Снігурівщина розміновується, відбудовується і... співає

Снігурівка – 12-тисячне містечко на південному сході Миколаївщини, розташоване на березі річки Інгулець. До повномасштабного вторгнення тут активно розвивалися АПК та переробна промисловість.

Населений пункт заснували у 1812 році переселенці з Могильовської губернії. А оскільки більшість з них були вихідцями із села Снігурівки, то нове поселення отримало таку ж назву. На початку ХХ століття воно стало хліботорговим центром Херсонського повіту. Цьому сприяло вигідне розташування, зокрема, водне сполучення з причорноморськими портами.

19 березня 2022 року Снігурівку окупували російські загарбники, але вже 10 листопада звільнили Сили оборони. У деокупованому місті, яке живе і працює за 35 кілометрів від лінії фронту, побувала кореспондентка Укрінформу.

ОБЕРЕЖНО, МІНИ!

Перше, що впадає в око на під’їзді до міста, – це зарослі бур’янами поля, обабіч яких рясніють таблички з написами «Міни!». Таких застережних знаків чимало і на околицях, і навіть у середмісті. Снігурівська громада наразі залишається однією з найбільш замінованих на Миколаївщині, тож час від часу звідси надходять невтішні повідомлення про підрив цивільних на вибухонебезпечних предметах.

Із цього й розпочинаємо розмову з начальником Снігурівської міської військової адміністрації (МВА) Іваном Кухтою. Він каже, що наразі гуманітарному розмінуванню підлягає понад 9,5 тис. га земель на території громади. З них аграрії вже самотужки обстежили 2,5 тис. га, щоб мати змогу працювати. Ще 300 га (2%) розмінували оператори протимінної діяльності.

- Якщо розміновувати за усіма правилами, то це довго і дорого. Тож наші фермери на власний страх і ризик обстежують свої території, – розповідає Кухта.

Він очолив військову адміністрацію з дня її створення, одразу після звільнення від російських загарбників території громади, куди входить місто Снігурівка і ще 22 населені пункти. До повномасштабного вторгнення тут проживало понад 23 тис. мешканців, а на момент деокупації залишалося приблизно 6 тисяч: переважно люди похилого віку або ті, хто не міг покинути свої домівки. Наразі повернулося близько 75% населення.

Щоправда, з карти громади щезло село Безіменне. Раніше тут мешкало понад 120 осіб, але під час бойових дій там не вцілів жоден будинок. Тож про його відновлення тепер навіть не йдеться.

ХОТІЛОСЯ ДУШИТИ ЇХ ГОЛИМИ РУКАМИ

- Повномасштабне вторгнення застало мене у Миколаєві, де я жив і займався бізнесом. Але сам я родом зі Снігурівки і як депутат обласної ради опікувався цим округом. Одразу ж прибув до ОВА і приєднався до Сил територіальної оборони. Маю власну транспортну компанію, тож на волонтерських засадах ми доставляли гуманітарні вантажі по всій області. А ще займався збором розвідданих для Сил оборони. Тому добре був обізнаний з тим, що відбувалося на Снігурівщині, – каже начальник МВА.

Він пригадує, як уперше приїхав сюди після деокупації. Ситуація нагадувала картинку з фільму про апокаліпсис: місто спустошене, без світла, газу й води, завалене сміттям. Будинки та дороги розбиті, люди голодні, у тяжкому психоемоційному стані. Останніми місяцями окупанти їх вже не випускали і використовували як живий щит. Якщо у перші тижні після окупації ще були запаси і місцеві хоч якось зводили кінці з кінцями, то на час звільнення це вже була майже катастрофа.

Не дивно, що ті події назавжди закарбувалися у пам’яті мешканців, які пережили окупацію.

- Дітям вдалося виїхати на самому початку війни, а ми з дружиною залишалися. Було сутужно з їжею. Якийсь час використовували свої запаси, потім щось купляли на базарі, хоча ціни були скажені. Влітку з річки носив воду і поливав з чашечки город, щоб виростити бодай якісь овочі. Це допомогло вижити, – розповідає 61-річний мешканець Снігурівки Юрій.

За його словами, більшість людей сиділи по хатах. Тих, хто переміщувався вулицями, окупанти зупиняли, перевіряли документи, примушували роздягатися – шукали татуювання. А бувало, що й забирали: у місті росіяни облаштували п’ять катівень, куди звозили людей, багато хто звідти вже не повертався.

- Було важко психологічно – нерви не витримували. Хотілося йти і душити орків голими руками. Тож коли наші їх вигнали, радість була безмежна – співали і танцювали. А тепер ще хочемо дочекатися Перемоги, щоб орків вигнали за Керченський міст, а той «бункерний» пішов під землю, – не стримує емоцій Юрій.

Навіть кілька тижнів перебування в окупації здавалися вічністю.

- Було таке відчуття, що ти бачиш кошмарний сон: зараз прокинешся і все стане на свої місця. Їжі майже не було – просіювали пшеничну дерть і пекли з неї коржі, досі пам’ятаємо їх смак, – розповідає ще одна місцева жителька Наталія.

Її син Євген додає, що виїхати вони змогли аж у квітні. Від людей дізналися, що біля школи стоїть автобус, який забирає охочих евакуюватися. А вже на початку травня виїзд зі Снігурівки росіяни перекрили і навіть заборонили доставляння гуманітарних вантажів.

- Наша хата сильно постраждала, там неможливо було жити. До того ж місцина навкруги виявилась замінованою, – бідкається Наталія. – Тому навіть після звільнення ми ще певний час перебували у Миколаєві. Але кілька місяців тому повернулися додому. Тепер займаємося ремонтом, хоч це непросто, не вистачає коштів. Записалися на отримання будматеріалів, але охочих багато, чекаємо.

ПІДРИВ ДАМБИ ЗАГАЛЬМУВАВ ВІДНОВЛЕННЯ

З моменту звільнення Снігурівки перед місцевою владою постало багато питань, які потрібно була оперативно вирішувати.

Насамперед почали відновлювати систему централізованого подання води, і вже в перші дні вона з’явилася у місті, а поступово і в інших населених пунктах громади.

Паралельно підрозділи ДСНС займалися розмінуванням, а енергетики лагодили електромережі. Світло спочатку повернули в місто, трохи більше часу зайняло відновлення сільських мереж. Але через два місяці електрика була вже скрізь.

- Не було техніки – її викрали або спалили. Тож просили в інших регіонів, допомагала ОВА, співпрацювали з міжнародними партнерами. Але чи не найважче на той момент було зібрати людей, які могли б організувати роботу. Руйнування величезні, звернень багато, а кадрів бракувало. Аж ніяк не всі погоджувалися, бо лінія фронту поруч й обстріли продовжувалися. Та за місяць ми все ж зібрали кістяк команди, і справа почала рухатися швидше, – згадує очільник МВА.

Тільки громада почала оговтуватися після окупації, як нахлинула нова біда – російські варвари підірвали Каховську ГЕС, унаслідок чого рівень води в річці Інгулець піднявся на шість метрів. Підтопленими були 13 населених пунктів, 367 будинків, дев’ять свердловин, загинуло двоє людей. До того ж під водою опинилося п’ять мостів, один з них, біля села Єлизаветівки, було зруйновано, ще два пошкоджено.

- Ми три доби ночували в міськраді, вирішували нагальні питання. Люди також самоорганізувалися, підтримували одне одного. Ця подія завдала економічних збитків, призвівши до додаткових витрат та затримок у відновленні, – зазначає Іван Кухта.

ВІД РОЗБУДОВИ ІНФРАСТРУКТУРИ ДО ЗАНЯТЬ ВОКАЛОМ

За два роки, які пройшли після деокупації, Снігурівка кардинально змінилася. Сьогодні тут працюють усі державні та комунальні установи, магазини, ринок, на вулицях чимало людей і автомобілів. Майже одразу запрацював комунальний транспорт – два великі автобуси перевозять людей містом. Щоправда, тут ще чимало зруйнованих будівель, але є й нові. Одна з таких – супермаркет, який за лічені місяці збудували на місці розбомбленого кафе.

Саме біля нього знайомлюся з Оленою. Жінка каже, що тепер вона має змогу придбати все необхідне для життя, але час, проведений в окупації, забути не може.

- Було страшно, жили надголодь, без світла і води. Я всі вісім місяців провела в підвалі школи. Росіяни нишпорили скрізь, винесли з хати навіть закрутки. Ми боялися ходити вулицями. Знаю тих, кого забирали до катівні і знущалися, – не стримує сліз жінка.

Але її обличчя одразу ж світліє на згадку про щасливі миті, коли ЗСУ звільнили місто і життя почало налагоджуватися.

Наразі на Снігурівщині кардинально поліпшилася ситуація з водопостачанням, навіть порівняно з довоєнним часом. Нещодавно запустили дві нові свердловини, які забезпечують водою мікрорайон «Сім вітрів». Ще шість, у селах громади, обладнали сонячними панелями для автономної роботи. Такі панелі планують встановити на всіх свердловинах міста.

Крім того, відновили пішохідний та шість автомобільних мостів. Тепер завершується встановлення ще одного понтонного переходу біля села Юріївки. Дороги також частково підремонтували.

З початку Великої війни у Снігурівській громаді пошкоджено 28 закладів освіти, п’ять із яких знищено повністю. Наразі відремонтували шість. Але поки що майже усі школи, за винятком однієї, функціонують у дистанційному режимі. До окупації тут налічувалося 2560 школярів, нині їх 1878. Дитячі садочки теж не працюють через безпекову ситуацію – ворог занадто близько. У всіх ще свіжа рана від трагедії, яка сталася минулого року на Великдень, коли сюди прилетіли 12 ракет С-300 і забрали життя двох дітей…

У деокуповану громаду потроху повертається молодь. Серед них – керівник сольного співу та організатор культурно-дозвіллєвої діяльності місцевого Будинку культури Дар’я Гіщак. Ми застали її під час занять з вокалу з юною ученицею – теж Дар’єю.

- Коли місто окупували – ми виїхали. Повернулися лише влітку цього року, і майже відразу я почала працювати. На жаль, діток ще мало, та й дорослим не до співів, але сподіваємося на краще, – розповідає молода вчителька.

Вона не приховує, що їй досі страшно, але водночас не сумнівається, що майбутнє її родини пов’язане саме зі Снігурівкою. Свідчення того – нещодавно придбаний у місті будинок.

Попри складну безпекову ситуацію, тут прагнуть працювати на перспективу.

- Одними з перших в Україні ми розробили програму Комплексного відновлення території громади. Але сьогодні переважна більшість наших мешканців – люди середнього та старшого віку. Не всі можуть працювати, тож нам не вистачає кадрів у різних сферах. І все ж ми намагаємось забезпечити людей усім необхідним, – стверджує очільник МВА.

Наразі в місті майже завершили роботи з облаштування Центру безпеки, який створюють власним коштом. Там розташують відділок поліції, пожежну охорону та організації з гуманітарного розмінування. Також підготували майданчик та підвели комунікації для будівництва сучасного модульного Центру з надання адміністративних послуг.

ЛЮДИ ВИЇХАЛИ, А РОЗВАЛЕНІ БУДИНКИ ЗАЛИШИЛИСЯ

На території Снігурівської ТГ зруйновано або пошкоджено близько третини житлових будинків. На сьогодні 177 місцевих мешканців, які втратили свої домівки, вже отримали сертифікати на близько 134 млн грн за програмою «єВідновлення». Це більша частина з тих, хто звернувся. Також до комісій надійшло 594 заяви щодо компенсації на ремонт пошкодженого житла, 423 з яких, на понад 36 млн грн, уже задоволено.

Іван Кухта пригадує, що спочатку було дуже важко знайти спеціалістів, які могли б фахово порахувати збитки від руйнувань. Довелося навіть привозити їх з Миколаєва, щоб навчали місцевих.

- Є також велика проблема з відновленням правовстановлювальних документів на житло, без яких держава не компенсує збитки. Пробували залучати міжнародні організації, свідків, додавати квитанції про сплату комунальних послуг. Але здебільшого це не працює, – констатує начальник військової адміністрації.

Він звертає увагу на ще одне важливе питання, яке потребує державного врегулювання. За умовами програми «єВідновлення», після отримання сертифікатів люди відмовляються від свого житла і купують будинок чи квартиру деінде, тож прибирати будівельне сміття не зобов’язані. Але при цьому вони залишаються власниками земельних ділянок і мають право садити там город і навіть будувати щось. Громада ж такими ділянками не розпоряджається.

- Ми зверталися до органів центральної влади для роз’яснень, але поки що це питання не врегульоване. А ми ж тут живемо і не хочемо, щоб вулиці були захаращені розвалюхами. Плюс це осередок виникнення пожеж, – наголошує Кухта.

ВІДНОВЛЕНО РОБОТУ 90% МАЛОГО ТА СЕРЕДНЬОГО БІЗНЕСІВ

До війни промисловий потенціал громади становили підприємства з перероблення: маслозавод, цех з розливу мінеральної води, підприємство з виробництва борошна, хлібзавод тощо. Близько 80% усього промислового виробництва забезпечувала група компаній з перероблення томатів «Агроф’южн». Унаслідок бойових дій усі вони зазнали значних пошкоджень і не працювали. Але на сьогодні 90% малого та середнього бізнесів відновило роботу.

Власник продуктового магазину Геннадій уже через кілька днів після окупації виїхав до Київської області. Повернувся через три тижні після звільнення.

- Торговельний заклад був повністю розграбований. Тільки почали відновлюватися, як прилетіло у сусідню будівлю, і приміщення магазину теж сильно постраждало. Бачите, досі частина вікон забита ДСП, – показує підприємець.

Його будинок також зазнав руйнувань, коли поряд вибухнула авіабомба, тож нині Геннадій займається його відбудовою.

Розповідає, що доходи від підприємницької діяльності тепер суттєво знизилися порівняно з довоєнним періодом. Зарплата найманим працівникам, податки і тарифи зросли, а купівельна спроможність місцевих мешканців залишилася невисокою.

Тетяна Терещук займається підприємництвом уже понад 30 років. Під час нашої розмови вона не шкодує епітетів на адресу російських загарбників.

- Я важко працювала і, зрештою, відкрила магазин товарів широкого вжитку, а ці нелюди його розграбували в перші дні окупації. Також зламали двері квартири мого сина, який служив у теробороні, і винесли все, що можна було. Я виїхала, бо перебувати тут було небезпечно. Спочатку – до Баштанки, а потім – аж у Чехію, – розповідає підприємиця.

Каже, що пробула там понад рік, працювала на чотирьох роботах. Гарно себе зарекомендувала, тому їй добре заплатили і навіть видали премію. Це допомогло відновити магазин у Снігурівці. Але жінка не приховує, що вести тут бізнес непросто, попит на товари не великий.

- Я винна чимало грошей за продукцію, яку брала ще перед початком Великої війни. Віддаю борг невеликими частинами і паралельно беру товар під реалізацію. Добре, що мене знають і довіряють. Але, попри труднощі й те, що лінія фронту зовсім не далеко, для мене немає місця, кращого за рідну Снігурівку.

ПРОБЛЕМИ ФЕРМЕРІВ: ДЕ ВЗЯТИ ГРОШІ Й РОБОЧІ РУКИ?

Не сидять склавши руки і тутешні аграрії, хоча значна частина їхніх земель ще засмічена ВНП. Фермерське господарство «Софія», яке в селі Мирному, спеціалізується на вирощуванні зернових і технічних культур. Його голова Олександр Катков розповідає, що під час окупації залишився приглядати за господарством. Але у 2022 році уся пшениця згоріла на полі.

- Росіяни ставили свою техніку з БК прямо на території господарства. А коли дружина попросила забрати, відповіли, що, мовляв, «ваші ж по хатах стріляти не будуть». Два роки землю не обробляли. Розміновували власними силами: я йшов попереду, дивився, а за мною – племінник на тракторі. Тож цієї весни засіяли, але через посуху отримали невисокий урожай. Та й той змушені продати прямо з поля майже за собівартістю, бо потрібно було терміново розрахуватися за взяті в борг пальне та насіння. Тепер знову будемо позичати, щоб посіяти ярі вже у наступному році. Бракує й людей: сьогодні знайти тракториста чи комбайнера дуже складно, – ділиться наболілим аграрій.

Він також додає, що сподіватися на хороший врожай проблематично, адже ні він, ні його сусіди-фермери з початку повномасштабного вторгнення не вносили добрив через їх дороговизну та відсутність обігових коштів.

- Є така хороша державна кредитна програма: «5–7–9». Але річ у тім, що банки відмовляють нашим фермерам у наданні кредитів, бо ми у зоні можливих бойових дій. Ось за 40 кілометрів – Баштанка, там кредити дають, а у Снігурівці – ні. Хотілося б, щоб цю проблему якось допомогли розв’язати, адже без цього ми не можемо розвиватися, – каже фермер.

***

Уже на зворотньому шляху на одній із вулиць помічаю невеличкий заклад із промовистою назвою «Міністерство кави». Його відкрили вже після деокупації. Знайомлюся з дівчиною, яка працює тут баристою. Це 20-річна Настя Васюкова. Під час окупації її родина теж була змушена покинути рідне місто. Спочатку жили у Вінниці, потім – у Кривому Розі. Приїхали додому за два тижні після звільнення.

- Коли ми повернулися, тут ще не було ні води, ні світла, а на все місто працював один магазин. Тепер все є і життя потроху налагоджується. Я дуже люблю свою Снігурівку – вона найкраща, тому хочу залишитися тут назавжди, – усміхається дівчина.

Її слова надихають, бо в міста, де живуть такі люди, – хороше майбутнє.

Алла Мірошниченко, Миколаїв – Снігурівка
Фото авторки та з архіву міської ради