Ігор Шолтис, військовослужбовець батальйону «Нахтіґаль»

Новий сезон проєкту «Станція Краматорськ» – спільного продукту Укрінформу та Центру протидії дезінформації при РНБО, – ведучими якого є українські фотографи-документалісти Костянтин та Влада Ліберови, розпочався із бесіди з  військовослужбовцем батальйону «Нахтіґаль» Ігорем Шолтисом (позивний Гаррі Шульц).

Герой програми точно знає, як для терористичної росії має завершитися її агресивна війна проти України. Ігор Шолтис – воїн-доброволець, який, як і багато його побратимів, почав свій шлях до Перемоги ще навесні 2014-го. А усвідомлення, хто для України є ворогом номер один, прийшло до нього ще під час Революції Гідності.

Шолтис брав участь у боях на Сході України, у Пісках Донецької області зазнав важкого поранення. Удруге повернувся на фронт уже під час повномасштабного вторгнення у лютому 2022-го року. Нині ж служить у батальйоні "Нахтіґаль", у складі якого бере участь у штурмах уже на Курщині.

Яким чином у ході цієї операції вдавалося розпізнавати своїх серед чужих, на які знаки орієнтувалися штурмовики і чи варто взагалі було йти у наступ на Курському напрямку, коли така тяжка ситуація на Покровському, – про це та інше дивіться й читайте в нашому інтерв’ю.

Костянтин Ліберов: - Ігорю, ти до нас приїхав прямо з-за кордону, кажуть?

Ігор Шолтис: - Майже. Десь із тих країв.

Влада Ліберова: - Літня відпустка за кордон.

К.Л.: - Сподобалась, не сподобалася ця відпустка?

І.Ш.: - Прикольно, новий досвід. Типу я ніколи до того не був у Російській Федерації, ну і не дуже горів бажанням побувати там, але цікаво. В такому форматі це круто.

В.Л.: - Я думаю треба уточнити, що літня відпустка – це мова йде про Курську область.

К.Л.: - Розкажи, будь-ласка, як пройшли взагалі перші дні Курської операції, бо ми всі стежили в телеграм-каналах, ми не розуміли, що відбувається. Я особисто постійно проводив паралелі з нашої останньої Бєлгородської операції і думав щось таке. А тут дивлюсь – уже захоплюються міста. І це було для мене, як для глядача, щось грандіозне. Як ти відчував ці моменти?

І.Ш.: - Мені дуже сподобався загалом, уже аналізуючи цю всю двіжуху, режим інформаційної тиші, який дотримувався зокрема всередині сил оборони. Тобто, ми справді їхали туди всі на відновлення в Сумську область – як ми, так і десантно-штурмові війська та інші підрозділи. І тут – хоп, в один день нам повідомляють: чуваки, ви маєте підтримувати наступальні дії десантно-штурмових військ. І відповідно – бах, бах – і перетинають хлопці адмінкордон, і ми разом із ними, точніше, наші бійці. І для нас це був якийсь такий зворушливий момент, тому що насправді для хлопців, юнаків, якщо можна себе так назвати, які присвячують цьому своє життя з 2013-14 років, це просто квінтесенція помсти – вести бойові дії на території ворога. Ми до недавнього часу взагалі не думали, що таке можливо з точки зору політичного і дипломатичного стримування. А тут таке – хоп, і ти крокуєш по цій землі. Це дуже позитивні емоції і це підняло бойовий дух дуже багатьох бійців.

В.Л.: - Ви опинилися за кордоном на території ворога, я думаю, ви 100% очікували, що буде якийсь спротив, коктейлі Молотова, якісь бабки, які на вас кидають банки огірків чи щось таке. Нічого такого, я так розумію, не було. Як ти думаєш чому так, чим це можна пояснити?

І.Ш.: - Цивільне російське населення, загалом російське населення по природі своїй не здатне на спротив. Навіть більшовицька революція формувалася не в Росії, не росіянами, і ми це розуміємо. Вони по своїй натурі кріпаки – їм подобається наявність якогось царя, який має вирішувати їхні проблеми. І відповідно, у них перше питання, яке постає: - Е, защіті, Путін, ґдє войска?

К.Л.: - Розкажи про складнощі перших днів операції, бо те, що я бачив, не все так райдужно, як часто описують у медіа. Які у вас були головні складнощі?

І.Ш.: - Під час будь-яких бойових дій гинуть наші козаки, наші найкращі захисники, і це має місце, зокрема під час Курської операції. Відповідно, якщо хтось десь там медійно повідомляє про те, що вороги не чинили спротив, це неправда і пряме знецінення внеску сил оборони під час провадження цієї операції. Такий момент. І важливо, що настільки авантюрно почали просуватися наші хлопці і ми разом із ними, що в деяких моментах не завжди було зрозуміло, хто наскільки далеко зайшов. І є такі штуки, що ти думаєш: от-от тут мають бути росіяни, а там уже 1,5-2 дні, як наші хлопці закріпилися.  

К.Л.: - А що ви робили зі зв’язком, все ж таки це різні батальйони, різні бригади, старлінки не працюють? Комунікація – це надзвичайно складно. Була якась система?

І.Ш.: - Входили у взаємодію. По-перше, трикутники і синій скотч ніхто не відміняв, типу воно насправді грало досить велику роль. Також дуже круто, що хлопці-суміжники, в інтересах котрих ми працювали, якісно входили у взаємодію. Ми входили у взаємодію нашу, і начальник розвідки, і командир батальйону, й інші хлопці досить відповідально до цього поставилися, тому що немає нічого жахливішого, аніж розуміти, що хтось із твоїх підлеглих або поранений, або загинув від «френдлі фаєру». Тому для того, аби мінімізувати повністю такі моменти, ми дуже тісно спілкувалися з козаками-суміжниками і відповідно – це дало свій результат.

В.Л.: - До речі, окрім того, що всім дуже приємно бачити, як мимоволі ви опинилися на їхній території, була ж і певна критика, й досі є, цієї операції. По-перше, через те, що ти сказав, що будь-який наступ – це втрати, і ми розуміємо, що ми втрачаємо наших людей на російській території. По-друге, зараз у нас дуже неспокійні відбуваються події на Покровському напрямку. Яка твоя особиста думка – це варто було того, чи це потрібно було?

І.Ш.: - У будь-якому разі вороги, ні для кого це не секрет, тримають ініціативу на Покровському напрямку. Вони мають величезну кількість особового складу і засобів для того, аби просуватися, закидаючи м’ясом позиції наших хлопців. Відповідно нам потрібно було здобути перевагу в іншому місці. Ми не можемо з ними грати в пряму війну з прямим фронтом. Тому нам потрібно шукати якісь такі заходи, як це було з Курськом.  

К.Л.: - Ми проговорили перші дні, ми проговорили, що це було насправді не так просто.

В.Л.: - Мені дуже цікаво інше почути: це дійсно нам так пощастило, що ми розминулись з «Ахматом»?

І.Ш.: - Я думаю, що цей мем знову вийшов з-під контролю, тому що це смішно. Але насправді спроможність кадирівських посіпак ми ще пам’ятаємо з київських боїв на початку повномасштабного вторгнення, де всі такі: вау, все, кадирівці заходять в Україну, типу вам гайки і т.п. І для українських спецпризначенців, загалом для таких авантюристів з числа молодих добровольців це було як знахідка – потрапити в протистояння з «Ахматом»… Були тоді версії, нібито під час руху ворожих колон на Київському напрямку вони йшли в самому кінці. І для того, щоб їх знайти, треба було пропустити цілу колону і вступити з ними у двобій в кінці колони. Ми не потрапили на них, на жаль.

В.Л.: - Не хотілось би дізнатися, що українці можуть порушити правила міжнародні з приводу війни і поводити себе так само в Росії, як росіяни повели себе в Україні, військові злочини та ін. Я не була за кордоном. Костя був і розказував мені, що нічого такого не бачив. Тому запитую у тебе: чому так відбувається, що наші хлопці абсолютно спокійно й нормально туди заходять? Росіяни створюють якусь пропаганду, як цьому протидіяти?

К.Л.: - Ну, тільки в «П’ятірочку» зайти і взяти банку пива – як сувенір додому. Хоча таке ми також засуджуємо.

І.Ш.: - Військовослужбовці сил оборони не можуть вживати алкоголь. У нас це дуже таке жорстке правило. «Нахтіґаль» як підрозділ ані безпосередньо, ані опосередковано не брав участі в якихось заходах з порушення міжнародного гуманітарного права. Це відрізняє нас від них. Це основний момент, якого ми повинні дотримуватися, аби відчувати різницю між людиною і от цим-от недосконалим конструктом, як росіяни і зокрема їхні військовослужбовці. Ми – не вони і діяти, як вони, ми просто не можемо.

К.Л.: - Ти боровся з московською церквою задовго до того, як це стало мейнстрімом. Чому, на твою думку, наша влада тільки зараз почала прямо робити певні речі що заборони? Все ж таки 3-й рік повномасштабки, чого вони бояться? Чого не можуть просто сказати, що ці люди – це росіяни, ця церква підкорюється Росії?  

І.Ш.: - Представники влади також повинні орієнтуватися на суспільні настрої. І по сьогодні велика кількість українського населення, причому проукраїнського, й частина з них – це діючі військовослужбовці сил оборони, вважають, що ліквідація московської церкви як агентурного інституту ворожого – це проти Божої волі, тому що воювати з Богом – це неправильно. Люди не можуть провести логічний ланцюжок, не важливо – військові, цивільні, не можуть провести логічний ланцюжок між тим, що ти кидаєш сотку гривень у скриньку московському попу, відповідно – у них ці всі процеси, відстьоби, і в кінцевому результаті ці кошти якимось чином опиняються в Росії. Фактично людина, на побутовому рівні комунікуючи зі своїм «попушкою», не може довести, що цей чувак передає кошти чи працює в інтересах Російської Федерації. Служба безпеки, Центр протидії дезінформації, багато інших, лідери суспільної думки можуть 150 разів говорити про те, що це агентурна гілка в Україні, але для цих людей нічого не буде аргументом. От ми так звикли. Така сама штука – з послуговуванням російською мовою, з людьми, які продовжують споживати російський і російськомовний контент. Типу людям складно відмовитися від звичних речей, навіть десь можливо підсвідомо розуміючи, що це шкодить обороноздатності та й загалом українській державності.

К.Л.: - Від чого російського ти востаннє відмовився і коли це було?

І.Ш.: - Я думаю, від музичного контенту. Я дуже багато музику слухаю, відповідно мені подобалися не те що російські, навіть російськомовні якісь пісні. І я від цього почав відмовлятися. Вже давній час, це ще з часів Антитерористичної операції тривала оця трансформація. Це важливий крок кожного українця. Наприклад, ставлення до російської мови у мене таке саме. Коли послуговуються нею звичайні українці, теж мої друзі-військовослужбовці, я теж стараюся якимось чином цьому протидіяти, наскільки це можливо в моїй компетенції. Є російськомовні військовослужбовці і їх наявність дозволяє цивільним людям апелювати до цього, типу: а, єсть рєбята, коториє нас защіщают на руском, ім так удобнєй. І зрозуміло, що військовому цивільні не можуть ставити зауваження з приводу того, якою мовою він спілкується. Військовий військовому може.

Це не у форматі зауважень, у форматі дискусії я спілкуюсь, кажу: козаки, ви змогли опанувати просто складнезну науку роботи з мінометом, з FPV-дроном, зі снайперською гвинтівкою. Це ж ціла наука, до якої люди йдуть роками, а ви змогли це опанувати в короткий термін часу й ефективно застосувати проти противника. А хіба ж почати спілкуватися українською мовою в українськомовному середовищі настільки складно, як опанувати ту зброю? Типу це про лінь і про відсутність якоїсь відповідальності. Я думаю, що 2022-й рік мав бути точкою відліку, коли кожен рядовий українець має розуміти, що у нас є певні ознаки, які нас мусять відрізняти. Я не знаю такої кількості й не чув про таку кількість громадян Російської Федерації, які б спілкувалися українською мовою…

2022-го року взагалі була така ситуація, коли я був у місті Запоріжжі, ми на Запорізькому напрямку служили. Я розумів, що люди бояться спілкуватися російською, тому що розуміють, що за російську зараз можна собі просто зловити мінімум прочухана, а максимум кулю, тільки просто навіть послуговуючись нею. Тобто, для людей це реально було тригерно страшно. Яскравий приклад – Олександр Усик. Він українськомовний не лише тому, що це стало трендом у 2022-му році та тригерним стало спілкуватися російською. У нього була наявність чудової аргументної бази. Йому прилетіло снарядом в один із його об’єктів нерухомості – і це послужило чудовою мотивацією. Ніхто не може нас краще мотивувати спілкуватись українською, ніж росіяни. 24 лютого для нас – це не тягар, який упав на Україну, це даність, це можливість стати українськими українцями для всіх українців. А для нас, добровольців часів Антитерористичної операції, – можливість знову вбивати легально росіян.

К.Л.: - Скажи, будь ласка, є ще такий дуже класний персонаж – Гарі Шульц. Це твоє альтер его?

І.Ш.: - Це творча сторона. Це можливість відкладати якийсь певний багаж емоцій у такий бокс, який потім випускається в музичному чи відеоформаті.

К.Л.: - А Гаррі – він у руслі українізації?

І.Ш.: - Ні, він жорсткіший мабуть, аніж я в житті. До слова: реп-формат теж колись у мене був російськомовний. Дуже багато моїх пісень у молодому віці були російськомовними і зараз я переформатував його на такий лад – деколи сатиричний, деколи це якийсь жорсткий формат. А які можуть зараз емоції у мене бути, як я діючий військовослужбовець? Тому я чимало з того, що в мені відкладається, переводжу в творчість, у музику. Є багато граней у людини, і це одна з них. Якщо це приносить комусь радість, якщо це якось позитивно впливає на формування чиєїсь думки, особливо молоді, то я стараюся цей інструмент використовувати.

В.Л.: - Ти сьогодні дуже тепло декілька разів відгукувався про «Нахтіґаль». Чи відчувається батальйон як сім’я, як друга родина?

І.Ш.: - Так. Цей підрозділ нам було за честь формувати. І величезна кількість козаків, які сюди прийшли, – це реально найкращі сини України. Ми здійснювали дуже такий жорсткий відбір. У нас є ряд правил, згідно з якими ми відбирали в наш підрозділ. І нам станом на липень 2023-го, коли ми його формували, було принципово робити його з діючих військовослужбовців. Зараз ми його доукомплектовуємо ще вчора цивільними людьми. І з цих діючих військовослужбовців були люди, які ще до переходу в наш підрозділ здійснювали просто легендарні речі й на повномасштабній війні, і під час Антитерористичної операції. І це величезна така сім’я, де кожен із цих людей для мене рідніший, аніж певна кількість друзів, з якими я жив десятки років.

В.Л.: - Ти сказав про доволі жорсткі критерії відбору. Можеш розказати, що це? Як потрапити до вас у батальйон, чи може це зробити будь-хто?

І.Ш.: - Основні критерії у нас були і є: 1 – це послуговування виключно українською мовою, 2 – це абсолютна відмова і неприйняття вживання на службі алкогольних та наркотичних речовин, не залежно від того, чи ти знаходишся в секторі бойових дій, чи знаходишся на пункті постійної дислокації десь у тиловому місті. Якщо ти на службі й маєш доступ до зброї, ти не можеш вживати. Якщо хтось є з хлопців, хто в цивільному житті собі деколи міг «мекнути», то спокійно бере відпустку, їде додому і, не ставлячи під ризик найважливіше – репутацію підрозділу, це може зробити. На службі – ні. І найважливіше – це мотивація бути частиною організму, який у промисловому масштабі нищить загарбників-росіян. Якщо ви тут для того, щоб відсидітися, тому що це служба, нам не по дорозі. Якщо ви вмотивовані вбивати військових – громадян Російської Федерації, вам до нас.

В.Л.: - Якісь там критерії з приводу фізичних показників, щось таке є?

І.Ш.: - Ні, головне – бажання. У нас є люди різних вагових категорій, різних вікових категорій. Є насправді місце для всіх. Є люди, які чудово пораються з тиловою роботою, це можуть бути там речові склади, можуть бути харчові склади, це може бути діловод. Але ми розуміємо, що система армії функціонує таким чином, що, якщо вони досконало не виконають свою роботу, отже чогось не вистачатиме козакам на передових позиціях. Не вистачатиме чогось їм, відповідно – результату не буде.

К.Л.: - Ви зараз переходите в сили безпілотних систем.

І.Ш.: - Ми вже в складі сил безпілотних систем.

К.Л.: - Стало краще, гірше, змінився рід військ, щось помінялося для вас принципово?

І.Ш.: - З дуже позитивних новин – це те, що у нас легендарний командувач, людина, яка першою в історії сучасної російсько-української війни в 2014-му році відкрила вогонь по росіянах – це пан полковник Вадим Сухаревський, людина дуже ціннісна. І нам важливо, що саме по його вертикалі відбувається загалом життєдіяльність багатьох підрозділів, і нашого зокрема. Звичайно, ми розуміємо, що в силах безпілотних систем є достатньо крута технологічна команда. Це люди нової генерації військових, причому це не залежить від якогось вікового цензу. Це можуть бути теж люди старші, але які в собі розуміють, що ми відмовляємося від якихось негативних ознак совкової армії і рухаємося технологічно вперед.

Це команда крута, я дуже вірю в її успіх, тому що, відповідно, від їх рішень буде залежати і майбутнє військових цього роду військ.

К.Л.: - Два тижні тому у нас був великий скандал, що призначили начальника штабу, людину, яка не має там бути. Чим це закінчилося і наскільки це було справедливо?

І.Ш.: - Наскільки я розумію, є рішення, публічно озвучене з боку Головнокомандувача Збройних Сил України щодо призначення перевірки доцільності та компетентності пана Гладкого на посаді. Результатів перевірки наразі я не знаю, окрім того, що це ієрархічно управління нашого роду військ, я не можу казати точно, як воно відбудеться і який із цього буде результат.

К.Л.: - Але все одно це така історія, коли власне ви – рід військ, і тут знову ж таки, я не знаю, наскільки це правда, можливо він фахова людина, але у нас була прямо роздута ціла історія, що це у нас совковий генерал, у якого дитина десь за Росію виступає. Як це на вас взагалі вплинуло?

І.Ш.: - Це демотивує нас, але мусимо пам’ятати, що нам немає коли відволікатися на кадрові рішення, які не входять у нашу компетенцію, наша справа воювати, наша справа вбивати ворога або організовувати знищення ворога, як у випадку з нашим підрозділом.

В.Л.: - Як, до речі, у вас із рекрутингом зараз, вистачає людей?

І.Ш.: - Круто. Є достатня кількість людей, можливо, не такий наплив, як був рік тому чи, звісно, на початку повномасштабного вторгнення, але є вмотивовані люди і працює «сарафанка». Тобто, хтось потрапив, каже: у цих пациків круто.

К.Л.: - А відео з Курської області допомагають у рекрутингу?

І.Ш.: - Так.

К.Л.: - Це ви спеціально їх так точково кидали, типу подивіться – ми там, чи це випадково?

І.Ш.: - Загалом відоси, які ми кидали з Курщини? Основна ціль цих відосів – це залучення аудиторії і відповідно – ресурсу в підрозділ. Ми людям звітуємо, що насправді наші хлопці на війні і ми дякуємо, що люди нам допомагають і просимо допомогти ще раз.

В.Л.: - Я десь читала чи чула, що ти казав, що був період, коли ти якимось чином комплексував з приводу свого зросту, хоча я розумію, чому він у тебе посередній. Як це в армії, типу, залишилось, змінилось?

І.Ш.: - Я просто в школі й універі був найменший з чоловіків, раніше був такої худої статури і думаю: блін, дівчата починають рости вище. І я розумів, що кожна дівчинка, яка мені подобається, є вищою від мене. Це зараз типу вільне суспільство, це все «положняк», тоді були якісь такі упередження з цього приводу. Але пізніше мені мама розповідала: не переймайся, Наполеон був зросту приблизно твого. А потім я потрапив на війну і зрозумів, що низький зріст – це крутезна перевага, твій силует є набагато менший від усіх інших.

К.Л.: - Дуже зручно заходити в пікапчик на заднє сидіння, будь-яку броню, і ти нормально можеш стрибнути в будь-яку нірку.

В.Л.: - І банально – менша щільність для уламків.

І.Ш.: - Так, у будь-яку ямку, в яку можна було влізти, я туди влазив. У нас був такий білий Duster, коротше – невеличка тачка, і ми в ній їхали п’ять чоловік, і переді мною були ще закинуті шоломи пациків, якийсь баул, і я розумів, що просто ногами не вміщаюся. Нам треба було їхати близько чотирьох годин, то я в крісло посередині сів, ногами вперся в стелю і так спав, нормально…

В.Л.: - Скажи, будь ласка, чи віриш ти в можливість перемовин із Росією, чи необхідно це взагалі?

І.Ш.: - З точки зору об’єктивного аналізу війни, то як явище політичне, всі війни закінчуються перемовинами – не важливо, чи це капітуляція ворога, чи це якийсь мирний договір, всі війни закінчуються перемовинами. Питання, в якому форматі для нас це виглядатиме, оце вже дуже відкрите питання, воно прямо залежить від підтримки західної цивілізації, частина з якої дуже себе ницо, ганебно та імпотентно поводить по відношенню до захисту не лише України, а загалом демократії як такої і справедливості в світі. Тому якраз Курська операція – це один із таких розмінних моментів, який можливо десь суперечить поглядам наших західних союзників, але дає просто масу суб’єктності нам на міжнародній арені. Весь світ думав, що так не можна, хто може зайти на територію Російської Федерації, а ми це зробили.

В.Л.: - Загалом, якщо зараз проаналізувати суспільство, одні кажуть, що нам не потрібні перемовини зараз, інші кажуть, що нам потрібні перемовини зараз будь-якою ціною. І в одних аргументи: ті, хто хочуть перемовини, вони кажуть, що нам вони потрібні, бо скільки можна ще, бо вже стільки втрат, а ті, хто кажуть, що от, ми, як ти, не готові на перемовини будь-якою ціною, бо вже стільки втрат, що ми типу маємо якось помститися, бо інакше все це дарма. І от наче й одні, й інші мають якесь раціональне зерно, як бути?

І.Ш.: - Це теж залежить від соціального зрізу. Що стосується якоїсь величезної маси хлопців і дівчат, які добровільно вирушили до лав Сил оборони, які роки до того були на війні, як нині покійний Герой України Дмитро Коцюбайло, Да Вінчі, який присвятив боротьбі повністю все своє життя. Звичайно, що ці люди, їхні сім’ї не розуміють про жодні перемовини. В моїй сім’ї – ми втрьох, я, мій рідний брат і батько, в лавах Сил оборони, мама в шпиталі щодня допомагає на волонтерській основі пораненим бійцям. І коли вона в цивільному житті чує «ой, скільки то буде» і т.п., каже: ви серйозно, у мене три чуваки в сім’ї вже три роки тусують за тисячу кілометрів від дому. Я не був ніколи на Донбасі до участі в антитерористичній операції, взагалі східніше Києва не їздив. І зрозуміло, що для нас, для моєї сім’ї питання перемовин, воно є неприйнятним з точки зору суб’єктивної. Я розумію, що помста за всіх моїх друзів, за сотні тисяч людей, не знаних для мене, вона має відбуватися, вона має литися вічно. Саме тому для мене особисто – я розумію, що це суперечить суспільним настроям, – розуміння, що краще воювати з росіянами вічно, я би витратив все своє життя на службу в армії, аніж змирився з тим, що ми не можемо помститися за наших друзів. Це частина нашого етнокоду, який доформувався з початку повномасштабного вторгнення.

В.Л.: - А тебе не демотивує, що ти готовий віддати життя, вже отримав поранення в країні, де поряд із супервмотивованими громадянами також багато тих, хто не розуміє до кінця, що ти там робиш узагалі, чому так?

І.Ш.: - Українське суспільство, як і будь-яке інше, не може бути ідеальним, бо не цікаво було б жити. Коли після антитерористичної операції я навчався ходити, я з батьком виїжджав у центр міста і бачив там багато російськомовних громадян, тусерів, блатні тачки під клубами на донецьких та луганських номерах, мені було складно це прийняти. Це в той час, коли антитерористична операція не була таким масовим явищем, як повномасштабна війна. Мене ПТСРило просто дуже по-жорсткому і я не розумів, для чого я все це робив, чому я мусив пережити ці страждання в шпиталях, для чого, для кого? І пройшовши якось усю цю позицію, всі ці речі ПТСР у своїй голові, під час повномасштабного вторгнення вперше, коли я приїхав до рідного Львова, це було наприкінці літа 2022-го і ми якраз підлаштували, коли був і мій рідний брат, я бачив, яке у нього ставлення, – таке саме, як у мене було в 2015-16 роках. А я відчував себе дуже відмінно, я дивився, як люди п’ють у генделиках, повертаюсь до брата і кажу: чуваче, вони це роблять, тому що ми виконуємо свою роботу правильно – настільки, наскільки можемо. Якби ми робили свою роботу і сотні тисяч таких, як ми, робили свою роботу жахливо, ніхто б тут не мекав і не співав, але власне ціною нашої роботи, нашої жертви, жертви наших друзів люди можуть жити так, як вони живуть. У цьому парадокс і вся фішка українського суспільства.

В.Л.: - Але ж ти точно воюєш зараз не для того, щоб хтось у цей час «мекав» десь, правда? Оця історія, що військові воюють заради того, щоб ми могли тут у місті випити чашку кави, я не думаю, що це так.

І.Ш.: - Це не питання, чи це правильно, чи це ні, воно просто так є. Є люди, які витрачають свої найкращі роки десь удалині від дому, сидячи в лісосмугах, є люди, які цінують це в цивільному житті, є люди, які не цінують, але всі вони українці і це робиться для всіх них. Якщо б зараз хтось у Києві вийшов би на Майдан-3 скидати владу, державний суверенітет, тому що хлопчиків потрібно повернути додому, я би не те що не зрозумів. Якби потрібно було їхати і пояснювати цим людям, що так робити не можна, я би поїхав і це зробив.

К.Л.: - А потім це все б виглядало так, ніби влада послала військових, щоб вони розігнали мітинг.

І.Ш.: - Та плювати, як це виглядає, то у нас питання збереження нашої державності.

В.Л.: - Розумієш, мені здається, що здебільшого цивільні люди забувають про те, що на нас напала Росія, типу, що ти знаходишся там, що у нас мобілізація. Люди воюють, це не тому що ми так вирішили. Ми ж нічого не вирішували по-хорошому, на нас напали, маємо захищатися. Я не розумію, може ти мені поясниш, чому цивільні люди на третій рік війни забувають, із чого все почалося?

І.Ш.: - Та тому, що воно перестає тебе безпосередньо стосуватися, зараз це безпосередньо стосувалося сім’ї Базилевичів після прильоту у Львові, це стосувалося їхніх близьких. Чи стосувалося це людей, які знаходилися в іншому кінці міста? Та не дуже типу. Стосується кожного мешканця Покровська станом на сьогодні.

В.Л.: - Слухай, про яке тоді ми можемо говорити єднання як суспільства, якщо ти сам кажеш, що це стосується сім’ї Базилевичів, а в іншому кінці міста «не дуже»?

І.Ш.: - Це ставлення людей до цього таке.

К.Л.: - Вся Україна відчула цей біль учора.

І.Ш.: - Наскільки довго?

К.Л.: - На два-три дні. А скільки готовий сидіти ще умовний солдат в умовному окопі?

І.Ш.: - Це теж різниться в залежності від того, чим людина займається. У мене, наприклад, зараз такий рід діяльності, що я весь час не знаходжуся на бойових позиціях, я приїжджаю до своїх хлопців підтримати їх, попрацювати з ними, допомогти їм, але у мене адміністративний вид діяльності зараз. Відповідно у такому режимі я можу ще роками працювати, якщо це необхідно. Чи може в такому режимі працювати рядовий піхотинець? Навряд. Але чи працюють вони? Працюють. Українська армія Сил оборони України – це просто величезний взірець для всього світу стійкості й невпинної кровопролитної роботи на межі людських можливостей. Я не впевнений, що при такому тиску будь-хто інший на цій планеті зміг би встояти.

В.Л.: - Щойно напівсерйозно, але все ж таки було піднято тему Майдану-3. А ти не думаєш, що зараз у принципі в цьому таймлайні, можливо через російське ІПСО, що це в принципі результат того, що ми програли інформаційну війну?

І.Ш.: - Тут питання означення для лідерів таких процесів: якщо громадяни України працюють на історію з Майданом-3, з моєї суб’єктивної точки зору, – це люди, які працюють на Російську Федерацію. Свідомий чи несвідомий спосіб, мені плювати, результат буде одним і тим самим. Тому я дуже прискіпливо і скептично ставлюся до різних діячів, які опираються на теорії змови. І звичайно, мені б дуже хотілося, аби такі люди, як той самий Юрій Бутусов чи пан Береза, повернулися до здорового глузду і зрозуміли, що ми всі маємо рухатися в одному напрямку. Але, на жаль, їхня діяльність скеровується на погіршення суспільних настроїв, на якісь підйоми і т.п, якщо люди в певний момент почнуть газувати, що якийсь конкретний корупційний момент є набагато гіршим явищем, аніж ціла російська окупація. Корупція є всюди, в Сполучених Штатах, Німеччині, Польщі, будь-де, в Росії, вона є всюди, зрозуміло, що проти неї треба працювати. Але коли ти ставиш на терези вибору і транслювання своєї думки якийсь там певний корупційний момент і протистояння російським окупаційним заходам, це дуже страшна вилка. І величезна кількість чуваків призовного віку, конституції тіла і особистості, газують за повалення державного перевороту активніше, ніж могли би газувати в лавах Сил оборони проти російської окупації.

К.Л.: - Крайнє питання. Уяви: все, сьогодні перемога нарешті. Скажи, будь ласка, на яку станцію ти хотів би завтра поїхати, якого міста?

І.Ш.: - Місто Ялта – однозначно, я дуже хочу в Крим, люблю його, для мене це така перша велика втрата.

К.Л.: - Дякуємо, що прийшов, дякуємо за розмову.

Влада Ліберова, Костянтин Ліберов

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на каналі Ukrinform TV