Юрій Липа. Йому зазирала в очі смерть

У пантеоні визначних теоретиків українського державотворення він - одна з найяскравіших зірок. Раз у раз перечитую вигартуване у боротьбі “Призначення”:

“Коли прийшла пора і ти дозрів / У муках днів, у боротьбі з собою, / Як образ берегів в імлі, на морі, - / В одній хвилині з’явиться тобі / Твоє призначення земне і зміст. / То лиш приходить раз, але назавжди. / Не стерти образу цього тобі, / Ти не втечеш, дивись вперед - і знай: / Одно тобі зосталось тільки: жити ним, / І сповнитися ним, воно - від Бога. / Як же ж не вчув призначення свого, - / Ти ще не жив, і ще не вартий вмерти”.

Мені невтямки, чому Юрія Липу не вивчають у старших класах українських загальноосвітніх шкіл? Тим часом, дослідники (Володимир Мороз) з’ясували: навіть у період німецької (!) окупації, відповідно до “Тимчасових вказівок для виховання і вишколу молоді в організації молоді”, до списку додаткової літератури для ІІ (вищого) ступеня вишколу середньошкільників входили твори Юрія Липи, а саме: “Призначення України”, “Розподіл Росії” та “Бій за українську літературу”.

Найповніше ідейно-філософські погляди самобутнього мислителя розкрилися в його “всеукраїнській історіософічній трилогії” - “Призначення України” (1938; 57 сторінок густого машинопису), “Чорноморська доктрина” (1940) та “Розподіл Росії” (1941). Хоча дехто із особливо прискіпливих фахівців стверджує: слід говорити про пенталогію, бо задля повноти картини слід додавати ще дві малознайомі авторські розвідки - “Панування, труд і лад” та “Russland und seine geopolitischen Moglichkeiten” (“Росія та її геополітичні можливості”), видані у 1940 р. Сторінки тут рясніють футурологічними прогнозами, зокрема, обов’язкове розчленування Росії було Юрієм Липою передбачено в творі “Призначення України", бо вже тоді есересерія почала реалізовувати свою жахливу імперіалістично-комуністичну концепцію.

Уявляєте, більш як 80 років тому жив візіонер, котрий ставив питання руба - “Росія та її геополітичні можливості”. І тим політологом був не Збігнев Бжезинський, чий бестселер “Великий провал: народження та смерть комунізму у ХХ столітті” був написаний у 1988 р., не Олександр Солженіцин із його художньо-документальним багатотомним дослідженням “Архіпелаг ГУЛАГ” (1973-1975), а наш земляк Юрій Липа. Сьогодні кожна з його праць - наче діамант, надісланий сучасникам із минулого: що не думка, то актуалізація рішень… У цих візіонерських розвідках наш земляк виступав далекоглядним теоретиком новітньої української геополітики.

Скажімо, навіть у першій частині трилогії -  “Призначення України” - автор чітко визначав пріоритети та окреслював окремий геополітичний шлях України:

“Так, і Рим, і Візантія є в традиції українських генеральних ідей. Але це не значить, що за прихильністю до Візантії укривалась прихильність до Москви, а за прихильністю до Риму - до Варшави”. - Далі - більше, а як по-сучасному лунає: “Міти про православне братання українців з москалями є того самого порядку, що недавні легенди “пролетарського братання”.

***

22 квітня (5 травня) 1900 р. на Близьких Млинах у будинку №13 по вулиці Юріївській в Одесі світ побачив майбутній поет, публіцист, лікар, автор української геополітичної концепції Юрій Іванович Липа. Щодо дати його народження існує кілька версій — це і 6 травня (Петро Кіндратович), і 24 квітня (7 травня) 1900 р.

Батько - Іван Левкович Липа (1865-1923) був видатним українським письменником, лікарем, котрий боровся за самостійність України, як комісар Одеси від Центральної Ради, потім (двічі) - як міністр культів і віросповідань Директорії УНР, котрий склав проєкт її першої Конституції, затим – як міністр народного здоров’я уряду УНР в екзилі та голова президії Ради Республіки у вигнанні (1921).

Із біологічним батьківством І. Л. Липи справа, як-то кажуть, теж туманна. Бо офіційно в Покровській церкві 1-го Благочинницького округу Одеси із сільською вчителькою Марією Григорівною Шепель-Шепеленко Іван Левкович одружився тільки 23 січня 1904 р. Бучної вечірки з цієї нагоди не влаштовували, на тому наполіг молодий. Як і на тому, щоб місцевий протоієрей Мелетій Аркадійович Шаравський обряд вінчання провів українською мовою.… І це в Одесі, Карле! Тим фактом Іван Липа пишався все життя. Таким самим патріотом він у подальшому плекав і свого сина. Цікаво, що про о. Мелетія Шаравського пізніше, у 1938 р., в автобіографічній повісті “Срібний герб” напише Корній Чуковський. Одначе, то зовсім інша історія.

***

“Свого сина”? Більшість джерел наполягає: справжнє ім’я та прізвище Юрія Липи були… зовсім іншими. Хлопчика назвали Григорієм, по-батькові він був Андрійович і народився, за цією версією, взагалі у Старих Санжарах Старосанжарської волості Полтавського повіту Полтавської губернії в родині священника села Дем’янівка Хорольського повіту Андрія Андрійовича Геращенка та Єлизавети Іванівни (з дому Булдовських).

Це підтверджують виписки з метричної книги старосанжарівської Свято-Успенської церкви, де зазначено: 25 квітня (8 травня) 1900 р. дід немовляти, законовчитель 1-го земського училища, о. Іоанн Мусійович Булдовський (1839-1905) у присутності хрещених батьків - лікаря Івана Левковича Липи та дружини священника Григорія Прихожого -  Євлампії Іванівни, ввів дитя у лоно Церкви Христової.

Хто тепер скаже: чи то збіг обставин, чи то доля молодих людей звела, - проте одеська дослідниця Світлана Кучеренко начебто встановила (не втямлю, правда, як?): батьком Юрія був Іван Липа, котрий у 1898-1902 рр. служив земським лікарем у м. Мачухи на Полтавщині, де тоді й проживала Єлизавета Іванівна Геращенко. Мало хто де проживав, але адюльтер - медика із попадею! - якось не в’яжеться.

***

У лютому 1909 р., після передчасної смерті матері - Єлизавети Іванівни, хлопчика, швидше за все, забрали із Старих Санжар до Одеси, де похресник жив у сім’ї хрещеного. Як стверджує краєзнавець Олег Будзей:

“У попередній родині Юрію заборонялося вживати українську мову, що дуже турбувало подружжя Лип. Вони навернули хлопчика до літератури, подарувавши сімдесят україномовних книжок. За словами Марії Григорівни Липи, він їх активно читав, “наче ковтав”. Уже в 11-річному віці в Юрася виявилися здібності до бібліотечної справи: подаровані книжки хлопчик вніс до каталогу власної “книгарні” і видавав товаришам у користування. Батьківське зацікавлення художньою літературою та самостійницькими ідеями поступово передавалися синові”.

Тільки через рік, 10 лютого 1910 р., земський лікар у приодеському селі Дальник Іван Левкович Липа та його дружина Марія Григорівна подали належні документи на всиновлення хлопчика. 8 квітня 1910 р. Одеський окружний суд виніс рішення, яким лікар І. Л. Липа і його дружина М. Г. Липа посиновлювали Григорія, а хлопцеві відтоді надалися відповідні прізвище та по-батькові.

Доволі рано талановита молодь замислюється, що покладено в підмурівок, на якому зводиться їхнє людське щастя. За безлічі причин ми різні, але ми схожі в усьому. У вірші “Ланцюг ніжності” (1935) Юрій Липа так возвеличував Матір і Батька:

“Від самих початків життя, коли пружно в колисці / Ти пнешся до сонця угору, побачиш тоді: / Всміхається разом із сонцем ще сонце - то Мати. / А потім прийде, наче грім і потуга, до тебе / Згори голос Батька. / І в цім ти зростеш і дозрієш, / Дозрієш, підеш і забудеш... / І раптом: Мій Боже, / Мов срібло в минулім заквітне, мов кучері хмарки... / Це ж вантаж любові найбільший, і де ж він? / Уже їх немає, лиш сріблом просторяться хмарки / І серце тремтить: - Буду вдячний! та вже їх немає. / І бачиш, що вдячність твоя розростається й світить, / І світить на тих, що минули й не чули подяки, / І бачиш, що кажуть ласкаво: не бійся, то - дар наш / І ми теж так само дістали від рідних цю ніжність, / Тобі віддали, ти ж віддай її власній дитині. / Віддай її мудро, це Бог пов’язав у ланцюг нас, / Від пращурів, прадідів тим обдаруєш правнуків, / Як знаком, що лучить і кров, і насіння, і вічність”.

***

Виказуючи схильність до гуманітарних наук, середню освіту Юрій Липа здобув в Одеській 4-й чоловічій гімназії, що знаходилася на Пушкінській вулиці, 9, у колишньому палаці купця, “негоціанта” Олександра Михайловича Абази… Це - з одного боку. А з іншого - ріс хлопчик в інтелектуальному середовищі української еліти. Частими гостями родини Лип бували Михайло Коцюбинський, Осип Маковей, Гнат Хоткевич, Борис Грінченко, Володимир Самійленко, Олександр Олесь, Микола Вороний, Григорій Чупринка та інші. Часто - із власними дітьми.

У 1917 р. юнак став на літературну стежину, спробувавши власні сили у редагуванні часопису “Вісник Одеси”. Тоді ж постав перший вірш - “Побідний марш” (“Дарма од нас світло ховали”), згодом покладений на музику. Незабаром світ побачили перші розвідки на “дорослі” теми, а саме: “Союз визволення України” (історія і діяльність), “Королівство Київське за проєктом Бісмарка”, “Носіть свої відзнаки”, “Гетьман Іван Мазепа”, видані у 1918 р. у заснованому батьком видавництві “Народний стяг” по вулиці Юріївській, 17 (тепер - вул. Єфімова).

Та з огляду на загрозу більшовицького перевороту перо довелося відкласти, аби ще у листопаді 1917-го стати до лав першого куреня Одеської гайдамацької дивізії, сформованої полковником Іваном Митрофановичем Луценком (1863-1919) та начальником штабу, підполковником Всеволодом Змієнком (1886-1938). Їхній курінь розташовувався на 5-й станції, у колишніх таборах піхоти царської армії. Основу загону тоді склали вояки Південно-Західного та Румунського фронтів, які перебували в Одесі на лікуванні. До складу першого куреня ввійшли: шість піших, одна кулеметна, одна кінна сотні та гарматна батарея, складена з… двох гармат.

***

У грудні 1917 р. Юрій Липа перейшов до самоствореного одеситами “Куреня морської піхоти Армії УНР” (батальйону); більшість і досі не знає, що за часів царату 70-85 відсотків особового складу Чорноморського флоту складали… українці. Під Тулою та в Рязані моря ж немає.

У складі “Куреня морської піхоти” у січні 1918-го вчорашній гімназист Юрій Липа брав участь у запеклих боях з більшовиками на вулицях Одеси. Хоча офіційно українська морська піхота почала формуватися тільки через чотири місяці, коли 23 травня 1918 р. гетьман Павло Скоропадський видав наказ № 70 - “Про початок формування бригади Морської піхоти в складі трьох полків для несення служби”.

...Коли 14 березня 1918 р. до Південної Пальміри вступили союзні німецько-австрійські війська, чим ліквідували Одеську Радянську Республіку, яку в лютому встигли організувати більшовики, Юрій Липа став заступником командира одеської сотні “Січ” - легендарного отамана Трифона Яніва (1888-1920). Ця сотня, що постала з місцевого Союзу української молоді, в тодішній Одесі фактично була єдиним проукраїнським формуванням. 18-річний патріот не тільки редагував щоденну газету, але й створив про свого командувача новелу “Гринів” та видав останню з написаних в Одесі книжку - “Табори полонених українців”.

***

Наші славетні прадіди до набуття повноліття не тільки ротами командували, але й екстерном власні університети закінчували. Тепер - і справді: про освіту… Війна війною, та, отримавши диплом №289 про закінчення 4-ї Одеської гімназії та сплативши за семестр вступний внесок - 150 рублів, у Південній Пальмірі 6 серпня 1918 р. Юрій Липа вступив на юридичний факультет Новоросійського університету.

Тим часом, коли все навколо охоплене полум’ям Української революції, - як можна лишатись осторонь епохальних подій? Не всидів і він… У листопаді 1918 р. Юрій Липа організував першу студентську сотню, складену із членів української “Корпорації”, національного об’єднання студентів-університетчиків. Зі свого помешкання на Французькому бульварі ця рота нападала на російські шовіністичні організації й допомогла військам Директорії УНР здобути Одесу.

Згодом Перемога від них відвернулася - Південну Пальміру батькові та сину Липам довелося залишити. До багатьох нових, не менш важливих справ долучався Юрій Липа. Зокрема, у Кам’янці-Подільському, куди під натиском більшовиків 18 березня 1919 р. з Проскурова (нині - Хмельницький) переїхав уряд Директорії, він стояв при пологах… Українського Червоного Хреста. Ціле життя цей патріот залишався чудовим практиком лікування поранених бійців, часто використовуючи лікарські рослини. За нестачі медикаментів і гігієнічних засобів у місцях дислокації воїнів - спочатку УНР, потім УПА - це було вкрай важливо.

Дозволю трохи відволіктися, цій темі Юрій Іванович Липа приділяв велику увагу. Будучи вже лікарем-практиком, видрукував три ґрунтовні монографії - “Фітотерапія” (1933), “Цілющі рослини в давній і сучасній медицині” (1937) і “Ліки під ногами” (1943). З-під пера енциклопедиста у 1933-1937 рр. постали й тематичні розвідки: “Symplyyum Asper у відживлюванні дітей”, “Фітотерапія в деяких хворобах переміни матерії”, “Лікування зелами хронічних хвороб”, “Вереди старечого віку до гоєння”, “Рослини в лікуванню”, “Історія зелолічництва”, “Значіння рослинних середників при лікуванні діабету”, “Фітотерапія хвороб травленевих органів”, “Рослини проти полового безсилля” тощо.

***

Але повернемося до його студентських років. Коли відкриті всі двері в освіту, ти не знаєш, в які стукати. А якщо всі закриті, тоді що? Волею долі опинившись у Кам’янці-Подільському, рік Юрій Липа навчався у тутешньому українському університеті, створеному  17 серпня 1918 р. відповідним законом гетьмана Павла Скоропадського. Станом на 1 липня 1919-го тут налічувалося півтисячі студентів і діяло п’ять факультетів: історико-філологічний, фізико-математичний, правничий, богословський та сільськогосподарський.

Восени 1920 р. поразка Визвольних Змагань визначила подальшу долю університету. У січні 1921-го вищий навчальний заклад більшовицька влада реорганізувала: спочатку - в Академію теоретичних знань, де окрім Маркса, Енгельса та Леніна нічого не вивчали, 2 лютого 1921 р. - в Інститут теоретичних наук у складі трьох автономних інститутів: фізико-математичних, гуманітарних і сільськогосподарських наук. Врешті-решт 26 лютого 1921 р. Інститут теоретичних наук розчахнули на два самостійні вузи - сільськогосподарський інститут та інститут народної освіти.

У країні червоного терору і більшовицької ідеології українському патріотові вивчати було нічого. Довелося подбати про тимчасову, вірилося, еміграцію.

***

Відбувши термін у таборі для інтернованих вояків УПА у Тарнові, південна Польща, у 1922 р. колишній правник вступив на лікувальний (медичний) факультет Познанського університету. Цьому дуже радів його батько - Іван Левкович Липа, на той час - голова президії Ради Республіки в екзилі:

“Я знав, що ти вибереш медицину, це добре. Медицина дасть тобі не тільки фах, вона дасть тобі цілий світогляд”.

Відверто кажучи, світогляд син уже мав і громадсько-політичної діяльності не полишив. Зі студентів-емігрантів, колишніх вояків армій УНР і ЗУНР за його ініціативи склалося таємне товариство - корпорація “Чорноморе”, де Юрій Липа обійняв посаду ідеологічного референта, тоді як головою став полковник Олександр Кузьмин. То було справжнє об’єднання українського лицарства, утворене колишніми старшинами, які, опікуючись майбутнім України, прагнули за умов бездержав’я зберегти національне обличчя.

Тут важливу річ слід сказати. На відміну від білогвардійської офіцерні, яка марнувала час у рестораціях та борделях, українські старшини здобували в корпорації “Чорноморе” належні знання. Йшлося не лише про університетський курс загальних дисциплін: іноземні мови, економіка, політична географія, історія, але й про військову науку. Тобто все те, що у недалекому майбутньому могло знадобитися, аби відродити українську державність. Іншими словами, “Чорноморе” системно готувало нових лідерів, здатних очолити національно-визвольний рух, сформувати зовнішню і внутрішню політику. Так виникав Орден лицарів національного спротиву.

До речі, саме у той період були написані та друком з’явилися перші програмні статті ідеологічного референта корпорації: “Державницька молодь” (1925) та “Влада й особистості” (1927). Розуміючи, що на чолі українства визначився апостол молодих націоналістів, теоретик українського консерватизму, авторитетний філософ-державник В’ячеслав Липинський (1882-1931) благословив юнака:

“Бачу Вашу глибоку ідейність і щиру любов до України. Хай Бог милосердний дає Вам сили, мій дорогий юначе, зберегти на ціле життя найцінніші прикмети молодості”.

***

Ні, серце поета не запхнеш у китель вояка. Вірші молодого автора надрукував “Літературно-науковий вісник”, відроджений у 1922 р. у Львові ідеологом інтегрального націоналізму Дмитром Донцовим (1883-1973); див. тут і тут ). Романтична “Баляда” справила враження на читача.

Ідейно очолені Юрієм Липою молоді українські емігранти згуртувалися. Досить швидко він перетворюється на дзвінкий голос нового покоління українських інтелектуалів, котрий жадав розвинути теоретичну думку, викладену Дмитром Донцовим у програмній статті “Наші цілі” (1922):

“Слід вирвати нашу національну ідею з хаосу, в якім вона грозить згинути, очистити її від сміття й болота, дати яскравий виразний зміст, зробити з неї стяг, коло якого гуртуватиметься ціла нація - ось завдання…”.

Від середини 1920-х рр. несподівано для оточення студент і метр, попри різницю у віці 16 років, зблизилися. Як пишуть свідки, Дмитро Іванович та його дружина Марія Михайлівна ставилися до Юрія Липи наче до рідного сина. Не випадково, що у Національній бібліотеці у Варшаві - в архіві родини Донцових за період з травня 1925 р. по січень 1936 р. збереглося 37 листів та поштівок Ю. І. Липи до Д. І. Донцова. Одначе молодий медик вправлявся не лише в епістолярному жанрі. У численних виданнях раз у раз друком з’являлася вірші, що у 1929 р. склались у першу поетичну збірку Юрія Липи - “Світлість” (44 сторінки), видану в Калуші, але помічену критиками. Тут зауважу, що творчий доробок цього яскравого автора налічує понад 360 оригінальних творів - не дивно, що масив той мало досліджений.

***

По закінченні Познаньського університету в 1929 р. із шляхом у житті він визначитися ще не міг. З одного боку, випускнику запропонували місце асистента на медичній кафедрі Варшавського університету, затим навіть пощастило походити в стипендіатах Лондонського університету. Та невдовзі візу Юрію Липі закрили - за гнівний виступ на захист галичан. Адже пригода сталася на літературному вечорі, влаштованому консулатом Другої Речі Посполитої у Лондоні. Між блискучою науковою кар’єрою та запеклою політичною боротьбою він обрав друге.

Оскільки у Варшаві дізналися, що стипендіат публічно сперечався з польським послом у Великобританії Мечиславом Сєверським, у працевлаштуванні в державні установи захисникові “холопів” відмовляли. Довелося  відкрити приватну практику і сконцентруватися на… фітотерапії, знання з якої стало для нього як знахідка. Прекрасно володіючи французькою та англійською мовами, Юрій Липа почав із перекладів розвідок відомих зелознавців, а ще у Віленському університеті на початку 1930 р. попрацював стажером у декана лікарського факультету Яна Мушинського.

Лікувати - це одне, особисто битися - зовсім інше. Остаточно зрозумівши, що без зброї в руках державність Україні не повернути, у 1928 р. Юрій Липа закінчив Школу військових підхорунжих піхоти Польської армії, а потім, не полишаючи найактивнішої участі у роботі корпорації “Чорноморе”, у 1929 р. прослухав у Вищій школі політичних наук Варшавського університету повний курс лекцій завідувача кафедри соціально-економічної історії професора Єжи Курнатовського (Jerzy Karol Kurnatowski; 1874-1934).

***

Ще навесні 1929 р. культуролог-енциклопедист та літературний критик Євген Маланюк (1897-1968) та Юрій Липа стали у Варшаві двома “кулеметниками”, точніше, натхненниками та організаторами української літературної групи “Танк”. До неї невдовзі пристали Наталя Лівицька-Холодна, Петро Холодний-молодший, Олена Теліга, Павло Зайцев, Авенір Коломиєць, Юрій Косач, Андрій Крижанівський.

Друкувався Юрій Липа в літературно-мистецькому альманасі “Сонцецвіт”. Оглядаючи одну з книжок того часопису, найкращим твором збірки  викладач методології української літератури в Українському таємному університеті у Львові, літературознавець Леонід Білецький (1882-1955) назвав саме його невеличку поему “Князь полонений”.

“Господь міцним мене створив / І душу дав нерозділиму; / І вчув я шум весняних нив: / “Звільни вівтар Єрусалиму!” / Лунало, в палацах, як ріг: / “Град Божий визволь із полону, - / Там на розтоці всіх доріг / Земля прикраситься в корону!” / Де стану, - Божі вістовці / Кладуть у душу слово Боже! / І берло у моїй руці / Вказало далечі ворожі”.

Що рухало літературним “Танком”? Велика віра в історичне призначення України, її традиції, духовні сили. Задля цього нову поезію належало європеїзувати, персоналізувати, звільнити від єлейної малоросійщини та інфантильного хуторянства. Просякнута духом боротьби за українську ідею, у 1931 р. у Празі з'явилася друга збірка поезій Юрія Липи “Суворість” (32 сторінки). Вірш “Святий Юрій” (1921) декларував:

“Націє, народжена з огня, / Націє, великая, молись, - / Яснозбройний Юрій, як колись, / Осідлав могутнього коня. / Мов лавина біла поплила, / Гуркіт скель ляка малі серця, / Розбігається отрутна мла / Від проміння дивного лиця, / Націє, народжена з огня, / Ось прийшов твій Юрій, мов воскрес, / Стримує могутнього коня, / Простягає руку до небес”.

Тим часом на шпальтах “Літературно-наукового вісника” друком вийшли його літературознавчі статті: “Розмова з порожнечею”, “Розмова з минулим”, “Розмова з наукою”, “Розмова з Заходом”, “Совіцькі фільми”, “Організація почуття”, “Боротьба з янголом”,  “Селянський король”, “Сатриз Мапіпз”, “Провідництво письменства”, “Батько дефетистів”, “Сіре, жовте і червоне” - в яких публіцист рецензував новинки української літератури та визначав напрямки її розвитку. Як через багато років з’ясувалося, літературну групу “Танк” особисто зруйнував Дмитро Донцов. Попри те, що в їхній ідейно-естетичній програмі декларувалося:

“Радикальна сепарація від російської культури, ідея великодержавності (української), культ героїзму і шляхетності, боротьба з масовізмом, конструктивізм і культ енергії”.

***

З власного шляху його вже несила було зрушити - у 1934 р. у Варшаві вийшов друком роман “Козаки в Московії” Юрія Липи. Наступного року письменник познайомив читача зі збіркою літературознавчих есеїв під назвою “Бій за українську літературу”, надрукованих раніше - переважно в “Літературно-науковому віснику” Дмитра Донцова. У літературному захопленні рецензент Святослав Доленґа (власне: Андрій Миколайович Крижанівський; 1907-1950) назвав збірку авторської публіцистики “одним із наймаркантніших (найпомітніших. - О.Р.) документів нашої відродженої епохи, видатним твором нашого покоління, який має всі дані на те, щоб стати підставою для думання прийдешньої української еліти”.

Чому пролунала така висока оцінка? Автор запропонував чітку та цілісну шкалу, користуючись якою виструнчив знакові цінності української культури та накреслив як глобальні проблеми, так і нагальні завдання, мовляв, якщо такі у майбутньому зреалізує культура незалежної України, то неодмінно стане перлиною світової цивілізації.  

Книжка “Бій за українську літературу” стала останньою краплею, що докорінно змінила взаємини Дмитра Донцова та Юрія Липи. Від дуалістичної моделі “батько та син”, через концепт “метр і початківець”, здолавши випробування “редактор та автор”, яке зяяло трирічним підкресленим мовчанням та перервою у спілкуванні, вони перейшли до монополістичної моделі стосунків “конкурент та ідеологічний опонент”. Гетьманську булаву двоє очільників нації тримати не можуть, а одвічний конфлікт поколінь в Україні ніхто не відміняв. І кожен із них пішов власною дорогою.

***

Відкрився новий період у творчості Юрія Липи, коли у 1936 р. він видав тритомну збірку новел “Нотатник” на тему Національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Як не заклинав колись вихованця Дмитро Донцов - не губити свій талант у прозі, а сконцентруватися на поезії, бо вірші у нього дуже переконливі виходять, - колишній учень пішов власною дорогою.

Адже 36-річний прозаїк побачив свого масштабного героя, якого саме він ввів у нову українську літературу - інтелігента героїчної вдачі, який, здається, викарбуваний із мармуру в новелах “Кам’янець столичний” та “Гринів”. Це не просто інтелігент, а відданий ідеї патріот, цілеспрямований діяч, а не філолог-мрійник. Він має високий інтелект, здобув європейську освіту, а за покликання бачить служіння народу.

Яким Юрій Липа змальовував життя і майбутнє свого героя - лицаря Духу?

“Їхня служба Україні - це не спокійна посада в інститутах чи університетах. Їм зазирає в очі смерть, і вони вміють гинути. Цей інтелектуалізм зв’язаний з українською кров’ю й обагрений українською кров’ю в боротьбі”.

Аби така позиція не скидалася на чергову вправу у красному письменстві, у 1936 р. Юрій Липа створив та оприлюднив у видавництві “Народний стяг” дві праці чіткого політичного спрямування: брошури “Українська доба” (24 стор.) й “Українська раса” (23 стор.), в яких не лише проаналізував найпоширеніші європейські політичні доктрини XX століття, але й... відкрито полемізував із Д. Донцовим.  

***

Звісно, йому, вигнанцеві, котрий ще у 1930 р. отримав польське громадянство, хотілося тихого родинного щастя. У 1938 р. Юрій Липа пошлюбив старшокурсницю Віденської академії мистецтв, мисткиню Галину Луківну Захарясевич (1910-1968). У подружжя народилося трійко дітей: перше немовля померло, тож батьки плекали двох донечок - Іванку (1940-2007) та Марту (1943-2001).

Йому б філігранними перекладами українською мовою опікуватися, бо Юрій Липа створив 30 витончених перекладів: Гі де Мопассан, Редьярд Кіплінг, Поль Верлен, Альфред де Мюссе, Райнер Марія  Рільке, Фрідріх Гельдерлін, Іван Голль, Жозе Марія де Ередіа, Август Генріх Гофман фон Фаллерслебен, Отто Бірбаум, Жорж Роденбах, Мірра Лохвіцька, Карл Шпіттелєр та інші… Однак велика Ідея кликала до боротьби.

У вкрай несприятливий час воєнного лихоліття Юрій Липа, як ідеолог-візіонер, разом із колишнім професором Української господарської академії у Подєбрадах Іваном Шовгенівим (1874-1943) - між іншим, батьком письменниці Олени Теліги - й директором Варшавської міської публічної бібліотеки, істориком та книгознавцем Левком Биковським (1895-1992) у 1940 р. створили у Варшаві Український Чорноморський інститут (УЧМІ) - науково-дослідну установу вивчення політичних і економічних проблем, що постануть перед Україною після здобуття незалежності.

Упродовж двох наступних років вони не тільки видали ґрунтовні праці, але й опікувалися цілком практичними справами. На їхню думку, УЧМІ мав зосередитися на теоретично-дослідницькій діяльності, але разом с тим мав на практиці сприяти  об’єднанню причорноморських народів у нове державне утворення. Така чорноморська спільнота, були сподівання, запропонує світові оригінальні цінності на ґрунті ренесансу еллінської культури, спадкоємницею якої батьками-засновниками бачилася Україна.

Після відновлення Української держави фундатори УЧМІ сподівалися перенести Український Чорноморський інститут до Одеси, аби інституція перетворилася на потужний інтелектуальний хаб із наукових досліджень у багатьох галузях. Задля цього у 1942 р. Юрій Липа особисто відвідував Південну Пальміру, де домовився про видання кількох наукових збірок. Зреалізувати задумане політичним мрійникам не вдалося. По УЧМІ залишилися 67 публікацій; 63 з них - видавалися циклостилем (машина трафаретного друку), накладом 100-200 примірників.

***

Постать Юрія Липи виявилася настільки знаковою, що на початку 1943 р. за особистим наказом Гітлера українця, кажуть, вивезли до Берліна. Із ним зустрівся очільник головного політичного управління Імперського міністерства окупованих східних територій (Reichsministerium für die besetzten Ostgebiete) Георг Лейббрандт (Georg Leibbrandt; 1899-1982). Провідники Третього Рейху жадали мати в ідеологічних союзниках найбільшого національного теоретика-державника, аби той очолив маріонетковий уряд України. Юрій Липа відкинув ганебну пропозицію.

Існували й інші виклики. З огляду на українську патріотичну позицію та активну публіцистичну діяльність у травні 1943 р. командування Армії Крайової (Armia Krajowa) надіслало йому ультиматум: негайно залишити територію Польщі. Вважаючи Західну Україну своєю підконтрольною територією, у роки нацистської окупації підрозділи АК часто билися з УПА. Як підрахували польські дослідники, упродовж 1943-1944 рр. тільки на Волині мали місце близько 150 таких боїв.

Отже, влітку 1943 р. патріот-інтелектуал залишив Варшаву та вивіз родину до Яворова (тепер - Львівська область), де активно долучився до українського руху Опору. Ні, з автоматом лісами Юрій Липа не гасав, а трудився лікарем, організував підпільні курси з підготовки медичних кадрів для УПА, писав яскраві тексти листівок та відозв до населення і німецьких солдатів. Коли у липні 1944-го радянсько-німецький фронт наблизився майже впритул, сім’я патріота виїхала до Бузова Яворівського району, а звідти рушила до сусідніх Іваників.

Неймовірно, та знаєте, чим тоді український візіонер переймався? Збереглися спогади активістки Союзу українок Марії Струтинської (1897-1984):

“Коли я побачила його востаннє у Львові, він заходив до “Українського видавництва” вже, як “провінційний лікар” із Яворова. Він розказував мені, як із обдарованим голландським архітектором у Варшаві планував відбудову українських міст, де “зникнуть вулиці - постануть канали, а обабіч розкішних бульварів забіліють українські котеджі”.

***

Останні місяці буремного життя, за одним із джерел, член УГВР (Української Головної Визвольної Ради) служив звичайним курінним лікарем у повстанському шпиталі в Іваниках: лікував місцевих селян, для молоді вів медичні курси, узагальнював досвід народної медицини, виступав з рефератами в тамтешньому Народному домі, писав статті, інколи друкувався. Як стверджував Богдан Стебельський, емігрувати на Захід патріот відмовився, бо, відповідно до декларованих принципів, прагнув залишатися біля хворих та поранених, у вирі випробувань українського народу, на рідній землі.

Чи міг би він вчинити по-іншому? Ні. Це ж власною рукою Юрій Липа написав:

“Нація - то живий організм, що підлягає еволюції і змінам. Ясна річ, супроти цього, - що програма “національного мистецтва” не сміє бути мертвою, не сміє спутувати життя. Але саме оте життя мусить бути нерозривно зв’язане з рідною землею… Вага власного середовища, власної традиції та власної творчої ініціативи не заступить ніщо інше. Під теперішню пору національному мистецтву припадає важке завдання - зберігати величезну частину скарбу духовної культури нації, скарбу, нараженого на небувалі небезпеки. Може, не помиляюсь, коли гадаю, що найпевнішим провідником на дорозі до високоякісного національного мистецтва є - попри солідне вміння свого ремесла - любов до Батьківщини”.

***

Ніде правди діти, на Західній Україні енкавеесівці скрізь мали нишпорок, а після поїздки до Берліна з подвійною увагою стежили за патріотом. (Про розвідувально-диверсійний загін “Переможці” НКДБ СРСР під командуванням капітана держбезпеки Дмітрія Медведєва - див. тут.) Версій загибелі Юрія Липи існує мінімум п’ять, але викладу, на мій погляд, найбільш переконливу.

19 серпня 1944 р., у неділю - на Спаса, в селі Іваники ідеолога новітньої української геополітики заарештували чотири офіцери НКВС. Коли вони під’їхали сільською підводою, він нікуди не тікав, а в яблуневому садку бавився із донечками. Нічого не пояснюючи, гості заявили лікарю: “Собирайтесь, вы нам нужны”...

Він зібрав саквояж і пішов із домашнього обійстя, що із родиною винаймав у місцевого господаря Степана Кобилецького.

Дві наступні доби дружина Галина Захарясевич шукала чоловіка. Тільки на світанку 22 серпня 1944 р. тіло Юрія Липи, по-звірячому замордованого, знайшли селяни в селі Шутовім, за 4 км від його домівки. Його тіло - з колотими ранами від багнетів, переламаними руками та ногами, із прикладами потовченим обличчям, кастрованого власним хірургічним інструментом - кати присипали штукатуркою та різним сміттям.

Де могила апостола молодих націоналістів тепер знає кожен. А глупої ночі, проти 23 серпня 1944 р., із пересторогами жителі Бунова Яворівського району поховали лікаря під черешнею, у безіменній могилі, над якою поставили простий березовий хрест. Їм хотілося вберегти могилу від сплюндрування “визволителями”.

…Наказом Головного військового штабу УПА ч. 3/45 від 10 жовтня 1945 р. Юрію Івановичу Липі присвоєно (посмертно) ступінь полковника УПА з датою старшинства 21.08.1944 р.

Минули роки. Як український геополітик і віщував, затирається всяка різниця між організаторами нації: письменниками-митцями, істориками, філософами чи героями. Це справді так, бо таким, єдиним у чотирьох іпостасях прожив життя Юрій Липа.

Олександр Рудяченко.