28 березня. Пам’ятні дати
Народився Юрій Шухевич (1933) у с. Оглядове Радехівського району на Львівщині. Син генерал-хорунжого Романа Шухевича, головного командира Української Повстанської армії в 1943-1950 роках. З 1945 року виховувався в Чорнобильському дитбудинку (після арешту матері), потім у Сталіно (Донецьк), звідки втік на Галичину й за чужими документами закінчив там школу. Більше навчатися не довелося – попереду були «радянські університети» - тюрми, заслання, концтабори. Працював електриком. У 1948 році був заарештований у Донецьку, куди приїхав за сестрою (вона була в одному з місцевих інтернатів), і засуджений на 10 років за «зв’язок з підпіллям». 5 березня 1950 року в бою з енкаведистами загинув Роман Шухевич, і 17-річного Юрія в кайданах привезли на впізнання батька. У 1958 році Юрія Шухевича знову засуджують – цього разу на 10 років («антирадянська агітація та пропаганда»), а 1972-го – ще на 5 років тюрми та 5 років таборів суворого режиму. На початку 80-х років він втратив зір, після чого до 1989 року утримувався в будинку інвалідів в Омській області. Вперше його заарештували чотирнадцятирічним, а на волю остаточно він вийшов у 1989-му, у віці 56 років. Загалом у радянській неволі – концтаборах і на засланні, Юрій Шухевич провів понад 40 років. Так режим помстився синові за батька. З 1977 року Юрій Шухевич член Української гельсінської групи, у 1991-1994 роках – голова Української міжпартійної асамблеї, згодом – УНА. Мешкає у Львові на вулиці генерала Чупринки (псевдо Романа Шухевича). «Коли мене посадили вперше, у повоєнні роки, то в нас у таборі, крім українців, були і німці, і поляки, і прибалти. Та ми швидко знаходили спільну мову, бо однаково думали і вболівали за свої вітчизни. Нині ж, коли збираються українські політики, то часто складається таке враження, що один дбає про Росію, другий – про США, а третій спить і бачить свою область від’єднаною від України…», - з сумом констатує Юрій Шухевич.
Події дня:
Цього дня у 1947 році було прийнято рішення про початок операції «Вісла» – депортації українців з їх етнічних земель у Польщі. Суть акції полягала у примусовій депортації українців з Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини на території у західній та північній частині Польської держави, що до 1945 року належали Німеччині. Ще у вересні 1944 року між Українською, Білоруською та Литовською РСР з одного боку та Польським комітетом національного визволення з іншого, була укладена угода, згідно якої відбувався «обмін населенням» у прикордонних районах. Переселення українців з їх етнічних територій, яке мало за умовами угоди носити виключно добровільний характер, проводилося найчастіше примусово і з застосуванням військової сили. Польські адміністративні органи застосовували найрізноманітніші засоби для зростання масштабів переселення – позбавлення прав українців на землю, ліквідація рідного шкільництва, культурно-освітніх установ, греко-католицької церкви та інші. В жовтні 1944 - серпні 1946, за даними польських джерел, було переселено 482 тисячі осіб. Переселення і масові репресивні акції польського уряду щодо українського цивільного населення викликали закономірну рішучу протидію національно-патріотичних сил – Української Повстанської Армії (УПА) та націоналістичного підпілля Організації Українських Націоналістів. В цих умовах польська влада, продовжуючи свою антиукраїнську політику, вирішила цілком виселити українське населення з його етнічних земель і розселити по всій Польщі. Формальним приводом до початку операції «Вісла» стала загибель 28 березня 1947 року у бою із загоном УПА заступника міністра оборони Польщі генерала Кароля Свєрчевського. Того ж дня на нараді політбюро Польщі було прийняте рішення про повну депортацію українського населення у новостворені на колишніх німецьких землях воєводства. 28 квітня 1947 року о 4 годині ранку шість польських дивізій (близько 17 тисяч чоловік) та відділи польської служби безпеки оточили місцевості, на яких компактно проживало українське населення. В цей же час відділи НКВС і чехословацької армії заблокували східні та південні кордони Польщі від Бреста до Нового Сончу. Українське населення опинилося, по суті, в пастці. Депортація відбувалася в декілька етапів. Вже до кінця 1947 року, за польськими даними, було переселено 140 575 чоловік, посаджено в концтабір Явотно 3 800 чоловік, убито 655 чоловік, арештовано 1 466 членів українського національного підпілля. 3 серпня 1990 року парламент Польщі засудив насильницьке переселення українців; 2007 року президентами Польщі і України операція «Вісла» була засуджена як така, що відбулася з порушенням пМаріо Варгас Льйоса. Фото: twitterрав людини.
Ювілеї дня:
107 років від дня народження Олекси Миколайовича Гірника (1912-1978), українського дисидента, політв’язня, Героя України (2007). 22 січня 1978 року, у 60-ту річницю проголошення самостійності України Центральною Радою (22 січня 1918) вчинив самоспалення біля могили Шевченка на знак протесту проти русифікації. Олекса Гірник народився в родині бойків-верховинців, його батько і дід були відомі завдяки просвітницькій роботі в регіоні. Олекса спочатку вчився в польській школі, згодом закінчив українську гімназію у Станіславові (нині Івано-Франківськ). Під час навчання брав участь у діяльності «Пласту», «Просвіти», молодої організації ОУН, працював у «Соколі». Батьки хотіли, аби син продовжив навчання в семінарії, але він пішов працювати в організацію «Сокіл», де очолював загін пластунів. Пізніше хотів піти на навчання до Львівського університету на філософський факультет, але був призваний до польської армії. За висловлювання проти польської влади і заклики до незалежності України 25 березня 1937 року був засуджений до п’яти років в’язниці. Покарання відбував у концтаборі в Березі Картузькій, у таборах Львова, Кракова, Тарнова. У 1939 році під час німецького вторгнення до Польщі втік із в’язниці. У вересні 1939 у Станіславові на вокзалі Олекса побачив, як енкаведисти з собаками заганяють поляків до товарних вагонів на висилку. Він кинувся на їх захист, але був заарештований. Згодом його засудили на вісім років концтаборів і п’ять років позбавлення прав. Покарання відбував у Норильську та Магадані. 1948 року Гірник повернувся до Калуша. Працював на місцевому цегельному заводі обліковцем, а пізніше інженером. Упродовж років переймався долею України, її культурою та мовою. Таємно від усіх упродовж чотирьох років писав від руки листівки протии русифікації, які супроводжував цитатами з Шевченка. Уже в січні 1978 року вирішив вчинити акт самоспалення. Перед тим як зважитись на крайній крок, Гірник писав у листі до дружини: «Я ішов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест – то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест – то пережиття, тортури української нації. Мій протест – то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест – то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець». За роки радянської влади інформація про самоспалення дисидента замовчувалася і тільки після здобуття Україною незалежності правда про вчинок Олекси Гірника була оприлюднена. У 2007 році йому присвоїли звання Герой України.
83 роки тому народився Маріо Варгас Льйоса (1936), перуанський письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури (2010), якою його було відзначено за «картографію владних структур та пронизливі картини спротиву особистості, бунту і поразки». Письменник не стоїть осторонь політики – можливо, це риса всіх латиноамериканців – у 1990 році він брав участь у президентських перегонах і програв їх Альберто Фухіморі. Щоправда, тепер Льйоса вважає, що то була його помилка, і не варто було вв’язуватися. Але в політиці він все ж таки чомусь та навчився: «Влада губить уми, руйнує принципи і перетворює людей на маленьких чудовиськ», - таким був висновок письменника. Щодо літератури, то до найкращих романів письменника належать «Місто і пси», «Зелений дім», «Війна кінця світу», «Хто вбив Паломіно Молеро». Написав книгу «Гарсіа Маркес: історія одного боговбивства», а також ряд статей і есе, зібраних у книзі «Проти вітру і хвиль». «У п’ять років я навчився читати і відтоді зі мною нічого більш серйозного не відбулося. Читав я переважно пригодницьку літературу, адже тоді ще не було всіляких коміксів – діти читали тоді тексти. Але коли мені не подобався кінець, то я вигадував щось інше. З того все й почалося», - зауважує письменник в інтерв’ю. Творчість Льйоси неоднорідна. Є речі більш потужні (однією з найліпших є «Місто і пси» - надзвичайно цікава оповідь про життя і звичаї перуанського військового училища; роман спричинив свого часу справжній скандал у Лімі), і менш сильні. Втім, читати твори перуанського письменника справа завжди захоплива. Відкриваючи книгу Маріо Варгаса Льйоси, ви відправляєтесь у далеку, надзвичайно цікаву, часом небезпечну подорож. Яскраві персонажі, карколомний сюжет і плюс до всього неповторний латиноамериканський колорит – складова творів цього нобелівського лауреата. Українською мовою окремі твори Варгаса Льйоси переклали Юрій Покальчук і Анатоль Перепадя. У листопаді 2014 року, за сприяння посольства Іспанії (письменник є громадянином Іспанії, мешкає в Мадриді), Маріо Варгас Льйоса відвідав Україну, побував у Києві і Дніпрі. «Свобода неділима. Неможливо відокремити політичну свободу від економічної, соціальної, культурної… Диктатори не стихійне лихо. Для того щоб створити диктатора, потрібно чимало люду; інколи в цьому беруть участь їхні жертви. Зазвичай диктатори – це малограмотні чиновники. Саме тому в країнах, де обмежений доступ до інформації, література може стати єдиним її джерелом».
Роковини смерті:
50 років з дня смерті Дуайта Ейзенхауера (1890-1969), державного і військового діяча США, 34-го президента США (1953–1961), генерала армії. З грудня 1943 року – верховний головнокомандувач експедиційними військами союзників у Західній Європі, в 1944 головнокомандувач сил Антигітлерівської коаліції в Європі, в 1950–1952 рр. – верховний головнокомандувач збройними силами НАТО. Дуайт Ейзенхауер тридцять сім років прослужив у збройних силах. Він брав участь у Першій світовій війні у званні капітана, на початку Другої світової війни одержав генеральське звання і очолив великі стратегічні операції союзників – зокрема командував силами союзників при наступі у Східній Африці, Сицилії й Італії в 1943 році та висадці десанту у Нормандії в 1944. Після війни генерал Ейзенхауер став головнокомандувачем союзних збройних сил у Європі. Впродовж усієї військової кар’єри він залишався щирою й доброзичливою людиною, мав беззаперечний авторитет серед підлеглих. Таким знали його і всі вісім років президентства, хоча й політичні обставини в світі тоді були досить напружені: корейська війна, блокада Берліна, початок космічної ери. Віце-президентом при Ейзенхауері був Річард Ніксон, і президент переклав чи не всі поточні справи керівництва країною на нього та інших співробітників. Через це в Америці з’явився жарт: мовляв, Ейзенхауер показав, що країна може чудово обходитися і без президента.
