Президент Мадуро хоче стати диктатором, але вже запізно
Невелика, але й не маленька країна Венесуела (30 мільйонів населення) від України на другому кінці світу, тому українці нею практично не цікавляться. Навіть сьогодні, коли там вже кілька місяців палає, по суті, громадянська війна з сотнями загиблих, а порівняння з нашим Майданом аж проситься, стільки зовнішньої подібності, ми ледь цікавимося тим, що там відбувається. Нам вистачає коротких новин з інформаційної стрічки і загальних аналогій з нашими подіями зими 2013-14 років.
Тим часом, якраз Україні та українцям варто було б уважніше глянути на нинішню Венесуелу, є там для нас корисні уроки.
То що відбувається у Венесуелі?
Там вже в котрий раз у світовій історії з гуркотом і кров’ю завалюється чергова спроба налагодити заможне і щасливе життя суспільства на соціалістичних принципах.
Є у світовій практиці такий метод здобуття і утримання влади званий соціалістичним. Спрощено він виглядає так: політик (політики) обіцяє людям, що весь загальнонаціональний прибуток ділитимуть якщо не зовсім усім порівну, то по-справедливості. Іншими словами - багаті будуть платити, а бідні отримувати. А ще краще – багатих взагалі не буде, бо це, мовляв, несправедливо, коли одні, маючи багато грошей, отримують високоякісну медицину, освіту, житло, їжу, відпочинок, розваги, а інші всього цього не мають, бо не мають грошей. Взамін політик (політики) хочуть отримати владу. Люди погоджуються, голосують за такого політика, і в країні починається соціалізм.
Це і сталося у Венесуелі у 1999 році, коли на президентських виборах переміг Уго Чавес, котрий негайно приступив до виконання передвиборчих обіцянок. Величезні кошти пішли на створення систем загальної освіти та охорони здоров’я для незаможних верств населення, на інші різні соціальні програми. Більшість населення була задоволена. Все як у підручнику з основ соціалізму. Чавес міцно тримався у владному кріслі. Щось, звісно, соціалісти-розподільники клали в особисту кишеню (при соціалізмі це неминуче явище), але в яких обсягах ми не знаємо, та й, зрештою, не це головне у конкретному випадку Венесуели.
Але раніше чи пізніше соціалістичній ідилії настає кінець. Просто тому, що ділити раніше чи пізніше стає нічого або занадто мало. Соціалізм забирає у країни перспективу розвитку, адже люди втрачають стимул до напруженої праці, сподіваючись на допомогу держави. Соціалістична «зрівнялівка» вбиває творчу енергію народу.
Оскільки до президентства Уго Чавеса Венесуела завжди була бідною країною (тобто, попередники не накопичили достатньо добра, щоб довго було що ділити «по справедливості»), венесуельський соціалізм тримався виключно на нафті (чи не найбільші в світі розвідані запаси цієї сировини). Не на трудовій експлуатації мільйонів рабів-в’язнів, як у Древньому Римі чи в СРСР, чи в Китаї за Мао Цзе-дуна, не на жорсткому викоріненню будь-якої політичної опозиції, як у абсолютній більшості країн так званого «соціалістичного табору», а на «грубих» грошах від продажу нафти. Крім того, Чавес не захотів чи не встиг зробити матеріальні запаси у той час, коли ціна на нафту була високою (як це роблять арабські країни Перської затоки або та ж Росія у 2000-х роках). Тому соціалізм у Венесуелі спіткала катастрофа за лічені, за історичними мірками, роки. Уго Чавес здобув владу у 1999 році, і всього через сімнадцять років, коли світові ціни на нафту різко впали, ділити вже нема що, у країні спалахнула жахлива інфляція і, як наслідок – вже не бідність, а злидні більшості населення. Минулого року інфляція в країні становила близько 800%, у нинішньому сягне 1500%. Реальні заробітки людей впали у рази. Почався неминучий для соціалізму дефіцит товарів, у тому числі продуктів харчування та медикаментів.
Чавес помер у 2013 році, витримувати крах соціалізму випав на долю його віце-президента, котрий того ж року з мікроскопічною перевагою виграв вибори, теж соціаліста, Ніколаса Мадуро. Саме йому сьогодні доводиться сповна пожинати плоди «чавизму» - венесуельської версії соціалізму. І відчайдушно захищати свою владу, коли доходи від продажу нафти стрімко знизилися.
Матеріальна основа соціалізму завжди об’єктивно обмежена, а тому міцність соціалізму, іншими словами – тривалість панування його в тій чи тій країні, прямо залежить і від того, як жорстко соціалістична влада придушує ідеологічних опонентів - політичних несоціалістів. Соціалізм порівняно довго тримався і тримається там (У Росії (СРСР), Китаї, на Кубі), де соціалістична влада особливо жорстоко розправлялася з опозицією. Та що там розправлялася – вирізала їх до ноги в буквальному розумінні. У Венесуелі Чавес та Мадуро поводилися з супротивниками порівняно м’яко, такого тоталітаризму, як колись в СРСР чи Китаї, там не було. У Венесуелі, як бачимо, парламент контролює опозиція, вигравши вибори 2015 року.
Ні раніше Чавес, ні зараз Мадуро не були диктаторами, у Венесуелі був дуже м’який, ліберальний соціалізм з суттєвими елементами класичних демократичних свобод. Однак соціалісти їх терпіли лише доти, доки міцно почувалися при владі, поки стабільна більшість виборців (тих, кому подобався «справедливий» розподіл загальнонаціонального пирога) їх підтримувала. Коли ж ділити стало нічого і згадана підтримка пішла на спад, соціалісти, як це звичайно трапляється в історії, вчепилися у владу намертво і захищаються вже без оглядки на демократію, тобто збройно. Мадуро, схоже, свій вибір - владу не віддавати - вже зробив, для чого саме зараз намагається підкорити собі законодавчу владу через зміни в Конституції. Та й відступати йому після сотень загиблих вже нікуди. Так колись відстрілювався зі свого президентського кабінету чилійський соціаліст Альєнде, але безуспішно, бо проти нього виступила армія. Мадуро поки що армія не атакує, лише натовпи практично беззбройних демонстрантів, тому Мадуро поки що відстрілюється успішно. Інша справа, що навряд чи його диктатура утвердиться, час для цього вже згаяно, це треба було робити до того, як впали ціни на нафту.
Уже очевидно, що у Венесуелі остаточно питання влади буде вирішено силою. Нема вже ніякого демократичного голосування, вже зброя проти зброї. Безумовно, Мадуро (точніше – венесуельський різновид соціалізму) в кінцевому рахунку програє, оскільки, як вже було сказано, ділити в країні нічого, сама ідея соціалізму втратила матеріальну основу, але скільки ще часу йтиме збройне протистояння і скільки венесуельців заплатять життям за подовження агонії чи прискорення кінця Мадуро – ніхто напевне не скаже.
Тією чи тією мірою соціалістичний елемент обов’язково присутній у політичній практиці практично будь-якої країни, у тому числі Заходу (особливо у Західній Європі). Приміром, пенсія інваліду з дитинства – це вже елемент соціалізму. Соціалістичні, соціал-демократичні, взагалі – так звані «ліві» політичні партії та рухи, час від часу приходять до влади саме на гаслах справедливого розподілу національного багатства. «Ліві», як правило, здобувають владу на виборах, тобто – цілком демократично, адже виборців, які хочуть отримувати більшу частку національного доходу, не докладаючи до цього більше зусиль, завжди вистачає. Але у Європі еліти та суспільства здобули історичний досвід, як тримати соціалізм у межах здорового глузду, іншими словами, щоб він не нищив приватну власність і приватну економічну ініціативу більшості населення. Тому нинішній європейський соціалізм ніколи не набував таких крайніх форм, як у Венесуелі чи колишньому СРСР, тобто ніколи не домінував у практиці внутрішньої політики країн Європи. Окремий виняток – Німеччина при владі націонал-соціалістів.
Україна, на жаль, все ще не має імунітету від надмірного соціалізму, як у європейців. Українців, котрі прагнуть матеріальної допомоги від бюджету (не важливо, у якому вигляді – пенсій, зарплати чи соціальних пільг) як основи свого матеріального благополуччя, все ще мільйони і мільйони. Тому так небезпечно популярні у нас політики-соціалісти, хоча ми їх називаємо дещо інакше – політики-популісти. Скільки вже раз соціалізм показував свою неспроможність бути магістральним шляхом розвитку людства, а однаково знаходяться охочі повторити цей досвід. Надто вже привабливо для пересічного обивателя звучать примітивні й облудливі гасла на кшталт «усім порівну!», «геть багатих!», «чому у когось є, а в мене нема?», тощо. На жаль, Венесуела не буде останньою у цьому нескінченному процесі «наступи на граблі». Чи долучиться до цього процесу Україна?
Юрій Сандул. Київ
Перше фото: AP Photo/Fernando Llano
