Українці втомилися боятися і знову їдуть до Шевченка

Шевченківський національний заповідник багато років потерпає від дощів, недбалості будівельників та байдужості чиновників. А на початку повномасштабного російського вторгнення перед працівниками постала нова проблема – як уберегти святиню від небезпек війни.

З генеральною директоркою Шевченківського національного заповідника в Каневі Валентиною Коваленко говоримо про будні музею за воєнного півтора року.

РАДИЛИ ОБКЛАДАТИ МОГИЛУ ПІСКОМ

- У ніч початку війни я довго не могла заснути – тривожні думки не давали, –  розповідає пані Валентина. – А вже після четвертої мені зателефонували колеги: «Київ бомблять». Признатися, ментально ми до цього не були готові. Перша думка – як урятувати експозицію. Дехто зі співробітників поїхав за кордон, але більша частина залишилася. У перші дні ми скидалися на мішки й коробки. Усе пакували туди, ходили розмови про евакуацію на Львівщину.  Головна думка була – як урятувати могилу? Міська рада привезла нам два КамАЗи піску. Але ніхто не знав, чи варто обкладати могилу. Телефонували з Харкова, хвалилися, що вони вже обклали піском пам'ятник Шевченку.  Але ж то пам'ятник, який має твердий фундамент. А як обкласти могильний курган із 11-метровим постаментом? До того ж верхній шар ґрунту на могилі й так осідає після реконструкції.

Директорка дозволила собі засумніватися, бо це було би величезне навантаження на курган і могильний склеп. Телефонувала ще кільком експертам, кожен висловлював протилежну думку. Радили шукати фахівців за кордоном.

- Зрештою, аргументи прихильників обкладання мене не переконали. Минули березень і квітень, а з ними – і перший шок. Зрозуміли, що все правильно зробили і що ховати Шевченка від відвідувачів не маємо права. Тим паче, що в усій Україні немає безпечного місця, куди би росіяни не могли вдарити ракетою.

За її словами, усю експозицію зберігають надійно, перенесли у сховища.

ПІСЛЯ ДОЩУ ВИЧЕРПУЄМО ПО 60 ВІДЕР ВОДИ

За президентства Віктора Януковича під керівництвом архітекторки Лариси Скорик у музеї провели «реконструкцію». Робили нашвидкуруч, порушили гідроізоляцію будинку, який у минулому столітті збудував Василь Кричевський. Заклеїли гіпсокартоном його фрески. Після ремонту курган із могильним склепом почав осідати. Тепер у музеї замість колишньої експозиції – одна зала, де показують життєвий шлях Тараса та його повернення в Україну.

- Працівники розповідали мені, що вже восени 2010 року, після літньої так званої реконструкції вода потекла всередину. І нічого з цим не можна зробити, –  бідкається генеральна директорка. – Під час дощу чи танення снігу потоки води біжать з гори просто в музей. Навіть я, жінка, знаю, що до будь-якого будинку треба так робити вимощення, щоби не потрапляла вода. У нас навпаки: біля стін – найнижча точка. Минулого року після дощу вода просочилася крізь товсту стіну просто до мого кабінету. Ось подивіться, – показує слід від води. – Траплялося, що під час великої зливи виносили з музею 60 відер води. Це вже триває тринадцятий рік. Тепер частину території накрили німецькою водонепроникною плівкою.

Ще один біль директорки – Шевченкова могила, що осідає.

- Хочемо, щоб фахівці дослідили причину осідання кургану. Але тільки за допомогою неруйнівних методів. Бо деякі розумники припускали думку розкопати склеп, щоб довідатися, що там відбувається. Могила осідає, а причин ми не знаємо. Можливо, через недотримання технологій ремонту, можливо, через полив.

Третє велике завдання, яке бачить керівниця, – повернути у простір музею унікальні фрески Василя Кричевського, а з ними й народний шевченківський дух.

За словами Валентини Михайлівни, Шевченківський заповідник потрапив до переліку 100 об'єктів «Великої реставрації», які мали відновити в 2022 році. Однак війна порушила всі плани – гроші пішли на зброю, а угоди з підрядниками на ремонт розірвали.

У березні 2024 року в Україні святкуватимуть 210-ту річницю з дня народження Шевченка.

- Була велика надія, що вдасться щось зробити до цієї дати. Я кілька разів розмовляла з міністром культури. Сюди на нараду навіть приїздили фахівці, які мали готувати нову експозицію. Двічі був Президент. Нас, правда, не хотіли пускати до нього, ми стояли біля музею. Коли він повертався після відвідин могили, побачив нас і сам підійшов, поспілкувався з колективом, почув наші біди. Я передала листа про потребу реконструкції, якого передавала і в Мінкульт. Згодом отримала на горіхи від чиновників міністерства, бо подала листа без їхньої згоди. Однак справа зрушилася. Президент Зеленський додав енергії питанню реконструкції. Улітку, здавалося, ось-ось справа зрушить із мертвої точки. Але потім – відставка міністра Олександра Ткаченка, і тепер – тиша. Очевидно, до березня 2024 року ніяких робіт у музеї не буде...

Валентина Коваленко пропонує оглянути нинішню експозицію. Однак спочатку показує наслідки поганої гідроізоляції. Веде в цокольне приміщення. Попри відсутність дощів, тут відчувається цвіль і волога. Стіни приміщення давно покриті грибком. Видно сліди від води, що збігає стінами.

- Ось тут колись було кафе. Гляньте, що тут тепер. Дощ для нас нині – стихійне лихо. Прикро, що інформаційне поле переповнене корупційними скандалами з величезними сумами грошей, а на відродження нашої святині й гордості грошей немає. Мусимо чекати на закінчення війни. Можливо, чимось допоможе Євросоюз, який фінансуватиме Фонд відновлення культурних цінностей України.

НАВІТЬ НІМЦІ НЕ СТРІЛЯЛИ ПО ШЕВЧЕНКОВІ. ЗА НИНІШНІХ ВОРОГІВ НЕ ВПЕВНЕНА

Оглядаємо нинішню скорочену експозицію. Тут виставлено сторінку церковної книги із записом про народження в Григорія і Катерини Шевченків сина Тараса. Уздовж стін – копії відомих картин видатного українця. Окремо – прапор із портретом Шевченка, який передали воїни з Вугледара. Дивлюся на фото часів УНР: на могилу прибули державні діячі, серед них – молодий Павло Тичина, що скромно ховається в другому ряду. Місцевий художник Олексій Шевченко відтворив макет хати, яку мріяв купити на березі Дніпра Тарас Григорович.

- А оригінали картин – у Петербурзі? – запитую.

- Дещо таки в Петербурзі, але більшість – у музеї Шевченка в Києві, – кажуть працівники.

Ідемо з директоркою на могилу Шевченка. Дорогою зустрічаємо екскурсію школярів. Запитую про кількість відвідувачів.

- У 2022 році відвідуваність упала на 80%, – розповідає Валентина Коваленко. – Цього року, слава Богу, повернулася на довоєнний рівень. Українці втомилися боятися й приїздять до Шевченка. Ми теж перестали боятися, хоч від цього ворога можна очікувати чого завгодно.

Підходимо до могили. Валентина Михайлівна показує сліди від двох куль біля підніжжя монумента.

- Оце всі збитки за часи Другої світової. Кажуть, що між ворогуючими сторонами була домовленість не стріляти в бік могили. За нинішніх ворогів я не впевнена. Росіяни мстяться нам за нашу непоступливість, свободолюбство, за те, що воюємо за свою самобутність, а вони – за матеріальні цінності.

На могилі – вінок із пшениці й квіти. Верхня сходинка вже вище від рівня землі на кургані – ознака того, що земля осідає. Коли сходимо, звертаю увагу на прапор, який з'явився на оглядовому майданчикові.

- Це моя ідея, – каже директорка. – Жовто-блакитний прапор дуже природно виглядає у просторі святині.

МОГИЛА ШЕВЧЕНКА – ЗБОКУ ВІД ВЕЛИКОГО КУРГАНУ

Дорогою від могили бачу, що плитка на майданчику біля могили потріскалася й хилитається під ногами.

- Вода стікає з могильного кургану й уже проклала собі рівчачок через усю площу, – бідкається Валентина Коваленко.

Обходимо з нею курган.

- А ви знаєте, що поховальний склеп не там, де камінь біля монумента, а ось тут, збоку? – показує на місце з тилу. – Тут і трава трохи іншого кольору. Курган насипали тоді, коли встановлювали нинішній монумент. Він трохи збоку, бо такий важкий пам'ятник безпосередньо на склеп не ставлять.

Здивований, повертаюся до музею. Тут на першому поверсі працівники й волонтери плетуть маскувальні сітки на фронт.

- Уже сплели 90 штук, – хваляться дівчата.

На другому поверсі будівлі серед експонатів бачу казахську юрту, адже Шевченко відбував свої 10 років покарання саме в Казахстані.

- Юрта в нас давно, – усміхається Валентина Михайлівна. – Просто раніше не було нагоди виставити, а тепер з'явилася. Сюди приїздили казахи й підправили по-своєму – підказали нам деякі нюанси, які ми раніше не знали.

Уже біля сходів на перший поверх помічаю портрет головкома Валерія Залужного роботи київської художниці. Нові часи вимагають і нових облич.

Юрій Стригун, Черкаси – Канів
Фото автора й ті, які надала адміністрація заповідника