Сліпак. Неубієнний “МІФ”

*   *   *

О шостій годині ранку 29 червня 2016 року під смт Луганське Бахмутського району Донецької області від ворожої кулі калібру 12.7 мм, випущеної снайпером, загинув кулеметник 1-ї окремої штурмової роти Добровольчого українського корпусу “Правий сектор” (ДУК ПС), український оперний співак (бас-баритон), волонтер, учасник бойових дій під час війни на Сході України Василь Сліпак (Wassyl Slipak).

- Мені хотілось би думати, що смерть “Міфа”, як друзі називали Василя, стала своєрідним каталізатором, що хлопці зайняли панівні висоти на Світлодарській дузі, які належало давно зайняти, звідки ворог по нас бив і звідки ми тепер битимемо по ворогу, – зауважив заступник (у 2014 році) командира добровольчого батальйону ОУН Борис Гуменюк (1965 р.н.) на позивний “Кармелюк”. Фронт рушив далі, “Міф” залишився.

Бойові побратими трагічну звістку коментували стримано, по-армійськи сухо:

- Була чергова атака з боку Дебальцевого. Спочатку по наших позиціях стріляли з артилерії, пізніше пішли танки і піхота. Сліпак за кулеметом прикривав товаришів. Крім нього сучий снайпер поцілив ще двох наших товаришів, стан яких – середньої важкості.

Новина покотилася світом, швидко докотилася до Франції, й у Парижі фото співака, хто на Східному фронті у третє “відрядження” встиг повоювати лише десять днів, виставили в Соборі Володимира Великого (Cathédrale Saint-Volodymyr-le-Grand), що знаходиться в українському кварталі на бульварі Сен-Жермен, 51 (Вoulevard Saint-Germain). Ті, хто знав “Міфа” особисто, стежив за його кар’єрою, просто чув арії в його виконанні, мовчки прийшли з квітами, гостро і фізично відчуваючи, як їм бракую розкотистого голосу та харизматичної усмішки. У Києві до монумента Незалежності на Майдані також сунув люд – хто з лампадками, хто із світлинами. Того дня українці по цілім світі щирих сліз не ховали.

…Указом Президента України №42/2017 від 20 лютого 2017 р., “за виняткову мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові”, Василю Сліпакові, першому в історії України добровольцю, було присвоєно звання “Герой України” (посмертно) – Петро Порошенко особисто передав нагороду батькам воїна.

*   *   *

Міфи народжуються із біди та радості, бо ніколи не бувають одномірними. Вони шукають і захищають правду, коли вже ні на кого покладатися. В одному з останніх інтерв’ю Василь Сліпак так пояснив свої вчинки, нетипові як для зманіженого соліста Паризької національної опери (Opéra de Paris):

- Це ніяке не геройство: їхати на Схід України – всі люди бояться. Я адресую меседж всім чоловікам від 18 до 50, котрі у гарній фізичній формі: там нічого страшного, аж такого нема. Там ви не мусите тільки стріляти, ви можете просто допомагати. Раджу кожному – поїдьте і зрозумієте: ця війна закінчиться дуже швидко. Завдяки саме такому досвіду кожного українця, який вважає себе, бодай, трішки патріотом.

…Поховали героя 1 липня 2016 р. у Львові – на Личаківському цвинтарі, поле почесних поховань №76. Висипало все місто, про львів’ян годі й говорити. На траурний чин, що в Гарнізонному храмі Святих апостолів Петра і Павла, правив єпископ-помічник Львівської Архиєпархії УГКЦ, преосвященніший владика Венедикт, спеціально із Франції прилетів друг покійного, артист Паризької опери, бас Ґійом Дюссо (Guillaume Dussau).

Останній робив усе, аби за будь-яку ціну зупинити товариша, щоб той знову не вирушив у небезпечний вояж у тимчасово окуповані землі Батьківщини:

- Я його запитав, чи нема у нього чогось більш важливішого у Франції, щоб не їхати, – у такий спосіб я хотів його зупинити (просив не їхати Василя і колишній киянин, французький знаний кінокомпозитор Євген Ґальперін. – О.Р.). Але Василь був цільною людиною і ніколи нічого не робив на половину. Дуже хотів він бути корисним Україні. Йому не подобалося русте базікання, що нічого не міняло в житті.

Можна поховати гру уяви, можна слізно попрощатися з ілюзією, але нічого не вдієш, коли “Міф”, добряк та правдоруб, – неубієнний. Легенди вмирають, коли полишають обслуговувати чиїсь інтереси, міфи живуть, бо обстоюють лише особисті надії кожної людини.

*   *   *

Василь Ярославович Сліпак народився 20 грудня 1974 р. у Львові в сім’ї Ярослава Володимировича та Надії Василівни Сліпаків.  Ніхто із рідних хлопця музикою професійно не займався. Кажуть, унікальний голос малий успадкував від діда Василя, на честь якого батьки назвали молодшого сина. Нічим особливим у дитинстві Василько не вирізнявся. Із батьками він жив у звичайній п’ятиповерховій “хрущовці”, на вулиці Василя Симоненка, 9, ріс у звичайному спальному районі (Кульпарків), бігав до сусідньої львівської десятирічки, типово двоповерхової школи №46 імені В.М.Чорновола, що збирала школяриків на вулиці Науковій, 90.

Співуча вдача прокинулась у хлопчика в шестирічному віці, коли на сільському весіллі малий заспівав пісню “Тиша навкруги” із репертуару улюблених тріо Мареничів. То, мабуть, були перші оплески, що відлунювали оваціями. Аби розвинути здібності молодшого брата, у 1983 р. Орест Сліпак (1971) відвів третьокласника до Львівської державної академічної чоловічої хорової капели “Дударик”, що школила музично підлітків із 1971 р. Відтоді творчу долю Василя старший на три роки Орест вважав своїм “особистим проектом”. Наполегливих здібності видозмінюють, і невдовзі підліток із рідкісним голосом (контратенор) став солістом хорової капели.

Зі слів викладачки англійської мови, класного керівника Нелі Іванівни Винницької:

- Я навчала Василя з п’ятого по дев’ятий клас - була то дуже позитивна дитина. Обох синів змалку батьки виховували у штивності, як справжніх чоловіків. І Василь, і його брат Орест росли слухняними дітьми. Окрім того, у Василя все в житті було пов’язане із співом. Пригадую, хлопчика рано віддали до “Дударика”, а там дисципліна панувала, як розповідала мати Надія Василівна, сувора: хто запізнився – одразу мав віджиматися від підлоги.

Спогади продовжила наступний класний керівник Ольга Федорівна Оглашенна:

- То був унікальний підліток. Василь виріс у простій родині, якщо не помиляюся, батьки - вихідці з Тернопільської області, які все життя жили у Львові, працювали на Львівському автобусному заводі (мати – у конструкторському бюро, батько – на виробництві. – О.Р.). Але інтелігентність, доброта, талант виявились у хлопчика дуже рано: я вчила його з дев’ятого класу. Коли він випускався зі школи, то не скидався на інших підлітків, а запам’ятався мені дорослою, геть сформованою людиною.

*   *   *

Другим батьком для Василя Сліпака став хоровий диригент Микола Лукич Кацал (1940-2016), стараннями якого у 1989 р. було у Львові започатковано й першу українську державну хорову школу. Мудрий навчатель вів по життю завжди юну капелу, з року в рік, поволі ускладнюючи репертуар. Музичний смак та професійну підготовку майбутнього оперного співака вигранювали твори видатних українських композиторів золотої доби українського бароко, зокрема жанру хорового концерту, як-то: концерти Дмитра Бортнянського, Артема Веделя, Максима Березовського; колядки і щедрівки в обробках - Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка. Не випадково, українська співоча школа віддавна постачала “дишкантів та альтів” для Придворної хорової капели в Санкт-Петербург.

Як соліст академічної чоловічої хорової капели “Дударик”, ще у підлітковому віці Василь Сліпак побачив світ і набув колосального досвіду, виступаючи у найпрестижніших концертних залах планети: Національна опера України імені Тараса Шевченка, Національна філармонія України, Національний палац мистецтв “Україна”, Карнеґі-Хол (Нью-Йорк, США), собор Паризької Богоматері (Париж, Франція), зал “Уест Едмонтон Молл” (Едмонтон, Канада), “Ванкувер Ейр Плейс” (Ванкувер, Канада), Варшавська філармонія (Польща), Домський собор (Латвія, Рига), а також провідні майданчики Австрії, Італії, Ватикану, Бельгії, Нідерландів, Швейцарії, Угорщині, Словаччини, Литви, Естонії, Білорусі, Грузії, Молдови.

Інший би у 17 років гнув кирпу, піймавши зірку.

Василь був іншого замісу: з одного боку, він тримався природньої скромності, яку хлопцю прищепили батьки, а з іншого – всотував відкриту європейськість, побачену на власні очі, плекаючи при цьому українську щедрість. Повертаючись із закордонних конкурсів, фестивалів, турів, він неодмінно привозив подарунки.

Уявіть, для кожного із 28 однокласників із Львівської середньої школи №46 імені В.М.Чорновола. Як зазначила класний керівник Ольга Федорівна Оглашенна:

- Завжди Василь дбав про тих, хто поруч. Коли почалася війна, він, справжній самородок, спочатку допомагав українським бійцям, а потім сам пішов на фронт. Йому залишився місяць до кінця контракту, і тоді Василь міг зі спокійною совістю повернутися додому… Подеколи я перечитую, як сімнадцятирічним він залишив запис у випускному альбомі: “Пані Ольго, дякую щасливому випадку, який звів мене з Вами. Ваша доброта, щедрість, опіка за такими неслухняними дітьми як ми, чіпали кожен нерв, кожну клітину мого єства. Від всіх вчителів Ви відрізняєтеся особливою християнською мораллю… Я завжди Вас пам’ятатиму, ставитиму в приклад своїм дітям”.

Дітей власних “Міф” так і не дочекався, ота клята куля калібру 12.7 мм, випущена снайпером з великокаліберної гвинтівки, вбила не талановитого співака, а частинку генофонду української нації…

*   *   *

Не хочу, аби складалося враження, що без болісних терніїв стелилося життя Василя Сліпака. Всякого траплялося долати: і труднощі, і поразки, і зневіру. Слабкодухі ламаються, українці здобувають мету, бо найближча мета і є твоя найважливіша життєва перемога. Попри рідкісний голос (контратенор), що зустрічається один на тисячу вокалістів, до Львівського вищого державного музичного інституту імені М.В.Лисенка Василь Сліпак вступив не одразу. Лише на другий рік (1992) по закінченні десятирічки він став студентом кафедри академічного співу. На щастя юнак потрапив у клас народної артистки України, професорки Марії Яківни Байко (1931), вихованиці самої Соломії Крушельницької, дбайливого носія давньої школи.

Найбільше за “особистий проект” гонорував не студент, а старший брат. Так було в них у родині заведено: брати пишалися одне одним, підтримували, допомагали. Зокрема Орест Сліпак якось зізнався:

- “Такі, як Василь, народжуються раз на сто років”…. Це не мої слова, вони належать колишньому ректорові (1983-2004) Національної музичної академії України імені П.І.Чайковського Олегу Семеновичу Тимошенку (1932-2010). Коли Василь вступав до львівської конси, він консультувався з різними фахівцями. Це попервах брат сидів у контратенорах, але згодом перейшов у бас-баритон; нижні ноти – до соль великої октави. Такого діапазону не пам’ятають останні сто років – це факт.

За консерваторські роки юнак нагромадив значний репертуар, який складали твори українських і західноєвропейських композиторів – від Дмитра Бортнянського до… Карла Орфа. Як перспективний студент і багатообіцяючий виконавець, ще навчаючись у вузі, у 1992-1996 Василь Сліпак активно концертував, виконуючи європейську класику, рахуючи твори Алессандро Скарлатті, Антоніо Вівальді, Вольфґанґа А.Моцарта, Джудіо Каччіні, Андреа Фальконьєрі, Антоніо Тенальї та інших композиторів. Щоб міф укорінився у свідомості публіки, головне – завчасно не розкривати повної картини, нехай слухач почує лише деякі арії чи куплети. Саме в тому наборі, здавалося, розрізнених кольорових скелець народжується чарівний калейдоскоп, за яким не видно, як поволі пускає коріння справжній міф.

*   *   *

Потрапивши у 1994 р. на Міжнародний конгрес Європейського товариства кардіологів (Le Congrès International de l'Association Européenne de Cardiologie), що відбувався у Ніці, аспірант Тернопільського медичного інституту Орест Сліпак швидко опинився на безгрошів’ї. Це типова ситуація для лазурового узбережжя.

Майбутній доктор медицини мав єдиний у Франції телефон, який у Львові видали добрі знайомі, і набрав номер греко-католицького отця Павла Когута (1926-2006). Свого часу той подвижник україністики сидів за партою та мешкав в одній кімнаті з майбутнім Папою Римським Бенедиктом XVI, тож, як розумієте, зв’язки мав колосальні. Парох не просто відгукнувся, а із самого Страсбурґа (майже 800 км) особисто приїхав по Ореста Сліпака із товаришем.

Наступним у ланцюжку важливих знайомств став директор паризького тижневика “Українське слово”, доктор медицини Ярослав Мусянович (1915-1999), хто народився на Львівщині та від початку 1970-х рр. керував у Франції українською масонською ложею “Vox Ukrainae”, де мав, подейкували, 31-у ступінь (градус) масонства. У приватній розмові впливовий професор прочитав Оресту Сліпаку коротеньку лекцію про культуру, паризьку богему, а потім представив французькому композитору українського походження, колишньому львів’янину Мар’яну Кузану (1925-2005); у 1947 р. той закінчив Паризьку консерваторію по класу композиції, яку опановував у Жоржа Дандло (Georges Dandelot; 1895-1975), прямого учня великого композитора, першого імпресіоніста у музиці Моріса Равеля.

Поясню: батько викладача композиції – Артюр Дандло (Arthur Dandelot; 1864-1943), свого часу вважався у Франції знаним музичним критиком, а ще – неперевершеним імпресаріо, хто особисто організовував концерти Франсіса Планте, Жака Тібо, Іґнаца Падеревського, Яші Хейфеця, Ієґуді Менухіна. За порадою Ярослава Мусяновича гість зі Львова стисло розповів про талановитого молодшого брата і, прощаючись, залишив Мар’яну Кузану аудіокасету із записами арій.

*   *   *

За місяць у львівській “хрущовці”, на вулиці Василя Симоненка, 9, зателенькав телефон. То Ореста із Парижа набрав французький композитор Мар’ян Кузан, аби повідомити: він переговорив зі своїм другом, відомим промоутером, дав послухати аудіокасету Василя Сліпака, і оргкомітет одного з найбільших у Франції музичних фестивалів у місті Клермон-Ферран (Clermont-Ferrand), регіон Овернь-Рона-Альпи, запрошує львів’янина до участі та повністю фінансує поїздку конкурсанта до Франції.

На початку березня 1994 р. у місті Клермон-Ферран (Clermont-Ferrand), регіон Овернь-Рона-Альпи 19-річний українець, хто єдиним із учасників наважився співати рідні пісні в обробці національних композиторів (Левко Ревуцький, Микола Лисенко), виграв Гран-прі та ще й… приз глядацьких симпатій Міжнародного вокального конкурсу (Concours International de Chant de Clermont-Ferrand).

*   *   *

То був шалений успіх!... До справи взялася міфологія. Ну, це, коли на реальні запитання улюбленець долі дістає казкові відповіді. Як переможцю престижного конкурсу, за кілька тижнів Василеві Сліпаку запропонували виступити із сольною програмою та дозволили особисто її скласти. Нащо норовливого володаря Гран-прі силувати – він однакого по-своєму зробить! Так молодий бас-баритон дав сольний концерт, вперто складений із яскравих зразків української народної музики; зауважте, ні посольство України у Франції, ні вітчизняне міністерство культури до того артиста не схиляла. За власною волею, з особистої ініціативи “Міф” став наймолодшим послом української культури на батьківщині Вольтера. На додачу зауважу - той сольник відбувся, на хвилинку, – в Опері міста Віші (L’Opera de Vichy), що вважається літньою музичною столицею Франції.

Дива не трапилося, завтра він прокинувся знаменитим, а післязавтра довелося все починати спочатку. Бо в Парижі, отому культурному перехресті Європи, звіданого завжди менше, ніж незвіданого; тут велич зірки доводиться не здобувати раз і назавжди, а щоразу підтверджувати.

Громадянства йому ніхто одразу не запропонував, і три подальші роки Василь Сліпак регулярно приїздив у Францію, брав участь у фестивалях, гала-концертах, але 1996 г. директор фестивалю запропонував хлопцеві залишитись у Парижі, аби не марнувати час на тривалі переїзди. Тут зауважу, що Василь мав широкі музичні смаки і таким собі ботаніком не був. Свого часу, ще навчаючись у Львові, він був лідер-гітаристом місцевої команди, що грала, на хвилинку, хеві-метал.

У 1997 р. 22-річний Василь Сліпак – вродливий, високий мов струна (зріст мав під два метри), талановитий – успішно пройшов творчий кастинг та потрапив до основного складу трупи Паризької національної опери. Його майстерність, не голос, дарувала “Міфу” змогу розпочати сольну кар’єру у Франції та Європі.

*   *   *

Разом із тим, на Батьківщині належало владнати деякі справи. У 1997 р. Василь Сліпак закінчив Львівську консерваторію, а невдовзі баритона запросили до Паризької опери і відтоді майже два десятиліття він мешкав у Франції. Артист виконував твори Йоґанна Себастьяна Баха, Людвіґа ван Бетховена, Ґеорга Ґенделя, Антоніо Вівальді, Джузеппе Верді, Жоржа Бізе, Ріхарда Ваґнера, Франца Шуберта, Жака Оффенбаха, Джоаккіно Россіні, Йоґаннеса Брамса, Джуліо Каччіні, Андреа Фальконьєрі, Дмитра Бортнянського, Петра Чайковського, Модеста Мусорґського, Антона Рубінштейна, Сергія Прокоф’єва, Дмитра Шостаковича, але улюбленою партією була арія Мефістофеля з опери “Фауст” Шарля Ґуно; через неї Василь й вибрав позивний “Міф”. 

Наприкінці травня 2011 р. у номінації “краще чоловіче виконання” він став фіналістом другого туру IV міжнародного оперного конкурсу “Armel”, що відбувся у Сеґедській національній опері (Угорщина). Там змагалося 30 вокалістів із 11 країн. Відтоді соліста “Opéra de la Bastille” фахівці знали як одного з кращих баритонів світу.

Посівши високе місце у рейтингу, відтепер львів’янин міг жити у своє задоволення, радіти чистому мистецтву, спілкуватись у колі голлівудських та паризьких зірок першої величини. Ніби спокутуючи роки злиднів, Василь придбав на Сардинії батькам будиночок. Та й старший брат Орест міцно пустив у Тернополі корені, захистив докторську дисертацію. Усе б гараздилося, якби Овоч не продав Х*йлу Україну за 1 ярд, а потім накивав із країни п’ятами, і тут почалося….

*   *   *

Ні, Василь Сліпак кирпу не гнув, мовляв, я тепер такий крутий – у Opéra National de Paris співаю, а познайомився та швидко зблизився з українською громадою, яку тоді в Парижі очолювала Наталя Пастернак (1965-2016).

За його участі по-новому закрутилася діяльність Українського центру.

Її апогеєм став Майдан-2013, під час акцій якого українська діаспора тиснула на уряд Франції, аби той зупинив злочинні дії Банкової проти свого народу. У хід йшло все: пікетування посольства ЕрЕфії, протести біля культурного центру Жоржа Помпіду, колективні листи обурення у національні ЗМІ, звертання до депутатів. Удень голос паризького Майдану завжди гримів у мегафон і не зважав на те, як би ото до вечора не охрипнути і не давати півня у Національній опері.

Боротьба додавала не лише творчих сил, але й надихала. У “Міфа” раптом з’явилася вірна подруга, власний кореспондент часопису “Український тиждень” у Парижі Алла Лазарєва (1967), яка пригадувала ті бурхливі часи:

- Познайомилися ми на паризькому Майдані. З ним не було жодного шансу не познайомитися. Василь став душею наших демонстрацій, часто брав слово, вміло об’єднував людей. Взагалі, був він харизматичним лідером. Пам’ятаю, під час однієї з перших наших розмов ми обговорювали продажну Марі Ле Пен, а потоваришували вже довкола волонтерства – разом із ще кількома близькими друзями, коли на практиці поставили до дії систему щотижневих відправок на передову та напряму адресної матеріальної в родини загиблих та поранених українських воїнів.

*   *   *

Під час Революції гідності “Міф”, завжди позначений національною символікою, брав активну участь в усіх акціях української діаспори у Франції. В інтерв’ю добрий товариш Василя, одноліток, головний диригент і художній керівник камерного оркестру “Нова Європа” (Orchestre de Chambre Nouvelle Europe) Ніколя Кроз (Nicolas Krauze; 1974), разом із яким 30 листопада 2013 р. у театрі муніципалітету Ле-Везіне вони захоплено виконував арії з опер “Аїда”, “Травіата”, “Набукко”, “Ріґолетто”, уповів про таке:

- Багато французів із різних верств до подій на Майдані майже  нічого не знали про Україну. Завдяки оперному співаку Василеві Сліпаку вони почали цікавитися вашою країною – дивилися репортажі. Про Василя велику статтю надрукувала найпопулярніша щоденна газета “Le Mondе”, що викликало широкий резонанс.

Цього для “Міфа” виявилося замало. Як засновник і волонтер благодійної організації “Fraternite Ukrainienne”/“Українське братство”, створеної разом із Аллою Лазарєвою та однодумцями, у травні 2014 р. Василь Сліпак вперше приїхав на Східний фронт. Хотілося познайомитися з бійцями Добровольчого українського корпусу “Правий сектор”, вивчити нагальні потреби добровольців та допомогти справжнім захисникам Вітчизни. Понад місяць у складі 7-го окремого батальйону ДУК “Міф” воював у Пісках поблизу Донецького аеропорту, потім брав участь у боях за Авдіївку.

Саме вони, воїни ДУК ПС, стали першими “бойовими похресниками” його волонтерcької групи. На власні очі оперний співак побачив убогу амуніцію, екіпіровку, провіант, але прийшов у захват від мужності свідомих українців, які першими з добробатів ступили в окопи та взяли в руки зброю.

Утім, контракт є контракт, і вже 12 червня 2014 р. у містечку Кань-сюр-Мер, регіон Прованс-Альпи-Лазуровий берег Василь Сліпак вийшов на сцену у строгому смокінгу, аби у супроводі хорів та симфонічного оркестру (диригенти – Ніколя Бланші та Ніколя Пієль) виконати уривки із опер “Князь Ігор” Олександра Бородіна, “Євгеній Онєгін” Петра Чайковського.

*   *   *

Отож, у лютому 2015 р. на перші благодійні кошти він із “друзями-бандерівцями” (за жартівливим самовизначенням) привіз і передав бійцям ДУК ПС автомобіль “Ford”. Чортами сипав “Міф”, маючи на увазі хвальну французьку політкоректність:

- Освічена Європа ні бельмеса не знала, що у нас на Сході діється. Найбільше дратувало те, що французькі мас-медіа у своїй максимальній більшості - або зовсім не висвітлювали українські події, або вели досить чітку проросійську лінію. Із цим слід було щось робити. Важко було просто всидіти в Парижі.

Вони швидко зблизилися, стали побратимами, і “Міф” знову не втримався.

У вересні  2015 р. він долучився до 7-го окремого батальйону ДУК, а у 1-ій окремій штурмовій роті воював кулеметником у селі Водяне під Маріуполем. Лише у жовтні бас-баритон повернувся до Франції. Уявляєте, усе на голому патріотизмі, без спеціальної військової підготовки. Того разу минулося, бо Богородиця-Покрова, як заступниця та захисниця від ворога, була зі свідомим лицарством, досить було молитву до Пресвятої Богородиці прошепотіти – “Під Твою милість прибігаємо”.

Як пригадував кіборг Геннадій Дубров (1992) на позивний “Бізон”:

- Коли ми були на базі, жили з ним у сусідніх кімнатах. База знаходилася під Маріуполем, то часом ходили ми на пляж поговорити. У побуті Василь залишався простою людиною. Він – символ того, що, де б не були українці, яких успіхів не досягали, генетична пам’ять відроджується. Коли біда на твоїй землі, ти йдеш її боронити. Ти залишаєшся українцем. Але “Міф” був доволі радикальний. Про це не кажуть, бо всі його цитати висмикують із зачесаних інтерв’ю. У своїх колах він казав, що революція не закінчилась, потрібен переворот. Коли він їхав назад у Францію, то завжди роздаровував свої особисті речі. У мене й досі є Міфова розгрузка і дві камуфляжні футболки. Ціную ті реліквії.

…Не один тиждень після повернення в Париж Василеві снилася похідна сцена.

У переобладнаному позашляховику, обшитому металевим листом, із великокаліберним кулеметом на даху, він із побратимами їде на бойове чергування, а сам голосно співає куплети Ескамільйо, підбадьорюючи товаришів:

- Toréador, en garde! Toréador! Toréador! Et songe bien, oui, songe en combattant…

*   *   *

Повернувшись у жовтні 2015 р. легкопораненим, у Парижі “Міф” мав буквально кілька тижнів, аби повернули здоров’я та стати у лави арт-десанту. Уже 2, 4 і 7 листопада 2015 р. в оперному театрі Граслін (Le théâtre Graslin) міста Нанта, регіон Верхня Бретань він брав участь в опері “Імператор Атлантиди” (“Der Kaiser von Atlantis”) Віктора Ульманна, написаній восени 1943-навесні 1944 рр. у концтаборі Терезин, де за кілька місяців австрійський композитор загинув.

У спектаклі Василь Сліпак виконував не одну, а одразу дві партії – Смерті (Der Tod) та… Репродуктора (Der Lautsprecher). За задумом автора, усі події виповнював старозавітний пафос, нацистський трагізм і брехтівський фарс. Раз у раз лунали ущипливі рядки - чи то риторичні запитання, чи то гра із кулею калібру 12.7 мм:

- Смерть! Де твоє вихрове жало? Пекло! Де твоя клята перемога!

*   *   *

Бурхливу волонтерську діяльність Василь продовжив; пам’ятаєте, із Франції відправлення в Україну здійснювалися щотижня… Паралельно він улаштовував благодійні концерти в Українському центрі у Парижі, допомагав дітям-сиротам, котрі втратили батьків у війні та раз-у-раз мчав на Донбас із гуманітаркою.

За будь-яких обставин травмувати рідних “Міф” не бажав і приховував, що насправді відбувається. Старший брат Орест пізніше зізнався:

- Раніше ми ніколи не сварилися… Гарячі дискусії почалися тоді, коли Василь узявся їздити на фронт: ми ж домовлялися з ним, що він лише співатиме. Тієї теми ми часто торкалися, але брат винайшов хитрий варіант – мало про що мені розповідати. Він зупинявся у мене в Києві, але завжди пояснював: “Я – простий волонтер, ми веземо гуманітарну допомогу, вивчаємо потреби бійців”. У такий спосіб він беріг мою психіку. Закрадалися підозри, що це так. Батьки теж відчували, що він їздить на фронт, дає там концерти, але ніхто і не здогадувався, що Василь бере участь у бойових діях. Про поранення він теж нікому не сказав, бо боявся засмутити.

Здається, як публічне прикриття, на стінці Василя Сліпака у “Facebook” тягнулися звичайні волонтерські будні, а вряди-годи з’являлися короткі повідомлення:

- Не люблю про себе писати пости, але друзі сказали: треба, аби кошти збиралися. Тому, брати і сестри, знаю, що серед моїх френдів є заможні українці. Може, хтось захоче допомогти добровольцям, ось моя банківська картка і номер на світлині.

Яка різниця, де ти живеш, коли ти справами любиш Україну.

Трохи схожий на Че Ґевару, він перетворився на посланця Революції Гідності в Парижі: заломлений як у десантника берет, камуфляжна куртка з написом “Art-descente”, шнуровані берці.

*   *   *

У власних міркуваннях Василь був категоричним, незручним для можновладців по обидва боки фронту, але довельми переконливим. В одному з телеінтерв’ю він пояснював молодій журналістці вихід із цієї війни:

- Українська влада не може, але має піти на поступки, вона повинна (!!!) зробити все необхідне, аби була створена по принципу Естонії чи Швейцарії Добровольча резервна армія, що на фронті доволі ефективна. Адже народ України підтримував, підтримує і підтримуватиме саме добровольчі батальйони, бо вони і є самим народом. І досі Українська повстанська армія залишається символом нашої боротьби проти будь-якого кольору окупантів. Ми лише продовжуємо їхню боротьбу,  бо ця боротьба – остання. Майбутнє я не бачу таким, де ми не виграли б цю битву. По цілому світові українці сподіваються на це. Бо немає із цієї війни виходу, просто нема. Домовленості з Меркель, Оландом та Путіним не дадуть жодних результатів, вони продадуть нам і Донбас, і Луганськ, і Крим… Вихід один: нас, добробати, легалізувати, аби ми діяли в рамках закону – озброєні, із постачанням та злагодженням із регулярними підрозділами Збройних сил України.

Коли можна було не голитися, не підшивати щодня білий комірець, не ходити із стройовою піснею, він не перетворювався на ледащо, а залишався вільним художником – як і лишить душі підрозділу. Дуже важливі спогади залишила бойова подруга Василя Сліпака, 22-річна волонтерка-краматорчанка з організації “Моя Незалежна” Ольга Коновалова:

- Пригадую, як “Міф” страшно мене роздратовував. Ми тоді стояли на базі, а я саме куховарила. Ніколи хлопці за собою брудний посуд не прибирали. Я намагалася їх построїти, сердилася. Повз кухню саме приходив “Міф” і зумисне, по-доброму мене роз’ятрив ще сильніше. Аж раптом злість моя стала такою безглуздою... Сам “Міф” у побуті був геть зібраний, хоча армійську дисципліну не шанував. Зранку, коли всі шикувались у шеренгу, він, наспівуючи собі, з-під землі виходив повільно, а на зауваження командира просто підвищував гучність арії чи пісні.

Василь Сліпак ніколи не був записним патріотом. Скільки йому не пропонували, він не погодився на членство у якійсь із українських партій. А ще – однаковою мірою допомагав воїнам усіх видів Збройних сил України: Нацгвардії, “Правому сектору”, різним армійським підрозділам, які обстоювали незалежність Неньки.

- Наша волонтерська діяльність залишається на рівні дружньої сімейної інституції. Ні в якому разі ми не прагнемо слави, ми просто виконуємо свою роботу: інформуємо французів про ситуацію на Сході, збираємо посилки для  українських військовиків.

*   *   *

“Міф” спілкувався сімома мовами: французька, італійська, англійська, німецька, іспанська, польська й російська. У його будинку під Парижем часто сяяли справжні зірки Голівуду, графік виступів був спланований на два роки вперед. Тим часом він займався волонтерством, а двічі по місяцю приїжджав добровольцем на Донбас.

Раз у раз родичі та знайомі допитувались: нащо йому особисто воювати? Адже Василь Сліпак – відомий співак, статусний артист, чия кар’єра карколомна, зрештою, він і так став найяскравішим послом України у Старому Світі, хто всіляко пропагує у Європі національну культуру. Звісно, він би більше кохав жінок, більше б співав на сцені, більше б тішим слух сотень тисяч шанувальників опери, – але як домовитися із совістю? Як приспати сумління, коли частина твоєї Батьківщини окупована, коли на Сході Україна у вогні та крові, а ти заплющуєш на це очі?

Лише благодійництвом займатися Василь не зміг. Тільки агітувати європейців із мегафоном допомагати Україні було для нього замало. Воювати в окопах на Сході значило для “Міф” глибоко розуміти ситуацію, що склалася на Донбасі. Отож добровільні відрядження лише збільшувались у часі. Зокрема у третій раз оперна зірка планувала воювати кулеметником 1-ї окремої штурмової роти ДУК ПС півроку.

Чи знав він, що міжнародний статус в європейській опері від куль не захищає?

Ясна річ. У тім-то й справа, за всі три “бойові відрядження” він не вимагав до себе поблажливого ставлення з боку командирів, бо на Схід приїздив воювати за інших і, якщо то буде потрібно, помирати за інших.

Свідомо, 18 червня 2016 р. “Міф” знову прибув на Донбас, привіз зібрану допомогу добровольцям і більше не повернувся – ні в Київ, ні в Париж.

- Якби у вас була сьогодні можливість щось передати нащадкам, щоб ви сказали? – запитувала журналістка в одному інтерв’ю.

- Ми тут для вас, і – все. Ви житимете в тій Україні, про яку ми лише мріємо, яку нині відвойовуємо. Я хочу, щоб серце моє стукалося в українському ритмі.

*   *   *

Бойовий побратим Василя Сліпака, 38-річний Михайло Лупейко на позивний “Ангел”, на мій погляд, зазирнув у саму суть цієї сторичної постаті:

- Ось мені кажуть, буцімто, я – герой, а я заперечую: я – один із десятків тисяч патріотів, які зробили на війні то, що змогли. (Нагадаю, у ніч з 21 на 22 серпня 2016 р. на Світлодарській дузі цьому бійцю 54-ї бригади з міста Новгород-Сіверський, хто стояв під обстрілом на бойовому посту, – мінометним снарядом відірвало обидві ноги. – О.Р.)  На мій погляд, герой саме Василь Сліпак, такі хлопці, як він… Ці особистості не тільки поміняли зіркове або дуже забезпечене життя на кривавицю і бруд окопів, особистим прикладом вони вплинули на хід української історії останніх років! Таким героям – СЛА-ВА!

…Коли 30 червня 2016 про загибель баритона Паризької опери повідомила навіть газета “The New York Times”, найбільше американського оглядача Ендрю Крамера (Andrew E. Kramer) вразив відеофрагмент інтерв’ю співака Громадському телебаченню України, де неубієнний “Міф” діловито відповідає на запитання журналіста, співає українську народну пісню “Місяць на небі”, при цьому набиваючи автоматний ріжок патронами калібру 7,62 мм.

Буквально через три дні з авторською статтею “Українського оперного співака Василя Сліпака застрелив снайпер” друком з’явилася “The Washington Post”, яка цитувала великі слова надії, висловлені покійним лицарем свободи:

- Україна може стати успішною країною, головним гравцем на політичній арені, якщо почне слухати голос свого народу.

Олександр Рудяченко

Фото: Роман Сущенко/Укрінформ, facebook.com/pier.raimbault, facebook.com/tdanylenko, RFE/RL