9 березня. Пам’ятні дати

Народився Тарас Шевченко в селі Моринці, що на Черкащині в сім'ї кріпаків поміщика Енгельгардта. Дуже рано хлопець залишився круглою сиротою. Подальша доля малого Шевченка - аж до викупу його з кріпацтва - була пов'язана з долею Енгельгардта, з Петербургом. Тут Шевченко познайомився з учнем Академії мистецтв Іваном Сошенком, з поетом Євгеном Гребінкою, а згодом і з Карлом Брюлловим і Василем Жуковським, які відіграли в житті Шевченка надзвичайну роль, - у 1838 році викупили його з кріпацтва. Того ж року Шевченка зарахували учнем Академії мистецтв. Навчався він під керівництвом Карла Брюллова. А вже 18 квітня 1840 року з'явилася перша збірка поезій – «Кобзар» - подія величезного значення не тільки в історії української літератури, а й у самосвідомості українського народу.

Нині Шевченків «Кобзар» для українців те саме, що й Біблія. Його загортали у вишитий рушник і зберігали біля образів як святиню. По ньому український селянин, водячи зашкарублим, покрученим від важкої праці пальцем, вчився читати. Вуста старанно шепотіли заповітні прості рядки, а розум осявала істина – «Борітеся – поборете!» Його вчили напам’ять. Політв’язні царату, дисиденти, шістдесятники. Шевченко був з кожним українцем у тюрмах, таборах і на засланні; на чужині, в еміграції. Був на Майдані і в окопах війн, в руїні Донецького аеропорту з нескореними кіборгами і з кожним українцем, що залишився на окупованих агресором українських територіях. Попри час, Шевченко не віддаляється, не бронзовіє. Він – апостол правди – живий! У чому криється цей феномен, ця дивна незбагненність? У живому щирому слові Тараса, що іноді бринить як струна, а іноді подібне до гострого важкого меча. «Без Нього… хто знає, що було б з нами!», - зазначає Богдан Лепкий.

Ювілеї дня:

156 років від дня народження Миколи Корниловича Пимоненка (1862–1912), українського живописця. Академік петербурзької АМ, член Товариства передвижників. Народився у Києві, в сім’ї іконописця й різьбяра іконостасів. Після закінчення Київської рисувальної школи Мурашка вступив до Петербурзької академії мистецтв, де водночас з Пимоненком у натурному класі навчалися Валентин Сєров, Михайло Врубель, Сергій Васильківський та ін. У 1890-х роках, повернувшись до Києва, брав участь у розписах Володимирського собору, авторами й основними виконавцями яких були Віктор Васнєцов, Михайло Нестеров, Павло Сведомський, Вільгельм Котарбінський; працював викладачем у Київській рисувальній школі, у Політехнічному інституті, був одним із організаторів Київського художнього училища; в 1910 році входив до складу журі конкурсу на проект пам’ятника Шевченку у Києві. Помер Микола Пимоненко у 50 років. «…Він був істинним українцем, не забудеться краєм за свої правдиві і милі, як Україна, картини…», – сказав про свого молодшого колегу Ілля Рєпін. Картини Пимоненка дійсно милі: «Весілля у Київській губернії», «Свати», «Ворожіння», «Проводи рекрутів», «Ревнощі», «Перед грозою», «Гопак» та ін. Всього – 184 картини, 419 етюдів і 112 малюнків, що знаходяться в музеях України і світу.

110 років від дня народження Тараса Боровця (1908–1981), українського політичного і військового діяча. В 1930 заснував організацію Українське Національне Відродження. Декілька раз заарештовувався польськими спецслужбами, в 1939–1941 рр. під час більшовицької окупації продовжував роботу по організації націоналістичного підпілля на Поліссі та Волині. На початку німецько-радянської війни  Боровець сформував і очолив партизанські відділи Поліської Січі в Олевську. В липні 1943 року перейменував очолювані ним загони в Українську народно-революційну армію. Невдовзі після того, як у серпні 1943 УНРА була роззброєна частинами Української повстанської армії, був заарештований гестапо у Варшаві й ув’язнений у концтаборі Саксенгаузен. З 1948 року жив в еміграції у Канаді. Видавав журнал «Меч і Воля», створив Українську Національну Гвардію. Помер у Торонто. Автор спогадів «Армія без держави».

Цього дня народився Георгій Іванович Нарбут (1886-1920), український графік, педагог, один із засновників Української Академії Мистецтв у Києві, про яку мріяв ще Тарас Шевченко. Митець бачив академію не тільки як вищий навчальний заклад, але й центр науково-дослідницької роботи по вивченню історії національного мистецтва. Однодумцями Георгія Нарбута в цій справі були Олександр Мурашко, брати Василь та Федір Кричевські, Микола Бурачек, Михайло Жук. Нарбут створив українську школу графіків. На зміну міщанському оформленню книг у колишній провінції Російської імперії, він відкрив цілу епоху серйозної книжкової графіки з неповторною технікою й оригінальним шрифтом, що визрів із захоплення Пересопницьким Євангелієм ХVІ століття і лишається модним досі. Був автором перших українських грошей (малював і для Центральної Ради і для Скоропадського). Кожен уряд звертався до нього виключно як до майстра, жоден – як до свого прибічника. Варто зауважити, що художню освіту Георгій Нарбут здобув самостійно, понад 10 років жив і працював у Петербурзі. Але відразу після більшовицького перевороту 1917 року кинув столицю імперії й прибув до Києва, щоб взяти найактивнішу участь у відродженні вітчизняного мистецтва й культури. Саме цей крок, який приніс йому безсмертя, не був схвалений його колишніми російськими колегами та радянськими ідеологами. Ім’я художника було на довгі роки забуто, викреслено з історії культури… Графік, історик мистецтва Петро Нерадовський писав про Нарбута: «Живий, із принадливим характером, він не любив самотності. Він завжди шукав оточення людей і любив працювати на людях: йому не заважали ані гуркіт, ані розмови… тиша його пригнічувала. За натурою був затятий супротивник усієї гнітючої одноманітності, якою цивілізація знищує відмінності між расами, народами, нівелюючи їхні характерні особливості». Помер Георгій Нарбут на 34 році життя після складної операції. Київ був знову зайнятий петлюрівськими військами (тепер уже разом із поляками), наставав голод. Друзі знайшли віз, прибрали його українськими килимами (щоправда, сірих волів не знайшли) й поховали на Байковій горі – так, як заповідав «Нарбутяка». «Вертаючись з кладовища невеличким гуртком, - писав у своїх спогадах Микола Зеров, - зайшли ми до Тичини на Кузнечну вулицю. Сиділи тихо; в’язалися все невеселі думки про те, як несприятливо складається життя талановитих людей у нас, - і скільки ще жертв відбере від нас наша, нехай і плідна, але сувора доба». Майже всі, хто проводжав в останню путь Нарбута, будуть розстріляні більшовиками (зокрема й Зеров). Поодинокі вирвуться за кордон, а той, хто залишиться в Україні живий (як Тичина) – муситиме мовчати до самої смерті.

Роковини смерті:

71 рік від дня смерті Георгія Георгійовича Де-Метца (1861-1947), українського фізика бельгійського походження (народився в Одесі). Працював у Страсбурзькому, Новоросійському (Одеському), Київському університетах. Багато років поспіль (1898-1920) був завідувачем кафедри Київського політехнічного інституту (1909-1910 – також декан, 1919-1920 – ректор). Автор праць з молекулярної фізики, теплових явищ, радіоактивності, історії та методики фізики. Уклав перший курс викладання фізики у середніх школах. Був Головою Київського відділення Російського технічного товариства, редактором журналу «Физическое обозрение». З 1934 і до кінця життя працював у Київському педагогічному інституті.