28 липня. Пам’ятні дати

Ця дата відзначається в Україні згідно з Указом Президента від 25 липня 2008 року щорічно в цей день. Разом з тим цього ж дня Православна церква вшановує пам’ять рівноапостольного князя Володимира – хрестителя Русі. Серед усіх реформ Руської держави, здійснених Володимиром, звісно, найважливішою була релігійна. Спочатку князь намагався реформувати язичництво, але з того нічого не вийшло, адже стара релігія, ознаками якої були багатобожжя, багатоженство й криваві жертви, цілковито себе вичерпала. Тому Володимир у 988 році прийняв християнство з Візантії та запровадив його як державну релігію на Русі – крок абсолютно раціональний, адже Візантія на той час була наймогутнішою і найбагатшою державою континенту, центром цивілізації. Саме цивілізована Візантія була предметом мрій і заздрощів київських князів, яких сусіди цілком справедливо вважали дикими варварами. «Варвари-Русь, народ жорстокий і немилосердний, що не знає ласки до людей», - таку характеристику давали чужі літописці нашим далеким пращурам. Християнізація Русі означала входження її до світової християнської спільноти, віднайдення нею свого місця в співдружності християнських держав. З прийняттям християнства Київська держава, згідно з тогочасними уявленнями, ніби очищалася від скверни й ще з «не країни» ставала країною й водночас членом християнської співдружності. В очах Візантії прийняття Руссю християнства остаточно закріпило легітимність влади київських князів, або сказати б, узаконило державність. Християнство стало потужним поштовхом для розвитку освіти й культури: почали відкриватися школи, в Києві було збудовано головний храм Русі – Десятинну церкву Богородиці (996). Прийняття християнства від Константинополя, а не від Рима, привело до того, що Русь у середині ХІ ст. опинилася по східний бік Великого розколу 1054 року. Цивілізаційні наслідки цієї події справили величезний вплив на всю подальшу історію східнослов’янських країн.

Всесвітній день боротьби з гепатитами. Проводиться з 2008 р. з ініціативи Всесвітнього альянсу по боротьбі з гепатитами, який об’єднує понад 200 асоціацій хворих по цілому світі.

Події дня:

184 роки тому (1834) урочисто відкрито Київський університет св. Володимира. Київський університет після Львівського і Харківського став третім на теренах сучасної України. У 20-х роках ХІХ ст. єдиним вищим навчальним закладом Києва була Духовна академія, що постала на місці старої Києво-Могилянської, але практично була її спадкоємицею. В грудні 1833 року з ініціативи міністра освіти Уварова було прийнято рішення про переведення до Києва закритого незадовго перед тим Кременецького ліцею з бібліотекою та науковими колекціями і створення на цій основі університету св. Володимира, який офіційно відкрили 28 липня 1834 року. На час відкриття Університет складався з двох факультетів – філософського (який у 1850 році розділився на історико-філологічний і фізико-математичний) та юридичного. У 1841 році у зв’язку із закриттям Віленської медико-хірургічної академії (причина – опозиційні польсько-литовські настрої серед викладачів і студентів) до них додався і медичний факультет. Під час відкриття в Університеті було лише 56 студентів (26 на філософському і 30 на юридичному). В 1838 році в Університеті навчалося вже 267 студентів, з яких дворян було - 235. Порівняно з Києво-Могилянською академією її кращих часів (середина ХVІІІ ст.), коли там навчалося понад 1000 юнаків з усіх станів староукраїнського суспільства (козаків, духовенства, міщан, шляхти, селян), це засвідчує, що стан освіти у Києві змінився за сто років не в кращий бік. 

101 років тому (1917) в ході українізації армії було створено національні частини: 1-й Гайдамацький курінь під Одесою, Піхотний полк ім. Михайла Грушевського у Києві, 34-й армійський корпус під Проскуровим на чолі з генералом Павлом Скоропадським, 12-та піхотна дивізія під Чернівцями.

Ювілеї дня:

116 років від дня народження Карла Поппера (1902-1994), австро-англійського філософа, логіка і соціолога, одного з найвидатніших філософів ХХ ст. Народився у Відні, в 30-ті роки з приходом до влади нацистів, вимушений був виїхати до Нової Зеландії, згодом – до Англії. Найвідомішими є його праці «Логіка наукового відкриття», «Відкрите суспільство та його вороги».

115 років від дня народження Володимира Олексійовича Голобуцького (1903-1993), українського історика, дослідника українського козацтва. Народися на Брянщині в родині священика, вчителя і громадського діяча. Навчався в Новгород-Сіверському духовному училищі. У 1925 р. виїхав на Кавказ, навчався на соціально-економічному відділенні Північнокавказького університету (Ростов-на-Дону). Після закінчення навчання у 1930 р. був направлений на роботу в м. Грозний, де викладав на робітфаці, в технікумі дошкільної освіти та в Міжгалузевому комбінаті робітничої освіти. З 1935 по 1971 р. працював у вищих навчальних закладах Росії і України. Захистив кандидатську дисертацію «Дипломатичні зносини Московського уряду з Богданом Хмельницьким до Земського собору 19 лютого 1651 р.» (1938), згодом докторську дисертацію «Чорноморське козацтво: нариси соціальної історії». Наприкінці 1952 р., коли почалася підготовка до офіційних урочистостей, пов’язаних зі святкуванням возз’єднання України з Росією, написав листа до Сталіна, де висловив протест проти терміна «возз’єднання». Працював завідувачем відділу в Інституті історії АН УРСР. Загалом 50-ті і початок 60-х років ХХ ст. були найплодотворнішими для вченого. Він писав і публікував праці з історії національно-визвольної війни, завершив тритомник, присвячений історії українського козацтва. Останнім часом очолював кафедру історії народного господарства у Київському інституті народного господарства. Володимир Голобуцький – автор підручника з історії економіки України, популярної книжки для молоді про козацтво «Гомін, гомін по діброві».

77 років від дня народження Ріккардо Муті (1941), відомого італійського диригента. Вихованець Неаполітанської і Міланської консерваторій. Почав свою творчу кар’єру в 1966 році; з 1968 виступає з провідними оркестрами Європи і США (Лондонським, Філадельфійським, Берлінським, Віденським), з 1970 – як оперний диригент. У 1986-2005 рр. – головний диригент міланського театру Ла Скала (залишив посаду через конфлікт між музикантами і адміністрацією); нині – музичний керівник і головний диригент Чиказького симфонічного оркестру. У 2010 році побачила світ автобіографія маестро Муті «Спочатку музика, потім слова», у якій він не тільки ділиться спогадами про минуле, сповнене цікавими миттєвостями і незабутніми зустрічами (зокрема з Ніно Рота (саме він благословив юного Муті в мистецтво коли був директором Неаполітанської консерваторії), Святославом Ріхтером (музиканти дружили), Гербертом фон Караяном, Ренатою Тебальді, Лучано Паваротті та ін.), але й не досить оптимістичними думками щодо нинішнього становища класичної музики (зокрема і в рідній Італії). «Серед політиків мало хто розуміє вирішальне значення культури і мало хто відвідує концерти класичної музики… В Італії культура перестала бути багатством, вона радше нагадує латану-перелатану торбу на плечах…» Муті переконаний, що «…музика повинна допомагати людині у найскрутніші, найдраматичніші хвилини життя». Він неодноразово виступав перед ув’язненими італійських тюрем, вірячи, що навіть маленький дотик до високого мистецтва спроможний викликати у таких слухачів живий відгук і дати імпульс до абсолютно нових емоцій та думок. І призначення справжнього музиканта, як це й не банально звучить – «нести прекрасне і вічне», і не лише тим, хто спроможний заплатити за це 100, чи 300 євро.

Роковини смерті:

277 років від дня смерті Антоніо Вівальді (1678-1741), італійського композитора, скрипаля-віртуоза, диригента і педагога, творця жанру сольного інструментального концерту. По собі залишив величезну творчу спадщину: 465 інструментальних концертів, понад 40 опер, ораторії, світські кантати, культову музику. Творчість Вівальді після його смерті була забута майже два століття. Відродження інтересу відбулось лише наприкінці 20-х років ХХ ст., коли італійський музикознавець Джентілі відкрив рукописи Вівальді. Жив і працював видатний італійський композитор переважно у Венеції. Помер у Відні – усіма забутий і в злиднях.

12 років від дня смерті Володимира Авксентійовича Дахна (1932–2006), українського художника та режисера анімаційних фільмів, лауреата Державної премії ім. Т. Г. Шевченка (1988), народного артиста України (1996). Володимир Дахно більш відомий як автор всенародно улюблених мультфільмів, зокрема серіалу «Як козаки…».