В одній упряжці. Чим загрожує союзне диктаторство?

Самопроголошений президент Білорусі, схоже, остаточно приєднався до російської гібридної інформаційної спецоперації із залякування Заходу і фактично відкрито заявив про посилення військової ескалації. Якщо до цього Лукашенко тероризував ЄС міграційною кризою, то тепер взявся до відвертих погроз масштабною війною, підтверджуючи і посилюючи наратив Кремля.

Як відомо, 29 листопада у центрі стратегічного управління Міністерства оборони Білорусі Лукашенко провів нараду з питань військової безпеки. Традиційно емоційні заяви білоруського диктатора відразу ж розтиражували російські пропагандисти та залежні від білоруського диктатора державні ЗМІ. Серед заяв та погроз невизнаного президента – наративи про те, що це Захід нібито вигадав фейк про агресивні наміри РФ щодо України та про те, що саме західні держави є ворогами Білорусі й навіть заяви про те, що Білорусь візьме участь у бойових діях на боці Росії, в тому числі на Донбасі.

Де-факто президент Білорусі Лукашенко висловив готовність підтримати Росію під час військової агресії щодо України. Тактика так і не визнаного, а тепер ще й загнаного у пута санкційних обмежень Лукашенка зрозуміла: він намагається максимально додати свого «вогню» та зарядити інформаційний простір темою війни, чим створити нібито мотив для присутності російських військ на своїй території. А зодно і продемонструвати Путіну свою вірність та підтримку. Тепер обидва диктатори опинилися в одній упряжці, а кордон із Білоруссю перетворюється на ще одну лінію військово-політичної напруги.

Плани з повної військової інтеграції Білорусі у військові структури і доктрини Росії Кремль виношував давно, спонукаючи до підписання угод так званої «союзної держави». Як відомо, 4 листопада Путін та Лукашенко таки підписали відповіну декларацію, а заодно і нову військову доктрину цієї «союзної держави», де серед іншого заявлено і про наміри координувати захист «єдиного кордону союзної держави». Це значить, що тепер і Москва претендує на «захист» білоруських кордонів. Очевидно, цим «правом» Кремль уже скористався, розпалюючи міграційну кризу на кордонах Білорусі.

Зближення білоруських військових з росіянами підвищує загрозу і для України. Як відомо, РФ після підписання оновленої воєнної доктрини «союзної держави» має намір збільшити регіональне угруповання військ у Білорусі, щоб «захищати пострадянський простір». Який пострадянський простір і від кого захищати – не уточнили, але зрозуміло, що диктатори, які все далі й глибше потрапляють у цілковиту ізоляцію від цивілізованого світу, об’єднуються для спільних цілей. А Кремль зосереджується на посиленні своєї військової присутності в Білорусі.

Росія завжди була зацікавлена у розвитку та посиленні військової співпраці з Білоруссю. Кінцева мета – повністю інтегрувати білоруську армію та зробити її частиною російської системи оборони. Тепер же таке військове співробітництво лише посилюється. Кремль, звичайно ж, розраховує на те, що спільні навчально-бойові центри, розміщені на території Білорусі, будуть переформатовані в повноцінні військові бази та стануть частиною подальшого розширення російської військової присутності. Враховуючи ж спільний кордон з Білоруссю, Україна фактично отримує ще одну потенційну безпекову загрозу у рамках гібридної війни Росії проти нашої держави.

Вже з того моменту, як Лукашенко потрапив у повну залежність від Путіна, ризики такої загрози були постійними. Зближення Росії та Білорусі є великою загрозою національній безпеці України, оскільки Росія використовуватиме Мінськ як плацдарм для подальшої агресії. Про це, зокрема, ще наприкінці травня 2021 року заявляв міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба. Подібні коментарі звучали і від президента України Володимира Зеленського, який наголосив, що у разі об'єднання – ці країни можуть інтегрувати оборонне співробітництво і чинити серйозний тиск на Україну одразу з кількох сторін.

З підписанням воєнної доктрини РФ та Білорусь практично об’єднують свої військові зусилля. Росія ж фактично отримує доступ до військових баз Білорусі й тепер буде використовувати їх для власних цілей, тому очікувати посилення погроз та загроз варто не лише Україні, але й Польщі, Литві, Латвії, Естонії. Експерти прогнозують, що ця угода дозволить Москві та Мінську вести спільні військові операції проти України та країн НАТО, а підписавши спільну доктрину, Путін і Лукашенко демонструють, що мають спільне бачення подальшого розвитку та підготовки збройних сил, як і спільну мету.

І якщо зараз усе зводиться до певних залякувань та маніпуляцій, то на перспективу Путін, очевидно, прагне показати, що можливі й конкретні спільні військові кроки проти «ворогів». Що фактично вже й відбувається на білоруських кордонах та звучить з вуст самопроголошеного президента Білорусі. Окрім того, Лукашенко не раз заявляв, що під час майбутніх змін конституції планує відмовитися від формулювання про нейтральний статус Білорусі, очевидно, маючи намір закріпити статус країни-союзника РФ не лише в межах «союзної держави», а й у договорі про колективну безпеку.

Тож до путінського брязкання зброєю поблизу українського кордону фактично приєднався й Лукашенко, який став маріонеткою в руках Кремля та виконує його спецзавдання, посилюючи напругу та залякування західних політиків для досягнення конкретних цілей – своїх та Путіна. З одного боку, така тактика спрямована на бажання досягти легітимізації самого президента Білорусі, а з іншого – мати аргументи для примусу лідерів західних держав до перемовин із Путіним та досягнення його імперських цілей відновлення колишньої могутності, яка практично втрачена та знищена самим же російським диктатором, його агресивними й терористичними діями, несумісними з нормами сучасного життя.

Позиція ж цивілізованого світу, як і демократичних сил Білорусі залишається незмінною: Лукашенко не є президентом. Тому, очевидно, всі його заяви та рішення – юридично нікчемні та можуть викликати хіба що несприйняття і чергову порцію економічних санкцій. Так новий пакет санкцій Європейського союзу проти режиму самопроголошеного президента Білорусі Олександра Лукашенка має набути чинності вже 2 грудня й свідчить про те, що ЄС залишається вірним підтримці громадянського суспільства країни та її демократичного майбутнього.

Тарас Попович

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства