Маніакальне прагнення Росії до геополітичного домінування останнім часом стало предметом обговорення не лише на міжнародному рівні, а й на кухнях українців. Імовірність розширення агресії Кремля проти України вийшла в топ-теми нинішньої «зими тривоги нашої».

Як на це реагувати, щоб зберегти психічне здоров’я і здатність до опору? Як правильно комунікувати інформацію про Росію та росіян, які не приховують своєї ворожості до України? На кого орієнтуватися при оцінці загроз? Скільки і «якого» Путіна має бути в українському медіапросторі?

Ці та інші запитання ми адресували соціальному психологу Олегу Покальчуку. І хоча він радить поблажливо ставитися до різних експертних оцінок, у тому числі і його власних, висловлені ним в інтерв’ю Укрінформу думки можуть стати камертоном для визначення власної позиції, а то й керівництвом до дії.

ЧИМ БІЛЬШЕ ПУБЛІЧНОГО КВИЛІННЯ, ТИМ МЕНШЕ РЕАЛЬНОГО ПЕРЕЖИВАННЯ

- Пане Олеже, українці вже протягом кількох місяців живуть в очікуванні повномасштабного вторгнення Росії, енергетичної кризи, значного підвищення тарифів, колапсу економіки і появи нових штамів коронавірусу. Як казав один із героїв саги про Гаррі Поттера, «людина не може відчувати стільки емоцій водночас – вона вибухне». На вашу думку, нинішній емоційний стан співвітчизників ближчий до нервового зриву чи до апатії?

- Емоційний стан людини ніколи не буває стабільним – така біохімічна природа переживань. З огляду на це, дуже кумедними з наукової точки зору виглядають розмаїті «індекси щастя». Але не менш дивацькими є й коментарі стосовно якоїсь тривалої всеохопної хронічної незадоволеності. Вульгарна соціологія – це як розглядати якогось прадавнього комара в бурштині: от він щойно збирався попити чиєїсь крові, й смола зафіксувала його намір. Можна тепер цю фіксацію крутити на всі боки: по-перше, красиво, по-друге – не вкусить.

Я би не говорив усерйоз у медичних термінах про переживання спільноти. Це така популярна помилка – методологію аналізу особистості множити на сорок мільйонів і з розумним виглядом прорікати щось психіатричне. Спокуса реально велика, бо люди вдень вочевидь нервуються, але більшість із них на ранок таки попускає. Особливо після свят.

Можна говорити про втому – є певні ознаки емоційного вигорання серед колишніх пасіонаріїв, але не більше того. «Анамнез» треба вести від 2014 року: безпрецедентний масовий гормональний шторм, ейфорія, фантастичні мрії й нереалістичні очікування. Ця хвиля могла б природним чином увійти у свої береги, якби не почалася війна. Це як підводний землетрус, що породжує цунамі, коли берег розносить ущент не одна хвиля, а декілька. Ми вже й до війни було звикли, а тут епідемія. 

Я назвав лише три великих чинники, а ще ж є політика. Вона в реальності далеко не всіх зачіпає так, як хотілося б самим політикам, але для багатьох це теж травмуючий фактор. Додайте до цього оберемки особистих проблем – й отримаєте постійно діючий стресогенний вплив без виразних перспектив його зменшення чи припинення.

А от реагують люди на постійно діючі подразники дуже по-різному. На це впливають вік, стать, рівень освіти і досвіду, коло спілкування – в одних випадках гормони стресу виділяються більше, вмикається режим «бий-тікай-заклякни», в інших – ситуація осмислюється раціонально і сприймається як виклик, як мотиватор до розвитку нової конкурентної стратегії.

На загал можна сказати, що чим більше публічного квиління, тим менше реального переживання, фізичної травми. Наш організм так влаштовано. Тому лайтеся на здоров’я, плачте, але щоб усе від душі – тоді через хвилину ви вже усміхнетеся!

- Вкрай тривожна тональність повідомлень закордонних ЗМІ щодо ймовірності нападу Росії на Україну напередодні Нового року дуже контрастує із заспокійливою реакцією на це українських високопосадовців на кшталт «відпочивайте спокійно, святкуйте, загрози немає». На що українцям слід орієнтуватися в контексті оцінки реальних загроз із боку Кремля?

- Тональність повідомлень преси – це як тональність курей у курнику, коли десь довкола ходить лисиця: багато дилетантського квоктання, хоча все й не безпідставно. Продовжуючи це порівняння, нагадаю, що добрий вовкодав не гавкає безупинно в глупу ніч, а кидається лише тоді, коли може дістати злодія. 

Якщо говорити про наших високопосадовців, то ліва рука не знає, що робить права, та ще й пальці гнуть по-різному. Це якщо намагатися шукати якісь конспірологічні закономірності. Але треба також розуміти, що їхні репліки намагаються узгодити ще й з поточною євроатлантичною безпековою політикою, а та, в свою чергу, переживає не найкращі часи.

Чим складніші схеми вам пропонують, тим дальші вони від реальності – хоча б тому, що у аналітиків – здебільшого лінійна логіка минулого століття, а ми живемо в гібридні часи.

Категорично не можна самозалякуватися картинками агресії-окупації в дусі Другої світової й реагувати на «точні дати» мілітарного апокаліпсису. Слід також поблажливо ставитися до експертних оцінок (у тому числі моїх) різних відставних силовиків тощо. Точно знають ситуацію лише ті, хто безпосередньо «тримає руку на пульсі» оперативної ситуації, але вони зі зрозумілих причин говорити публічно нічого не можуть. І воно в цілому світі так.

Крім того, для публічної комунікації існує політична надбудова. І скрізь у світі вона примітивніша за конкретних фахівців, але така вже природа народом обраної влади. Тому коли ви чуєте якісь малозрозумілі політичні нісенітниці, просто порівнюйте їх з такими самими – десь раціональне зерно і може знайтися.

Далебі, ми восьмий рік у війні, якщо хтось забув. У неї були, є і будуть різні фази. Хочете якось зменшити ризики «гарячої фази»? Підписуйте армійський контракт. Територіальна оборона потроху стає «на ноги». Рух опору, врешті-решт, розвивається. Купіть мисливську зброю. Тобто є безліч точок прикладання в сфері зміцнення національної безпеки. З якихось медично-пацифістських причин не можете цього зробити? То обмежте свої панічні викиди межами туалету.

У СТРАТЕГІЯХ ВИЖИВАННЯ ПРОПАГАНДА, НАВІТЬ СВОЯ, – ЦЕ ОСТАННЄ, НА ЩО ТРЕБА ОРІЄНТУВАТИСЯ

- Якою має бути комунікація української влади щодо військової загрози з боку Росії, аби зберегти баланс між підтриманням в людях готовності до захисту країни і збереженням їхнього нормального психологічного самопочуття?

- Тут є кілька завдань. Перше – продуктивна міжсекторальна співпраця в сфері національної безпеки. В 2014 році вона взагалі була ніяка, зараз справи кращі, але далекі від досконалості. Але принаймні у всіх гравців є розуміння у потребі такої співпраці, хоча корпоративні інтереси нікуди не ділися.

Друге – треба розуміти, що в наші часи не буває ефективної тотальної мобілізації. Треба працювати лише з тими групами населення, які дійсно виявляють волю до спротиву. Відтак пасивно-перелякана частина, дивлячись на такий рух, бачитиме, що захищатися є кому.

Але для ефективного цивільно-військового партнерства повинна бути сучасна законодавча база, своєрідний «Патріотичний акт», як було у США після 9/11. Ну, й влада повинна довіряти народу, принаймні тій його частині, яка хоче захищати свою країну. Тут українська ситуація традиційно прикра. «Партнерство» означає дійсно партнерство, а не милостивий дозвіл поговорити крізь зуби у передпокої, бо ви можете їм паркет забруднити своїми берцями.

Комунікація влади – це складова пропаганди. Коли вона є, всі з неї глузують, бо примітивна. Але вона мусить охопити якнайширші верстви, тут не до мудрування. Коли її нема – кричать: «Гвалт! Програємо інформаційну війну!».

Однак у стратегіях виживання пропаганда, навіть своя, – це останнє, на що треба орієнтуватися.

- В інтерв’ю Укрінформу напередодні президентських виборів 2019 року ви казали про попередню владу, що у ній немає людей, які можуть у певний момент виступати від імені влади і яким люди віритимуть. А хто з представників нинішньої, на вашу думку, викликає найбільшу довіру в людей?

- Довіра до слів – це на рівні дитячого сприйняття «подобається – не подобається». Я не називав би такий примітивний алгоритм «цяця-кака» довірою, але вже як є.

На мою думку, довіра – це готовність кредитування іншого в реалістичному очікуванні повернення кредиту з відсотками. От як віра у преференції загробного життя. Аврамічні, і не тільки, релігії чітко прописують, що і як треба віддавати, щоб потрапити на тому світі в пристойне місце.

Загалом кожні вибори показують, як ця довіра розподіляється: у перший рік вона висока, що б обранець не чудив, у наступний – традиційно падає, також безвідносно до конкретних дій.

Думаю, більш точно настрої відображає довіра до тих чи інших інституцій, а вже хто їх очолює – справа другорядна. Я, на щастя, не політолог, тому маю привілей довірливо реагувати лише на тих представників влади, дії яких мені зрозумілі. Для мене і мого ближчого оточення зараз це дві особи – міністр оборони і головнокомандувач. 

ПОЛОХЛИВІ ЛЮДИ – ПРОБЛЕМА ДЛЯ ВСІХ, А НАСАМПЕРЕД – ДЛЯ САМИХ СЕБЕ

- Столична влада радить киянам готувати «тривожні валізи» на випадок військового вторгнення. Водночас, згідно з грудневим опитуванням соціологічної групи «Рейтинг», українці більше бояться підвищення тарифів, економічної кризи, загострення ситуації з коронавірусом, аніж нового загострення війни на сході. На вашу думку, такі дані свідчать про погану поінформованість чи особливості нашого менталітету?

- Страх – це комплексне явище, сума різних емоцій. Людина може боятися глобальних явищ, але коли вона виходить на вулицю в ожеледь, то з великою ймовірністю можна сказати, що вона більше боїться впасти і зламати ногу. Втім, якщо вона при цьому продовжує боятися виключно глобальних явищ, то точно впаде.

Люди люблять боятися, хоч що б вони там казали в опитуваннях. Інакше не існувало б дитячих страшилок і мегапопулярних художніх творів про різні жахіття – згадаймо Стівена Кінга чи Говарда Лавкрафта.

А наведений рейтинг – не якийсь специфічно український феномен: розподіл пріоритетів, за винятком пасіонарних історичних моментів, завжди хилиться в матеріалістичний бік.

- Чи є у нас попит на інформацію про реальний стан справ, а не заспокійливу психотерапію?

- Такої опції, як реальний стан справ, у реальності не існує. Кожен розповідає історії так, щоб бути героєм, а всіх інших виставити негідниками. Крім того, «біг дата» не несуть у собі емоційної складової, а це ж нудно.

Ризикну сказати, що війна – це така сама форма соціального життя, як і всі інші. Людство в основному займається тим, що воює. Через штучно підкреслену неприродність війни ми трагічно сприймаємо жертви на фронті, але цілковито байдужі до жертв на автошляхах.

З точки зору посилення національної безпеки добре, що люди не ставлять страх війни в пріоритет. Полохливі люди – проблема для всіх, а насамперед – для самих себе.

А столична влада у випадку «валіз» не сказала нічого такого, що б ми вже не чули за попередні роки. Хоча досвід показує, що розумними порадами такого рівня мало хто користується. Розумні люди вже давно дійшли до цього своїм розумом і знають, чого й скільки їм треба, а решта – і в останню хвилину будуть думати: «А отам я ще бурячки посаджу».

ПУТІНУ ДУЖЕ ДАЛЕКО ДО ТАКИХ МАСШТАБНИХ САМОДУРІВ, ЯК ПЕТРО I ЧИ ЄКАТЕРИНА II

- Частині українців подобається, коли президента Росії, який наразі тримає в напрузі півсвіту, висміюють і зображують недолугим стариганом. Інша частина, навпаки, застерігає від недооцінки нашого головного ворога. Скільки і «якого» Путіна має бути в українському медіапросторі?

- Я немов би належу до тих, хто б застерігав від недооцінки. Але ми говоримо про публічну комунікацію.

Масове висміювання противника – це нормальна форма психологічного самозахисту, тут головне – не повірити самим, що шарж є задокументованою реальністю.

Путін у контексті історичних постатей навіть російської історії – достатньо нудна, пересічна особистість. Йому дуже далеко до таких масштабних самодурів, як Петро І чи Єкатерина ІІ.

Можливо, він бачить себе Іваном ІІІ, але мені він радше виглядає як нездалий правнук Петра – аферист Павєл І з його фантасмагоричним Індійським походом. Ну, й смерть у результаті змови, а потім, за свідченням Гавриїла Державіна, всенародна радість – теж цілком імовірний сценарій.

Але Путін – це лише маленька частина російської політичної реальності. Він нагорі тільки тому, що уособлює низку групових інтересів «кооперативу «Озеро» і захищає їх. Ми його зображаємо якимось азійським царем чи вождем, але він навіть не Каддафі чи Хусейн. Як особистість він нецікавий. Кадиров – і той колоритніший, а, може, десь і впливовіший.

- Як правильно слід комунікувати інформацію про Росію та росіян, які не приховують своєї ненависті до нас, а деякі їхні політики закликали бомбардувати Україну в новорічну ніч?

- У ставленні до Росії можна мати за взірець модель Ізраїлю, який створився у ворожому оточенні і так собі й живе, періодично і кваліфіковано даючи здачі надто завзятим сусідам. Ніколи у нас з російського боку нічого доброго не було, і потроху стає ще гірше. Культура? Путінська Росія має до неї таке ж відношення, як теперішні єгиптяни до пірамід чи зубожілі греки до Гомера.

Та путінці хоча б прямі й зрозумілі. А російські ліберали – ще огидніші, й це буде наступна наша проблема колись.

Нормальна інформаційна політика висловлена в старому гаслі Миколи Хвильового, дарма, що той був комуністом: «Геть від Москви!». 

РАДЯНСЬКА МАТРИЦЯ МОЖЕ ВЛІЗТИ ТІЛЬКИ В РАДЯНСЬКУ ГОЛОВУ, АЛЕ ЇХ ДЕМОГРАФІЧНО СТАЄ МЕНШЕ

- Дипломати кажуть, що поведінка Росії відповідає madman strategy, стратегії безумця, коли партнеру демонструють шаленство і готовність іти на будь-що, аби добитися поступливості. На вашу думку, Путін у змозі контролювати своє «безумство» чи його одержимість ідеєю російського імперства може взяти гору над здоровим глуздом і розрахунком?

- Це у нас така форма самозахисту – пояснювати дії ворога маніакальністю. В реальності російська політика – навпаки, є абсолютно раціональною з точки зору власних інтересів. Проблема лише в ціні питання. Якщо позбутися якихось «гуманістичних окулярів», які змушують шукати геополітичні відповіді там, де їх у принципі ніколи не було, перестати вестися на різні «глибокі занепокоєності», то все дуже просто. У крокодила з очей течуть не сльози, а слина. Будете близько роздивлятися, з небезпечної відстані – зжере і знову заплаче.

А дипломати на те й дипломати, щоб висловлюватися культурно, що не означає правдиво.

Росія – територіально велика країна, але політично вона – не ключовий гравець у світі. Всі її зусилля спрямовані на те, щоб повернути цей комуністичний, а ще краще – імперський статус. Але потяг давно пішов. Нам не треба сприймати світ як глобус Росії/України. Наші інтереси лежать в євроатлантичній площині, хоча не цілком збігаються, як ми бачимо, наприклад, по східноєвропейських країнах Вишеградської групи.

Побачимо, до речі, як буде розгортатися інтервенція в Казахстан. Це не Афганістан, звісно, але точно не Білорусь.

- Росія продовжує нав’язувати Україні не лише безпековий порядок денний, а й історичний та культурний, весь час намагаючись «насунути нам на очі» радянсько-путінську світоглядну матрицю. Чи вистачить українцям сил протистояти цьому на тлі нової військової загрози і свідомого чи ні сприяння цьому певних всеукраїнських телеканалів?

- Я не переживав би через цю матрицю. Як казав незабутній Іван Степанович Плющ: «Вони хотять впіхнуть нєвпіхуємоє». Радянська матриця може влізти тільки в радянську голову, але їх суто демографічно дедалі менше. Не кажучи про те, що класичний «совок» у голові тільки у частки старших людей. Те, що ми зараз називаємо «совком» у побуті, – це звичайна шлунково-кишкова філософія дрібних хабарників. Воно не ідеологічне.

Можна було б сказати, що є проблема з молоддю, але це стосується лише окупованих територій. Пропаганда, як і виховання, потребує семантично і поведінково однорідного середовища. Там матриця «заходить», ми це покоління втратили. У решті випадків на таке ведуться або якісь чудернацькі недолюблені персонажі з неправильними щелепами і космічного розміру амбіціями, або бажаючі потролити батьків і ровесників.

Але ця вся «лівизна», «мишебратство» швидко минають або з віком, або з припиненням фінансування. Я не бачу тут проблеми. Доки людина не порушує Конституцію та Кримінальний кодекс, вона має право нести будь-яку пургу – ми ж не Росія, врешті-решт. 

МИ ДУЖЕ ПОЕТИЧНА НАЦІЯ, АЛЕ ЧИМ МЕНШЕ ПОЕЗІЇ В ДЕРЖАВОТВОРЕННІ, ТИМ КРАЩЕ

- Якою, на вашу думку, має бути зараз головна національна ідея українців – виживання і збереження держави чи розвиток і рух уперед попри всі виклики і загрози, бо інакше ми не встоїмо?

- У нас багато штатних фахівців з національної ідеї, тож тут мені реально важко сказати щось величне.

З точки зору групової поведінки, об’єднуючим фактором є взаємовигідна кооперація.

Проблема ідеології в тому, що на етапі державотворення вона створює вертикальну ієрархію, і досить швидко конфлікти в цій вертикалі поглинають і нівелюють горизонтальний розвиток. У результаті дії ідеологічної держави заперечують те, з чого вона починалася.

У вашому питанні закладено конфлікт, який, власне, є продуктом «вертикалі». Держава – це просто інструмент для людей. Але, ясна річ, вона завжди хоче надутися до таких розмірів, щоб заступити собою сонце. Електоральна демократія, якою б кепською вона не була, ці понти періодично здуває. Однак нормальні вибори – це лише запобіжний клапан, але не розвиток.

Звісно, розвиток і рух є пріоритетами. Гасло «держава понад усе» та інші подібні – добрі, коли ти ще борешся за державу і віддаєш усе для цієї боротьби. А коли держава відбулася, справедливо очікувати від неї вдячності. Якщо її немає, значить, у якийсь момент ідеалісти були запаморочені близькістю світлого майбутнього, і, м’яко кажучи, програли це майбутнє цинічним прагматикам.

Ми, звісно, дуже поетична нація, але чим менше поезії буде в державотворенні, тим краще.

- У «новорічному зверненні до нації» на Фейсбук-сторінці одного політичного психолога прочитала його прогноз, що 2022-й буде не те щоб роком зла, а роком розчарування в ілюзіях і набуття сили тими, хто зможе це зробити. Яких ілюзій українцям, на вашу думку, слід позбутися в першу чергу?

- Класичний набір поведінкових стереотипів є в новелі Остапа Вишні «Чукрен»: «Якби ж знаття? Забув. Спізнивсь. Якось то воно буде! Я так і знав».

А от щодо ілюзій…

Позбудьтеся геополітичних ілюзій як про Росію, так і про ЄС і США. Це не пуп Землі й навіть не нижче. Три чверті населення Землі взагалі живуть за іншими звичаями, купіть нормальний глобус.

Корупція не може викорінитися, вона може легалізуватися або зменшитися до некритичного розміру завдяки зусиллям інших корупціонерів-конкурентів. І це зменшення особисто вам теж нічого не дасть і не забере, якщо ви не олігарх.

Від «перестановок ліжок» у парламенті нічого не зміниться. І доброго царя ви теж ніколи не оберете.

Путін не нападе, він уже напав.

ЛГБТ не буде викрадати ваших дітей. Їм і своїх нахіба не треба.

Вакцинація не врятує вас від світової змови. Відсутність вакцинації – теж не врятує.

Реальні права не можна успадкувати, їх треба заслужити. Коли ви чогось від когось вимагаєте, спитайте себе, чим і скільки ви за це згідні заплатити.

Надія Юрченко, Київ