За підрахунками Київської школи економіки, станом на червень 2023 року загальна кількість зруйнованих або пошкоджених унаслідок бойових дій тільки житлових будинків перевищила 167 тисяч, а ще є тисячі квадратних метрів соціальних, культурних, промислових об’єктів. Тема відбудови зруйнованого – головна під час зустрічей урядовців зі світовими лідерами. Узяти участь у грандіозному проєкті з відновлення України зголошуються провідні країни світу. Надати кошти на цю відбудову погоджуються світові інституції.

З чого починати цей проєкт, як уникнути помилок під час його втілення, чи варто обмежуватися розмовою про «ремонт та будівництво», які нові сенси слід закладати в фундамент нової України, «Укрінформ» запитав у архітекторки Анни Кирій.

ПРО СВІТОВІ ТЕНДЕНЦІЇ У ВІДБУДОВІ

- Ви нещодавно брали участь у конференції «Сучасні принципи відбудови українських міст». То ж що таке сучасне містобудування, на яких засадах воно має формуватися? І чи можна вже тепер говорити про відбудову України за сучасними принципами?

- Я думаю, що в Україні не тільки можна, а й треба про це говорити. Я б виділила два важливі принципи: людиноцентричність та чутливість до контексту в найширшому розумінні.

У містобудуванні та просторовому розвиткові людиноцентричність – це увага до потреб мешканця, коли людина з її гідністю, волею та правами стає центром історії відновлення, розбудови, розвитку, коли міста формуються навколо потреб людей та громади. У нас цю, здавалося б, очевидну річ ніде не комунікують ті, хто уповноважений на ухвалення рішень у державі. Усі розмови точаться під гаслами: «Якщо у вас зруйноване майно, то держава вам щось відшкодує, відбудує». Але це – патерналістський підхід, який на практиці реалізується так: держава платить, відповідно вирішує і диктує умови. І в такому разі реальним вигодонабувачем часто стає не мешканець, а той, хто заробляє кошти на подібній відбудові.

Європейська модель – це підхід до відновлення, який завжди починається з розмови, опитування, діалогу; коли у громади спочатку питають, що вона хоче, як вона бачить, що для неї важливо, а вже потім будують; коли громадянин має право голосу не тільки раз на п’ять років на виборах, а постійно залучений до формування свого міста, свого урбаністичного простору.

Стосовно поваги до контексту. Це про розуміння «ДНК» міста, його історії, сутності, сенсу. Не просто будувати проєкт, за який хтось заплатив, а розуміти доцільність появи того чи того архітектурного об'єкта, форми, стилю, тобто створювати об'єкти, що враховують цей контекст, культуру міста, соціальні практики, урбаністичну структуру.

Ще однією світовою тенденцією сучасного містобудування є антимодерністський ухил. Після Другої світової війни міста Європи та України будували за модерністським принципом, коли виокремлювали території для житла, для роботи, виробничі території, зелені зони, промислові зони, які обʼєднували автошляхами. Це були міста, якими комфортно пересуватися автомобілем, у них прокладали широкі вулиці, авто ставало більше – вулиці ставали ширші.

Тепер люди почали цінувати міста та передмістя, в яких вони бачать одне одного зблизька та взаємодіють. Відомий урбаніст Йен Ґел, автор книжки «Міста для людей», так і зазначає: місто відбувається на рівні очей, люди повинні бачити одне одного на рівні не вище четвертого поверху, бо інакше сусіда вже не впізнати.

Комунікація в громаді є набагато важливішою, ніж просто квадратні метри та широкі вулиці. Подібне тепер переосмислюють в усіх європейських країнах. Транспортні магістралі вздовж набережних демонтують і повертають ці простори людям. Автошляхи ховають під землю, а те, що дає містові силу, наприклад, річки, схили, громадські простори, стає головним.

Саме такий фокус має бути у післявоєнної відбудови. Коли люди щасливі у своєму місті, у своєму рідному просторі, у них є енергія для подальшого творення і розвитку.

- Це ідеальна картина. Хотілося б, щоб так і було, однак маємо те, що маємо: відсутність генеральних планів та прискорену ущільнену забудову.

- Потрібно розуміти, що ми точно не перші у світі, хто зіткнувся з такими суспільними трагедіями, як війна і тотальна руйнація. Треба спиратися на досвід інших країн. Я наведу приклад відбудови новозеландського міста Крайстчерч, яке колись сильно постраждало внаслідок потужного землетрусу. Місцева влада починала з відбудови набережної вздовж річки, щоб у людей було місце для зібрання, для взаємної підтримки та натхнення. Адже вивчення громадської думки виявило, що більшість не хоче повертатися до безликої багатоповерхової забудови, а цінує простори, де їм зручно та комфортно. Люди живуть спогадами про якісь важливі для них події: сквер, де освідчився дівчині, кафе, де пив каву зі старою матусею. Люди кажуть про запах свого міста… Це є та тяглість, яка прив'язує людей до певних місць, і, відбудовуючи міста, потрібно це усвідомлювати.

Тож відбудову слід починати з діалогу з людьми. Будь-яке місто, селище, громада повинні мати стратегічне бачення, яке починається з поставлених питань: для кого ми будуємо? Навіщо? Які маємо цінності та чого прагнемо досягти в результаті відбудови? Хто будує і що хоче цим сказати? На яких засадах твориться образ міста? Для кого ця історія, як ми бачимо суспільство, для якого будуємо? Яка роль кожного? Як залучити людей реально?

А також варто поставити інші болючі питання: скільки людей хоче до нас повернутися? Скільки, навпаки, виїде після відкриття кордону? Ми маємо нові демографічні реалії, які треба глибоко досліджувати.

ПРО РОЛЬ ТА ЗНАЧЕННЯ МОДУЛЬНИХ МІСТЕЧОК

- Це на перспективу. А на тепер? Які рішення могли б допомогти забезпечити житлом тисячі людей? Модульні містечка? Ми ж не можемо будувати набережні, коли люди розорені та без даху над головою.

- Якби я була мером або головою громади, то спочатку з’ясувала б щодо наявної порожньої нерухомості. А така точно є в кожному населеному пунктові. Треба знаходити законодавчі механізми, як їй насамперед дати раду.

На мій погляд, модульні містечка – це невдала практика. Досвід відбудови міст після Другої світової війни показує, що тимчасові будинки врешті стають проблемою. Наш досвід уже показав, що люди в них довго не живуть, бо це історія не про гідність, а про виживання. Людина може там провести тиждень-два, а далі шукатиме щось інше, бо жити в тих умовах неможливо.

Так само багато соціальних проблем на майбутнє закладає швидка та дешева забудова міських околиць, які мають усі передумови стати новими гетто, де виростають покоління людей, відірваних від контексту міста. Хіба це нам потрібно після війни?

- Яких ще помилок припустилися міста, чий досвід відбудови ви досліджували?

- Узагальнити складно, у кожного свій досвід. Наприклад, під час відбудови Варшави найбільшою помилкою стала, на думку експертів, неправова експропріація землі та нерухомості. У власників вилучили всю землю для містобудівних потреб, просто все націоналізували. І люди, які й так опинилися в зруйнованому місті, ще й позбулися своєї власності. Варшаву ж узагалі не планували відновлювати, було ухвалене політичне рішення перенести столицю. Але люди проголосували своїми ногами: вони поверталися і жили на руїнах, а потім самі ж почали все відбудовувати. Тому що це не можна вирішити штучно. Місто – це історія не про стіни, а про людей, які протягом століть вирішують жити разом у цей час і на цьому місці.

До речі, щось подібне в нас уже робить «Добробат», коли в село чи місто приїжджає волонтерський десант, збирає громаду, і вони самотужки починають лагодити будинки. І на певному етапі так і має бути. Тобто те, що люди можуть зробити спільно, своїми руками, є цінним і дуже важливим. На такому досвіді насправді будується нація. Звісно, мають бути глобальні стратегії з відновлення, але ці практики громадянської свідомості, об'єднання – надзвичайно важливі.

У Роттердамі величезною помилкою, як про це тепер кажуть, стала втрата історії, ідентичності. Після війни місто вирішило надати йому абсолютно нове обличчя, сучасне. Під цю візію демонтували навіть те, що не було зруйновано бомбардуваннями. Тепер люди можуть вивчати історію міста лише за фотографіями та старими листівками.

Подібним шляхом пішли в японській Хіросімі. Вони трансформували традиції в сучасний тоді модернізм і працювали над зміною ідентичності. Політична ідеологія в Японії та Німеччині диктувала новий стиль, але вони зберегли свої культурні практики й тактовно підходили до меморіалізації.

Або ж згадаймо Лондон, який за Другої світової війни страждав від німецьких бомбардувань. Під час відновлення не була врахована ієрархія планів відбудови. Сьогодні це вважають помилкою. Коли наявні значні руйнування, є сенс переосмислити загальне планування усієї країни, зрозуміти її подальший внутрішній розвиток. Експерти зазначали, що потрібен план національного рівня, далі – регіональні плани, генплани міст із новим баченням, а вже потім – плани відбудови конкретних об'єктів.

Це, до речі, дуже резонує з нашою проблематикою. За генеральною схемою планування пострадянської України, було враховано спрямування транспортних та логістичних потоків у напрямку схід – захід, а тепер ці коридори, які йшли на Росію, по суті перетворилися на тупик. Фактично наш східний кордон сьогодні стає зоною, яка потребуватиме постійної мілітарної інфраструктури, і тому вже тепер потрібно про це думати та по-іншому планувати тут життя і розвиток.

Очевидно, нову стратегічну схему планування України слід будувати довкола осі північ – південь, я маю на увазі й транспортні коридори, і території пріоритетного економічного розвитку. Для цього потрібен широкий суспільний діалог, експертне обговорення та власне професійне планування. Нам тепер дуже потрібне об’єднання професійних інституцій, які здатні працювати над складними рішеннями та концепціями на основі міждисциплінарного діалогу.

Натомість маємо досить недолугу спробу владних структур та певних осіб дискредитувати та знищити єдину незалежну професійну організацію – Національну спілку архітекторів України. І все через те, що ми обґрунтовано критикували одіозний законопроєкт №5655, пояснювали суспільству корупційні ризики, які з ним пов’язані, тобто виконували свою фахову та ціннісну роботу.

- Минулого року Кабмін затвердив Порядок розроблення, здійснення експертизи та застосування проєктів повторного використання в будівництві, мотивуючи тим, що це сприятиме якнайшвидшій відбудові зруйнованої соціальної та житлової інфраструктури. Архітекторська ж спільнота критично сприйняла цю новину. Що не так із типовими проєктами?

- Типовий проєкт – це історія, коли про людину не думають. Ані про її гідність, ані про її потреби до комфорту та естетики простору перебування. Держава сказала: «Нам треба швидко, і на тому все». Це той самий патерналістський підхід, який тхне радянщиною.

Я вважаю, що об'єкти, які будують за державний кошт, мали б бути найкращими серед інших, такими, що стануть пам'ятками архітектури та візитівками територій. Тобто громадські об'єкти мають бути унікальними, цікавими, які щось говорять про ідентичність міста, регіону, людини.

Чому тепер багато хто каже, що нам було погано вчитися в радянських школах? Зокрема, тому що вони були типові. Адже зрозуміло, що простір формує людину, її світогляд. Що для нас важливіше – виховання гідного вільного громадянина чи швидкість освоєння коштів? Якщо швидкість освоєння коштів, тоді треба про це відверто говорити, а не вигадувати якісь аргументи на користь типових проєктів. Хіба у нас немає кому проєктувати? Та сьогодні безліч архітекторів без роботи!

Ще один аспект – відсутність розмови з громадами, які обʼєкти їм потрібні, що та як вони хочуть будувати за допомогою держави. Натомість громадам спускають «згори» каталог типових рішень у найгіршій радянській практиці нав’язування, мовляв, погоджуйтеся швидше, а то грошей не виділимо. Водночас громади повинні брати на себе ініціативу та сміливість протистояти такій прискореній державній «типізації», захищаючи власне бачення свого майбутнього образу.

- Тепер в Україні триває робота над новим містобудівним кодексом, у якій ви берете участь. Розкажіть про документ, у чому його особливість?

- Це дуже правильна ініціатива. Нам давно потрібна справжня містобудівна реформа. Після всіх скандальних історій навколо законопроєкту №5655, коли ані громади, ані фахівці, та й загалом українці не сприйняли «реформу», написану за зачиненими дверима, певні народні депутати  зрозуміли помилку, пропонуючи сформувати будівельні правила за принципом знизу-уверх. Тобто спочатку збираються фахівці та представники всіх дотичних до містобудування сфер, напрацьовують концепцію, визначають проблематику, вивчають міжнародний досвід, а далі вже з концепцією будуть працювати професійні юристи, адвокати та судді, щоб створити з неї юридично бездоганний текст, який упорядкує суспільно-правові відносини в галузі.

Важливо, що процес творення містобудівного кодексу є демократичний, прозорий та відкритий. Усі засідання робочої групи, створеної на базі профільного комітету Верховної Ради, паралельно транслюють в онлайн-режимі на офіційному ютуб-каналі комітету. Кожен може долучитися до обговорення. Важливими є створення публічної електронної «бібліотеки» робочих документів, постійність опитувань, аналізу даних та рефлексії проведених зустрічей. Є велика довіра до цього процесу, бо він якісно і демократично запроєктований, а в якісного процесу буде і якісний результат.

- Які питання має врешті врегулювати кодекс?

- На виході ми маємо отримати нові правила, систематизовану та збалансовану систему містобудівного законодавства, яка враховує права кожного учасника містобудівного процесу: муніципалітету, мешканця громади, проєктувальника, підрядника, забудовника. З особливою увагою до мешканця. Це наголошують на кожному засіданні робочої групи, – те, що ми всі працюємо для інтересів мешканця. Це, на мій погляд, дуже важливий ціннісний пріоритет.

Ще одним завданням кодексу є гармонізація українського законодавства у сфері містобудування з європейським. Якщо ми хочемо бути частиною європейської спільноти, то маємо працювати за спільними правилами.

Наприклад, однією з головних претензій до проєкту №5655 було те, що в ньому відсутні реальні інструменти впливу й контролю громади на хід будівництва, а європейське законодавство насамперед це передбачає.

Наявність формальних громадських слухань під час розгляду містобудівної документації та навіть відкритість даних у ЄДЕССБ ще не означають, що громадянин реально може на щось впливати. Тут потрібні постійний діалог, інструменти практичного залучення людей до містобудівних процесів, а не тільки петиції. І от з цим треба працювати. Вірю, що в містобудівному кодексі це буде виписано.

- Головним інструментом будівельного контролю автори законопроєкту №5655 називають цифровізацію. Мовляв, це допоможе уникнути зловживань, адже всі бачитимуть, що відбувається на будмайданчику. На вашу думку, це так?

- Наявність електронних систем, ЄДЕССБ, DREAM, інструментів цифровізації – це, звісно, позитив. І те, що держава рухається в цьому напрямі, правильно. Однак треба розуміти, що електронна система – це просто джерело інформації. Що далі можуть зробити громадянин чи громада з цією інформацією, як вплинути на хід будівництва, якщо виявить порушення? Оце якраз складні питання. Подати скаргу? Здійняти галас у ЗМІ, соцмережах? Сподіватися, що державні органи відреагують на скандал? І так щоразу? Не думаю, що це стратегічно правильно. Є ризик отримати постійний хайп замість дієвого суспільного контролю.

У законодавчій системі містобудування тепер суцільний хаос. Цифровізація хаосу нічого не варта. Вона лише певний інструмент, а інструмент не може підмінити собою сенси справжньої реформи та здоровий баланс інтересів учасників будівництва.

От над цим і працює робоча група містобудівного кодексу, пам’ятаючи, що в центрі реформи, спрямованої на якісне відновлення, має бути людина з її гідністю, волею та правами.

Юлія Абакумова
Фото Євгена Котенка