Особливий парад: герої АТО, афроукраїнці у вишиванках та провалений бойкот

Не можна сказати, що в Україні за 22 роки незалежності не було зворушливих  військових парадів - вони проводилися. І вони створювали атмосферу свята, навіть якщо це була просто урочиста хода - без армії та військової техніки, але з ветеранами, дисидентами та героями України.

Та ніколи ще Україна не святкувала свою незалежність так, як сьогодні. Такого відчуття єдності армії із народом, одночасних сліз під час звучання пісні «Пливе кача», таких захоплених вигуків та аплодисментів людей, коли йшли парадні розрахунки, таких незапланованих схвальних вигуків військових, коли Президент окремо подякував волонтерам, Майдан ще не чув.

Я була в центрі за годину до початку. Спочатку спробувала спуститися на Майдан з боку вулиці Інститутська. Там стояли машини Автомайдану, на яких було написано «Бойкот параду». Хлопці серйозно готувалися, наробили білих повітряних кульок, які у повітрі тримали полотнище із фотографіями Небесної сотні.  Позиція Автомайдану така, що, мовляв, парад недоречний, коли війна ще не закінчена.  Але підтримки серед людей протестувальники не знайшли. «Зрадники, - чулося на їхню адресу, - хто вас купив? Чому кульки не синьо-жовті, а білі? Пройшли Майдан, щоб почати заробляти на пам’яті загиблих?»

Не ставши слухати подальшу дискусію, я спустилася вниз. І побачила зовсім іншу картину. З київського шпиталю подивитися парад привезли поранених бійців АТО. Вони проходили крізь залізні рамки пунктів охорони, хто на милицях, хто сам, а когось на візочку привезли дружини та кохані. І всі присутні розступалися, дарували їм квіти й аплодували. Поранені йшли крізь стрій, і здавалося, що жоден маршал з умовної червоної доріжки не відчував цієї миті такої любові, як вони. Хлопці побігли та принесли з сусідніх кафе стільці, щоб поранені могли сісти.

Журналістів і музикантів розмістили в одному секторі, приблизно там, де під час Майдану стояла сцена. Президент та урядовці стояли навпроти, лівіше від того місця, де була «ялинка».

В очікуванні параду ми розговорилися із музикантами й танцюристами.  На парад привезли духовий оркестр Міноборони та ансамбль Збройних сил. 

«Нещодавно повернулися із зони АТО, - поділився зі мною головний балетмейстер ансамблю Володимир Шмагун. - Пам’ятаю, їхали з концерту з Ізюма під Слов’янськ. Тоді місто ще не звільнили. Привезли нас у військову частину, між наметами спорудили сцену. Ми ввімкнули музику, готуємося до виступу. А тут підбігає хлопець, плаче, просить: «Вимкніть, мій друг загинув». Ми сидимо з командирами, вирішуємо, що робити. Може, концерт скасувати. «Ні, - каже командир, - не скасуємо. Незабаром знову бій, хлопці дівчат стільки часу не бачили. Хай подивляться концерт, для них це трошки свята та відпочинку».

Я розпитую у солістів, як змінюється їхній репертуар через війну. «Якось народжуються зараз нові пісні, - розповідає соліст ансамблю Сергій Юрченко, - і по-іншому звучать старі. Кілька років тому я написав пісню. Написав зі слів солдатів, які були на війні в Афганістані. Про те, що я не знаю, що таке війна, що я не був живою мішенню, не горів у літаку, не ховав друзів. Цю пісню зараз дуже люблять на фронті». 

Артисти зайняли свої місця. Командувач параду Анатолій Пушняков почав об’їжджати військові розрахунки, наступні етапи - підняття прапора, спільний об’їзд розрахунків міністром оборони Валерієм Гелетеєм та командувачем параду для привітання військових. Мимохіть подумалося, що ми вже теж почали непогано розбиратися й у системі військових навчальних закладів. Ми просто відкрили для себе  військові виші. Ті самі, які зараз вітають міністр і командувач параду:  Університет оборони, Академію Нахімова, Житомирський військовий інститут, Харківський університет Кожедуба, Інститут цивільного захисту.

Перед початком параду виступив Президент Петро Порошенко. «Ця війна увійде в історію як Вітчизняна війна 2014 року, війна проти зовнішньої агресії, за Україну, за її волю, за честь і славу, за народ, за незалежність. Вітчизняна вона тому, що на захист Батьківщини піднялися всі, від малого до старого. Боротьба за перемогу стала всенародним рухом, справою всіх і кожного", - почав він.

Глава держави казав про те, що за останні півроку у важких виснажливих боях народилося нове українське військо. Пообіцяв, що Україна більше ніколи не відзначатиме свято війська та захисника нашої Вітчизни за військово-історичним календарем сусідньої країни. Дякував за мужність і героїзм, відвагу та самопожертву, які наші воїни демонструють кожної миті.

Промова у Петра Олексійовича гарна. Але стався конфуз. Біля одного з пунктів охорони стояв собака. Не простий дворняга, судячи з того, як до нього ставилася охорона. Цей пес, видавалося, був якоюсь бойовою одиницею. І раптом він почав вити, та не просто скавчати, а виразно, якось художньо - і гучно. Його не вивели, але один з охоронців щось йому сказав просто в обвисле вухо. Цього було досить, щоб пес  замовк та слухняно влігся.

Президент закінчував промову: «Понад двадцять років приживалося наше синьо-жовте свято Незалежності - і тепер насправді стало всенародним святом. За урочистістю та піднесенням свято Незалежності для нас, немов Різдво. Бо це і є народження нової країни. України».

Розпочався парад. Мені здавалося, що лише я одна слухаю стукіт кроків колони та слідкую за чіткістю. Втім, коли хтось із юних курсантів збився, почулося, як скрушно видихнули всі журналісти. Ми думали про одне: в такт ішли не лише солдати, в такт билися наші серця. За цей час, окрім іншого, ми навчилися цінувати те, що раніше було предметом хіба жартів: бездоганний стройовий вишкіл.

Коли пройшли парадні розрахунки, розпочався парад бойової військової техніки. БТРи та бронеавтомобілі для розвідки, гармати, кулемети, комплекси керованого озброєння, новий бронетранспортер БТР4Є, КрАЗи з зенітними установками.  Нові артилерійські системи, системи залпового вогню «Град» і «Смерч». Кілька хвилин тому Петро Порошенко сказав про те, як Україна прощалася з пацифістськими ілюзіями. На цьому параді ми прощалися з ними остаточно. Ми пишалися нашою армією, милувалися нашою зброєю.

А після параду знову був парад, радше хода. Всі присутні крокували і співали гімн. Ми йшли так і почувалися єдиною спільнотою, такої кількості вишиванок на кожен квадратний метр, як сьогодні, ще не було. Я теж опинилася в колоні.

«Ми приїхали з Луцька до Києва спеціально на парад, - розказала моя сусідка по колоні Олена Клехо. - Чоловік - держслужбовець, доньки хотіли подивитися парад. Вже пів на дев’яту були тут і все побачили».

«А ми прибули з Івано-Франківська», - кажуть два симпатичні афроукраїнці у вишиванках - Сінді Обанге та Генрі Уанозе (обидва говорили українською та англійською мовами та не розуміли російської).

«А до Франківська звідки приїхали?» – уточнюю я.

«А до Івана-Франківська, - кажуть, - ми приїхали з Нігерії. Ми приїхали  вчитися до Івано-Франківського інституту нафти та газу».  

Симпатичних афроукраїнців від мене забрали фотографуватися просто українці.

По дорозі побачила літнього чоловіка, обличчя якого видалося знайомим.

«Олексій Іванович?» – перепитала я, уточнюючи чи це не батько президента Петра Олексійовича.

«Так», - усміхнувся він.

«Сподобався вам парад?»

«Дуже сподобався, така  сила, така міць,  - схвильовано сказав він. -  І вони (малося на увазі ворожі війська. – Авт.) повинні знати: ми з ними не жартуємо. Ми можемо себе захистити та маємо чим себе захистити».

«Петро Олексійович до вас за батьківським благословенням приходить?»

«Ну, він і сам знає, як краще. А я його завжди у всьому підтримую», - чесно зізнався батько.

Люди співали та скандували. То тут, то там відбувалися маленькі імпровізовані народні брифінги, де з політиками говорили не лише журналісти, а й прості люди. Народ обступив Юрія Луценка та Віталія Кличка.

Я підійшла до міністра культури Євгена Ніщука. Його голос - голос ведучого Майдану - став усім нам якимсь дуже своїм. «І у відчуттях, і в голові калейдоскопічна картинка, - сказав Євген Миколайович, - чотири місяці тому це все палало, тут усе було оточено військовими. Я зі сцени звертався до людей, коли мав бути прорив, щоб вони не поверталися спинами та не тікали, щоб зустрічали обличчями. І прорив було зупинено. А сьогодні тут  працює фонтан, ми підняли наш прапор. І ви чули, як вітають воїнів АТО. У мене накотилася сльоза, коли звучала пісня «Пливе кача». Це гімн прощання з нашими хлопцями. Цей парад має головний посил – ми безповоротно рухаємося в бік справжньої незалежності  України, яку ми цього року оплатили сповна - жертвами, ставленням, свідомістю».

«Не знаю, чому виникли сумніви щодо параду. Адже ця подія – символ консолідації нації. Ми ж показали всім свою міць та спроможність протистояти чужій армії», - розмірковував  поряд воїн АТО, генерал-майор Валерій Суботін, який очолював парадний розрахунок прикордонників.

Вже на розі  я побачила ще один «народний брифінг».  Народ жадібно та захоплено слухав Едуарда Мальованого, героя АТО, який залишився без ока і якого привезли на парад із київського шпиталю.

«Мене не брали в армію за призовом, я три рази ходив у військкомат - не брали. Казали: «У вас вік не той», - розповідав Едуард. - Я їм кажу: який вік? Я підготовлений, вмію вести бій, я вже воював. Не брали. Тоді я пішов на пікет у Міноборони і мене взяли добровольцем у батальйон самооборони. Ми воювали, а під Дебальцевим наша група потрапила у засідку найманців. Нас було двадцять шість, їх шістдесят. Був важкий бій, бій ми виграли, але комбат "Батя" підполковник Олександр Слід загинув. Мене там було поранено. Снайпер цілив у голову, але я різко повернув голову, він влучив у обличчя. Снайпер користувався розривними кулями зі зміщеним центром, це заборонено. Я око втратив. А пів-обличчя мені фактично відновили, дві операції були. Правда, снайпера того знищили».

За Едуардом прийшли ті, хто відвозив його у шпиталь – через годину у нього крапельниця. Ці люди на милицях і без очей надавали цьому святу якоїсь особливої цінності. Це були ті, хто свідомо та жертовно оплачував наші перемоги.

Бійці Нацгвардії України під час військового параду на честь Дня Незалежності України.  Фото: photo.ukrinform.ua

А на Хрещатику, Майдані, Європейській площі продовжувалось свято. Мільйони людей у вишиванках стояли у черзі за перепічками, сиділи на парапетах, ішли на Андріївський узвіз, співали, пили каву та голосно скандували «Україна».

Більше фото по темі дивіться тут

Лана Самохвалова, Київ