Як волонтерка Марго лікує дітей від війни
Арттерапевт Маргарита Кузнєцова з Дніпропетровщини разом з місцевими волонтерами допомагає родинам біженців і людям у прифронтових зонах
«Коли зайшли чорні люди, ми скоренько спустились у самісінький низ. Підвал, темний і вологий, у якому ми ніколи не були. Ми були маленькі і білі. Відчувалось, що чорнота заполоняє наше місто, але ми нічого не могли зробити. Ми тихенько сиділи і чекали. Мама сказала, що синьо- жовті люди нам допоможуть. І я чекав ...».
Це уривок із казки «Кольорові люди», яку написали разом із волонтером Маргаритою Кузнєцовою двоє маленьких хлопчиків – 8 і 10 років - з Волновахи. Їх евакуювали звідти до міста Кам'янське на Дніпропетровщині, де вони й познайомилися з волонтеркою. Але про все – за порядком.
Маргарита Кузнєцова (у Фейсбуці – Марго Маргоша), волонтер благодійного фонду "Стежка додому", за освітою – вчитель англійської мови. Їй – 36 років, останні десять вона – керівник дитячої Артстудії «МК». З перших днів війни Маргарита допомагає дітям переселенців.
«Рятуємо дітей та сім’ї від війни» - такий лозунг написаний на її головній сторінці у ФБ.
– Найважчими були перші три дні війни, коли було незрозуміло, що і як буде далі. А потім до нашого містечка почали евакуювати людей. Перші діти приїхали з Волновахи. Моя артстудія на той час вже не працювала – багато родин виїхали з міста. І я, не роздумуючи, зібрала фарби, пензлі, папір і поїхала до тих дітей.
Переселенців розмістили в одному з гуртожитків міста. Маргарита – крім фарб і пензлів - разом із знайомими привезла туди якісь необхідні речі, медикаменти, продукти, солодощі.
– Я намагалася вивести дітей зі стану глибокої депресії, - розповідає Марго. - Це була така артреабілітація - я дала їм папір, фарби, включила якусь легку музику, і вони малювали те, що хотіли, виливали на картинах свої емоції.
Молода жінка каже, що останнім часом з дітьми вона спілкувалася набагато більше, ніж з дорослими. І навчилася знаходити підхід до кожної дитини. Серед вихованців її артстудії були і діти-аутисти, і діти з синдромом Дауна. Тому свого часу Маргарита закінчила психологічні курси і отримала диплом арттерапевта.
– Так склалося, що матусі стали приводити до мене складних дітей. І кожного разу мені вдавалося налагодити контакт з ними – певно, у мене є якийсь дар, - без краплі хвастощів каже Маргарита. – І матусі дуже раділи, що діти щоразу самі просять їх привести до студії.
Маргарита ще в дитинстві гарно малювала, але по-справжньому захопилася цим 12 років тому, коли народилася молодша дитина в сім’ї – донечка Олександра. Згодом прийшла ідея створити власну артстудію.
– І все якось склалося само собою, без якихось надзусиль з мого боку. Повірте, щоб створити свою артстудію, небагато треба – достатньо кількох столів і стільців…
Та повернемося до часу нинішнього – коли Маргарита вперше прийшла до дітей-біженців.
– Було дуже важко. Ті діти, з якими я в мирний час щось малювала-майструвала-творила – були яскраві, веселі, – голос у Марго починає тремтіти від хвилювання. - А ці були якісь сірі, зі згаслими очима, в них не було життя, надії… Але кожний майстер-клас в результаті все ж закінчувався посмішками й радістю.
Діти приїжджали й їхали зі своїми родинами далі. Деякі залишалися на тиждень, інші - на місяць. Після Волновахи до міста привезли людей із Сєвєродонецька, потім – із Маріуполя…
Окрім артуроків Маргарита влаштовувала для них екскурсії по місту, привозила до себе на дачу. Зараз шукає, де можна б було опублікувати книжку, уривком з якої ми почали цю публікацію.
– Наразі я з нашими «мурахами»-волонтерами збираю якісь кошти, продуктові набори, памперси, дитяче харчування, медикаменти, - продовжує розповідь Маргарита. – «Мурахи» – тому що доводиться все це збирати по крихтах. Дедалі робити це все важче, адже багато людей самі втратили роботу, а ціни на продукти – самі знаєте, які. Але в принципі - ми тримаємося.
Спочатку, коли стали привозити біженців, жителі міста віддали все, що могли, пояснює Марго. Наприклад, було в родині шість чашок – чотири на родину, дві – в запасі, віддавали ці дві. Було три простирадла, одно - запасне, віддавали його. Марго вважає, що кожна родина в місті чимось поділилася.
– Свої кошти, звісно, теж на все це виділяємо, - вперше за розмову посміхається волонтерка. – Ні, чоловік не лає, діти ставляться з розумінням – у нас родина дуже доброзичлива. Ми навіть подумуємо, щоб якусь дитину ще й усиновити…
Найбільш проблема зараз – це паливо, адже волонтери міста возять гуманітарну допомогу й в інші області, туди, де - «гарячіше» і небезпечніше.
– Страшно, звичайно, але якось заспокоюєш себе, - ділиться Марго. – Всі люди в Україні зараз живуть як в останній день…
Крім «рознести-привезти-роздати», молода жінка працювала в координаційному штабі благодійного фонду «Стежка додому». Тобто займалася розселенням людей, опікувалася лежачими, немічними, літніми людьми, які потрапили в евакуацію.
– Час від часу опускаються руки, - ділиться Марго. – Адже це дуже важко психологічно, тому що волонтерська робота – ще й вислухати людину. А ці історії наповнюють відчаєм і біллю…
– А щось приємне згадати можете? – запитую.
– Найприємніше - це відчуття єдності всього народу - раніше такого не було. Коли вся Україна - як на долоні, й вся - разом. Аж мурашки по тілу – коли пишеш пост, і він розбігається по всій країні, й всі шукають ту людину, яка може допомогти в цій ситуації, а потім озивається ця людина… І ми всі – як одна велика родина…
– А найстрашніший момент?
– Коли тоді, вперше, в місто привезли біженців, у гуртожиток, де вони були, забіг якийсь чоловік і закричав: «Тривога! Нас бомблять!» І я побачила очі цих людей, яких щойно приїхали з пекла, яких тільки-но врятували…
– Про що ви мрієте? Хоча дурне запитання – всі мріють, щоб той кремль згорів скоріше…
– Я дуже добра людина, - знову сміється. - Не повірите – я мрію про великий підвал. Навіть в гості, коли зараз приходжу, дивлюся не який у людей ремонт, а чи великий і добрячий підвал...
Лариса Гаврилова, Київ