій полиці – кресало, піка, бойова сокира і шабля… Очевидно, колись загинув воїн. Його розкопали наші селяни – тут недалеко, за Курячівкою (кілометрів десять на північний захід від Старобільська – авт.). І все, що з ним знайшли (був іще сагайдак, і мабуть, кінь теж був із ним похований) – тепер тут. До речі, шабля – хазарська. Тисячу років тому вони контролювали нашу місцевість.

ЧАПОЛОЧ

Про автентичність зібраних раритетів скіфської або хазарської доби я не питав; можу тільки зазначити, що сьогодні в Старобільську є обласний музей і університет, де завжди можна проконсультуватись із фахівцями належної кваліфікації. А з іншого боку – Ткалича нестримно тягнуло до льоху, точніше – до старовинної льодовні, в якій він міг отримати (принаймні, частково) відповідь на головне своє питання.

Свого часу такі льодовні в Старобільську мав при своїй садибі чи не кожний негоціант. Але коли радянська влада покінчила з буржуями і роздала квадратні метри, що звільнилися, пролетарям, далеко не кожний новий мешканець дбав про отриманий спадок належним чином. До того ж, як правило, льох на весь дім був один, а сам дім ділили на кілька сімей. І доволі складні підземні споруди захаращувались, руйнувалися, тож сьогодні багато з них просто зникли з креслень відповідних контор. Винник, як гідний спадкоємець тих купців, не просто вичистив і відремонтував свою льодовню, провів електрику тощо – він сховав її під сучасною покрівлею і… оформив як частину свого музею, тепер там у нішах ховаються глечики і ліхтарі.

Якихось їстівних припасів у льоху не було, якщо не рахувати невеличку діжку і кілька пляшок із вином і ще з чимось більш міцним. Далі я поставив лише одне питання – щодо винограду. Річ у тім, що український полюс холоду – саме на півночі Луганщини. У колишньому Марківському, а сьогодні Старобільському районі зафіксована найнижча за часів незалежності температура, якщо не помиляюсь, –42^о. Звичайно, таке трапляється не щороку, але ясно, що в цих краях доволі зимно. І раптом – виноград.

До війни в Перевальському районі один підприємець створив ціле виноробне підприємство, але свій виноградник він заховав від холодних вітрів посеред гір. А тут – рівнинна місцевість. Винник свого секрету не видав. Сказав тільки, що брав у друзів і колег ті сорти, які не вимерзають. А далі на авансцену виступив Ткалич:

- Скажи, чому в нас віддають переваги самогону перед «казьонкою»?

- Дуже багато в нас тих, хто його робить. Так от. Коли я роблю такий напій з міцного алкоголю, то самогон по краплині пропускаю через активоване вугілля й отримую чистий алкоголь. Скільки не п’єш – голова після нього не болить. Ніяка магазинна горілка на це не здатна.

- А от скажи: якщо в місті відбуваються якісь заходи – патріотичні, народні – ти завжди виїжджаєш, розкладаєш свій стіл і пригощаєш усіх охочих геть безкоштовно. Я вперше спробував, коли ще служив. Приїжджав на Водохрещу. А потім на військовому цвинтарі ти завжди виставляєш…

- Так… Так. Мені це дає задоволення. Я ж сам не п’ю, тільки пробую в процесі виготовлення.

- Низько тобі кланяюся. А міцні напої? З ким зі старобільчан не стикнешся: «Я додаю таку траву – а я таку рослину…» Ти що додаєш?

- Я, коли вперше виготовив міцний напій, прийшов на ринок і до жінок, які травами торгують: «Дівчата, ану, розкажіть…» – «Та візьми чаполоч»…

- Як-як?

- Зубрівка духмяна. Трава, схожа на пирій, непримітна така. Але навесні запах від неї – просто неймовірний. Росте в лісопосадках. Я купив у неї, зробив вино – всім дуже сподобалось. І от коли я роблю міцний напій, окрім чаполочі, ллю свою очищену горілку, трішечки меду…

* * *

І все ж інтер’єр льодовні, склепіння червоної цегли, сам її вік – повернули нас ізнову до музейної теми. Хазяїн поскаржився на фінансову ситуацію – таку, що хоч зачиняй недороблену установу.

- Грант би знайти у сфері культури. Є об’єкт показу, і якби був у мене грант, частину приміщення можна було би виділити під майстерню для виробництва сувенірів. Людина прийшла – для неї тут же й зробили сувенір на пам’ять. У мене є знайомий, то в нього серед сміття стоїть крісло, на якому сидів Махно. І він не те що відмовляється з ним розлучитись – не дозволяє навіть сфотографувати.

Ткалича осінило:

- У Львові є «Криївка», а тут зробити «Махнівку». Демонструвати дух повстанця, дух українця.

- Погоджуюсь – один з варіантів.

Дослідження ж щодо вподобань старобільчан продовжилися вже в інших… локаціях. І всі, кого мені довелося вислухати, до «казьонки» поставилися зневажливо. Навіть один підприємець, який сам торгує спиртними напоями промислового виробництва. Для чистоти дискусії довелося дегустувати (не більше!) найрізноманітніші вироби їхнього винокурного мистецтва. Від «хріновухи» до благородного «віскі». Вислухав аргументацію. І дійшов ось якого висновку. Попри всі катаклізми, крізь які пройшов цей український анклав, йому вдалося зберегти дух ще того, архаїчно-купецького Старобільська. Він, той дух, і досі зберігає тут старі «самостійницькі» традиції, одна з яких – триматися свого, перевіреного часом. І міцні напої – лише одна грань цього явища.

До всього можу додати, що наступного після поїздки ранку голова справді не боліла. І в мого супутника – також.

Михайло Бублик, Сєверодонецьк