Шлях Віри

Ця жінка присвятила своє життя допомозі сліпоглухим дітям та їх батькам, а ще зміні інклюзивної освіти та загалом ставлення до неї в Україні. Її ім’я стає все популярнішим у науково-педагогічних колах України та світу. А поза очі її називають «Левицею», і це не дивно.

У 1996 році у Львові жінка заснувала навчально-реабілітаційний центр «Левеня» для дітей з порушеннями зору і слуху, аналогів якому не було тоді в Україні. Тут щороку навчають сотні дітей з різних куточків нашої держави, а в час війни центр став прихистком для півсотні людей, які залишили свої домівки через обстріли.

Але щоб досягти визнання, Віра Ремажевська пройшла непростий шлях: вона спотикалася, падала і підіймалася, була за крок від смерті та постійно витягувала сама себе, як Мюнхгаузен, бо знала - має жити і вести за собою людей.

ЩОБ ДОПОМАГАТИ ЛЮДЯМ, ТРЕБА СПЕРШУ ДОПОМОГТИ СОБІ

Віра Миколаївна зустрічає нас на порозі школи, учнів тут зараз немає, бо вже канікули. Та й загалом цей рік для навчання був непростим. Прямуємо до її кабінету. На поличках леви та левенята – м’які іграшки, статуетки, картини… Стіни завішані різними українськими та міжнародними грамотами, подяками, дипломами, а на столі промовиста статуетка «Гордість країни».

До всіх досягнень жінку спонукала донька, теж Віра, яка народилася сліпою.

«Мама лишається сам на сам із діагнозом. Сам на сам! Тому що ніхто їй не поможе, ніхто їй не підкаже. І ти мусиш, як Мюнхгаузен, витягати себе за волосся. Моя дитина завжди каже: “Мамо, я твій шлях, а Любця (це молодша дочка) — це твій подарунок, а “Левеня” — це твоя мрія», - розповідає Віра Миколаївна.

Коли Віруньці виповнилося три роки, жінка обходила всі освітні установи, і питала, що має робити з такою дитиною, чи можна віддати її в садочок, бо сама хотіла вийти на роботу. На що їй відповіли: «Ви тіштеся, що у Львові є одна з шести шкіл в Україні для сліпих дітей. Але туди ви підете, коли вам виповниться сім».

Та до цього часу дитину треба було теж виховувати, знайомити зі світом… І Віра повністю присвятила себе маленькій донечці.

«Говорять, що незрячі люди живуть у глибокій темряві. О, я вам скажу, в мене темряви не було, тому що це світло якраз для мене і робила мама. Так, я вивчала все навпомацки. І до речі, у нас ніколи в сім’ї, коли я була маленька, не культивувалося те, що я не бачу. При мені ніхто це не проговорював і не озвучував. Я зрозуміла, що не бачу, тільки тоді, коли настав час іти в школу», - каже донька, яку в сім’ї ніжно називають Вірунею.

Для Віри Ремажевської віддати у школу дитину, з якою сім років була одним цілим, було надзвичайно важко: кожного ранку жінка веде дівчинку в 100-й інтернат для незрячих на уроки, а сама сідає в парку і в’яже шапочки на замовлення, поглядаючи у вікно доньчиного класу. Коли прийшла зима, на лавочці стало холодно і сторож школи зжалився над жінкою і впустив її у приміщення, де вона продовжила в’язати під сходовою клітиною. Одного разу дивну молоду жінку з освітою книгознавця помітив директор і запропонував їй роботу секретарки, а згодом бібліотекарки. Але Вірі цього було мало. Вона хотіла допомагати діткам. А тому наважилася здобути ще одну, цього разу педагогічну, освіту. Згодом жінка стала вчителькою трудового навчання в інтернаті для незрячих. І на кожному своєму уроці вона розуміла, що з цією системою освіти щось не так.

«Ніколи незряча дівчинка не буде шити простирадла, але вона повинна вміти запалити газову плитку, вона повинна вміти зварити їсти, вона повинна закрутити огірки, вона повинна спекти паску, вона повинна запеленати дитину, вона повинна доглядати за собою в особливі періоди свого життя. І я просто взяла і склала свою програму. Просто програму з голови і від серця, і від здорового глузду», - розповідає Ремажевська.

Віра Ремажевська захистила дисертацію зі спеціальної педагогіки і запропонувала в Міністерстві нову програму ранньої допомоги для дітей із вадами зору. І втілювати цю програму жінка вирішила у спеціальному експериментальному дитячому садку.

Це був 1996 рік, освіта не фінансувалася взагалі, більшість садочків в Україні закрили і вони просто простоювали, заростаючи бур’янами. Але наполегливій Ремажевській міськрада віддала будівлю колишнього дитсадка.

«Там був здутий паркет, на другому поверсі висіли сталактити з льоду, то з якоїсь батареї потекло. І я почала все приводити до ладу методом народної будови, просто жебрати. Там пожебрала цегли, там пішла ще чогось, і ночами сиділа до четвертої ранку і вивчала, що таке несуча стіна, що таке швелер, і як воно там має бути», - розповідає Віра Миколаївна.

Відтак, у 1999-му відкрилося «Левеня» - не садок, не садок-школа, не інтернат, а зовсім інший заклад, з іншою філософією, з іншим світоглядом, з іншими методиками та організацією роботи. Віра Ремажевська зазначає, що місією школи «Левеня» є забезпечення інтеграції у суспільство дітей з порушеннями зору та інших дітей з обмеженими функціональними можливостями.

«Насправді людина за своєю природою егоїстична, - каже Ремажевська. І додає: - Я створила цей центр для батьків та дітей, суспільства і моєї країни. Але перш за все я зробила це для себе, тому що не можна врятувати інших, якщо не можеш допомогти собі».

ЗА КРОК ДО СМЕРТІ

Рівно два роки тому, коли увесь світ боровся з невидимим смертельним ворогом - коронавірусом, ця біда не оминула і сім’ї Ремажевських. Найсильнішого удару ковід завдав саме Вірі-старшій, яка до того мала супутні захворювання дихальної системи. Хвороба розвивалася стрімко і безжалісно. Вона потрапила в реанімацію з 70% ураження легень і процес не зупинявся. Вона не могла самостійно дихати, сатурація постійно падала, а серцебиття коливалося від 130 до 35. Лікарі робили все можливе, щоб врятувати жінку, але жодного відсотка на її одужання не давали.

«Я не могла самостійно дихати взагалі, щоб поїсти, повітряні канюлі (катетер для дихання, - ред.) перемикали в ніс. Це було жахливо. Це постійно 24 години лежання на животі з маскою. Далі сталася підшлункова кома. Я розуміла, що невідомо, який буде результат. Але головне бажання було - вижити. Чесно, не було страшно померти, страшно було залишити свою сім’ю, яка мене так потребувала», - пригадує Віра Миколаївна.

28 днів у реанімації, в палаті на вісім пацієнтів. Люди під ШВЛ помирали чи не щодня, хтось так мучився, що просив смерті, а Віра молилася усіма молитвами, що знала, і прохала вижити. І Бог почув її молитви, лікарі витягнули жінку з того світу.

Додому Ремажевська повернулася 1 вересня, але стан був такий, що довелося заново вчитися ходити, дихати, жити…

«Я для себе вже тоді визначилася, що не хочу бути директором, я хочу написати книги. Я не маю часу займатися господарськими, фінансовими, кадровими питаннями. Я перейшла на посаду заступника директора з методично-експериментальної роботи. Продовжую керувати педагогами в проєкті експерименту, бо ми зараз маємо розробити дуже багато нових програм у контексті «Нової української школи» і нового дошкілля – новий зміст для дітей з особливими освітніми потребами», - каже засновниця Центру.

Крім того, Віра стала Президентом громадської організації «Всеукраїнська асоціація працівників спеціальної та інклюзивної освіти». Проводить вебінари, навчає педагогів, багато консультує.

«Але коли сталася війна, виявилося, що мені наразі треба зовсім інше амплуа, моє колишнє. Я не розглядаю «Левеня» як просто роботу, заклад, у якому я працюю директором. «Левеня» – це дитина, воно було мною придумано, створено, народжено і виховано. І я постійно його підтримую, а сьогодні - особливо, бо живемо в непростий час», - зітхає Віра.

ОСВІТА В ЧАС ВІЙНИ – ПЕДАГОГІЧНИЙ ФРОНТ

Освіта зараз в Україні переживає не найкращі часи, після численних карантинів, дистанційного навчання, війна зовсім вибила процес із колії. Сотні шкіл знищені, діти роз’їхалися по всьому світу, але МОН наполегливо рекомендує розпочати навчання з 1 вересня у школах, де це можливо. Запитую у Віри Миколаївни, як вона ставиться до цього, особливо якщо брати до уваги дітей із особливими потребами, адже їх не так просто організувати, щоб спуститися в бомбосховище під час тривоги.

«Однозначної відповіді у мене нема, - каже педагог. - Я можу сказати одне: дистанційне навчання – це не навчання, тим більше - для дітей з особливими потребами. Якщо наші діти не будуть ходити в садочки і школи, нічого доброго з того не буде. Школи мають продумати, кожна для себе, як організувати навчання, бо немає єдиного рецепта. Безпека дітей однозначно має бути продумана. В Ізраїлі діти ходять у школу? Загроза ракетного обстрілу Ізраїлю існує? Постійно. Це ж не означає, що всі закрилися і сидять на дистанційному навчанні 20 років. Ні. Ми маємо навчитися жити в тій ситуації».

Жінку дивує, що багато батьків, які мають особливих діток, не розповідають їм про війну, а тривоги пояснюють звичайною грою.

«Якщо ти граєшся з трирічною дитиною, це одна справа. Але тій, що має 10 років, треба пояснити, що таке війна, що таке ворог, що таке ЗСУ, їй треба пояснити, чому тисячі людей змінили місце проживання. Вона має це розуміти», - каже Ремажевська.

Розповідає, що донька Віра як приклад наводить прекрасну казочку про зайчика і лисичку. Як була крижана хатка в лисички, і гарна з дерева у зайчика. І лисичка попросилася до зайчика жити, а потім хатку забрала, а зайчика витурила. Це може бути, як приклад із Кримом. Як висновок - так робити не можна!

«Я завжди кажу: педагоги мають розуміти, що у нас свій фронт, ми виховуємо дітей, щоб вони стали людьми, а не виродками, такими, як прийшли на нашу землю. Їх же хтось вчив?! У них була вчителька? У тих виродків, які ґвалтували дітей, жінок, стареньких… Крали все, від магнітиків на холодильник до унітазів. Мало того, що ніяких знань, ще й ні грама людського. Якщо ти з мамою своєю можеш говорити матом - і це норма? Ми точно маємо робити щось інакше, щоб наші діти такими виродками не виросли. Тому освіта – це не менш важливий фронт. Бо це майбутнє країни», -   наголосила Ремажевська.

Вона з сумом розповідає, що зі 120 працівників реабілітаційно-навчального центру 10% виїхали за кордон. Окрім того, зі 140 дітей від 3 до 10 років, які ходили в садок і займалися у школі «Левеня», діток різних вікових категорій, які виїхали, набереться на цілий клас, і більшість навряд чи повернеться.

«Крім того, в нас було багато дітей так званого змінного контингенту – це діти, які навчаються в інших школах або вдома, але реабілітацію проходять у нас, бо в нас хороші фахівці, прекрасне офтальмологічне та фізіотерапевтичне обладнання. І ми припиняли реабілітацію дітей лише на два тижні на початку війни. А далі знову відновили, і зараз вона відбувається. Ми оголосили усім охочим, хто приїхав до Львова, хто має проблеми із зором, що вони можуть абсолютно безкоштовно приходити, ми приймаємо, займаємося, лікуємо. Багато звернень. Щодня ми працюємо нон-стоп. І влітку ми не будемо зупинятися, в нас продовжується реабілітація», - каже педагог.

Співробітники закладу, починаючи з 2003 року, вперше в Україні, працюють над індивідуальною програмою реабілітації дитини з інвалідністю.

У ПЕРШИЙ ДЕНЬ ВІЙНИ ПОЛЯКИ СКАЗАЛИ: «ЗАБИРАЙ СВОЇХ І ТІКАЙ»

Віра Миколаївна пригадує ранок, який перевернув життя усіх українців: до неї подзвонив колега і повідомив, що почалася війна. Її донька Люба живе в Києві й працює журналістом в одному з центральних ЗМІ. Тому найперше жінка кинулася дзвонити їй.

«Вона мені: мама не панікуй, я зараз усе перевірю. Як журналіст - мамі довіряй, але усе перевіряй. Віддзвонилася за пару хвилин і сказала – так. Я її просила, щоб вони негайно виїжджали, бо черга буде дика пізніше. А вона сказала: «Я нікуди не поїду! Київ не здадуть. Я маю лишитися тут». Я просила, молила, плакала, переконувала. Вона сказала : «Мамо, хтось має це робити. Чому не я?». Через два дні вже з Києва було виїхати неможливо. На Оболоні, де її квартира, вже були танки. Вони виїхали всі в офіс у центрі міста і там жили. І вони постійно працювали на виїзді…» - розповідає Віра.

1 березня Люба вже була в Бучі, далі Бородянка, Ірпінь, саме в той час, коли переводили людей через міст, спочатку фотографувала, а потім відставила камеру і допомагала людям, яким важко було перейти через кладку.

«Вона розповідала, що Бородянка була ще страшніша за Бучу… (плаче). Всі тільки говорять за Бучу… можливо, тому, що її першою відкрили, і це був шок, і людям треба було оговтатися від цього, а не показувати нові жахіття, які натворили ті нелюди. Вона казала, що після Бородянки  приїхала і просто дві години лежала на підлозі, обличчям в спальник і не могла говорити. А далі треба було розшифровувати і знову це переживати. Це жорстоке випробування», - ділиться зі сльозами на очах мама.

Люба об’їздила визволені з окупації гарячі точки Київської області, далі - Сумщину, Чернігівщину, Херсонщину, Кривий ріг, сьогодні - в Дніпрі, - каже Віра. І від переживань починає задихатися, їй важко говорити. П’є воду і, ніби виправдовується: «То ще наслідки корони». І заспокоює сама себе, згадуючи про старшу доньку.

«Але в нас є вдома психотерапевт, наш домашній «Арестович» на кожен день – Віруня. Коли я їй сказала, що почалася війна, вона була дуже спокійна. І впевнено відразу сказала: «Ми переможемо». У неї за ці понад сто днів не було жодного дня з сумнівами», - каже Віра.

- Може, вона цього всього жаху не бачить, а ви їй не розповідаєте про війну, якою вона є насправді?

- Вона знає все те, що знаю я. Щовечора ми сідаємо і слухаємо аналітику з різних позицій як з військової, так із політичної, економічної… Війна - це цинічна і страшна річ. І треба це розуміти. Є багато людей, які виїхали і поводять себе дуже негарно за кордоном, мало того, що російська мова, в душі «русскій мір» лишається, то ще й довкруг їм усі зобов’язані. Прикро, боляче, гидко…

«У перший же день мені передзвонили поляки і сказали, щоб я пакувала Віру, забирала маму, (якій 89 років) і виїжджала. Я сказала: ви що, жартуєте? Я в себе вдома. Чому я маю кудись утікати. Я вдома, за нас ніхто нашу країну не побудує», - додає Віра Миколаївна.

«ЛЕВЕНЯ» - НЕ ГОТЕЛЬ І НЕ РЕСТОРАН, АЛЕ МИ РОБИМО ВСЕ МОЖЛИВЕ І НЕМОЖЛИВЕ

Під час розмови до кабінету заходить Жанна Соломонко, яка працює в центрі «Левеня» соціальним педагогом. Помічаючи сльози на обличчі Віри, перелякано дивиться на мене: «Ви знаєте, я ніколи не думала, що Віра Миколаївна може плакати!». Цими словами вона ще раз підкреслює неймовірну силу нашої героїні як керівника та її тонку душу мами і людини.

Жанна опікується переселенцями, яких у реабілітаційно-навчальному центрі почали приймати з перших днів війни. За весь час їх тут було півсотні – з Лисичанська, Сєверодонецька та Київської області. Але після деокупації Київщини більшість повернулися додому, тому зараз лишилося 14 людей з Луганщини.

«Ми почали приймати людей 3 березня. Розуміли, що їм ніде жити. А в нас є нормальні умови – хороші спальні, тепло, є кухня, душові. Це важливо. Тим більше це жінки і діти. Найменша дитина, яка в нас була – 1,5 року, була мама з п’ятьма дітьми – дружина льотчика з Києва. Мама з дитинкою з аутизмом, була дитина, хвора на шизофренію. Різні люди, різні діти. І з початку вони були всі налякані, більшість не розуміли ні де, ні що вони мають робити, ні що буде далі», - розповідає Віра Миколаївна. І веде нас знайомити з «левенятськими тимчасовими мешканцями».

У просторій спальні у два ряди стоять ліжка, тут дорослі й дітки. Як виявилося, десятеро людей і кішка з Лисичанська – це велика родина, яка змогла зібратися тут разом поступово, виїжджаючи з-під обстрілів у різні періоди і за різних умов.

«Я найперша приїхала ще 5 березня, вважаю себе тут старожилкою. Тут дуже добрі умови. Ми знали, що нас тут приймуть, тому коли тільки виникла можливість, я намагалася зробити все, щоб мої потрапили сюди», - розповідає Оля з Лисичанська. Біля неї двоє діток шкільного віку – Аня і Денис, і кицька Сімка.

Коли їх район обстріляли росіяни з авіації, вона узяла дітей і вирішила виїхати. Ніч переночували в ДСНС, де працює чоловік, а потім він вивіз їх на евакуаційний поїзд з Лимана до Львова.

«У нас в купе було 14 чоловік, ми їхали так дві доби, дуже важко і емоційно, і фізично. Майже 15 годин ми їхали під обстрілами, в повній темряві, все було закрите, не можна було користуватися ні мобільними, ні ліхтариками. А це ж діти, страшно, навіть елементарно в туалет не було змоги сходити», - згадує дорогу жінка.

Львів зустрів привітно, але дав зрозуміти, що тут теж може бути небезпечно.

- Ми приїхали сюди о восьмій вечора 5 березня. Тільки ступили на поріг закладу, як почалася повітряна тривога. Це вперше в житті ми почули сирену і зразу пішли в підвал.

- А що, в Лисичанську немає тривог?

- З 2014 року в нас взагалі там нічого не працює, ніяких сповіщень після військових дій, вони все розгромили. Я навіть не уявляю, як би вона там була, її б не було змоги виключити, бо обстріли не припиняються. Моєму синові 10 років, а в нього вже сиве волосся з’явилося. Тут уже не страшно. Ми не боїмося сирен, бо якщо порівнювати, як у нас літало, то тут курорт.

У Лисичанську в жінки залишилися дві квартири, але в якому вони зараз стані - не знає.

«Останній раз, як нам розказували, то в наш будинок було потрапляння осколків у дах, але руйнування були незначні, а от у сусідній будинок був авіаційний удар і там по третій поверх взагалі нічого немає. Але зараз не знаємо, уже місяць зовсім немає зв’язку. Житло – це таке. Аби живі всі були. Бо батько залишився там, а також бабусі і дідусі мого чоловіка, вони разом тепер живуть. І Тетяни Володимирівни чоловік теж із ними. Вони там разом згуртувалися, а ми тут», - додає Оля.

У Тетяни Володимирівни, що сидить навпроти з двома внуками Мар’яною та Андрійком, при згадці про чоловіка виступають сльози. Вона розповідає, що вони ще місяць жили під обстрілами, ледве евакуювалися через Краматорськ, якраз за кілька днів до того, як по вокзалу влучила ракета. Чоловік залишився в Лисичанську, не захотів їхати. «Але вже, мабуть, 1000 разів пошкодував, проте тепер немає такої можливості. На жаль», - каже жінка.

«Щоб вивести наших гостей зі стану страху і переживань, ми старалися максимально організувати все так, щоб у них не було вільного часу. Є люди, які вийшли на роботу. В той час їх діти займаються з нашими вчителями. Наші педагоги і в суботу, і в неділю тут, бо діти не можуть тинятися просто так. Ми поставили в актовій залі тенісний стіл, організовуємо їм то концерти, то проєкти різні, то тематичні свята, екскурсії, до нас навіть кінологи приходили з собаками», - розповідає Жанна.

З поселенням людей перед Вірою Ремажевською та її закладом постало кілька викликів: по-перше, безпека. Адже людей просто не можна було самих на ніч лишати в школі, тривоги були постійно. Жінкам треба було допомогти спустися з дітьми в бомбосховище. Тому, зібравши колектив, вони вирішили, що вчителі чергуватимуть щоночі зі своїми чоловіками.

«Ще одна важлива проблема була – що їсти? Ми мусили подумати, чим нагодувати півсотні людей тричі на день. Хоч ми - обласний заклад, ніхто за три місяці нас не запитав, а чим ми їх годуємо. Спочатку ми зібралися, скинулися всі працівники і купили продукти, але потім зрозуміли, що просто фізично цього не витягнемо. І я тоді звернулася до своїх польських колег. І Вроцлав, Краків, Варшава, Люблін, Гданськ, Лодзь – всі відгукнулися. Такі ж звичайні польські вчителі, працівники закладів освіти, які скидалися і купували, або просто приносили з дому речі, їжу, косметику, памперси. Потім нам на допомогу підключилася Марбурзька школа для сліпих (Німеччина). Фактично вони забезпечили харчування наших переселенців і зараз допомагають», - розповідає керівник закладу.

І з захопленням згадує, що за тиждень до війни спонсори подарували сучасне обладнання для кухні за 1,5 млн гривень, яке є лише в найкращих ресторанах України. Це дало змогу не лише готувати смачну їжу для переселенців у «Левеняті», а й допомагати сусіднім школам, які також приймають людей. Понад 100 свіжоспечених пиріжків з капустою, вишнями, родзинками, маком і хліб щодня відвозять у 85 ліцей, і все це розлітається вмить.

«Своїх переселенців ми годуємо три рази на день і стараємося діток балувати чимось смачненьким: сьогодні вареники на вечерю, завтра буде піца, оладки, сирнички, млинці. Був варіант “напрягу” з їдальнею, мовляв, коли нам зручно, тоді ми прийдемо їсти. Ні, так не буде. Ми не ресторан, люди на роботі. Вони мають чітко знати, коли зготувати. Якщо в тебе не виходить на такий час, стоїть мікрохвильовка, холодильник, можна підійти і собі розігріти, але все має бути цивілізовано і культурно. Були певні проблеми спочатку, але ми поспілкувалися відкрито і відверто. Наприклад, спочатку був варіант, щоб прибирали наші дівчата. Я прийшла і сказала: знаєте, так не піде, бо це війна. Ви зараз живете тут, і це не готель, в хаті ж своїй ви прибираєте, ніхто не кличе прибиральницю. Ми вам допоможемо мийними засобами, але за собою треба прибирати. Я знаю про ті проблеми і тертя, які є по школах, тож можу сказати, що в нас такого не було і не буде», - каже Віра Миколаївна.

Олена Скорик теж із Лисичанська, жінка приїхала сама, син - прикордонник на сході, донька виїхала в Німеччину, а невістка з маленькими внуками у Дніпрі. По приїзді до Львова потрапила в школу, але в неї виявили коронавірус і на 10 діб поклали в лікарню, а потім скерували в «Левеня». Тут була на ізоляції два тижні в окремій кімнаті, але зараз почувається добре.

«Я вам скажу, що тут усе під контролем, все в “єжових рукавицях”, усе добре. Не те що в школі. Там було дуже багато людей – шум, галдьож, такої чистоти точно не було. Я вже тут адаптувалася. Вже всі тут, як рідні, і нікуди не хочу», - каже Олена.

Серед переселенців з Лисичанська є двоє педагогів, вони не перестають захоплюватися закладом, його роботою та керівником, адже мають із чим порівняти.

«У нас є можливість порівняти, бо ми ж теж працюємо в педагогічному колективі, ми спілкуємося і знаємо, хто в яких умовах по школах живе. Таких умов, як у нас, немає ні в кого. Тут колектив дуже гарний, всі, від сторожа до директора, завжди питаються, як пройшов день, чи щось потрібно. Єдина проблема тільки, що не вдома, а так - дуже вдячні. Ми розуміємо, що це заклад, який дуже потрібний діткам з 1 вересня. Хочеться, щоб вони займалися офлайн, бо для дітей з особливими потребами це надзвичайно важливо, нам теж хочеться до навчання в Лисичанськ. Ще попереду є кілька місяців, ми віримо в ЗСУ і чекаємо», - каже з надією в голосі Валентина, яка сподівається на зустріч зі своїми другокласниками у рідному місті.

Віра Миколаївна на прощання акцентує, що зараз світ об’єднався навколо України, як ніколи. Днями вона зустрічалася з почесним консулом Польщі в Нансі у Франції, який теж допомагає центру, він знайшов підприємство, що шиє постільну білизну. Вона подякувала за допомогу, а він зі слізьми в голосі каже: «Тільки тримайтеся! Тільки втримайтеся!»

«Вони усвідомлюють, що може бути далі, - додала керівник центру «Левеня». - І мусимо втриматися, бо ми на шляху правди, добра і незламної віри в Перемогу!»

Людмила Гринюк, Львів

Матеріал створено за підтримки ГО "Жінки в медіа" та Українського Жіночого Фонду.

Фото: Маркіян Лисейко