Викладач фізики Рішельєвського наукового ліцею Павло Віктор здобув перемогу в номінації "Вибір українців" національного конкурсу Global Teacher Prize Ukraine-2021, ставши по суті символом змін у системі освіти. Він зумів зробити знання з фізики доступними для сотень тисяч користувачів YouTube-каналу. При перегляді відеоуроків володаря «Срібної кнопки» YouTube глядачі нерідко сприймають себе як учнів фізичного класу ліцею.

Невдовзі після нагородження найвищою освітянською премією кореспонденти Укрінформу зустрілися з одеським педагогом-фізиком.

- Павле Андрійовичу, як ви обрали свій фах?

- Скажу так: у мене не було проблем із вибором професії. Батько Андрій Антонович викладав у школі фізику, а мати Варвара Юліївна – англійську мову. Я просто пішов їх стезею. Може тому, що іноді бував на уроках батька у далекому Сиктивкарі, куди його, як члена родини німців із Верхньої Сілезії, примусово вивезли у 1940-х роках. Не раз бачив і захоплювався тим, як він ставив цікаві демонстраційні експерименти. А згодом, коли сам став учителем, іноді ловив себе на думці, що роблю, наприклад, установку для демонстрації теплового розширення твердого тіла таку ж, як колись батько. Мені здається, що так більш дохідливо розкриваю тему, і таку парову машину можна зробити у себе вдома. Хоч зараз існують стандартні заводські прилади для кабінетів фізики.

Здобути вищу освіту випало вже в Одесі, куди родина повернулась аж у 1963 році. Власне, ми завжди пам’ятали, що тут наші корені. Свого часу дідусь працював у катакомбах під Шкодовою горою, прадід – рибалка з Дофінівки, батько був учнем столяра. І здобуті в юності навички пізніше пригодилися на засланні в Комі АРСР: усі меблі у нашій квартирі він зробив своїми руками. Так само виготовляв різні прилади, готуючись до уроків фізики у Сиктивкарській школі. Добре знав радіоелектроніку, навіть знімав фільми, причому – власноруч зробленою кінокамерою, яка приводилася у дію двигуном від механічної бритви. Зображення на плівках, звісно, погано видно, але збереглися: я їх оцифрував і зберігаю як пам'ять. Так що можна сказати: у батька я багато чого перейняв, і не лише з наукових захоплень…

- У вас, як випускника фізфаку Одеського університету, успішно складалася наукова кар’єра. Перспективний аспірант, далі – кандидат фізико-математичних наук, доцент, що веде курс атомної фізики. І раптом – перехід на викладацьку роботу в середній навчальний заклад. Збоку все виглядає дивним, чи не так?

- Пригадую, завідувач нашої кафедри теж дуже здивувався: «Ви розумієте, що на сходинку нижче спускаєтесь?» Але я не змінив рішення про перехід на викладання в базовій школі, яка згодом набула статусу наукового ліцею. І зараз вважаю, що був правий. Насправді я на кілька сходинок угору піднявся. Бо набув уміння не лише викладати свій курс, а й спілкуватися з ліцеїстами. Зі студентами було простіше: завершив читання курсу лекцій, вони склали іспити і перейшли до опанування іншого курсу. А з дітьми все інакше, це маленький всесвіт, у якому треба не тільки досконало фізику знати, а й уміти спілкуватись. Я це відчув ще тоді, коли мене, університетського викладача, запросили виступити в літній школі Малої академії наук України. І головне: все, що я вмію, тут стає у пригоді. Захоплення туризмом, багатоденними велосипедними експедиціями, музикою, кінозйомкою, а в останні роки – і відеозйомкою та розміщенням відеороликів у YouTube. Усе це викликає в юнацтва жваву зацікавленість. В університеті, звісно, все це я не міг реалізувати.

- Чи знайшлося практичне застосування вашій дисертації «Деякі особливості фотопровідності неоднорідних монокристалів сульфіду кадмію», присвяченій фізиці напівпровідників?

- Я б сказав так: це був якісно реалізований науковий проєкт. Праця над дисертацією і її захист показали рівень наукової підготовки, але практичного застосування технології не отримали. І це, до речі, було однією з причин мого переходу з кафедри до ліцею. Фактично й тоді не було, і досі, на жаль, в університеті бракує сучасного обладнання для реалізації ідей та проєктів науковців. Лише в тому разі, якби я був фізиком-теоретиком, мав би перспективу. Але я фізик-експериментатор…

- А що стало імпульсом до того, щоб розмістити на YouTube свій поглиблений курс фізики для спеціалізованих фізико-математичних шкіл?

- Усе почалося спонтанно більш як десять років тому, коли в навчальних закладах теж був запроваджений карантин – тоді через епідемію грипу. Деякі учні, які через хворобу залишалися вдома, попрохали мене увімкнути Skype, щоб віртуально бути присутніми на уроках. Ми якраз проходили складну тему з механіки: співудар двох тіл. Для опанування її треба знати закони збереження енергії, збереження імпульсу та інші. І я вирішив організувати для своїх учнів дистанційне навчання – через трансляцію кількох уроків у Skype. Ліцеїсти їх подивились, зробили конспекти й пізніше успішно виконали контрольні роботи. Словом, я переконався, що це працює. А потім учні, які хворіли, знову звернулися з проханням, щоб я включив трансляцію уроків. Зробивши це, я пересвідчився, що вся класна дошка в картинку не вміщається і звук – не дуже якісний.

Під час наступної епідемії я побачив, що у Вінниці організували прямі трансляції з уроків фізики. От ми в ліцеї теж подумали: а чи не зробити й нам дистанційне навчання? Поспілкувався з тодішнім директором Овідіопольського навчально-виховного комплексу Сергієм Колебошиним (зараз народний депутат України – авт.) і створили удвох програму дистанційного навчання «Osvita-online». Застосування технології відеомоста забезпечило спілкування в інтерактивному режимі між викладачами й учнями двох навчальних закладів, що сприяло кращому засвоєнню складних тем поглибленого курсу фізики.

- А як поставились до ваших експериментів дирекція й піклувальна рада ліцею?

- Підтримали ініціативу щодо трансляції моїх уроків на YouTube-каналі. Бо це, власне, відкривало можливість ліцеїстам краще опанувати поглиблений курс фізики 7-11 класів. Також вирішено було встановити у фізкабінеті дві відеокамери та професійний відеомікшер. І при вивченні в 2014 році курсу ядерної фізики я розпочав прямі трансляції з ліцею, залишаючи відеозаписи на каналі. Причому невдовзі виявилось, що серед глядачів – викладачів фізики навіть більше (Павло Андрійович усміхається), аніж учнів середніх навчальних закладів.

Водночас стало ясно, що зворотний зв’язок під час онлайн-трансляції уроку, на відміну від відеомоста, неможливий. По-перше, я не можу відповідати на запитання глядачів, бо маю вести урок, а по-друге, при спілкуванні виникає приблизно 1-хвилинна затримка…

З огляду на це, вирішив записувати уроки на жорсткий диск й одразу після запису заливати на YouTube. Упродовж кількох років виклав 720 уроків курсу з фізики на YouTube-каналі, на який підписалися 825 тисяч людей. А загальна кількість переглядів уже перевищила 40 мільйонів.

Утім, і зараз роботу не припиняю, бо ж треба учням успішно скласти тести зовнішнього незалежного тестування з фізики. І з жовтня веду відеозаписи занять з підготовки до ЗНО.

- Ліцеїсти при цьому перебувають у класі?

- Так, мені приємно, що вони проявляють інтерес. А з другого боку, коли ти сам-один здійснюєш відеозапис, це важче – не впевнено себе почуваєш і ризикуєш припуститися помилки. Спільно з учнями виходить краще, бо ми співпрацюємо. І якість роботи вища.

Пригадую, був випадок, коли я припустився помилки на уроці. Один з учнів її помітив. На наступному уроці я побудував на цій помилці нове завдання, а в подальшому ми удвох стали авторами його розв’язання. Усе це бачили учні, які були присутні на тому уроці. І пересвідчились, що я не боюсь визнати помилку і виправити її, що сприяє підтриманню атмосфери довіри між нами. Я не люблю помилятися, але не вважаю це трагедією, скоріше це – поштовх для розвитку.

- Завдяки YouTube-каналу я теж побував на кількох ваших уроках. І склалось таке враження, ніби перебував у студентській аудиторії, де всі 90 хвилин триває напружений діалог: викладач – студенти. Це ваш стиль розкриття теми уроку – через використання інтерактивних методів, які спонукають присутніх до співмислення?

- Мій урок – це серія запитань, звернених до кожного з присутніх в аудиторії. Надаючи нові знання, час від часу звертаюсь до когось із учнів безпосередньо: якщо не може відповісти, активізую зусилля присутніх до спільного пошуку. У підсумку виникає ефект співмислення, з’являються нові знання і формуються висновки.

Що стосується оцінки знань, то я ніколи не роблю цього під час уроку. Ті, до кого я звертаюсь, знають, що оцінок за їхні відповіді одразу ж не буде – виставляю їх після виконання контрольної, лабораторної роботи чи фізичного диктанту. До речі, це полегшує адаптацію наших випускників до системи оцінювання знань у вишах.

- А як ви ставитися до репетиторства, до чого спонукає багатьох учителів невисока зарплата?

- Мій відеокурс фізики безкоштовний. Так само не практикую репетиторства зі своїми учнями. Будь-хто може зайти на відеоурок мого фізичного класу – без жодних проблем. Хочу додати: я все так налаштував на своєму каналі, що й реклама під час відеоуроків не з’являється.

- В останні роки точаться дискусії з приводу того, що у школярів падає інтерес до здобуття глибоких і системних знань. Ви помічаєте такі зміни?

- Оскільки працюю в науковому ліцеї при національному університеті, не беруся точно судити про ситуацію у звичайних середніх школах. Хоч деякі зміни теж помічаю. Якщо порівняти настрої учнів, яким я викладав фізику в 1995 році, з теперішніми, можна сказати: тоді клас був більш однорідним, і зацікавленість у високому рівні знань невпинно зростала приблизно до 2005-2008 років. А після цього – почалось розшарування: частина учнів стараються, як і раніше, глибоко засвоїти зміст курсу, але чимраз більше стає тих, що не проявляють такої зацікавленості. Так виглядає – батькам приємно, що син чи дочка навчається у Рішельєвському ліцеї. От і направляють дітей до нашого закладу, бо це престижно. Але водночас хочу наголосити: є в нас дуже талановиті учні, що здобувають золоті й срібні медалі не лише на обласних чи всеукраїнських олімпіадах, а й на міжнародних. Для прикладу, недавно один із таких моїх учнів Роман Солецький став золотим призером Міжнародної фізичної олімпіади в Джок’якарті.

- Чи багато випускників ліцею продовжують освіту на фізфаку університету?

- Нема вже фізфаку в університеті ім. Іллі Мечникова, об’єднали його з механіко-математичним факультетом і зменшили обсяг підготовки спеціалістів-фізиків. Але я певен: здобуті в ліцеї знання з фізики, математики, інших предметів дають змогу нашим випускникам успішно конкурувати з ровесниками при вступі до вишів, продовжити освіту й самореалізуватися.

- Але ж фізика – своєрідна платформа технічного прогресу країни, а скорочення обсягів підготовки фахівців-фізиків може призвести до скорочення частки наукомістких технологій і погіршення стану економіки.

- Безперечно, фізика – основа технологій. У занепаді вона зараз в Україні через те, що є дуже коштовною справою – потребує новітньої апаратури, експериментального обладнання. Причому чим далі, тим складнішого. Ми його не маємо і не закупляємо, а на сірникових коробочках не можна вдосконалювати технології. Тому й виїжджають перспективні фізики з України. От, приміром, недавно один з моїх талановитих учнів Андрій Соколов переїхав невдовзі після закінчення фізфаку до Ірландії, де успішно працює в сфері розвитку наукомістких технологій.

Хочу зауважити, що вивчати загальну фізику потрібно обов'язково, бо вона формує в людей особливе мислення. На відміну від математики, де відомо, що дано і що треба визначити, у фізиці нема точно сформульованих умов завдання, яке належить розв’язати. Кожен ставить його перед собою і так чи інакше вирішує. Вміння ставити завдання – це також уміння орієнтуватися у життєвих ситуаціях. От мої уроки і вчать людей системно мислити й успішно діяти, особливо в таких сферах, як IT-технології, інжиніринг, архітектура, фінансова математика та інші. Причому як в Україні, так і за кордоном.

- У коментарях під вашими уроками на YouTube-каналі деякі користувачі висловлюють діаметрально протилежні оцінки. Як ви на це реагуєте?

- Так, є коментарі, де люди висловлюють мені вдячність за роботу. Інші після перегляду уроку задають різні питання з фізики, на які здебільшого відповідаю. Причому на деякі складні даю відповіді після підготовки. Втім, є й користувачі, що заперечують важливість фізики або твердять, що теорії Ейнштейна чи Ньютона нічого не варті тощо. Такого роду відгуки просто видаляю, бо вони можуть збити когось із недосвідчених користувачів.

- Павле Андрійовичу, а хто з великих фізиків справив на вас найбільший вплив?

- Для мене взірцем служіння науці є видатний англійський фізик-теоретик, директор з досліджень Центру теоретичної космології Кембриджського університету Стівен Гокінг. Незважаючи на тяжке захворювання, учений наполегливо працював майже до останніх днів життя. Він показав, що найголовніше в людині – це її розум, усе інше – вторинне. І щастя, коли це вторинне добре функціонує. Утім, професор Гокінг, який в останні десятиліття був своєрідним уособленням «Мозку», власним прикладом довів, що і в такому стані можна продуктивно працювати.

- Як ви оцінюєте реформування української школи, яка адаптує навчальні програми до нових викликів часу?

- Мені здається, що ідея послабити вимоги до школярів, полегшити їм життя – має як позитивну, так і негативну сторони. Давайте порівняємо вимоги до навчання в таких європейських країнах, як Голландія чи Фінляндія, та азіатських – у Японії, Сінгапурі чи Південній Кореї. Усе частіше, приміром, південнокорейські школярі стають срібними і золотими призерами міжнародних учнівських олімпіад. Бо шкільні навчальні програми країн Східної Азії передбачають здобуття якісної освіти, мотивується відповідальне ставлення школярів та їхніх батьків до навчання. Коли старшокласники в Японії чи Кореї складають іспити, схожі до нашого ЗНО, там настільки висока напруга, що навіть транспорт перестає ходити, аби створити школярам всі умови для підтвердження рівня набутих знань.

Натомість у європейських країнах, де досягнуто високого рівня добробуту, вимоги до навчання у шкільних системах дещо занижені. Оцінки першокласникам не ставлять, щоб вони не зазнали стресу, послаблено вимоги до якості знань і учнів старших класів. Чи не тому учні та випускники муніципальних освітніх закладів часто поступаються рівнем знань своїм східноазійським ровесникам. На мою думку, варто враховувати всі «за» і «проти» в організації системи освіти, щоб випускники наших шкіл і спеціалізованих навчальних закладів могли стати висококваліфікованими фахівцями, спроможними розвивати конкурентні технології та успішно самореалізуватися в житті.

Михайло Аксанюк, Одеса
Фото Ніни Ляшонок