15 жовтня. Пам’ятні дати

Уперше Міжнародний день сільських жінок відзначили 15 жовтня 2008 року.

На сьогодні понад чверть всього населення планети становлять сільські жінки. В країнах що розвиваються, сільські жінки становлять приблизно 43% сільськогосподарської робочої сили, і на них покладена основна відповідальність за забезпечення продовольчої безпеки, бо саме вони виробляють і переробляють більшу частину продовольства.

Події дня

Цього дня, у 1926 році, постановкою сатиричної комедії драматурга Бориса Ромашова «Кінець Криворильська» відкрив свій перший театральний сезон Київський державний російський драматичний театр. Нині – Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки. Акторський склад театру на той час нараховував 36 осіб. Саме цього дня вперше актори виступали у новому приміщенні – колишньому театрі Бергоньє. В цій же будівлі, на розі вулиць Богдана Хмельницького і Пушкінської, театр існує і нині.

У цей день народилися

в Україні…

Дмитро Луценко (1921-1989), поет-пісняр, автор слів гімну столиці «Як тебе не любити, Києве мій…».

Народився в селі Березова Рудка (тепер Полтавська область). Одразу після Голодомору 1932–1933 років підлітком виїхав на Донбас, працював на шахтах, навчався в гірничопромисловому технікумі.

Від 1938 року – студент Київського гідромеліоративного інституту. Після початку Другої світової війни пішов на фронт автоматником розвідувальної роти, а згодом був літературним працівником дивізійної газети «За победу». Після тяжкої контузії 8 травня 1945 року в Східній Прусії став інвалідом 2-ї групи.

У повоєнні роки працював у редакціях різних газет. Першу збірку поезій «Дарую людям пісню» опублікував у 1962 році, після чого його прийняли у Спілку письменників України.

Cпівпрацював з композиторами Л. Ревуцьким, О. Білашем, В. Верменичем, П. Майбородою, А. Пашкевичем, І. Шамо. Разом з ними створив понад 300 пісень, серед них – «Києве мій» (який став Гімном територіальної громади міста Києва від 13 листопада 2014 року), «Фронтовики», «Сивина», «Мамина вишня», «Не шуми, калинонько», «Осіннє золото», «Україно, любов моя» та інші.

Темістокль Вірста (1923-2017), живописець, скульптор, архітектор.

Народився в родині вчителів. Провів дитинство і юність у гірському селі Вижниці на Буковині, яка тоді належала Румунії. Батько Вірсти грав на скрипці, малював аквареллю і викладав грецьку мову – останній факт, мабуть, і пояснює те, що він дав своїм синам грецькі імена: Темістокль і Арістід.

Свої перші уроки малюнку він отримав у місцевих майстрів. Після приходу Червоної Армії сім’я покинула батьківщину і переїхала в Бухарест, де Темістокль почав вивчати живопис. Продовжив навчання в Парижі, а потім – в венеціанської художньої академії. Працював вуличним художником, створював декорації для фільмів, деякий час був архітектором.

Вже у 1960-ті роки він стає відомим художником, як автор абстрактно-експресивних композицій, що відзначаються яскравим колоритом.

Персональні виставки художника проходили у мистецьких центрах світу: Парижі, Берні, Нью-Йорку, Торонто та багатьох інших містах.

Вірста казав «Я – француз, але завжди залишався українцем». Після проголошення незалежності України він не раз приїжджав на історичну батьківщину. Перша візитація відбулася у 1993-му. Тоді художник майже рік подорожував країною з музейним турне. У кожному музеї він малював декілька картин і залишав їх там на згадку.

Вірста активно підтримував українських художників. Запрошував їх до себе у Францію, де вони мали змогу жити і працювати на його віллі. Також спонсорував Вижницьку мистецьку школу.

Подивитися твори: http://mgbelmega.blogspot.com/2014/12/blog-post_71.html

 …і у світі

Фрідріх Ніцше (1844–1900), німецький філософ, поет, професор класичної філології Базельського університету.

«Філософ неприємних істин», – як він сам себе називав. «Мода» на Ніцше з’явилась вже після смерті філософа. Ним «перехворіла» вся думаюча частина Європи: від більш-менш освічених обивателів до університетських професорів. Його боготворили, він був кумиром молоді й його так само потім ненавиділи. Десятиліття у Радянському Союзі на його ім’я було накладено табу, а якщо й згадували цього німецького філософа, то обов’язково додавали ярлики: «реакційний», «проповідник волюнтаризму та ірраціоналізму», ну й, звісно, звинувачували у фашизмі. Його твори існували лише у вигляді піратських копій на чорному ринку та у спецсховах. І лише у 90-х рр. ХХ ст. роботи Ніцше знову з’явилися у бібліотеках і на книжкових полицях в Україні.

Ілля Ільф (Ілля Арнольдович Файнзільберг; 1897-1937), російський письменник-сатирик.

Чудові сатиричні книги «Дванадцять стільців» і «Золоте теля», написані у співавторстві з Євгеном Петровим, залишаються улюбленими й зараз, хоча нинішні реалії начебто зовсім інші, аніж наприкінці двадцятих років минулого століття, коли ці книги створювалися. Ілля Ільф помер сорокарічним у 1937 році – помер власною смертю, його не репресували; Євген Петров загинув в авіакатастрофі під час війни, в 1942 році.

Маріо П’юзо (1920-1999), американський письменник, критик і сценарист італійського походження.

Автор романів «Хрещений батько» (книжка стала чемпіоном серед англомовних бестселерів 70-х років), «Дурні помирають», «Сицилієць».