25 лютого. Пам’ятні дати

Леся Українка – без перебільшення одна з найвизначніших постатей в історії української літератури. По собі вона залишила великий літературний доробок – вражаючі поетичні поеми, прозові твори, вірші, публіцистичні статті, а також неперевершені переклади світової класики.

Народилася Лариса Косач, саме таким є справжнє ім’я Лесі Українки, 25 лютого 1871 року в місті Новограді-Волинському. Батько її – Петро Косач, був службовцем, мати – Ольга Драгоманова-Косач – письменницею, яка публікувалася під псевдонімом Олена Пчілка.

У будинку Косачів часто збиралися письменники, художники й музиканти, влаштовувалися мистецькі вечори й домашні концерти. Великий вплив на духовний розвиток Лесі Українки мав дядько Михайло Драгоманов, відомий громадський і культурний діяч.

Свій перший вірш – «Надія» – Леся написала дев’ятирічною дівчинкою. Сталося це під враженням від арешту й заслання до Сибіру рідної тітки, Олени Косач, яка належала до київського гуртка «бунтарів». А вже у тринадцять років Ларису Косач почали друкувати. У 1884 році, у Львові, в журналі «Зоря» опублікували два вірші («Конвалія» і «Сафо»), під якими вперше з’явилось ім’я – Леся Українка. На початку 1893 року у Львові виходить перша збірка поезій поетеси – «На крилах пісень».

Ще в дитячі роки Леся захворіла на туберкульоз, з яким вона боролась усе життя. Хвороба спричинила до того, що дівчинка не ходила до школи, однак завдяки матері, а також Михайлу Драгоманову, вона дістала глибоку і різнобічну освіту. Письменниця знала 11 мов, вітчизняну і світову літературу, історію, філософію.

Побувавши 1891-го року на Галичині, а згодом і на Буковині, Леся познайомилася з багатьма визначними діячами Західної України: Іваном Франком, Михайлом Павликом, Ольгою Кобилянською, Василем Стефаником, Осипом Маковеєм, Наталією Кобринською.

За свої погляди і творчість поетеса перебувала під негласним наглядом поліції, і цензура не раз забороняла її твори. Більшість своїх робіт вона публікувала за кордоном Російської імперії – Берліні, Дрездені, Празі, Відні.

Все життя Леся Українка була вимушена лікуватися, проходити через болючі медичні процедури, а окрім цього шукати для життя місця, що уповільнювали б розвиток хвороби.

Останні роки Леся Українка жила в Грузії та Єгипті. Разом із чоловіком Климентом Квіткою вона працювала над зібранням фольклору та власними драмами.

Але хвороба невблаганно прогресувала. На початку липня 1913 року Лесин стан різко погіршився. А 1 серпня 1913 року в грузинському місті Сурамі Леся Українка померла. Її похорони відбулися через кілька днів у Києві на Байковому кладовищі.

Події дня:

Цього дня, у 1918 році, на засіданні Малої Ради, Тризуб був затверджений державним гербом Української Народної Республіки.

Своє рішення Рада обгрунтувала тим, що це є знак Київської Держави часів Володимира Святого. Проте, історія українського герба почалась ще задовго до правління Володимира. Одне з перших зображень тризуба на наших теренах зафіксоване на знахідках періоду Трипільської культури IV-III тис. до н. е. Згодом його почали активно використовувати пращури сучасних українців. Археологічні розвідки на Полтавщині та Київщині підтверджують, що на землях Центральної України тризуб був відомий як символ влади, знак родових старійшин або племінних вождів у VI-VIII ст. В період розквіту Київської Русі, у X-XIII ст., зображення тризуба було поширене на великій території – від Криму до Новгорода, від Кавказу до Франції та Швеції, адже карбувався він на всьому: від печаток та монет до цеглин, з яких будувались храми та церкви. Так, зображення тризуба було знайдено на цеглинах Десятинної церкви у Києві. Однак, починаючи від розпаду Київської Русі і аж до ХХ століття тризуби майже не використовувались. Іноді вони зустрічалися в геральдиці міст, на родових гербах чи у книгах. Деякі гетьмани, зокрема Хмельницький та Мазепа, розміщували на своїх родових гербах хрести чи якорі, стилізовані під тризуб.

Під час Української революції, за пропозицією Михайла Грушевського, тризуб був прийнятий як Великий і Малий державний Герб УНР. Автором проекту тодішнього герба став Василь Кричевський. В наші часи конкурс щодо створення проекту Державного герба України, відповідно до Постанови Верховної Ради, був оголошений 24 червня 1991 року (тобто ще за існування СРСР). Під егідою Комісії з питань культури і духовного відродження ВР було створено робочу групу–журі з народних обранців, істориків, мистецтвознавців, музейників. 4 жовтня 1991 року експертна група підбила підсумки конкурсу. Для участі в ньому надійшло понад 200 робіт (усі вони тепер зберігаються в Центральному державному архіві органів центральної влади та управління). Важливо, що 192 з них містили зображення тризуба у різних контекстах. Переміг у конкурсі проект історика–геральдиста Андрія Гречила та художника Івана Турецького. Зрештою, 19 лютого 1992 року, Верховна Рада затвердила тризуб як Малий герб України, вважаючи його головним елементом великого Державного герба.

День пам’яті Ярослава Дашкевича (1926-2010), українського історика, археографа, доктора історичних наук, керівника Львівського відділу Інституту української археографії та джерелознавства НАН України, знаного громадського діяча.

У науковому доробку вченого понад 1600 наукових праць з української історіографії, джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін, сходознавства, українсько–вірменських, українсько–турецьких, українсько–єврейських відносин тощо. Народився Ярослав Дашкевич у Львові. Походив зі шляхетської родини Корибут–Дашкевичів. Батько – Роман Дашкевич, генерал–хорунжий армії УНР, адвокат, керівник спортивно–патріотичних товариств у міжвоєнній Західній Україні. У 1943–му емігрував до Австрії. Мати – Олена Степанів, легендарна хорунжа УСС, четар УГА, учителька гімназії та діячка «Рідної школи» в міжвоєнне двадцятиліття, згодом доцент Львівського університету. У 1944–му закінчив академічну гімназію, рік навчався у Львівському медичному інституті, вищу освіту здобув на філологічному факультеті Львівського державного університету імені Івана Франка за спеціальністю «Українська мова і література». У грудні 1949 року Ярослава Дашкевича заарештувало МДБ, засуджений на 10 років позбавлення волі. Після звільнення у 1956 – часто залишався без роботи (за період до 1990 року – 13 років вимушеного безробіття). Був одружений із Людмилою Шереметьєвою–Дашкевич (1946–2005), відомою дисиденткою, соратницею В’ячеслава Чорновола. Кандидатську дисертацію «Армянские колонии на Украине в источниках и литературе XV–XIX веков: (Историографический очерк)» довелося захищати в Інституті історії АН Вірменської РСР у Єревані. Дашкевич став відомим у світі україністом, знавцем історії Сходу. У 1990 році очолив Львівське відділення Археографічної комісії АН України, на основі якої у 1992 було утворене Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського АН України. «Ярослав Романович був чимось більшим, ніж просто людиною, яка передає свій багатющий досвід, – згадував згодом найактивніший послідовник Дашкевича у Києві історик Ярослав Федорук. – За двадцять років нашої співпраці, починаючи з 1990 року, він пробуджував у нас відповідальність перед історичним джерелом, безкомпромісність у правді та любов до України». Мирон Капраль, доктор історичних наук, зазначав, що Дашкевич «не терпів графоманів, міфотворців та непрофесіоналів від історії».

Цього дня народилися

в Україні…

Лесь Курбас (Олександр-Зенон Степанович; 1887–1937), режисер, актор, реформатор українського театру.

 Курбас був наступним, хто прийшов на зміну «корифеям», засновникам українського театру – родині Тобілевичів (Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський) з їхнім ухилом і акцентом на національне, українське. Він став реформатором українського театру, відмовившись від «шароварщини» й створивши театр європейського рівня. До Курбаса, дивлячись українські вистави, можна було або сміятись (часом гомерично реготати), або плакати (ридати; згадати хоча б «Безталанну»). І все. Інших емоцій, чи приміром якихось більш-менш глибоких рефлексій годі було очікувати. Важко навіть уявити, скільки він устиг за свої 50 років. І скільки б ще зробив, якби не поліг від чекістської кулі у карельському Сандармосі.

Курбас уперше на українській сцені поставив вистави «У пущі» Лесі Українки, «Цар Едіп» Софокла (обидві – 1918), «Макбет» В. Шекспіра (1920), «Народний Малахій» (1928), «Мина Мазайло», (1929) «Маклена Граса» (1933); сам грав, перекладав з німецької (переважно драми), навчав (і вивчив) цілу плеяду «березольців». Ірина Іванівна Стешенко, корифей українського перекладацького цеху, онука Михайла Старицького, яка починала свій мистецький шлях у театрі Курбаса, згадувала, як уперше побачила його в 1916 році на сцені. Він грав Хлєстакова в театрі Миколи Садовського. Враження у неї склалося дивне: протягом вистави вона жодного разу навіть не усміхнулася. «Ревізор» йшов українською (чорносотенна преса здійняла галас – «пьеса великого русского… на малорусском наречии» – чортзнащо!); в театрі Ірина була разом із батьком.

Як згадує Стешенко, «у виставі було багато смішного – чиновники, гармидер з купцями, Бобчинський та Добчинський», але вона стежила виключно за Садовським у ролі Городничого та за новим актором, котрий грав Хлєстакова. Грав він якось дивно, надто серйозно, не за штампом вертихвоста й джигуна. Потім вона перечитала Гоголя, його листи, й зрозуміла, що Курбас – випадково? – запропонував абсолютно нове й несподіване тлумачення цієї ролі, до того ж зовсім не безпідставне. Зала реагувала по-різному. Ірина Стешенко тоді вважала, що овації, які Курбас одержав у фіналі, перебільшені. Натомість її батько, Іван Матвійович Стешенко, людина високоосвічена, був іншої думки. «Ти ще дурна, Орько, і нічого не тямиш, – казав він. – То взагалі не така вже й весела комедія, цей «Ревізор». Провінційному акторові вигідно зробити з нього водевіль: от і шпарять, наче в оперетці. А цей галичанин грає дуже дотепно… І взагалі гарний актор – ставний, вродливий, спритний. От тільки мова…» Мова у Курбаса й справді була трохи «не наша», не наддніпрянська: виразний галицький акцент надавав його Хлєстакову чужинського звучання, він був ніби з іншої країни. В цьому, вважав батько, теж був свій сенс», – пише Ірина Стешенко.

Олекса Повстенко (1902-1973), український архітектор, мистецтвознавець.

У 1918-1920 роках – козак 6-ї Запорізької дивізії Армії УНР. Випускник Харківського інженерно-будівельного інституту (згодом був там доцентом); у 1930-х рр. – архітектор Наркомосу УСРР, у 1939–1941 рр. – член наукової ради Софійського архітектурно-історичного музею в Києві; у період німецької окупації Києва (1941–1943) – директор музею. За спогадами сучасників, у 1941 році врятував Софійський собор від запланованого радянським керівництвом знищення (переконав військовослужбовця, якому було доручено мінування собору, повернути назад машину з вибухівкою). У 1944 емігрував до Словаччини, пізніше – до Німеччини, де перебував у таборі для переміщених осіб у м. Ауґсбурґ; у 1949 переїхав до США, де жив до кінця життя; працював у приватній архітектурній фірмі. З 1959 року – архітектор-проектувальник архітектурної майстерні Капітолію у Вашингтоні. Помер у м. Вашингтон, похований на українському православному кладовищі у м. Саут-Баунд-Брук (штат Нью-Джерсі). Йому належать наукові та науково-популярні праці з історії архітектури Києва та України: «Київ. Альбом архітектурних пам’яток» (1946), «Наш Київ святий» (1946), «Історичні плани Києва» (1947), «Історія українського мистецтва» (1948), «Катедра Св. Софії у Києві» (1954).

Павло Вірський (1905-1975), український балетмейстер.

Славетний майстер танцю, який на основі автентичного танцю створив новий виконавський жанр – народної сценічної хореографії. Організатор Ансамблю народного танцю України (1937; з 1955 року – керівник). За два десятиліття (1955-1975), протягом яких Павло Вірський очолював ансамбль, колектив завдяки надзвичайно високій майстерності, артистизму, глибокій народності, темпераменту, вишуканості костюмів підкорив найвибагливішу світову публіку. Після гастролей французькі газети, наприклад, із захопленням констатували: «Такої феєрії фарб, ритму, красивих облич Париж ще не бачив!» Князь Монако Альберт, міцно тиснучи після тріумфального концерту руку Павлові Вірському, зауважив: «Якщо у вашого народу така висока культура, він упорається з будь-якими проблемами і труднощами». З 1977 року Національний заслужений академічний ансамбль танцю України носить ім'я Павла Вірського.

…і в світі

Карло Ґольдоні (1707-1793), італійський драматург, реформатор театру в епоху Просвітництва.

Першою комедією, що відразу зробила йому гучне ім'я, стала комедія «Світська людина» (L'Uomo di Mondo), за якою послідували: «Мот» (Il Prodigo), «Банкрутство» (Il Fallimento), «Брехун» (L'Impostore) та ін. Протягом одного року він написав для венеціанської публіки шістнадцять триактних п'єс.

У 1761 р. Гольдоні назавжди залишив свою батьківщину, щоб оселитися в Парижі. За два роки він написав там 24 п'єси, яким сам автор надавав так мало значення, що майже не бував на їх прем'єрах, проте тим охочіше він відвідував французький театр, де дедалі більше зростало його захоплення Мольєром (Гольдоні так і називають- «італійським Мольєром»). «Маски» Гольдоні замінив реальними особами, вихопленими просто із життя. Грубу, імпровізовану арлекінаду він замінив тонким і серйозним «жанром», у якому головне – зображення дійових осіб, їх смішних сторін, слабкостей та недоліків.

Літературна спадщина Гольдоні – понад 200 п'єс.

П'єр-Огюст Ренуар (1841-1919), французький художник.

У 1844 Ренуари перебралися з Ліможа в Париж, де підлітком Огюст влаштувався у церковний хор при великому соборі Сен-Есташ. У нього виявився настільки чудовий голос, що регент хору Шарль Гуно намагався переконати батьків хлопчика віддати його учитися музиці і співу. Однак, крім цього, у Огюста проявилися художні здібності. Бідність родини спонукала хлопця в 13 років допомагати їй, влаштувавшись до майстра, у якого навчився розписувати порцелянові тарілки квітами. До 19 років Огюст піднявся до підмайстра, який розмальовував ширми, завіси, шафи. Вечорами Огюст відвідував школу живопису, відсутність доброї освіти компенсував копіюванням картин Лувра, які теж продавав.

Ренуар вперше пізнав смак успіху в 1864 р., коли одна з його картин пройшла суворий відбір і була виставлена на Паризькому Салоні, щорічній державній художній виставці. Проте, декілька інших картин Ренуара відбір прискіпливої комісії не пройшли. І ображений художник почав виставляти свої картини в так званому «Салоні невизнаних».

Близько 1892 року почав страждати від ревматичного артриту, а 1907 р. переїхав ближче до середземноморського узбережжя. Особисте щастя і професійний успіх Ренуара були затьмарені його хворобою. Після нападу паралічу, що стався в 1912 році, Ренуар був прикутий до інвалідного крісла, однак продовжував писати: доглядальниця вкладала пензля йому між пальців. В останні роки життя Ренуар здобув славу і загальне визнання. В 1917 р., коли його «Парасольки» були виставлені у Лондонській Національній галереї, сотні британських художників і прихильників живопису надіслали йому вітання.

Енріко Карузо (1873-1921), італійський оперний співак, тенор.

Енріко Карузо народився в Неаполі. Популярність прийшла до нього в 1897 році, коли він виконав в Палермо партію Енцо («Джоконда» Понк'єллі). У 1900 році він вперше виступив на сцені міланського театру Ла Скала (Неморіно в «Любовному напої» Доніцетті); в 1902 році дебютував у лондонському театрі Ковент-Гарден (Герцог у «Ріголетто» Верді). Найбільша слава пов'язана з нью-йоркським театром Метрополітен-опера, провідним солістом якого він був з 1903 по 1920 роки. Карузо багато записувався – одним з перших серед оперних співаків зафіксував основну частину свого репертуару на грамофонних платівках. Мав голос неповторного тембру, з рівним успіхом виконував партії ліричного і драматичного плану.