Сергій Дзюба, Артемій Кірсанов, автори сценарію та книги «Заборонений»

В український кінопрокат 5 вересня 2019 року виходить біографічна стрічка «Заборонений» про ліричного, відчайдушного, сміливого поета, незламного борця за незалежність України – Василя Стуса.

Проект кінострічки з робочою назвою «Птах душі» став одним із переможців Десятого конкурсного відбору Держкіно – і от його творці завершили роботу й готові до прем’єрної зустрічі з українським глядачем.

Про роботу над створенням фільму та про розвиток вітчизняного кіно в цілому, кореспондент Укрінформу поговорила з дуетом сценаристів Сергієм Дзюбою та Артемієм Кірсановим.

МИ ВЗЯЛИ ЗА ОСНОВУ РЕАЛЬНІ ПОДІЇ Й ЗРОБИЛИ ХУДОЖНЮ ІСТОРІЮ, СПИРАЮЧИСЬ НА БІОГРАФІЮ СТУСА ТА СПОГАДИ ЙОГО СУЧАСНИКІВ

- Пане Сергію, пане Артемію, постать Василя Стуса є однією із найзнаковіших для України, тому зрозуміло, що фільм викликав неабиякий інтерес ще навіть на етапі створення.

Наскільки особисто вам цікава, близька і зрозуміла особистість цього митця? Чи, можливо, беручись за біографічну стрічку про нього, ви хотіли, щось з’ясувати і відкрити ще й для себе?

Сергій Дзюба: - Насправді, ми взялися за цю тему з просвітницькою метою, бо, незважаючи на те, що для України Стус це – уособлення сили духу, про нього мало хто знає.

Перед тим, як почати роботу над сценарієм, ми дослідили безліч матеріалів, а також провели опитування серед киян. На жаль, виявилося, що життя поета досі лишається таємницею для більшості. Так, багато хто знає про історію з його адвокатом – Медведчуком, але – це все, що вони знають про Стуса. Тих же, хто читав його вірші, особливо це стосується молодого покоління, взагалі небагато.

Ми хотіли зробити художнє кіно для широкого загалу, засноване на реальній історії для того, щоб люди, які вже звикли до цікавих фільмів, подивилися і зрозуміли, або хоча б замислилися над тим, хто є для нас Стус. І щоб почитали його поезію.

- Про який період життя Василя Стуса йдеться у фільмі?

Артемій Кірсанов: - Головна історія відбувається в його останні дні у Пермській колонії для політв’язнів «Перм-36», де він помер в ніч на 4 вересня 1985 року.

Ніхто не знає, що там насправді відбулося, але ми брали інтерв’ю у свідків тих подій. Левко Лук’яненко розказав, що серед в’язнів ходила легенда, ніби перед загибеллю до Стуса приїжджало якесь керівництво КДБ з Києва. Що то було за керівництво і про що вони спілкувалися – ніхто не знає, але після цього Василя перевели з камери, яку він ділив з російським дисидентом Леонідом Бородіним, до одиночного карцеру.

С.Д.: - Ми взяли за основну реальні події й розробили художню історію. А завдяки спогадам сучасників Стуса, які вони залишили, щоденникам, які вів поет, показали головні моменти його життя, які розкривають його як особистість: його кохання, його становлення на шлях боротьби. Намагалися знайти відповідь на питання – чому він «вилетів» з аспірантури Інституту літератури та як у нього складалися відносини з іншими шістдесятниками.

А.К.: - Крім життя Стуса, і його безумовно героїчного шляху, ми побачили універсальну історію боротьби людини з системою, або – системи проти людини.

Ця тема в мистецтві завжди посідає ключові позиції – такі фільми постійно опиняються в центрі уваги, їх показують на найпрестижніших кінофестивалях, тому що всім кортить отримати свободу й бути вільними.

І саме Стус – це той, хто виборював право бути людиною, стояти прямо, не згинатися, не ламатися, не розмінюватися. Ці постулати переходять від покоління до покоління. І репресії, які ми бачимо сьогодні з боку імперської системи, – щодо Олега Сенцова, інших політв’язнів – це продовження історії з Василем Стусом.

Стус не зламався – і Сенцов незламний. Це люди, які завжди викликатимуть повагу, тому що вони мають власні принципи й не бояться.

МИ ХОТІЛИ ПОКАЗАТИ СИСТЕМУ, ЯКА НИЩИТЬ ЛЮДЕЙ, ТОМУ ЩО БОРОТЬБА СТУСА БУЛА НЕ ЗА СЕБЕ ОСОБИСТО!

- Я правильно розумію, що сценарій побудований на достовірних фактах, і лише персонажі «невідомих», які відвідують його в тюрмі, а також спілкування, яке між ними там відбувається, є художньою інтерпретацією?

С. Д.: - Ні, нашим художнім узагальненням є не лише ті персонажі, а й всі гебісти і все уособлення радянської влади.

Ми хотіли показати систему, яка нищить людей, а не лише Стуса, тому що його боротьба була не за себе особисто! Тоді всіх саджали за націоналізм – і він боровся й за себе, й за інших, і за Україну. У нашому фільмі Стус є уособленням боротьби, яка стикається з художнім втіленням радянської влади, котра намагається його приручити востаннє.

Для української нації дуже важливо мати своїх героїв.

А.К.: - Насправді, ми не вигадали діалог спілкування Стуса з радянською владою, тому що він, так чи інакше, спілкувався з нею всі ці роки – в радянських судах зі слідчими та з іншими представниками системи в таборах. Це спілкування задокументовано, воно є і в його приватних листах до родини, і в офіційних листах до влади. Навіть – у «Таборовому зошиті», де він згадує своє перебування в Магадані. Також багато цього спілкування є в його віршах.

Ми це дослідили і вирішили зробити фільм, але не документальний і не повчальний. Бо, якщо ми будемо підходити з цього ракурсу, то наше кіно подивиться півтори людини, а ми хочемо, щоб подивилося хоча б півтора мільйони! Для української нації дуже важливо мати своїх героїв. Вони є, і ми їх маємо знати!

Наприклад, Шевченко – достойна людина, яка за правом посідає чільне місце в українській культурі. Але Стус у 20-му сторіччі – фігура не менша, аніж він. Як борець, як поет і як митець. А ми про нього майже нічого не знаємо. Лише те, що у нього був адвокат Медведчук. У приймальні якого вже роблять акцент на тому, що без Медведчука ніхто б не знав про Стуса. Все перевертають догори дригом.

- Минулого літа точилися дискусії довкола того, що з матеріалів фільму нібито повирізали сцени з адвокатом Медведчуком. Як вирішилася ситуація, їх не буде в остаточному варіанті?

С.Д.: - Ці сцени будуть, вони зняті, вони достовірні й будь-яка людина може почитати стенограму суду.

- Його прізвище фігуруватиме у фільмі?

С.Д.: - Прізвище у фільмі не може фігурувати, тому що це є загрозою заборони фільму взагалі.

А.К.: - Справа в тому, що людина, яка фігурує в титрах у художньому фільмі й на сьогодні є живою і здоровою, має дати на це свій дозвіл. Якщо людина не дає свій дозвіл, то використовувати її прізвище в будь-якій художній картині неможливо.

Сцена суду буде, і всі люди, які були на процесі, у фільмі будуть, але ми не будемо стрілочками позначати прізвища – хто де. Якщо направду, то в такому разі потрібно вказувати прізвища абсолютно всіх присутніх. Сам Стус особисто в одному з листів звинуватив у своїй смерті, адже йому присудили максимально можливий строк, усіх: він перелічив прізвища й суддів, і прокурора, й адвоката, і свідків, і слідчих. Він вважав, що вони його відправили на смерть, і всіх цих людей назвав винними у своїй загибелі.

- Робочу версію фільму «Заборонений» дивилися сучасники Василя Семеновича, ті, хто знав його особисто. Наприклад, дисидент Василь Овсієнко. Як вони сприйняли цю історію у вашій інтерпретації?

С.Д.: - Вони дуже хвилювалися, коли прийшли на показ до Держкіно. Їм показували не остаточну версію, а робочі матеріали відзнятих епізодів. Вони дуже прискіпливо поставилися до картини, і спочатку були напружені. Але – під час фільму розслабилися, тому що побачили на екрані живого Стуса – їм сподобався актор, котрий відтворив його образ на екрані – Дмитро Ярошенко, бо йому вдалося передати дух поета і дух його боротьби.

Для них також було дуже важливо, що нарешті в Україні знято художній фільм на широкий загал про Василя Стуса. І це їх надихнуло на схвальні відгуки.

БУЛИ ПЕВНІ ПРОБЛЕМИ З КАСТИНГОМ, ТОМУ ЩО ДЕЯКІ АКТОРИ БОЯЛИСЯ ЗНІМАТИСЯ У ФІЛЬМІ ПРО СТУСА

- Для режисера кінострічки Романа Бровка і оператора Костянтина Пономарьова «Заборонений» став дебютним художнім фільмом?

С.Д.: - Так. І вони теж дуже хвилювалися. Але були й досвідчені майстри українського кіно. У фільмі є дуже якісні акторські роботи, скажімо, Віталій Салій.

- Якого персонажа він грає?

С.Д.: - Мерзотника. Гебіста. Кого він може ще грати? (сміється). До речі, Василь Овсієнко, коли подивився, то сказав, що наглядач був саме такий, яким його зіграв Віталій. Тож, і нам – сценаристам, і актору, й режисеру, і всій знімальній групі вдалося створити такий образ, що людина впізнала садиста, якого зіграв Салій.

А.К.: - Там є ще кілька потужних робіт, наприклад, акторка Євгенія Гладій блискуче зіграла гебістку Віру. У нас зазвичай поганців грають чоловіки, а тут – жінка.

Вона антагоніст, її завдання – спокусити Стуса на химерну свободу. Звичайно, Стус незламний, але ми знайшли певні моменти, і намагалися дослідити, як можна впливати на людину – на які поступки вона може піти, а на які не може.

- Ви, як сценаристи, долучалися до кастингу акторів, пропонували, кого ви бачите на тій чи іншій ролі?

С.Д.: - Лише в консультативному плані. З нами радилися режисер Роман Бровко і продюсер Артем Денисов, показували нам когось, кого вони відібрали, і запитували нашу думку.

Я вам скажу, що були певні проблеми з кастингом, тому що актори боялися зніматися у фільмі про Василя Стуса і не надто хотіли грати негативні ролі, бо це могло вплинути на їхню подальшу кар’єру. У нас же багато хто продовжує зніматися в російських фільмах і серіалах, і побоюються, що після такої стрічки їх більше не покличуть туди. Тому деякі люди відмовлялися.

І через це так само були проблеми із роллю самого Стуса! Але дуже добре, що з поміж 50-ти акторів, які пройшли кінопроби, знайшовся Дмитро Ярошенко.

- Тільки-но хотіла запитати, скільки людей пробувалося на головну роль?

С.Д.: - Дуже багато. П’ятдесят – це лише ті, хто пройшов кінопроби. Було надзвичайно складно знайти Стуса, тому що мали бути певні зовнішні дані. Це ж кіно, а не театр – треба, щоб глядач повірив у те, що це саме Стус. Коли дивишся фільм про історичну особистість, актор має виглядати хоч трошки схожим на неї.

Тому, в останній момент врешті-решт затвердили Дмитра і, як виявилося, це – дуже вдалий вибір.

МИ ПИШЕМО СПОЧАТКУ СЦЕНАРІЙ, А ПОТІМ КНИГУ, ТОМУ ЩО МИ – СЦЕНАРИСТИ, І ВЖЕ 14-Й РІК ПРАЦЮЄМО РАЗОМ

- Зовсім скоро – 1 вересня, буквально за кілька днів до кінопрем’єри – у видавництві «Фабула» вийде і буде презентована ваша книга з однойменною назвою «Заборонений». Це вже друга книга, написана вами за сценарієм – минулого року ви таким чином презентували книгу і фільм «Позивний «Бандерас».

Мені здавалося, що спочатку пишуть книгу, потім – за нею створюють сценарій, а вже потім – виходить фільм. У вас же якось все в іншій послідовності виходить?

С.Д.: - Те, що ми пишемо спочатку сценарій, а потім книгу, відбувається тому, що ми насамперед сценаристи, і вже 14-й рік разом створюємо сценарії. А шлях письменників ми ще тільки починаємо.

А. К.: - Коли працюєш над книгою чи над будь-яким творчим задумом, то завжди повинен бути план, і от саме сценарій, у нашому випадку, – це той план. У ньому ми випробували все: пройшли консультантів, перевіряли, гнули-ламали – і на цей міцний хребет у книзі можна додавати вже м’ясо.

У Стуса було доволі насичене життя, і безліч епізодів, про які хотілося б розказати, просто не вмістилися у фільм. Він порушував прості проблеми – бути чесною людиною, не йти на компроміси зі своєю совістю, не прогинатися, не розмінюватися, любити свою Україну, любити свій край і свою мову.

Шевченко казав: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь» – Стус так і робив – йому дуже подобалася зарубіжна поезія, він перекладав і Рільке, й Гете, і Гарсіа Лорку, читав Пастернака, Ахматову і всіх, всіх, всіх. Але він любив своє і розумів, що без свого – немає нічого. Поет найбільше обурювався, коли бачив, що українці не хочуть вивчати свою історію, культуру, переходять на російську мову.

С.Д.: - Так. І не просто переходять, а соромляться своєї української мови, свого коріння. Особливо таке спостерігалося в Донецькому регіоні, де Стус працював учителем української мови, й де до української мови було справді вороже ставлення.

У своїх листах він стверджує, що не має нічого проти радянської влади в її світлому розумінні, але виступає проти насильницької русифікації, коли людей змушують переходити на російську мову, і коли, якщо ти щось пишеш про Україну, це сприймається як націоналізм.

Ми з Артемієм не можемо нічого вигадати в житті Стуса, тому що про нього відомо з багатьох джерел: взяв – прочитав і з’ясував. Ми мали на меті зробити цікаву історію, щоб вона захопила пересічного читача і глядача.

- Тобто, книга дещо відрізнятиметься від фільму? Чим саме?

С.Д.: - Фільм – як ми вже казали, це останні 6 днів життя Василя Стуса і його таємнича загибель.

А книга починається з сучасності: молода жінка – переселенка з Донбасу, доглядає онкохворих, і от її наступна підопічна – похила жінка радянської закваски, яка помирає від раку.

- Невже ця старенька і є тією страшною гебісткою?

С.Д.: - Так. Доглядальниця знаходить у неї на полиці, поруч із Леніним, Марксом й іншою радянською макулатурою, рідкісне видання Стуса. Виникає питання: звідки воно у неї? Виявляється, що це саме та людина, яка приїжджала в останні дні Стуса.

Ми свідомо створили таке протиставлення: молода сучасна жінка – і стара, помираюча – тому що, нібито у нас вже й немає радянської влади, а нібито і є. Вона, ніби та стара з клюкою – чіпляється за життя і ми не знаємо, коли вона відійде. Але, не буду спойлерити.

У НАЗВІ «ЗАБОРОНЕНИЙ» Є ПРЯМА АСОЦІАЦІЯ – ТОМУ ЩО ЗА ЖИТТЯ СТУСА В УРСР НЕ БУЛО НАДРУКОВАНО ЖОДНОЇ ЙОГО ЗБІРКИ

- Спочатку фільм мав робочу назву «Птах душі», але потім вона змінилася. Чому?

С.Д.: - Проект, який подавався на 10-й пітчинг Держкіно та став одним із переможців, справді подавався з назвою «Птах душі». Це назва останньої збірки віршів і перекладів Василя Семеновича Стуса, написаної в останні роки життя, яка зникла у пермському таборі. Досі не відомо, чи цей синій зошит був спалений, чи зотлів десь в архівах… У сюжетних перипетіях у фільмі є багато згадок про цю збірку. «Птах душі» – дуже поетична назва.

А.К.: - Справа в тому, що зараз існують усілякі маркетологічні дослідження – і продюсери подумали, що треба дати фільму більш провокаційну назву для того, щоб привернути увагу людей, зацікавити молодь.

У назві «Заборонений» є пряма асоціація – справа в тому, що за життя Стуса в радянській Україні не було надруковано жодної (!) його збірки. І це при тому, що його збіркам давали схвальні рецензії і вони кілька разів, принаймні двічі, вже були в наборі у видавництві «Молодь».

Але як тільки Стус робив якісь «неправильні» речі, з точки зору тодішньої влади, – їх одразу забороняли до друку. І коли він дозволив видати за кордоном свою збірку «Зимові дерева» у 1970 році, й її надрукували в Брюсселі, то тут він узагалі закрив собі шляхи до видавництв. Тому, перші його збірки вийшли в Україні вже після його смерті.

ФІЛЬМ МАЮТЬ ПОДИВИТИСЯ УЧНІ 10-11 КЛАСІВ – ТАКІ СТРІЧКИ МАЮТЬ БУТИ ОБОВ’ЯЗКОВИМИ ДЛЯ ПЕРЕГЛЯДУ

- Ви говорите, що хочете залучити молодь, а для аудиторії якого віку ви робили фільм? Хто, на вашу думку, насамперед, ваш глядач?

А.К.: - Перш за все, молодь. Нам хочеться, щоб цей фільм однозначно подивилися учні 10-11 класів. Можна навіть сказати, обов’язково. Зараз хтось скаже, що це неправильно, бо нам треба, щоб кіно дивилися не за примусом, а за бажанням.

А я вважаю, що тут треба – за примусом. У вас же не запитують у школі, чи хочете ви вивчати закон Ньютона? Так це те ж саме.

І я вважаю, що всі фільми, що відтворюють історичні події, розповідають про українську культуру, митців, героїв, мають бути обов’язковими для перегляду. Наприклад, «Будинок «Слово».

С.Д.: - Насправді, у нас складна ситуація з історією українського кіно. Повірте, не все вітчизняне кіно погане, просто воно не розповсюджується відповідним чином, як це повинно бути в державі.

Ми були здивовані прокатом нашого попереднього фільму «Позивний «Бандерас», бо здебільшого він відбувався волонтерським шляхом. Ми самі його возимо Україною і показуємо людям, й у будь-якому місті, куди ми його привозимо, глядачі дивляться і запитують: невже це українське кіно? Це у нас так знімають? Вони не бачили фільми, які збирають нагороди по фестивалях, але дивляться «Позивний «Бандерас» – і бачать, що це гарне кіно.

- Зараз реклами фільму «Заборонений» достатньо, чи у вас теж є побоювання щодо прокату?

С.Д.: - Ми дуже хвилюємося за прокат кінострічки, але сподіваємося і на продюсерів, і на прокатників, і на більш потужну рекламу. Також самі волонтерським шляхом будемо розповсюджувати рекламні матеріали про фільм, розсилати якісь рекламні брошури, щоб люди знали, що 5 вересня буде прем’єра. Тому що багато хто взагалі не знає, коли те українське кіно виходить.

А.К.: - Прокат фільму стартує на початку вересня, а це – не дуже комерційно вдалий сезон для кінотеатрів. Але далі з жовтня по грудень буде повно блокбастерів фільмів кіностудії «Марвел», і, самі розумієте, поруч з ними нам ставати не можна, бо якщо поставити фільм про Стуса, а поруч – марвелівський блокбастер, то, звичайно, вибір молоді буде не на нашу користь.

Багато хто з українських кіноекспертів сьогодні заявляють, що ми повинні створювати виключно комерційно успішні фільми, бо, мовляв, якщо фільм не зібрав касу, то нащо таке кіно?

А я хочу сказати, що держава дає гроші не на комерційно успішні фільми, бо якщо ваші фільми такі касові, так знімайте й заробляйте – нащо брати у держави?

Держава має виділяти гроші для того, щоб люди знали, що ми живемо в країні, яка має свою історію і своїх героїв! Україна не робила цього майже 24 роки, і лише з 2014-го року – ми почали знімати таке кіно.

ПАТРІОТИЧНЕ КІНО – ЦЕ КІНО, ЯКЕ РОЗВИВАЄ УКРАЇНСЬКУ КУЛЬТУРУ ТА ІСТОРІЮ. А ТАКЕ, ЩО ПРОСТО ЗНЯТЕ В УКРАЇНІ – ПАТРІОТИЧНИМ НАЗИВАТИ НЕ СЛІД

- Але ж, зараз ситуація з українським кіно суттєво покращилася?

С.Д.: - Так. Зараз і кіно знімається, і люди ходять, хоча й не так активно, як нам би хотілося, але є дві небезпеки, які стосуються недбалого відношення до патріотичного українського кіно.

По-перше, небезпечно, коли патріотичне українське кіно називають комерційно недоречним, чи неуспішним. І подібне критиканство відбувається не тільки у нас, а ще, що не дивно, й у Росії. Наприклад, «провал» фільму «Позивний «Бандерас» годину розбирався на російському Першому каналі. Гарна реклама… Але, їм дозволяло бути впевненими у своїй брехні те, що люди справді не пішли до кінотеатрів, бо навіть не знали про цей фільм.

А.К.: - Провал – це, знову ж таки, гра слів. Тому що, якщо брати цифри зборів «Бандераса», то «гучний провал» – це два мільйони гривень зборів.

Наприклад, фільм «Дике поле» стільки ж зібрав, а «Донбас», в якого бюджет більший, зібрав навіть менше, ніж «Позивний «Бандерас», теж близько двох мільйонів гривень.

С.Д.: - І друга загроза для українського патріотичного кіно – те, що у нас домовилися, що патріотичним вважається будь-яке кіно, зняте в Україні. 

Мене ця думка дивує! Тому що – або воно патріотичне, або це просто українське кіно. А змінювати вектор, що якщо воно українське, то воно вже патріотичне – це якась казуїстика.

Патріотичне кіно – це кіно, яке розвиває українську культуру, історію, розповідає про українських діячів. А зняте в Україні кіно – це просто кіно, спродуковане в Україні.

- Я у цьому питанні з вами погоджуюся і вдячна за роботу, яку ви здійснили та відкрили для нас невідомі сторінки життя Стуса. Скільки ви бажаєте собі глядачів, мільйон? А я вам побажаю мільйон і ще одного вдячного глядача!

С.Д.: - Так, ми собі бажаємо саме таку кількість глядачів, бо у нас є меседж: якщо набереться один мільйон людей, які прийдуть до кінотеатрів і подивляться фільм, – це засвідчить, що українське кіно затребуване українським суспільством і може зібрати більше, аніж якась комедія з зірками, які взагалі й не актори, а просто популярні люди.

Це буде така планка для суспільства, бо якщо вже кіно про Стуса нам не потрібне, то, я не знаю, – що сказати…

Можливо, хтось скаже, що там зйомки не ті, чи актори не так грають, але – якщо вам цікава Україна, наші визначні постаті та розвиток українського кіно, беріть своїх друзів, які теж вважають, що Україна повинна бути Україною і їм не все одно, де жити, – й приходьте подивитися і підтримати фільм «Заборонений». 

Любов Базів. Київ

Фото Геннадія Мінченка