Як у Черкасах продинамили «Торпедо»: прогулянка з краєзнавцем
Черкаси не були губернським центром на кшталт Полтави чи Харкова, тому тут немає величних будівель епохи царату. А обласним центром радянської доби місто стало аж у 1954 році, тож обійшлося без могутніх зразків «сталінського ампіру». Натомість у місті зуміли звести напрочуд вишукані будиночки – готель, банк, чоловічу та жіночу гімназії, кілька шкіл. А, ледь не забув. Є тут іще Палац одружень, колись дім інженера Щербини, і навіть важко визначитись, який з них красивіший: готель «Слов’янський» чи дім «простого інженера», зведений у 1892-му.
Показати кореспондентові Укрінформу місто погодився відомий черкаський краєзнавець Борис Юхно. Борис Борисович – автор кількох книжок про свою малу батьківщину і знає не лише історію визначних місць, але й цікаві події, які відбувалися в Черкасах з видатними людьми, в яких брали участь прості черкащани, включно з готельним… котом. Простіше кажучи – байки.
НІМЕЦЬКИЙ СЛІД
З Борисом ми зустрілись в центрі міста біля готелю «Оптіма». На фасаді – пам’ятна дошка, де слов’янською в’яззю написано: «Встановлена на честь Шнейдратуса Вернера Оскаровича, головного архітектора м. Черкаси, м. Берліна та Житомирської області». Непогане таке поєднання. З подальшої розповіді мого екскурсовода слідувало, що й до визначних споруд Москви Вернер Оскарович доклав рук.
Історія така. Батько Вернера – Освальд Шнейдратус, соратник не абикого, а самих Карла Лібкнехта й Рози Люксембург. Після поразки чергового комуністичного заколоту 1923 року Освальд Освальдович змушений був тікати з Берліна до Москви. Разом із сім’єю. У Москві він згадав, що має фах архітектора, і був залучений до розбудови столиці молодої пролетарської держави.
Молодший Шнейдратус закінчив у Москві архітектурний інститут, а по закінченні приєднався до батька. Брав участь у проєктуванні комплексу ВДНГ, ще деяких об’єктів. Діяльність його припинилась у вікопомному 1937-му. Батька розстріляли того ж року, а Вернер поїхав на 10 літ освоювати Колиму. У 1947-му вийшов на волю. Столиці для нього закрили, але роботу таки знайшли. У Житомирі. За два роки знов «загримів» на заслання в Красноярський край, де зустрівся з майбутньою дружиною, українкою з Яворова. Борис Борисович каже, коли син Вернера Освальд приїздив у 2018-му до Черкас, він міг вільно спілкуватись українською.
Знайомство родини з Карлом Лібкнехтом цього разу допомогло, хоч і не відразу. Племінник останнього Курт очолив у НДР будівництво і запропонував реабілітованому Вернерові роботу. Той відразу виїхати не зміг – справу дружини ще переглядали, і два роки Шнейдратус чекав у Світловодську (тодішньому Хрущові) і в Черкасах. У Берліні він очолив відділ архітектури в Мінбуді. Був прямо причетний до зведення знаменитої берлінської телевежі, відновлював зруйновану в 1945-му Дрезденську оперу…
Та, виявляється, не Вернером Шнейдратусом багата історія Черкас. За півтораста років до нього генеральний план Черкас уже накреслив інший іноземець (якщо бути точним – шотландець) Вільям Гесте. Про це говорить розкішний керамічний пам’ятний знак на стіні Черкаської міської ради: «Установлено на честь 175-річчя створення в 1826 році архітектором В.І. Гесте генерального плану м. Черкаси, що вважається зразком містобудівного мистецтва». Власне, Гесте творив генеральні плани багатьох міст Російської імперії, але тільки про Черкаський сказано: «у стилі давньоримських міст».
ЯК КІТ УРЯТУВАВ СВІТОВУ ОПЕРУ
Борис Борисович вивів гостя на Хрещатик (хто не знав – у Черкасах є свій Хрещатик, паралельний своєму бульварові Шевченка) якраз до недавно реконструйованого готелю «Слов’янський». На перилах балкона на другому поверсі застиг кіт. Кота туди всадили пізніше, ніж завершили перебудову, але він уже встиг забронзовіти, очевидно, усвідомивши свою роль у розвитку світового оперного мистецтва. Як розповів Юхно (посилаючись на свого колегу Василя Страшевича), колись у «Слов’янському» зупинявся Шаляпін. Посидів він у казино, поспівав невдало чи ще щось, але пропав у нього голос. Якраз напередодні виступу. Довелося втручатися у справу готельному котові. У ті часи мишей у готелях було багато, доводилось запрошувати фахівців з їхнього винищення, і цей кіт, усвідомлюючи свою роль, абсолютно вільно пересувався коридорами й кімнатами. Завітав він і до номера співака, щось там промуркотів, може, вдався до більш радикальних заходів, але котяча арттерапія допомогла. На ранок до оперної зірки голос повернувся.
- Сумніви щодо цього епізоду є, – зауважив краєзнавець. – У Черкасах на початку минулого століття виходило кілька газет, але в жодній відомостей про перебування в місті оперного співака в 1913 році знайти не вдалося. Хоча 1 травня в Катеринославі він давав концерт і, цілком можливо, по дорозі з Києва міг тут зупинитись.
Розмовляючи так, ми дійшли до Музею «Кобзаря» Т.Г. Шевченка. Таблиця на стіні стверджує, що саме в цьому домі Андрія та Юхима Цибульських провів чотири дні Тарас Григорович, якого, за чималий хабар, грошовиті брати витягли з буцегарні. Як відомо, поет хотів купити землю під Каневом, мріючи завести собі господу, але не зійшовся поглядами в богословському диспуті з родичем землеміра на прізвище Козловський, і той доніс на нього владі. Цибульські (за чималий хабар) домовились, що підозрюваний не покидатиме меж міста і щодня відмічатиметься в поліції. Волелюбний Тарас не сприйняв такого обмеження, у всякому разі він плавав через Дніпро до рибалок, варив у них юшку…
- Насправді цей будинок був зведений через 50 років після його смерті, а в ті часи тут стояв міщанський дім. У 1989-му тут створили Музей «Кобзаря» – музей однієї книги, де зібрані «Кобзарі» з усього світу. Директор музею – прапраонука по братові Тараса Микиті Ольга Михайлівна Шарапа.
Оскільки був понеділок, а музей тоді зачинений, довелося відкладати візит на невизначений час.
ПІД ЗНАКОМ ГОРОДЕЦЬКОГО
У Черкасах вдалося побачити щонайменше чотири будинки, які претендують на авторство Городецького. За словами краєзнавця, з упевненістю таких можна назвати лише два: колишні чоловічу та жіночу гімназії. Жіноча стоїть без ознак людської присутності, а от у чоловічій сьогодні розмістився музичний коледж.
- Гімназія була двоповерховою, але настільки вдало зробленою, що в 1930-ті роки до неї добудували третій поверх. Без наслідків для міцності будівлі і з дотриманням її стилю. Після гімназії тут була школа №1. У вікні можна побачити вітражі. Це – органний зал. До Черкас орган був в Одесі – ще Луначарський його купував. Там він «попав під роздачу»; хотіли його викидати, але наші поїхали, забрали, відреставрували. Одесити, дізнавшись про це, потім приїжджали: «Поверніть!». Відстояли.
Навпроти коледжу, через Замковий узвіз – сквер Богдана Хмельницького. До того – Пролетарський сад, потім Комсомольський парк. Кажуть, на цьому місці стояв замок, можливо, щоб припинити під пагорбом нове будівництво. Назва «замок» умовна, бо на західноєвропейські замки не був схожий. За стилем він козацький. У ньому Богдан Хмельницький написав першого листа Олексієві Михайловичу про союз України з Росією. Про це було сказано на великій брилі, установленій з нагоди 325-ї річниці «возз’єднання». Брила залишилась, напис зашліфували.
У роки Другої світової гімназію переладнали на госпіталь, де лікували поранених спочатку німці, потім червоні. Німецькі окупанти влаштували на місці майбутнього скверу кладовище. У 2000 році приїздили сюди активісти тамтешнього пошукового товариства, і їм дозволили провести ексгумацію своїх покійників. Перекопали все, крім центральної алеї. Стояли мішки з останками… Сортували, знімали медальйони, фіксували – усе з німецькою акуратністю.
- Тут хотіли спорудити театр, але перенесли будівництво на бульвар Шевченка. Потім заходились створювати картинну галерею, а в підсумку збудували ресторан «Чайка». Тепер це найстаріший черкаський ресторан з оригінальною назвою, з 1966 року. Місцина – кримінальна, тут постійно відбувались розбірки між місцевими і моряками Дніпровської флотилії.
- І хто перемагав?
- Та по-різному було.
Тепер сквер згадують з іншого приводу. Сьогодні з цього пагорба відкривається прекрасний краєвид на Дніпро, на Долину Троянд. От тільки чи надовго це?
- Є в Черкасах забудовник, фірма «Надія», власник – Нарек Казарян. За його задумом, під оглядовим майданчиком постануть котеджі. Тепер іде заруба про їхню висотність. Що котеджі постануть – уже вирішено, активісти сподіваються лишень, що забудовник обмежиться чотирма поверхами. Якщо побудують восьмиповерховий, він закриватиме краєвид і на Дніпро, і на Долину.
МОНУМЕНТАЛІЗМ ПО-ЧЕРКАСЬКИ
На сусідньому пагорбі стоїть, піднявши руки, Батьківщина-мати. На відміну від київської, вона не тримає ні меча, ні щита, тільки чашу в правій руці. Якщо в Києві жінка суворо дивиться на Дніпро (чи не пливуть по річці ворожі човни), то в Черкасах вона якась більш людяна і обіймає поглядом ледь не все місто.
- Замкова гора… Хоча замок стояв там, де сьогодні Пагорб Слави. Пагорб прикрашає статуя Батьківщини-матері. Київ заборонив робити її надто високою, щоб не стала вищою за київську, відміряли їй усього 10 метрів. А от щодо висотності пагорба забули видати розпорядження. І черкащани насипали від душі. Були скандали з перевитратою коштів. Але відкрили на 30-річчя перемоги, потім доводили потроху.
Скульпторкою черкаської «матері» була Галина Кальченко, яка до того створила пам’ятники Іванові Котляревському в Києві та Лесі Українці у трьох містах: у тому ж Києві, в Ялті та канадському Саскатуні. Подейкують (навіть у «Вікіпедії»), що Галина Никифорівна була моделлю для Василя Бородая, який позичив у неї деякі риси для свого монумента. Правда, є щодо цього заперечення, зокрема з боку родичів як Бородая, так і Галини Кальченко. Але, скажемо так, не надто переконливі. До того ж у прихильників першого варіанта є свої аргументи...
До 60-річчя жовтневої «революції» збирались посеред Долини встановити величезну стелу у вигляді багнета, та потім схаменулись: з Дніпра композиція виглядала б так, що на багнеті опинялась Батьківщина-мати. Від тієї затії відмовились. Тепер у Долині відбуваються гуляння на День міста, приїжджають гурти – виступають просто неба.
ДІВЧАТА ПРОТИ «ТОРПЕДО»
Є в Черкасах район зовні непоказний, скажемо м’яко: пролетарський. Або, як іменували таку забудову в минулі часи, приватний сектор. Називається «Казбет». Судячи з розповідей Бориса Борисовича, Казбет виховував відчайдухів, що, утім, не заважало їм у дорослому віці ставати солідними людьми. Ким стала героїня наступного епізоду, невідомо, але вона вже тоді змогла вивести з ладу цілий московський футбольний клуб. Чи потрібно нагадувати, яке значення надають московити футболу?
Алла Дьора, вродлива донька відставного офіцера. Вона і її подруги охоче вечеряли з грошовитими гостями міста, після чого «давали дьору», залишаючи залицяльників з їхніми вологими мріями на самоті. Але одного разу дівчата вчинили повноцінну диверсію проти московського «Торпедо», вивівши з ладу відразу двох його форвардів. Про цю історію Борис Юхно розповів у своїй книзі «Черкаські місторії».
«Торпедо» приїхало провести товариську зустріч з місцевим клубом, який на той час називався чи то ще «Колгоспником», чи вже «Дніпром». Алла з подружкою примудрились «зачепити» не абикого, а самого Едуарда Стрельцова разом із Валентином Івановим, теж не останньою фігурою в радянському футболі. Перша половина зустрічі пройшла за звичним сценарієм у ресторані, а далі москвичам запропонували продовжити знайомство у дворі однієї з Аллиних подружок: садок, альтанка, краєвид на Дніпро, зорі на небі та їх віддзеркалення у воді.
- Романтика скінчилась раптово: мегазірок зачинили в погребі, куди вони пішли по домашнє вино. Там і просиділи до ранку. Випускали їх з льоху, звісно, вже не Алла з подругою, а кремезні мовчазні парубки.
На запитання кореспондента, наскільки це міф, а наскільки правда, співрозмовник запевнив, що Алла Дьора, як і її подруги Іра-Каланча, Зоя-Дірка та деякі інші – персонажі цілком реальні.
- Дівчата діяли за завданням своєї команди?
- Ні, так сталося. Дівчата на Казбеті всі такі були, хуліганисті. Тепер уже ніхто не скаже, так чи не так, але ж є програмка, де Стрельцов з Івановим заявлені, а на полі їх не було. І я спілкувався з людиною, що знала всіх учасників тієї події.
ЗАВЕРШЕННЯ – НА «ВИСОКІЙ НОТІ»
Якщо хтось побачить Черкаську обласну філармонію, то засумнівається, чи правда, що в Черкасах «до революції» не зводили величних будівель. Щоправда, вона не висока, усього два поверхи, але міцно стоїть на невеличкій площі. І якби її встановили десь на Англійській набережній у Санкт-Петербурзі, між палаців великих князів, мало хто помітив би дисонанс.
- Філармонію, як її задумали в середині 60-х років минулого століття, не дуже добре спроєктували. Будівництво затягнулося, але, зрештою, відкрили. Це була інша будівля – у стилі тих років. Такі скляні кубики… І вона з 1968 по 1987-й, здається, працювала. Потім закрили пожежні – і закінчилось тим, що від неї нічого не залишилось. А та філармонія, що перед вами, збудована в 2004 році. Вона підкуповує своїм виглядом. У 2000-ні пішла мода на оті всі штучки, і тепер вона має вигляд, як будівля ХІХ століття.
Борис Борисович поспішав, тому я не встиг його розпитати про скрипальку, яка балансує на дроті перед філармонією на кількаметровій висоті. Недоотриману інформацію знайшов в інтернеті. Створив цей бронзовий шедевр київський митець Олександр Лідаговський у 2018 році, і якось не тягне відтворювати тут багатопудові параметри, які він наводив журналістам. Достатньо сказати, що називається композиція «Висока нота».
Михайло Бублик, Черкаси
