10 вересня. Пам’ятні дати
Всесвітній день запобігання самогубствам встановлений з 2003 року з ініціативи Міжнародної асоціації по запобіганню самогубствам (IASP; 1960) і за підтримки Всесвітньої організації охорони здоров’я. Щороку, за даними ВООЗ, понад 800 тисяч до 1 мільйона людей цілком добровільно позбавляє себе життя (вважається, що ця цифра занижена, зважаючи на те, що в деяких країнах суїцид є доволі делікатною темою, навіть протизаконним актом, отже й дані по самогубства там або занижуються, або й взагалі не оприлюднюються). Тобто, кожні 40 секунд на планеті хтось вирішує накласти на себе руки. Саме самогубства є другою основною причиною смерті серед молодих людей 15–29 років. Попри розповсюджений міф щодо масових суїцидів у країнах з високим рівнем доходу майже 75 % самогубств відбувається в країнах з низьким і середнім рівнем життя. Найбільше самогубств у світі трапляється в регіоні Південно-Східної Азії. У більш багатих країнах чоловіки здійснюють самогубства втричі частіше, ніж жінки. Одним із найпоширеніших способів самогубства в світі є отруєння отрутохімікатами (пестицидами; регіон Південно-Східної Азії, Африка). У країнах з високим рівнем доходу «лідирують» суїциди шляхом самоповішення, з застосуванням зброї (останнє характерно для США, де 46 % усіх самогубств скоюється саме таким чином) та отруєння медичними препаратами. Україна багато років поспіль входить до країн з високим, або критичним рівнем самогубств (за класифікацією ООН існує ще низький і середній рівні) – це понад 20 випадків суїциду на 100 тисяч населення. Щороку добровільно йдуть з життя приблизно від 7 до 12 тисяч українців. Українські чоловіки накладають на себе руки в 4 – 5 разів частіше, ніж жінки. Рівень самогубств вищий на Сході нашої країни, а найнижчий – на Заході (Львівська, Чернівецька обл.). Попри надзвичайну актуальність проблеми, на сьогодні Україна не має національної стратегії суїцидальної превенції.
Ювілеї дня:
100 років від дня народження Ольги Матвіївни Авілової (1918-2009), видатного українського вченого-хірурга, заслуженого лікаря України, основоположниці реконструктивно-відновлювальної хірургії органів дихання. Учасниця Другої світової війни. Наукові дослідження стосуються хірургічного лікування захворювань легень, відновлювальної хірургії стравоходу, трахеї, бронхів. Розробила одномоментно реконструктивні операції на трахеї та гортані. З 1946 року працювала в Київському інституті вдосконалення лікарів (нині – Київська академія післядипломної освіти). Серед її учнів – прфесор М.М. Багіров, Я.В. Гоєр, А.В. Макаров. Автор понад 300 публікацій в т. ч. трьох монографій та 34 винаходів. Лауреат Державної премії СРСР (1974). Цікавий факт: Ольга Матвіївна – росіянка, її медична кар’єра розпочиналась у Брянську, де вона працювала під керівництвом молодого тоді ще хірурга Миколи Амосова. Після переїзду останнього до Києва, разом із декількома колегами теж переїхала до столиці України, яка на все життя стала її другою батьківщиною.
124 роки від дня народження Олександра Петровича Довженка (1894–1956), українського кінорежисера, кінодраматурга і письменника, класика світового кіно. Довженко прожив надзвичайно драматичне життя. У нього було важке дитинство – народився в багатодітній селянській родині на Чернігівщині, де з чотирнадцяти дітей вижили лише двоє – він та сестра Параска; буремна юність, що припала на часи національно-визвольних змагань. Навчався в Глухівському педагогічному інституті, потім переїхав до Києва – став студентом Київського комерційного інституту, слухачем Української академії мистецтв. Протягом 1918-1919 років воював проти більшовиків у лавах УНР (згодом йому це згадають). Декілька разів побував у полоні – у червоних та у поляків. Пережив чимало небезпек, навіть загрозу розстрілу. На початку 20-х років вступив до лав партії боротьбистів, служив секретарем у торгпредстві УРСР у Німеччині. Після повернення, в середині 20-х років «варився в котлі» харківських інтелектуалів, переважно літераторів, лідером яких був Микола Хвильовий. Усі вони наївно вірили, що в «Українського ренесансу», так само як і в України, велике майбутнє. То була хоч і важка, але продуктивна доба – на думку, на особистості, на творчі осяяння. Але зовсім скоро стало зрозуміло, що надіям українських романтиків не судилося справдитися: хвилями прокотилися Україною Голодомор і репресії. «Українське Відродження» стало «розстріляним Відродженням». Майже всі, хто оточував Довженка були розстріляні, а ті, хто залишився – знищені морально. На його очах гинула не тільки мрія – гинула українська нація. І тут його «призвав», виокремив Сталін. І він довірливо пішов на той заклик. Прикметно, що оплакуючи смерть Сталіна в 1953 році, Довженко писав: «Він відмітив мене». Цей священний пієтет до «вождя народів» був у Довженка до кінця днів. Його щоденникові записи кінця 40-х – 50-х років часом важко читати – через хвалебні панегірики, через таврування «бездомних космополітів», «ворогів народу». Можна сказати, що це був період цілковитого (можливо цілком свідомого) «самоосліплення» та самонавіювання митця – найтрагічніший період його біографії: «я щасливий», «ще ніколи я не був такий щасливий», «я люблю – Сталіна, будівників, мою Юліану» і т.д. і т.п. Але тут же й інший рефрен: «як болить серце…», «який неймовірний біль…» Він мріяв якщо вже й не жити в Україні, то хоча б бути тут похованим, але навіть у цьому йому було відмовлено.
85 роки від дня народження Карла Лагерфельда (1933), легендарного німецького модельєра, дизайнера і фотографа, креативного директора Chanel. Лагерфельд народився в німецькому Гамбурзі. У 1952 році переїхав в Париж і вступив до школи при Синдикаті високої моди. Свою першу премію модельєр отримав за дизайн пальта в 1955 році, після чого його запрошують на посаду асистента П’єра Бальмена. У 1958 році Лагерфельд стає арт-директором модного Будинку Жан Пату (Jean Patou), а з 1963 року працює з будинками моди Chloe, Krizia, Fendi, створюючи для кожного абсолютно різні колекції. Свою лінію - Karl Lagerfeld Impression - він представив тільки в 1974 році. Крім дизайну Лагерфельд захоплюється фотографією. Він також встиг опублікувати декілька книг. Йому належить художня галерея в Парижі та власний видавничий будинок. У дитинстві мріяв стати художником-мультиплікатором, але одяг приносить більші прибутки. Лагерфельд не п’є і не курить, зате є фанатом дієтичної кока-коли. Якось, задля того аби носити вузькі костюми від Еді Слімана, він скинув 47 зайвих кіло. Його улюблена кішка Шупетт отримує зарплату. В 2014 році вона знялася в успішній рекламі, відтоді й заробляє. Приміром невеличка копія кицьки зі штучного хутра і плюшу коштує 545 доларів. Торік Лагерфельда нагородили найвищою нагородою Парижа – медаллю Гран Вермей, за внесок у культурний вигляд міста. Нещодавно модельєр випустив капсульну колекцію для спортивного бренду Puma. Купити все можна буде вже з 19 жовтня.
Роковини смерті:
110 років від дня смерті Степана Пилиповича Яновича (справж. – Курбас; 1862-1908), українського актора, співака (тенор), режисера. 1884-1898 – актор (з 1891 – режисер) Руського народного театру у Львові. 1898 разом з Костем Підвисоцьким керував власною трупою, 1898-1899 працював у Літньому театрі Кам’янця-Подільського. Батько Леся Курбаса. Приваблива зовнішність (високе, ясне чоло, відкритий погляд, тонкі риси обличчя) і лірико-драматичний склад обдарування забезпечили йому у трупі Руського народного театру амплуа героя-коханця. Михайло Гурман («Украдене щастя» І. Франка; перший виконавець), Гриць («Ой не ходи, Грицю…» М. Старицького), Гнат («Безталанна» І. Карпенка-Карого), Іван Непокритий («Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кропивницького) – найкращі ролі актора в українському класичному репертуарі. Рецензенти захоплено писали про талановиту і майстерну гру С. Яновича, а їхні погляди підтверджувалися авторитетною думкою І. Франка. «…Головною силою української сцени є Янович, що вже давно грає ролі перших любовників, - відзначав письменник у 1893 р. – Як сільський парубок, він дійсно незрівнянний; він уміє бути і щиро веселим і понурим, уміє у найбільш патетичних сценах бути природним і правдивим. … Янович – це для української сцени в Галичині дуже корисна сила, і ми не сумніваємося, що розвиток його художнього обличчя ще не закінчений і що в ролях характерних він виявить себе також добрим артистом». Степан Янович прожив лише 46 років. Через тяжке нервове захворювання змушений був дочасно покинути сцену, останні роки життя важко хворів (страждав на алкоголізм). Лесь Курбас як митець формувався на спогляданні батькової долі, категорично не приймаючи її. Саме вона посіяла в його душі перші зерна любові й ненависті до старого українського театру, спонукала до пошуків власного театрального шляху, а в майбутньому – нової акторської і режисерської системи.
Сьогодні виповнюються 10 роковини з дня смерті Юрія Володимировича Покальчука (1941-2008), відомого українського письменника, перекладача, громадського діяча, людини надзвичайно потужної енергії, щирості та великого серця. Саме завдяки перекладам Ю.В. Покальчука український читач познайомився з творами Амаду, Кортасара, Борхеса (в колишньому СРСР Покальчув був першим, хто почав перекладати твори аргентинського класика), Маріо Варгаса Льйоси, Кіплінга, Рембо. Письменник видав 5 поетичних і 15 прозових збірок; досконало володів польською, англійською, іспанською, французькою мовами (загалом знав 11 мов). Понад 16 років опікувався малолітніми в’язнями прилуцької колонії.
