Мистецтво заради переосмислення: як Прип’ять відсвяткувала своє 50-річчя

Подарунком для міста-привида став мистецький проєкт Artefact у виконанні колишніх прип’ятчан

Прип’ять. Майже шоста вечора 4 лютого 2020 року. Добігає кінця мистецька акція, присвячена п’ятдесятій річниці міста — подарунок Прип’яті від кількох музикантів та проєкту Artefact.

Організатори, музиканти, колишні прип’ятчани, співробітники Чорнобильської АЕС, поліція та ще 80 журналістів, — усі завмерли й дивляться, як над центральною площею міста-привида повільно падає сніг.

Сніжинки — великі й химерні — забарвлює у різні кольори велетенський проєктор, що транслює на стіну готелю “Полісся” спочатку хроніки молодої Прип’яті, а потім — 20-хвилинну анімацію міфу про Прометея. Видовище – і лячне, й прекрасне водночас: замерзлі кристалики води всього на кілька митей стають то червоними, то зеленими, а потім назавжди згасають, тануть на нагрітій сонцем землі... Невже така ж доля спіткала й мрії людей, які колись жили у цьому вже 34 роки як мертвому місті?

За дійством у Прип’яті наживо спостерігають колишні прип’ятчани у Києві та Славутичі. Пізніше дізнаюся, що глядачі реагують на акцію по-різному: хтось цілковито не розуміє, що відбувається на іншому боці екрану, а хтось танцює під музику й плаче, спостерігаючи за хронікою міста.

Прип’ять — передове місто енергетиків, що отримало свій статус у 1970 році. До евакуації тут жило майже 50 тисяч людей. Середній вік прип’ятчан не сягав і 30-ти років, місто приваблювало молодь з усього Радянського Союзу.

На початку лютого Прип’яті виповнилося б 50 років... Мабуть, засновники міста уявляли, як воно зустріне свій перший великий ювілей: червоні прапорці, урочисте свято, де обов’язково згадають “вождя комунізму”, за кілька кілометрів – найстаріша атомна станція України, що виробила чергову мільярдну кіловат-годину.

Але аварія на Чорнобильській АЕС назавжди змінила реальність та відлік часу і для Прип’яті, й для її колишніх мешканців, і навіть для культу “вождя”.

Так, 26 квітня 1986 року Прип’ять перестала існувати як місто енергетиків. На щастя, за наступні 34 роки для неї віднайшовся інший сенс – місто, як “серце” Зони відчуження, поступово перетворюється на своєрідний мистецький майданчик.

Тож у 2020 році замість червоних прапорців — проекція на торцеву стіну трошки сумного прип’ятського готелю, замість урочистого совєцького свята — джазові та неокласичні імпровізації, зіграні двома українськими піаністами з використанням “звукового музею” PRIPYAT Pianos. 

Лише атомна станція нікуди не поділася. 34 роки тому вона прирекла частину Полісся стати зоною відчуження, але сама й досі стоїть на своєму місці, оточена лісом, річкою та кілометрами знелюднених земель.

До речі, чи хотілося вам коли-небудь зазирнути всередину Чорнобиля? Укрінформ це зробив. У 2019 році ми двічі побували у найбільш можливій близькості до зруйнованого енергоблоку, про що незабаром вам розповімо.

Про все це розмірковую, міряючи площу кроками у день репетиції до акції. Хоч на календарі друге лютого, день видається дивовижно світлим та теплим. Іноді забуваєш, що навколо тебе — напівзруйновані будинки та радіаційні плями різної величини й випадкового розташування. Коли сонячне проміння заливає всю центральну площу Прип’яті, майже бачиш перед собою живе місто. Думаєш: чи вдасться зробити так, щоб через два дні Прип’ять саме такою побачив ще хтось? 

Репетиція триває весь день, але навіть після її закінчення все ще дуже важко до кінця уявити, що саме відбуватиметься 4-го лютого. Очевидно, існує мистецтво, яке стається одномоментно і більше не повториться ні до, ні після.

ЧИ ПОТРІБНЕ МІСТУ-ПРИВИДУ МИСТЕЦТВО?

Якщо нічого не робити, історична пам’ять про Чорнобильську аварію та її наслідки поступово зникатиме. Дослідження від ARTEFACT показують, що молоде покоління вже сьогодні майже нічого не знає про цю трагедію. А ми — нація, що віддала Зоні відчуження частину земель Полісся та здоров’я сотень тисяч співгромадян — не можемо собі дозволити забуття.

За 34 роки, що минули, Зона відчуження суттєво змінилася. Тож і тема Чорнобиля потребує переосмислення. Мистецтво — це саме той інструмент, що дозволяє і переосмислити, і змусити почути.

Хто ж вони – ті, хто наділяє Прип’ять новим сенсом існування?

Олександр Сирота – певно, найвідоміший у медіапросторі колишній мешканець Прип’яті. Не зміг змиритися з тим, що життя більше ніколи не повернеться до рідного міста, тож знайшов свій власний спосіб “повертатися” додому.

Сирота є засновником та президентом міжнародної громадської організації «Центр ПРИП’ЯТЬ.ком», що ставить за мету донести інформацію про Чорнобильську трагедію та її наслідки якомога ширшому колу громадськості, об'єднати усіх небайдужих до цієї теми, зберегти Прип'ять для майбутніх поколінь та надати їй статус міста-музею.

- Ті, хто був змушений покинути рідне місто та залишив тут частинку свого життя, не готові змиритися з тим, що Прип’яті більше не існує. І вони повертаються. Знову і знову, роками намагаючись повернути сюди хоча б відлуння життя. А разом із ними з’являються й ті, хто ніколи не жив тут, але здатний до співчуття та розуміння. Ті, хто здатен змінювати сприйняття реальності. Ті, хто повертає сюди життя”, — розповідає Сирота про акцію.

Володимир Савін — український композитор та саунд дизайнер. Автор віртуального «звукового музею» PRIPYAT Pianos, у якому зібрано звучання 20 піаніно з Прип'яті, що залишилися у місті після аварії. Ці інструменти мовчали тридцять три роки, поки Володимир не знайшов їх та не записав, створивши повноцінний віртуальний музичний інструмент. Більше про проєкт та його автора можна почитати тут.

Лесь Якимчук та Поль Солонар — піаністи, які 4 лютого дали покинутим піаніно з Прип’яті “голос”.

Арт-проєкт ARTEFACT Валерія та Світлани Коршунових — найбільший масштабний культурний національний проєкт з переосмислення інформаційної складової катастрофи Чорнобиля.

Звісно, вони не самі. “За кадром” лишається ще кілька десятків людей, кожен з яких відіграє свою роль на 4 лютого. Лишається лише спостерігати, як у потрібну мить весь цей єдиний механізм запрацює.

РАПТОВИЙ СНІГ ТА ЧАТУВАННЯ НА “СТАЛКЕРІВ”

За кілька годин до початку на площу підтягується поліція. Організатори отримали повідомлення, що під виглядом ЗМІ на акцію приїдуть провокатори, які спробують зірвати захід.

- Сподіваюся, це просто пересторога, – каже Олександр Сирота, проходячи повз нашу імпровізовану сцену. Він періодично то з’являється, то зникає з поля зору, прилаштовуючи величезну антену, кабелі та роутер.

Акція у Прип’яті має транслюватися наживо. Очікується, що її переглядатимуть як мінімум у Національному музеї “Чорнобиль”, де також проходить захід, присвячений дню народження Прип’яті. Інтернет-з’єднання у Зоні відчуження є лише номінально, тож організація трансляції потребує додаткових технічних рішень. Олександр нагадує журналістам про необхідність вимкнути мобільні телефони, а також просить оголосити, що будь-хто, хто спробує покинути центральну площу, буде одразу ж затриманий поліцією.

Нестандартний початок для мистецької акції.

Та й журналісти, що вже прибули двома автобусами і кількома власними машинами, не надто дослухаються до закликів, розбрідаючись в усі боки. Ну що ж, наша справа попередити. Можливо, хтось і запланував собі крутий сюжет про затримання “сталкерів” із поліцейського відділку в Зоні відчуження?

На місто-привид стрімко насуваються сутінки. До акції лишається тридцять-двадцять-десять хвилин... Нарешті починаємо. Після усіх ввідних промов, за клавіші цифрового фортепіано сідає перший піаніст, Лесь Якимчук. Він торкається клавіш — і площу заповнює звучання старих піаніно з Прип’яті. Лесь грає близько 15 хвилин, а за його спиною транслюється хроніка молодої Прип’яті. У повітрі з’являються перші сніжинки, наче місто також почуло звучання своїх музичних інструментів.

- Прип'ять жива... Сподіваюся, ми своєю музикою це доведемо, – говорить Лесь і поступається місцем Полю Солонару.

Поль Солонар — відомий український піаніст-неокласик, що співпрацював ледь не з половиною вітчизняного музичного бомонду. Він грає три теми для Прип’яті.

- Я справді відчув це місто... Я побачив його таким, яким воно було 34 роки тому: заможним, зеленим, з красивими людьми. Таким, яким ми побачили його у хроніках. Потім була друга тема — трагедія. Вона більш мінорна, важка, сумна. Це те, що люди переживали тут, коли сталася трагедія. Це не особиста трагедія, а біда всієї планети. Була ще одна тема, завершальна: природа все ще жива, це місто досі живе, колись воно знову цвістиме. Можливо, тут колись знову житимуть люди, – розповідає Солонар.

Музична частина завершується, на площі майже повністю гасне світло. Проекція на стіні готелю змінюється — тепер там з’являється 20-хвилинний “медіа-барельєф” від проєкту ARTEFACT. 

Сніг посилюється. Цієї зими це справді – наче диво. Сніжинки — великі й химерні — забарвлює у різні кольори велетенський проєктор… Що відбувається далі, ви уже знаєте. 

Прип’ять прийняла свій подарунок.

Замість післямови. ЗМІ роз’їжджаються, з площі прибирають усі прожектори, тепер її освітлюють лише фари машин та ліхтарики на телефонах. Поліція розповідає, що їй таки вдалося викрити провокаторів, які нелегально потрапили на територію Зони відчуження. Затримали п’ятьох осіб, ще троє втекли. Нікому з них не вдалося привернути увагу та зірвати дійство.

Руслана Чечуліна
Фото: Юлія Овсяннікова‎