Україна попрощалася зі своїм першим Президентом

Щемливе, тепле, урочисте, величне, історичне прощання. Так я можу назвати атмосферу цього заходу. Заходу, на якому не було сказано ані слова. Лише на двох великих екранах транслювалися фото Леоніда Макаровича - офіційні та із сімейного архіву. 

Саме ці фото і потік гостей промовляли про першого Президента найбільше.

Початок прощання в Українському домі було призначено на одинадцяту ранку.

Журналісти зібралися за пів години, тому мали змогу поспілкуватися з першими відвідувачами.

Я підійшла, коли всі «накинулися» із запитаннями на Григорія Суркіса. Григорій Суркіс, колишній футбольний функціонер, депутат ВР двох скликань, був другом Леоніда Макаровича. Було помітно, що смерть Першого для нього є великою втратою. Він багато говорив, що Кравчук – це епоха, патріот, він для нього – родина.

Я ж вирішила запитати про інше.

За що ви найбільше вдячні Леоніду Макаровичу? – спитала я, маючи на увазі дуже конкретний епізод. Колись за спробу дати хабаря родиною Суркісів футбольному арбітру з Іспанії київська команда була знята з розіграшу кубка УЄФА, і ще на два роки була позбавлена права грати у турнірах під егідою УЄФА. Тоді головний уболівальник Леонід Кравчук силою авторитету врятував «Динамо». За сприяння першого Президента України з «Динамо» зняли дискваліфікацію. Президент сказав, що дискваліфікація завдала б непоправної шкоди всьому українському футболу.

Втім, Григорій Суркіс, швидко поглянувши в мій бік, відповів так:

- За те, що він був патріотом.

З цим не посперечаєшся. Кожне фото на двох великих плазменних екранах це засвідчувало.

Історичне фото бюлетеня референдуму за Незалежність. Тріумфального референдуму, за тиждень після якого у Біловезькій пущі Леонід Макарович поховав Радянський Союз.

Згодом він багато разів повторював, що під час «ліквідації СССР» йому було легко проводити це рішення, тому що він представляв волю народу, який висловився на референдумі.

Після внесення військовими Почесної варти труни, огорнутої в Державний прапор України, та державних нагород Леоніда Кравчука до зали, першою з Президентом попрощалася його родина.

Участь у Церемонії прощання взяли багато українських державних діячів.

Першим віддати шану прийшов Олександр Мороз, один із перших голів парламенту періоду Незалежності. Вони належали до різних політичних партій (Мороз - до соціалістів, Кравчук - до об’єднаних соціалістів), попри це їхнє бачення України, їхні омани та їхні кадрові помилки були схожі. Але головне - для обох була дорога країна, яку вони створювали.

Наступними вклонитися Президенту прийшли міністр культури Олександр Ткаченко, мер Києва Віталій Кличко та брати Суркіси (хочемо чи ні – останні були частиною його життя).

А потім до Українського дому пішли і пішли люди. Це були депутати різних скликань, міністри (чинні та колишні, тут були від оборони - Резніков і Кузьмук, експрем’єри Єхануров, Пустовойтенко та чинний Шмигаль), ліві та праві, академіки та священники.

Раптом мій погляд зупинився на фото Леоніда Кравчука (ті, що виводилися на плазменний екран) у рідному Укрінформі. Він бував в агентстві сотні разів за роки своєї діяльності. Але я впізнала саме це фото. Це було фото з серії спільної пресконференції трьох президентів із заявою про необхідність надання автокефалії та підтримкою патріарха Варфоломія. У нас саме після тієї конференції склалася чудова традиція, точніше - створився свого роду Клуб президентів. Леонід Макарович хворів останні пів року, тож вже Кучма, Ющенко та Порошенко у важкі моменти завжди робили спільні заяви. До слова, наче в унісон моїм думкам вони знову з’явилися троє.

Поклали квіти, висловили співчуття родині. І вийшли на вулицю, де їх чекали журналісти. Сказали кілька слів про людину–епоху, головний пам’ятник якій буде в пам’яті людей. Я подумала, що усі ці три президенти мали непрості відносини між собою. Другий, Кучма, спочатку сварився з першим, Макаровичем. Третій, Ющенко, мав відомі історичні конфлікти і з попередником (Кучмою), і з наступником (не рахуємо Януковича) Порошенком. Але перед лицем загрози, як і за нагоди вшанувати пам’ять Першого, всі завжди разом. Так формується і єдність еліт, і повага до інституту Президента.

Після трьох Президентів прийшов чинний Володимир Зеленський з першою леді. Вклонився, кілька хвилин висловлював співчуття родині. Леонід Кравчук колись казав, що попри всі ризики та мінуси у Зеленському нема ані крихти того, що називається «радянським» і «напіврадянським» лідером. Хороша оцінка.

А я подумала, що окрім іншого, Леонід Макарович був унікально демократичною людиною.

Я знаю колег, які могли писати про нього надкритичні статті, а наступного дня приходити до нього на інтерв’ю, і він завжди був відкритий.     

Поки мав сили, він, нехтуючи всіма законами піару (мовляв, як радять зіркам, виступайте раз на рік, підігріваючи до себе інтерес), зустрічався з журналістами, і тими, хто приїхав з регіонів, і столичними, із зірками телеканалів та людьми з багатотиражок. Можливо, саме завдяки почутому від нього, у нас в крові та пам’яті відкладеться українська історія років Незалежності. (Зроблю маленький камінгаут. Я донька покійного представника партійної номенклатури, чесного ідеолога районного масштабу, який вірив в ідеали комунізму, і відповідно здобув на старість лише окуляри та добру бібліотеку. Так от, мій тато казав: ідеологи, лектори та перші-треті секретарі райкомів найбільше любили Кравчука за його неймовірну демократичність. "На усіх виїзних засіданнях у столиці він був з нами, сидів з нами за одним столом у київських кафе або ресторанах, тому навіть свої переломи під час незалежності та нового часу ми проходили, орієнтуючись на нього, адже, як казав Кравчук: тільки недалекі люди не здатні змінювати поглядів").

Я вийшла на майданчик біля Українського дому. Юрмилися журналісти.

Спікер Верховної Ради Руслан Стефанчук розповідав, як він товаришував із Кравчуком і які чудові проєкти дослідження щодо народовладдя та державності вони робили разом: "Я завжди відстоював закон про референдум, бо пам’ятав, як пишався референдумом Леонід Макарович".

Хтось із журналістів намагався запросити на брифінг його дружину Антоніну. Я за це не бралася, за життя Леонід Макарович дуже беріг її, бо вона не любила публічності, тож тепер тим більше не хотіла її турбувати.

Я вирішила поговорити з кимось з простих людей. І побачила ідеальних кандидатів для розмови - маму з двома дітками.

- Я Анна Сергєєва, переїхала з Донецька у 2014-му, - представилася мама, - тут народилися Марійка та Мирослав. Я так рада, що змогла попрощатися, і що тут все було так відкрито. Мирослав народився тут, на другий день війни, зараз йому два з половиною місяці.

Я (з дозволу мами) взяла на руки Мирослава, і згадала ще одну цитату Леоніда Макаровича. Він казав, що у Біловезькій пущі взяв на руки молоду Україну, і що, якби він не підписав цього історичного документа про розвал Радянського Союзу, то невідомо, коли була б утворена держава.

А сьогодні я тримала на руках маленького Мирослава, який народився на другий день нашої останньої війни за Незалежність і якого принесли провести в останню путь першого Президента незалежної України.  

Історичні постаті йдуть з усією повнотою символів.

- Дорогі друзі, ми вирушаємо ховати першого Президента, - оголосив один з організаторів. - Усіх, хто хоче провести Президента, це сорок друга ділянка Байкового кладовища. Поруч стоять автобуси, помістяться всі. А після поховання родина запрошує ВСІХ на поминальний обід.

Це було в стилі Леоніда Макаровича. Нема еліт та простих людей. Є українці, які прийшли провести свого першого Президента.

Лана Самохвалова, Київ

Фото: Володимир Тарасов