Вірляна Ткач, американська режисерка опери-антиутопії GAZ

11 червня в Національному театрі імені Івана Франка відбудеться грандіозна і незвична прем’єра – на сцені вибухне музикою і рухами опера-антиутопія GAZ.

Режисерку дійства – американку українського походження Вірляну Ткач на створення опери надихнула постановка «Ґаз» Леся Курбаса, показана ще в 1923 році.

Я розпитала керівницю мистецької групи Yara Arts Group, одну з засновниць Міжнародного товариства Леся Курбаса Вірляну Ткач, звідки з’явилося її захоплення українським театралом-авангардистом, що, на її професійну думку, є ціллю експериментального мистецтва та як їй працювалося з командою формації NOVA OPERA, яка стала основним елементом у мистецькому чаклунстві під назвою GAZ.

ЦІЛЬ МИСТЕЦТВА – ПРИВЕСТИ НАС ДО БАЧЕННЯ, ПОЧУТТЯ, РОЗУМІННЯ

- Вірляно, ви, живучи не в Україні, потужно допомагаєте нам, українцям, відкривати для себе безкінечно багатогранну постать Леся Курбаса, робите виставки, зараз вже взялися за оперу, натхненну його виставою. Мені цікаво – звідки у вас таке захоплення українським режисером-авангардистом?

- Я цікавлюся Курбасом вже дуже давно. І його постать – й у світі, й в Україні – гарно досліджується, є багато наукових статей – і Неллі Корнієнко пише цікаві книжки, і Наталя Єрмакова, також багато інших. Звичайно, без усієї цієї наукової роботи ми б не могли зробити виставку «Курбас: нові світи», яка проходила минулого року в Мистецькому Арсеналі у Києві.

Але весь час я думала: от, ми знаємо, що Малевич намалював «Квадрат», Пікассо написав портрет жінки з двома носами. А що зробив Курбас? І моя ціль, як режисера – була у тій виставці це показати.

- Тобто, умовно, – викристалізувати і показати те, що він хотів донести глядачам своїм авангардним театром?

- Знаєте, мені дуже подобається, що писав колись мистецтвознавець Віктор Шкловський про суть і ціль мистецтва. Він говорить: одного дня я прибирав удома, аж раптом зупинився – і не міг згадати, чи я вже стер порохи з дивану, чи ні?

Розумієте, він не міг точно сказати, бо робив це автоматично, і це наша трагедія – велика частина нашого життя проходить несвідомо. Ми пізнаємо все, але нічого не бачимо, не усвідомлюємо. А ціль мистецтва – привести нас до бачення, до почуття, до розуміння чогось. Щоб ми подивилися і задумалися, а чому цей художник так малює?

Бо решту часу ви впізнаєте – то жінка, то церква, то дерево. Аж раптом – а що то є червоне з білим колом? І починаєте бачити щось раніше для вас невидиме, щось під іншим кутом. Ціль мистецтва, власне, – ця хвилина.

Так само в театрі Курбаса з рухами. Ми дивимося і замислюємося – що він хотів показати? Що ми всі стаємо машинами, чи ми всі вибухаємо, чи є жертвами вибуху?

Якщо повернутися до вашого питання, відколи почалося моє захоплення Курбасом, то історія така. Коли я навчалася в Колумбійському університеті Нью-Йорка на режисурі, я вже тоді почала робити дуже великі проекти. Наприклад, зробила виставу за п’єсою Юджина О’Ніла «Всі божі діти мають крила».

Але мій науковий керівник із театрального мистецтва сказав, що я мушу написати тези та ще одну роботу про якогось режисера. Я пішла до бібліотек із думкою, що там мусить бути якийсь український режисер – всі ж знають, що я українка, бо моє ім’я одразу викликає це питання.

І я вирішила пошукати українського режисера, думаю: чекай-чекай, був хтось. Мій дід щось казав, що колись знав Курбаса. Я пішла до бібліотеки Колумбійської й знайшла там дві книжки. Подумала, що за вихідні прочитаю і скінчу (сміється).

- І закохалися в нього на все життя?

- Так. Я написала таку довжелезну тезу, мала віддати 70 сторінок, а написала під 300. І це лише дописала до його постановки «Джиммі Гіґґінс», яка була у 1923 році.

Мене найбільше цікавить його ранній період, бо це експериментальний театр. А я режисер експериментального театру, тож писала про те, що розумію сама як режисер.

- Ви сказали, що через ім’я всі розуміють, що ви українка. Але ж ви народилися вже в Америці?

- Мої батьки виїхали з України ще дітьми. Родина мого діда – Костя Кисілевського – жила у Львові на вулиці Личаківській. Я народилася вже у Ньюарку, штат Нью-Джерсі.

Дід разом із професором Дем’яном Горняткевичем започаткував систему шкіл українознавства по всій Америці. Вдома ми також говорили українською.

КУРБАС БІЛЬШЕ ХОДИВ ДО ТЕАТРУ, НІЖ НА ПАРИ

- Я знаю, що ваш дід навчався в університеті разом із Лесем Курбасом. Він вам розповідав щось про нього?

- Вони разом ходили до університету, він про те мені розповідав. Але ви думаєте, я тоді слухала? Пам’ятаю лише, як він говорив, що Курбас більше ходив до театру, аніж на пари (сміється).

А ви знаєте, що недавно зі мною таке сталося, що я мало не вмерла! Ми робили виставку в театральному музеї, де була ще стара виставка Курбаса. Я знала, що у 1911 році Курбас брав участь у вечорі поезії Шевченка у Відні й читав там його вірші. І копія тієї програмки була на тій виставці, але я ніколи не лізла дивитися, бо вона дуже низько висіла.

А тут думаю: треба подивитися, що там написано. Дивлюся, який же вірш читав Курбас? «Кавказ». Думаю, а може він ще один вірш читав? Дивлюся: о, вказано ще один – «Гамалія» – і очам своїм не вірю. Ви знаєте –хто читав там той вірш? Мій дід! У 1911 році! Скільки ж я могла ще в нього розпитати… А не розпитала…

Мій дід дуже гарно читав поезію. Він любив нам замість байок чи казок Тичину читати, а ми малі з задоволенням слухали.

- В опері GAZ, прем’єра якої відбудеться 11 червня, теж звучатимуть вірші Тичини?

- Так, п’єса «Ґаз», що була написана німецьким письменником-експресіоністом Ґеоргом Кайзером, є нашим натхненням, але ми мало слів із неї вживаємо, більше – з Тичини.

Це експресіоністичний твір про вибух на заводі, який, за сюжетом, стається у майбутньому, через сто років, тобто це п’єса про наш час. Кайзер написав її в 1919-му, а в 1923-му – п’єсу вже поставив Лесь Курбас разом із мистецьким об'єднанням “Березіль”. Це насправді феноменально скоро. Це була така, можна сказати, перша робота «Березолю», який щойно утворився як мистецьке об’єднання.

Переклад зробила українська поетеса Вероніка Черняхівська, яка потім стала жертвою сталінських репресій.

Багато хто з трупи Курбаса були з балетної «Школи руху» Броніслави Ніжинської, яку вона відкрила у Києві в 1919 році. Я вважаю цю жінку однією з найважливіших хореографів світу – тепер ту її школу вважають початком абстрактного балету.

І Курбас, власне, зацікавився рухом. Що може рух сказати сам собою? Перед тим він їздив зі своїми постановками по селах і побачив, що селяни радше реагують на рух і на ті сцени, де відбувається багато дії, ніж на ті, де актори просто сидять і говорять.

Курбас приїхав до Києва – і зачав нову форму театру. Зібрав дуже сильну творчу групу, бо режисер сам по собі нічого не робить, він тільки говорить (сміється).

МИ НАТХНЕННІ КУРБАСОМ, АЛЕ РОБИМО СВОЄ, БО КУЛЬТУРА – ЦЕ ДІАЛОГ КРІЗЬ ЧАС І ПРОСТІР

- Вистава Курбаса «Ґаз» і опера «GAZ» – сильно відрізнятимуться одна від одної?

- Ми натхненні тим, що зробив Курбас, але робимо своє, бо культура – це діалог крізь час і простір. П’єса написана у 19 році, а нині також 19 рік, ми відгукуємося, входимо у діалог із тим, що вони робили 100 років тому.

У тодішній постановці «Ґазу» сценічний художник Вадим Меллер справді робив таке, що не впізнати, що це є. Ви бачите – ага, то робітники, а ось вони перетворюються на машини, а тоді вони перетворюються в той газ, газ починає пульсувати – і вибухає. То фантастика!

Ми познаходили щоденники акторів, котрі писали про те, як вони це робили. Наприклад, Запорожець – він тоді був зовсім молодим актором у трупі й він супер описав це! Дуже точно. Знайшли також спогади ще одного актора – прочитали, та й зробили з того запис із акторами. Ви його слухаєте, дивитеся на фото – і бачите, що зробив Курбас.

Коли, готуючись до виставки «Курбас: нові світи», я почала розповідати про «Ґаз» хлопцям із «NOVA OPERA» Іллі Разумейку та Роману Григоріву, вони одразу запитали: а де музика? А я їм: немає, знайдіть. Вони: то ми самі напишемо! Я кажу: супер!

Я ж думала, що вони напишуть 10 хвилин музики, що стане частиною нашої виставки. А вони почали писати цілу оперу! Я думаю: вау, зробімо більше. І вони почали більше й більше. За тиждень ми мали майже 40 хвилин! Я ніколи ще так скоро ні над чим не працювала. Це було як постріл. Такий гарний імпульс.

- Ви сказали, що музики немає, але ж до тієї курбасівської вистави мав бути якийсь музичний супровід?

- Він був, написав музику Анатолій Буцький, але ми дуже мало про цю музику знаємо. Лише відгуки в пресі та, власне, у спогадах. Там була дуже футуристична музика, було залучено 57 традиційних інструментів – і все до купи звучало, як завод. Це все, що ми знаємо. І ще те, що всім то дуже подобалося.

Ми шукаємо партитуру, бо віримо, що рукописи з часом не вмирають.

- Цікаво, які декорації будуть у вашій опері?

- На газовому заводі буде препароване піаніно. Його до невпізнання переробить наш художник. Сценографія також буде зорієнтована на музичні інструменти. Все готує Вальдемарт Клюзко. Він зі мною робив виставку «Курбас: нові світи».

Прем’єра відбудеться в театрі Франка, хоча, я справді, дуже люблю на заводі щось робити, але сподіваюся, що тут звук буде гарний.

Наші композитори цілковито залучені: Ілля Разумейко грає на фортепіано, але також грає інженера, який витворює той газ.

Роман Григорів, який є і режисером, і диригентом оркестру, грає сина мільярдера, який віддає все своїм робітникам і, власне, пробує більш по-людськи до них відноситися.

Опера – на 3 дії без антракту. Тривалість – близько години і 15 хвилин. Дії невеликі, але інтенсивні.

Вони грають партії крізь спів. Я з таким ніколи раніше не працювала. Я працювала з мюзиклами, з роковими музикантами. Я сама музики не читаю, але вірю моїм композиторам і намагаюся поставити оперу так, щоб люди, які також не читають музики, могли її зрозуміти.

Направду мені подобається, як ідея GAZу об’єднала стількох талановитих людей. Вокалісти «Нової Опери», музиканти – всі віддаються дії. Ще маємо експериментальне електронне звучання від Георгія Потопальського. Витворюється дуже цікаве музичне полотно.

Роман та Ілля часто говорять, що хочуть зробити правдиву, нову оперу. Я захоплена їхньою музикою, вона водночас і дуже експериментальна, і дуже відкрита. До неї легко зайти, вона вам відкривається. Бо є багато нової музики, де сидите і думаєте: ой, коли ж скінчиться, то не є для мене. Я рада, що я їх знайшла чи вони мене. Ми знайшлися – і це дуже цікаво.

АКТОР І ТЕАТР ВИТВОРЮЮТЬ ГРОМАДУ

- Скільки часу зайняла підготовка, репетиції? Адже вам довелося більшість часу готуватися до прем’єри на відстані?

- Від листопада ми от так віртуально працюємо. У лютому я приїжджала у Відень і зустрічалася з ними. Зазвичай, вони щось роблять, дзвонять мені по Фейстайму.

Нині мала віртуальну репетицію з хореографом. Ми запросили такого ж цінителя експериментів Симона Майєра. От йому розказую, що ми робимо, але то тяжко розказати – я театральна людина, більше люблю все ж таки з кимсь співпрацювати в одній кімнаті.

В театрі присутність – найважливіша річ. Та енергія, яку ми передаємо одне одному, навіть зараз під час інтерв’ю, – то є дуже важлива річ.

Чому театр такий сильний, чому люди ходять у театр? Бо вони відчувають енергію – актор бере від них, а вони беруть від актора. Це правильно і дуже важливо, актор і театр справді витворюють громаду.

- Пані Вірляно, я щиро бажаю, щоб ця, вихована і натхненна театром громада дедалі збільшувалась.

- Так. Будемо збільшувати. Спочатку покажемо GAZ у Києві, потім 17 вересня – у Відні, й уже десь у 2020 році привеземо оперу в Нью-Йорк.

Любов Базів. Київ

Фото: Юлія Овсяннікова, Укрінформ

Фото на першій сторінці: Іван Печений, Opinion