Не візьмуся оцінювати наших митців за рівнем їхнього таланту, а от якщо взяти такий критерій як медійна впізнаваність, то найбільш відомою з поеток Луганщини є, очевидно, Ганна Гайворонська. Достатньо сказати, що її – українською! – цитували навіть такі українофоби як Єфремов і Тихонов. Ну, як цитували… Один-єдиний її вірш. Точніше, перший рядок з цього вірша: «Луганщина, світанок України…» Потім цей рядок лунав із вуст ще більш високопоставлених осіб, от тільки не пригадаю, яких саме – Кучми чи Ющенка. Може, й обох.

Вірші при свічках

Перед повномасштабною війною Ганна Андріївна жила в Кремінній. Від Сєвєродонецька це за 15 кілометрів, тож іноді ми зустрічались, але все більше якось на бігу. Здавалось достатнім дізнатись, що вона у доброму гуморі, та й дочка її Богдана – теж поетеса – не пасе задніх у тій примхливій сфері…

Коли почалася навала з півночі, свідомість – на певний час – переключилась на геть інші матерії. І тільки коли ворог підступив упритул до Кремінної і почав традиційно знищувати місто з усіх «стволів», подумки почав згадувати про друзів, які там жили або опинились, так би мовити, в «першій еміграції», покинувши загарбані міста південної Луганщини. Кинувся телефонувати, але зв’язку вже не було.

Загарбники доволі швидко дійшли до Кремінної. З півночі вони сунули, практично не зустрічаючи опору, оскільки в північних районах Луганщини майже не було ні військ, ані сякої-такої фортифікації – вся вона обернена на вже окуповані території, на так звану (тоді) «лінію розмежування». Тож до Житлівки (найближче до Кремінної село з півночі) вороги дійшли чи не на другий день. І тут їх зупинили наші війська. Розпитую у співрозмовниці, де і як вона пережила цей час.

– За Кремінну вже йшли бої. Такі обстріли були страшні! І я під обстрілами цілий місяць просиділа. Мене рятували вірші. О-ох! Ще було холодно, а вже не стало газу. Постійно перебивали світло. Я писала при свічці. Кота візьму на руки, щоб він не мерз, і сама об нього грілася, і, мабуть, щодня писала воєнні свої вірші. Усі вони увійдуть до моєї книжки, і там буде розділ «Війна вбиває Україну».

Відсутність світла – це відсутність інтернету. А отже і всієї інфраструктури, яка на ньому зав’язана. Наприклад, гроші на картку приходять, а банкомати – мертві. Як і термінали в магазинах.

Десь із місяць довелось поголодувати. Так, хтось чимось поділиться… Донька кричала й плакала: «Мамо, виїжджай!» От, уявляєте – я виїхала, а наступного дня вже не пропускали автобуси. Спочатку їхала до Дніпра, з Дніпра вже – на Тернопіль. Туди я їхала свідомо, бо в Тернополі живуть знайомі, які мене постійно запрошували. Там я два місяці жила…

– А кіт? ви його не забрали зі собою?

– Не забирала, бо, по-перше, не думала, що їду так надовго, а по-друге, в господині, до якої я їхала, в дочки страшна алергія на котячу шерсть. Червоніє, сльози ллються… Зрештою, з сусідкою по сходовому майданчику домовилась, що вона його доглядатиме. Але ж як почалася війна, жодного котячого корму в продажу не було абсолютно. То я як приїхала до Дніпра, перше, що зробила – накупила корму і попросила знайомого волонтера, який їхав до Кремінної, передати сусідці. А в мене ж такий кіт, що взагалі нічого не їв, тільки цей корм. Згодом я додзвонилася через десятих людей. Кажуть: «Кіт живий, сусідка його доглядає. Тепер він лопає все підряд».

Вірш про кота теж має увійти до книжки воєнних віршів… сподіваюсь.

Перший раз за війну я заплакала

За своїм неймовірним котом.

Між воєнними, злими атаками

Був надійним ти захисником.

Я тебе пригортала, муркотику,

До своїх наболілих грудей.

Був найліпшим моїм наркотиком

І дививсь, мов закоханий Грей.

Чи живий ти, старенький друже?

Стережеш рідний дім й Кремінну.

Я люблю тебе дуже-дуже

І ненавиджу цю війну.

Наді мною хмаринки пухнасті

І грайливі, такі, як і ти.

Я тепер тільки взнала, що щастя – 

Мирне небо й пухнасті коти.

Дочекаємось перемоги.

Ми ж родина одна – я і ти.

В доні інша тепер дорога,

Інші в неї тепер Коти.

Ти очиськами світиш синьо,

Наймудріший у світі кіт.

Я заплакала вперше нині

За розстріляний «Градами» світ.

«Насильницька» само-українізація

Колись ми з Гайворонською працювали поруч, тож певні деталі її біографії я знав. А тепер мав перевірити власну пам’ять:

– Ви ж, наскільки я пам’ятаю, народились не на Луганщині?

– Моя мама родом із Харківської області, село Вільшани Дворічанського району, і коли прийшов час мене народжувати, вона поїхала в рідне село і там народила. А батько на той час був військовим, і ми жили аж у Баку. А на Луганщині я живу з п’ятирічного віку. У Кремінній навчалась до 4-го класу, з 5-го по 8-й училась у Лисичанську. Після восьмирічки вступила у Кремінське медичне училище. Де не їздила – весь час у Кремінну поверталась.

– То як ви в російськомовному регіоні стали не просто українкою, а й українською поетесою?

– Це ціла історія. Я навчалась у російських класах і навіть не могла розмовляти українською. Але в мене вся рідня з діда-прадіда – українці. Ото приїду в село – а вони українською розмовляють, українські пісні співають. І до мене у 25 років прийшло усвідомлення, що я українка і маю розмовляти українською. А вірші я писала з дитинства, десь із восьми років – російською. У 25-ть я почала вивчати українську мову за словниками. Дуже багато їх було в мене – російсько-українські, українсько-російські, тлумачні, орфографічні… На початках мені настільки важко було писати українською – як цеглу таскати. Напишеш рядок, вистроїш його українською мовою, дивишся: там наголос не так, там закінчення не підходить… Видалася десь у 32 роки. Українською. «Перший поцілунок» – у 1988 році. А в 89-му мене за цю книжечку прийняли до Спілки письменників України. Спочатку було важко, але потім я вступила на Факультет журналістики Київського університету, і там уже набралась рідної мови.

А ще стати на українську стезю Ганні допомогли українські літератори, яких на Луганщині, як не дивно, виявилось багато. І які за тією ж таки медійністю явно перевершували своїх російськомовних… колег.

– У мене вже вийшло 11 книжок і готую дванадцяту. «Ключі від сонця», ювілейна.

Буча. Та сама…

У Тернополі Ганна багато виступала – і перед живими авдиторіями, і на телебаченні. Разом із місцевими жінками ліпила вареники – для фронту. Каже, тих жінок звали «харчовим батальйоном». Не знаю, чи це тернопільське ноу-хау, чи просто я профан у цій справі, але вперше дізнався, що готові вареники складали у відра й заливали смальцем. Зі шкварками.

А потім сім’я Ганни Гайворонської возз’єдналась. Не де-небудь – у Бучі.

– Ох, Буча… Богдана якраз за місяць перед війною переїхала туди. Винайняла однокімнатну квартиру, поміняла роботу – закінчила курси і зараз працює в IT. Почалася війна, як почалися обстріли!.. Окупанти сунули на Київ, і так потужно обстрілювали все, що стояло перед ними. Вона просиділа тут днів чотири або п’ять, а потім, у якомусь шоковому стані, піднялася й пішла пішки в Ірпінь. Можете собі уявити?! Тут розбиті танки валяються, вбиті, військові якісь бігають – а вона йде. Геть нічого з собою не взяла. Прийшла до знайомих, а тут почався наступ на Ірпінь. Сиділа в підвалі. І ракетні обстріли були, й кадировці, і танки. Люди виходили готувати їжу на вулиці, а їх там відстрілювали. І зв’язок знову пропав… Я в Кремінній сиділа під обстрілами, а вона – в Ірпені. А потім просто якимсь дивом їх звідти вивезли – по тому мосту розбитому, що опинився у воді. Їх обстрілювали. Просто не знаю, як вона вирвалася звідти живою і поїхала до своєї подружки у Хмельницьку область. З нею ми зустрілися вже в Тернополі...

Богдану я знав ще дівчинкою, вона іноді приходила до батьків у редакцію. Потім бачив на поетичному конкурсі школяркою. Уже після початку війни в 2014-му вона виїхала до Харкова, там її обрали головою Луганського відділення Спілки письменників. Десь у 2015-му році, може, в 16-му. Вона порозшукувала всіх письменників, адреси – де вони, куди повиїжджали. А потім на неї подивились – і забрали до Києва, секретарем СПУ з роботи з молоддю. Кілька років вона там пропрацювала, але бідна спілка не могла забезпечити нормальної зарплати, і молода поетеса перекваліфікувалась.

Богдана пішла на курси IT, вивчає англійську – і знайшла компанію, яка дала їй змогу працювати й жити. Вона дуже кмітлива.

– А вірші ще пише?

– Ну, зараз не дуже часто. А так у неї вийшло дві книжечки. Багато пісень написала. Грає на гітарі, пише музику, співає пісні. Пішла по моїх стопах, вірші – це від мене. Гени.

Два місяці молода жінка прожила на Хмельниччині, аж тут зателефонувала власниця квартири з Бучі: «Повертайтеся, будинок цілий, квартира ціла. Повертайтеся, не бійтесь». І вона повернулась.

– А мені в Тернополі в цих людей так було… незручно. Але теж боялася їхати. Тоді Богдана почала надсилати відео: «Ось, дивись, люди гуляють, все спокійно, все нормально». І справді,  я, коли приїхала, очікувала побачити тут суцільні руїни. Ні. Буча нормально виглядає. Ірпінь більше розгромлений, Гостомель… А в Бучі – квіти, троянди, зелень. Ходила я в ту церкву – велика така біла церква, єдина в Бучі церква ПЦУ, де було поховано дуже багато закатованих людей. Постійні делегації – урядові, парламентські – щодень. У церкві – великий стенд із фотографіями закатованих і похованих тут.

Але зараз нормально. Люди повертаються. Все є, ринки працюють.

Одна Україна – два світи

Згадав свої відчуття у Дніпрі, куди спочатку виїхав з прифронтового Лисичанська, і вирішив їх перевірити. Спитав, як почувалась моя співрозмовниця, опинившись на «мирній» території.

– Як в іншому світі! Але не могла відірватись від телебачення: новини про бої, все слідкувала: чи не відбили черговий наступ. Коли повідомили про окупацію Кремінної, мені стало зле. А коли всю Луганщину окупували – все просто… сили мене покинули.

– Ще два села на Луганщині тримаються – то ви теж маєте триматись.

– Ну, так… Живемо тільки надією на визволення. Треба перечекати – не таке Україна терпіла. І не такі навали були. Ми все витерпимо й переможемо. І повернемось. Просто дуже важко буде все це відбудовувати. Роки й роки. Знаєте, що забула? Яке диво було 12 липня. У Рівному відбулось святкування міста Кремінна. Можете собі уявити?! І мене туди запросили. Там багато переселенців із Кремінної. Я їздила, виступала з віршами. Мене нагородили грамотою від військово-цивільної адміністрації.

Слід сказати, Кремінська військова адміністрація у справі піклування про своїх переселенців якось найбільш помітна. Сказав Ганні, що у Дніпрі приблизно тоді ж провели свято для випускників кремінських шкіл, ліцеїв і коледжів – хто опинився в цьому та інших навколишніх містах. Та й узагалі евакуацію з Кремінної провели мало не зразково. А це ж не самі школи – там було кілька установ загальнообласного значення і навіть державного.

До речі, про те, що Ганна перебуває в Бучі, дізнався з одного кремінського сайту, який продовжує працювати і в нинішніх умовах.

– То ви плануєте після перемоги в Кремінну повертатись?

– Та звичайно ж планую. У мене там квартира, в мене там кіт. У мене там могили моїх рідних. Батька, чоловіка, брата, мами. Там ракетою били й по цвинтарю. Хоча б покійним дали спокій. А я якраз встигла пам’ятник поставити мамі, не знаю, чи він вцілів. Це моя земля, моя батьківщина, моя рідна Кремінна.

*       *       *

У цьому місяці українська поетеса Ганна Гайворонська відзначає ювілей (навіть не знав про нього, коли після стількох місяців уперше зателефонував їй. Мабуть, у такому збігу є щось містичне)… Вона ще вирішує, де проходитиме її ювілейний вечір. Мабуть, скоріше в Ірпені. Там є будинок творчості. Сподіваюсь, там вона прочитає вірш про кота і ось цей, написаний у червні вже в Бучі:

ЛІЧОЗОРИКИ

Я на вулиці, ніби в хаточці,

без дверей і без огорож.

Проживаю у сквері, на лавочці,

наче справжній сучасний бомж.

Лічозорами звуться безхатченки,

бо за стелю їм небо в зірках.

Перевозять нажите тачками,

котять день свій голодний в дірках.

А моє все нажите – в заплічнику,

що за подушку служить вночі.

Мої зорі не всі ще полічені

мій скарб – від квартири ключі.

Вони дзенькають у кишені

той дзвін зігріває теплом.

Там, удома, ліси черлені.

Сонце праведне за вікном.

Чорні діри залижуть тумани

і ми вирвемо з серця війну.

І нарешті той день настане – 

Я ключами свій дім відімкну.

І світитимуть в спальню ліхтарики,

я у ліжку притисну кота.

Ми не біженці. Ми – лічозорики.

З нами Бог і Вкраїна свята.

Михайло Бублик, Укрінформ