Микола Бурденко. Академік життєвих імпульсів

Проєкт "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ" продовжуємо розповіддю про одного з основоположників нейрохірургії академіка Миколу Бурденка

Середнього зросту, кремезний, із типовим слов’янським обличчям, на операціях він говорив голосно, часто лаяв помічників, лише іноді – жартував. Часу на сентименти взагалі не мав... Одного разу операційна сестра подала голку з дуже довгою ниткою, і тоді Микола Нилович весело вигукнув:

- Нащо ти, Марфушо, мені даєш таку довгу нитку, аж до Зубовської вулиці! (Тобто від інституту аж до перетину з Садовим кільцем. – О.Р.).

Він, потужний життєвий імпульс, завжди залишався у вихорі дії, ніколи не зупинявся, прагнув встигнути все. За себе та інших. Якось студентська група стояла в коридорі біля дверей в операційну. Повз проходив Микола Бурденко. Побачивши принишклу молодь, неперевершений хірург-клініцист поцікавився:

- Що ви стовбичите? – До речі, студенти очікували, поки їх покличуть до операційної. Не дочекавшись відповіді, професор, не стишуючи крок, вигукнув: – Байдикувати?! У мене хвилі вільної немає! – І швидкою ходою полетів коридором далі.

Оперував він теж швидко, а післяопераційний період в оперованих хворих протікав зазвичай без ускладнень. Як образно висловився радянський хірург і анатом, академік і віце-президент АМН СРСР Володимир Кованов (1909-1994): – Лікував Микола Нилович багато і найрізноманітніші хвороби... Це був винятковий художник, тонкий ювелір, який оперував, – мало сказати добре або відмінно, – а витончено, красиво, віртуозно.

*   *   *

Радянський хірург українського походження, один із засновників вітчизняної нейрохірургії, академік АН СРСР(1939), перший президент Академії медичних наук СРСР (1944-1946) Микола Нилович Бурденко народився 22 травня (3 червня) 1876 р. у селі Каменці Нижньо-Ломівського повіту Пензенської губернії в сім'ї українських сільських інтелігентів. Того дня християни православного образу вшановували пам’ять перенесення у Бар мощів чудотворця Святого Миколая з Мир Лікійських. Тому як саме вихрестити немовля, запитань не виникло.

Микола став четвертою дитиною у багатодітній родині, загалом у батьків їх було дев’ятеро дітей. Татком став Нил Карпович Бурденко (1839-1906). Він служив сільським писарем та “заступником” у судових справах. З-поміж інших селян Нила Бурденка вирізняв потяг до знань. По закінченні училища юнак оволодів навичками межувальника, навчився кресленню, опановував цивільне право. Читав він багато, займався самоосвітою і врешті-решт став гласним повітового земства від селян. Згодом Нил Карпович Бурденко трудився найманим орендодавцем від імені генерал-майора Свити Його Імператорської величності Володимира Воєйкова (1863-1947) та керував невеличкою економією.

А ось дід за батьківською лінією українського вченого – Карпо Федорович Бурденко, походив із кріпаків Кузнецького повіту Саратовській губернії.

Мати, Варвара Маркіянівна Бурденко (у дівоцтві – Смагіна; 1851-1897), була із селян Тамбовської губернії та служила покоївкою. Проте дівчина закінчила жіночу гімназію, але потім присвятила себе великій родині, у першу чергу – дітям, яких доглядала, годувала, обшивала та виховувала.

*   *   *

У п’ять із половиною років Микола Бурденко, самостійно, без відома батьків, пішов у Каменці до місцевої земської школи, що стояла кілометрів за два від батьківської хати. Вчитель за парту дитину пустив не з першого разу, але Миколка раз-у-раз з’являвся у дверях, мовчки дивився на школяриків і насуплено мовчав. За три роки, у 1885-му впертюх закінчив чотирирічний курс навчання, у 1886 р. вступив до Пензенського духовного училища, а в 1891 р. за казенний рахунок потрапив до Пензенської духовної семінарії. Навчаючись у бурсі, за шість років, він отримав одну “трійку”, із церковного співу, адже музичного слуху цьому шпудею Бог не дав.

Колись у духовних семінаріях Російської імперії поряд із теологічними дисциплінами, а саме: богослов’я, Біблейська історія, історія Церкви і таке інше, – викладалися геометрія, російська словесність, алгебра, історія російської літератури, фізика, загальна історія, філософія. Отже, бурсаки здобували ґрунтовні знання.

У 1896 р. семінарію Микола Бурденко закінчив із відзнакою, його навіть рекомендували до вступу в Санкт-Петербурзьку Духовну академію, вищий навчальний заклад Російської православної церкви. Успішно юнак склав вступні іспити, та в останню мить різко змінив життєві цілі.

Виключне духовне окормлення людей випускника більше не вдовольняло, бо хотів він лікувати не тільки душу, а й тіло людини. Тому, через батьківську волю та духовну кар’єру син переступив, бо вирішив стати… лікарем.

*   *   *

Є відомості, що колишній семінарист захопився яскравою особистістю засновника військово-польової хірургії, член-кореспондента Санкт-Петербурзької академії наук Миколи Івановича Пирогова (1810-1881), життя якого схилило провінційного бурсака до хірургії. Неговіркий батько, Нил Карпович відреагував оригінально, вручивши сину дві поштових марки загальною вартістю сім копійок:

- Коли ти помреш від голоду, нехай мені про це сповістять. – Уявити не міг собі сільський писар, що мине деякий час, і портрети його норовливого сина будуть зображувати на поштових марках.

У 1897 р. довелося 20-річному юнаку їхати світ за очі, аж до Томська. Та що для справжньої мрії значить здолати 3000 км? І син українського селянина вступив до Імператорського Томського університету на щойно відкритий медичний факультет. Зауважу, це був перший у Сибіру університет. Рестриктом Олександра II його заснували 16 травня 1878 р., хоча відкрили через десять років, восени 1888-го; тоді на перший курс медичного факультету були зараховані перші 72 студенти.

Чому Микола Бурденко опинився там, куди і ворон кісток не заносить? Поясню. Томський університет став третім у Російській імперії вищим навчальним закладом, куди дозволялося приймати випускників… духовних семінарій – за умови написання абітурієнтами твору та складання іспиту з латини.

*   *   *

Три курси студент слухав лекції видатного професора кафедри оперативної хірургії Ераста Гавриловича Саліщева (1851-1901) та приват-доцента Київського університету Миколи Опанасовича Роговича (1855-1913), екстраординарного професора по кафедрі хірургічної патології і терапії. Юнак опановував секрети розтину, старанно вчився готувати анатомічні препарати. У мемуарах вдова Миколи Ниловича – Марія Еміліїна Бурденко (1882-1954) зазначила:

- Прекрасні операції талановитого хірурга, професора Томського університету Саліщева збудили уяву молодого Бурденка. Незабаром вибір він зробив остаточний – став хірургом.

Але шлях до хірургії лежить через анатомію. І студент занурився у вивчення профільного предмету, більше того, зарекомендував себе, а на третьому курсі став помічником прозектора О.І.Винокурова. Та все пішло шкереберть у 1899 р., коли з якогось дива Бурденко опинився у “страйкарях”. Третьокурсник, кажуть, брав участь в студентських демонстраціях, на яких промовці закликали до повалення царату.

Саме тоді вперше виявилися риси вдачі Миколи Бурденка, яким він залишався вірним ціле життя: активна життєва позиція, рішуча боротьба з усілякими труднощами, незнищенна ініціатива, фахова самовідданість, щирий патріотизм. Пропрацювавши майже рік у колонії для хворих на сухоти дітей, за допомоги кількох професорів, талановитий студент одержав дозвіл повернутися в університет.

Удруге з Імператорського Томського університету відмінника відрахувати у 1901 р., знову – за участь у революційній демонстрації. Той вирішив так би мовити, виказати власну непримиренність до самодержавства, і в підсумку – “вилетів” з університету. За клопотанням кількох професорів здібний хірург зумів поновитися у студентах. Щоправда, з 1 жовтня 1901 р. він почав відвідувати… Юр’ївський університет (нині – Тартуський університет). Аби наблизитися до мрії – стати дипломованим лікарем, тепер довелося здолати наступну відстань, у 4500 км.

*   *   *

Та через матеріальні труднощі навчання він покинув. Роботу студент знайшов аж у Херсонській губернії, де саме одна на одну наклалися епідемії вітрянки, скарлатини, висипного тифу; працювали вони разом із самовідданим трудівником, санітарним лікарем Херсонського земства Євгеном Івановичем Яковенком (1865-1943).

Потім доля привела студента-медика до Кривого Рогу, там він переважно займався амбулаторним лікуванням та активно долучався до хірургічної практики. Набувши досвід та зібравши потрібні кошти, Микола Бурденко поновився в Юр’ївському університеті і потрапив на курс до професора госпітальної клініки В.Г. Цеге-фон-Мантейфеля (1857-1926), одного із видатних хірургів Російської імперії.

Справа навіть не в тому, що Вернеру Германовичу належить заслуга введення гумових рукавичок при операціях чи здобутки блискучого діагноста захворювань шлунково-кишкового тракту, цей медик гідно успадкував тутешню кафедру хірургії, якою у 1836-1841 рр. керував сам М.І.Пирогов. Це притому, що на той час Дерптський університет, згідно зі статутом, був німецьким вишем, а російські вчені мали змогу обіймати тут посади лише на кафедрі… російської мови та словесності. Уявляєте, як це – вчитися у прямого вихованця та продовжувача справи свого кумира, життя якого надихнуло студента на вивчення хірургії.

*   *   *

Отже, саме професор В.Г. Цеге-фон-Мантейфель вплинув на остаточний вибір спеціалізації Миколи Бурденка – хірургія. Саме тому, як помічник лікаря, доброволець опинився у складі “летючого (читай: передового) санітарного загону” Червоного Хреста у Маньчжурії. Там п’ятикурсник брав участь в Російсько-японській війні 1904-1905 рр. У складі 1-го Сибірського корпусу довелося викладатися по повній: допомагати хірургам, самому оперувати, збирати матеріали про поранення мозку, вчитися спостерігати за пацієнтами.

На початку червня 1904 р., у битві під залізничною станцією Вафангоу на Ляодунському півострові санітара було поранено в руку, коли на полі бою він надавав пораненим невідкладну медичну допомогу. Так, Микола Бурденко оперував на передовій і виносив поранених з-під вогню і вимагав того ж від інших медиків:

- Ми зобов’язані шукати поранених, а не чекати, поки вони знайдуть нас.

За скромний подвиг фельдшера нагородили Георгіївським хрестом, як на ті часи – найвищою для солдат відзнакою. Війна зблизька залишила глибокі карби, стала незагойною раною в душі юнака. В одній із наукових праць він сумно констатував:

- Під Мукденом ми втратили 25 тисяч поранених – тому що на всю армію була одна тисяча возів.

*   *   *

Повернувшись із Далекого Сходу, п’ятикурсник сконцентрувався на практичній хірургії. Ще не маючи диплома лікаря, з 1 травня 1905 р. він працював субординатором у 1-ій Ризькій міській лікарні – у відділенні німецького лікаря, доктора медицини Адольфа фон Бергмана (Ernst von Bergmann; 1836-1907), котрого вважають зачинателем асептики, автором одних з перших класичних підручників із проблем нейрохірургії та військово-польової хірургії.

Перед поважними членами Випробувальної медичної комісії Юр’ївського університету 20 травня 1906 р. Микола Бурденко на “відмінно” склав іспити та отримав лікарський диплом №1341. Далі випускника призначили хірургом у Пензенську земську лікарню. Ціле життя залишатися виключно земським лікарем не дозволяли його життєві імпульси. Про що саме я, зараз поясню на гарному прикладі.

Одного вечора новий знайомий – Платон Устинович Сороковий, привів Миколу Бурденка до знайомого шамана – той погодився продемонструвати, як він вдягається до лікувального сеансу, як і чим допомагає хворим. Оскільки місцевий провідник та шаман спілкувалися бурятською мовою, це зацікавило молодого медика.

- Ось так, напевно, і треба жити, входити в саму сутність справи, безпосередньо знайомитися з місцевими звичаями, вивчати мову і традиції.

Інший би оминув увагою нове знайомство, але цього земського лікаря захопила ідея написати наукову працю! Попрацювати б кілька років в Нижньоудинській лікарні, всюди побувати і написати вражаючу статтю. Так, так, саме наукову, що називатиметься “Про деякі аспекти народної медицини у Східному Сибіру”. Вона розповість, які у тутешніх краях ягоди, коріння і трави народ використовує для лікування, коли застосовуються риб'ячий клей, ведмежа жовч, кров кажанів і борсукове сало. Це ж цікаво! Певне, всіх зацікавить докладний опис дій та рухів тіла шамана довкола ліжка важкохворого, якого він взявся вилікувати без ліків, без зілля – лише навіюванням.

Того тижня величні плани виповнювали Миколу Ниловича, тим часом на адресу лікарні йому надійшов лист, що починався словами:

- Шаленцю, поки не пізно, схаменися! – Листа написав його дядько-священник, отець Олексій. Небожу він утовкмачував, мовляв, легко із дурощів, через незнання або через гордість, винайти дерев’яний велосипед, не знаючи, що давно світ користується металевим ровером. Яким би великим не був Талант, а потребує він огранювання. Пусте сподіватися створити щось оригінальне, не знаючи, що створено до тебе. Не можна переривати освіту і покладатися на випадковий успіх.

*   *   *

Мав рацію о.Олексій, і його племінник облишив вигадувати дерев’яний велосипед. У 1909 р. онук українського кріпака захистив дисертацію на тему “Матеріали до питання про наслідки перев’язки venae portae” і в 33 роки здобув ступінь доктора медицини. Між іншим, тему він обрав не випадкову, її зумовив глибокий інтерес студента до навчання взагалі й робіт видатного вітчизняного фізіолога Івана Петровича Павлова (1849-1936) зокрема. Стимулом до наукового пошуку п’ятикурсника слугували саме праці І.П.Павлова, вони визначили біологічний напрям досліджень і фізіологічні принципи у фаховій розробці хірургічних проблем.

Чи вартувала гра свічок? Невдовзі академік Павлов (до речі, теж колишній семінарист), який володів віртуозною оперативною технікою, запропонував 33-річному доктору медицини стати позаштатним співробітником кафедри фізіології Військово-медичної академії у Санкт-Петербурзі. Але лауреат Нобелівської премії в галузі фізіології або медицини (1904) запропонував молодому колезі досліджувати… функцію печінки.

Микола Бурденко мав інші плани: хотілося поглибити фахові знання, опанувати новітні методи зарубіжних колег. І нагода трапилася. Для стажування молодого фахівця за кордоном медичний факультет Юр’ївського університету знайшов кошти, хоча сума виявилася… мізерною. Ні, Микола Нилович не зітхав, а вирішив узяти справу у власні руки. Деякий час у Нижньоудинську він працював на Сибірській залізниці хірургом-консультантом, що дозволило скоротити відстань до мрії.

Назбиравши потрібну суму, пансіонер вирушив до Західної Європи. У швейцарському Цюріху він відвідав лабораторію директора Інституту анатомії мозку, знаменитого невролога, нейропсихолога та фізіолога, російського емігранта Костянтина фон Монакова (Constantin von Monakow; 1855-1930), потім познайомився із роботою берлінської клініки “Charité” одного із засновників німецької хірургії Августа Біра (August Bier; 1861-1949), на власні очі побачив досягнення завідувача Берлінської клінічної хірургії Августа Гільдебрандта (August Hildebrandt). Такими стали його “професорські” університети.

*   *   *

Повернувшись на батьківщину, у 1910 р. Микола Бурденко став приват-доцентом кафедри хірургії в хірургічній клініці Юр’ївського університету, згодом його обрали екстраординарним професором по кафедрі оперативної хірургії, десмургії і топографічної анатомії. Фахівців бракувало, кошти платили незначні, тому у 1911-1914 рр. доктор медицини рушив на український південь, де трудився у Сакській земській грязьолікрні. Цікаво, що на початку ХХ століття до Криму лікуватися приїздили пацієнти з Італії, Франції, Польщі, Боснії, Болгарії. Місячний курс пелоїдотерапії (грязьотерапії) у таврійському земстві був не із дешевих, а коштував 150 рублів на людину; це за середньої по Росії заробітної платні в 25-40 рублів.

До початку І Світової війни Микола Нилович став всебічно освіченим та визнаним хірургом. На фронт він знову пішов добровольцем і був призначений помічником завідувача підрозділом Червоного Хреста Північно-Західного фронту.

Що в армії 38-річний хірург побачив? Військово-санітарна організація не витримувала ніякої критики. Аби виправити ситуацію, він подавав командуванню рапорти, писав практичні статті: “Загальна характеристика організації першої допомоги на фронті у перший рік війни – 1914-1915 рр.”, “Щодо загальної характеристики першої допомоги на фронті”, “Характеристика хірургічної роботи у військовому районі”. Його рекомендації були чіткими як бойові накази. Ось читайте:

- Поранених у живіт оперуємо просто на місці, бо до лазарету можуть не дотерпіти. Із черепно-мозковими пораненими – те ж саме. Кінцівки – швидко веземо в тил. На огляд пораненого відводьте одну хвилину. Потім приступайте до операції. Нічого не повинно їй завадити.

*   *   *

Думаєте, це якесь пересмикування фактів?

Микола Бурденко особисто виявляв подібне ставлення до справи. Зокрема відомий один випадок, коли по завершенні важкої п’ятигодинної операції на черепі військовий хірург наказав ошелешеній медсестрі:

- А тепер, Марфушо, зажим Кохера і кульку!

Слухняно помічниця подала необхідний зубчастий інструмент і стерильну марлеву кульку – на її обличчі не відбився подив. Тим часом одним ривком Микола Нилович видалив собі зуб, заклав у ранку кульку і з полегшенням зітхнув:

- Так ось, хто п'ять днів мене мучив! Мерзотник.

Неймовірно, але із гострим зубним болем, у 65-річному віці, цей майстер міг блискуче провести п'ятигодинну операцію на черепі! А якби непритомність або больовий шок? Проте у тій історії, як у краплині води віддзеркалюється вдача військового хірурга, одного з засновників вітчизняної нейрохірургії.

*   *   *

У роки Першої світової хірург армії Микола Бурденко вперше застосував принцип первинної обробки черепних поранень, використав первинний шов за мозкових ушкоджень. Не дарма він постійно цитував слова М.І.Пирогова:

- Не медицина, а адміністрація є головною при наданні допомоги пораненим. – За важливістю евакуацію поранених та їхнє правильне сортування, вперше застосоване Пироговим, М.Н.Бурденко розглядав на рівні наукового відкриття.

Завдяки ініціативам Миколи Ниловича на полях битв виникали спеціальні перев’язувальні пункти, польові шпиталі для бійців, поранених у живіт, налагоджувалася термінова евакуація до найближчих медпунктів Червоного Хреста, для проведення термінових операцій. У польському містечку Жірардув (тепер – Жирардовський повіт Мазовецького воєводства) у 1916 р. він створив перший спеціалізований нейрохірургічний шпиталь для поранених.

Чи було це на часі? У роки Першої світової половина поранених у мозок гинула на полях битв, а 35 відсотків помирали від подальших ускладнень. У Жірардуві, а згодом й у Ризі Микола Бурденко організував лазарети для поранених у голову, через які пройшло 3864 вояки. Виявилося, лише 86 з них були неоперабельні. Адже професор Бурденко запропонував відкритий метод лікування ран мозку, що має бути названий його ім’ям. Поясню… При відкритому лікуванні смертність склала 24,2%, тобто не більше, ніж при закритому методі, застосованому американським хірургом Харві Кушингом (Harvey Williams Cushing; 1869-1939) тільки у 1919 р. Це при тому, що “батько сучасної нейрохірургії” Х.Кушинг оперував невеличку групу поранених із обмеженою зоною ураження мозку і в ранні терміни.

Свій запропонований метод лікування черепно-мозкових поранень Микола Бурденко відтоді вважав основним; використовуючи його, первинний шов на рану хірурги накладали тільки в 12 випадках. За великим рахунком справа була навіть не у новаціях, а у масовому порятунку життя звичайних російських вояків. Лише уявіть собі, за буремні чотири роки цей добрий Ангел військово-польової хірургії зумів евакуювати в безпечну зону більш як 25 000 вояків! Працюючи вдень і вночі, військовий медик особисто врятував величезну кількість життів, виконуючи обов’язки головного хірурга-консультанта 2-ої армії та військового шпиталю в Ризі.

*   *   *

У березні 1917 р. доктора медицини М.Н.Бурденка призначили у країні головним інспектором із військової медицини, але буквально за два місяці – через розбіжності з Тимчасовим урядом Російської імперії – він залишив пост і повернувся на фронт звичайним польовим лікарем. Чому? У травні 1917 р. на Нараді губернських, обласних, фронтових і армійських лікарсько-санітарних представників хірург армії виголосив доповідь-вирок. Він глибоко проаналізував причини незадовільного стану військово-санітарної служби в російській армії, заявивши:

- Наше військово-санітарне відомство спіткала доля всіх установ бюрократичного ладу петербурзького періоду російської історії.

З огляду на те, що під час одного з боїв Першої світової медик дістав контузію, він повернутися в alma mater, де очолив відділ хірургії. Коли Юр’єв (Дерпт; тепер – Тарту) окупували кайзерівські війська, відомому хірургу німецька влада запропонувала залишитися на професорській посаді та прийняти кафедру факультетської клінічної хірургії (кафедру М.І.Пирогова!). Пропозицію він відхилив і в червні 1918 р. разом з іншими викладачами евакуювався до Воронежа. На новому місці ініціативний Микола Нилович став одним із засновників Воронезького державного університету, який виник на базі… Юр’ївського університету. У новому виші, створеному ентузіастами з нуля, відомий вчений і педагог, очолюючи кафедру факультетської клінічної хірургії, пропрацював подальші п’ять років.

У 1923 р. йому зробили іншу вигідну пропозицію, запропонувавши очолити кафедру топографічної анатомії й оперативної хірургії Московського державного університету. Наступного року фахівець пересів у крісло директора факультетської хірургічної клініки у столичному виші. Як невтомний зачинатель, у 1929 р. разом із знаним невропатологом, основоположником топічної діагностики В.В.Крамером (1876-1935), котрий останні два роки життя був лікуючим лікарем Леніна, Микола Нилович заснував нейрохірургічну клініку при Державному рентгенівському інституті Наркомздоров’я; така розмістилася в триповерховому будинку на Солянці.

*   *   *

У 1934 р. профільна клініка була трансформована в Центральний науково-дослідний нейрохірургічний інститут (нині – НДІ нейрохірургії імені М.Н.Бурденка), де видатний вчений працював керівником до останніх днів життя. Власне, роль Миколи Бурденка у розвитку нейрохірургії СРСР величезна. Він підніс галузь на небачену висоту, фактично перетворивши її не лише на самостійну й загальновизнану медичну дисципліну, але за багатьма позиціями на таку, що почала претендувати на одне з провідних місць у світі.

Важливо наголосити, до наукових досліджень Миколи Ниловича операції на мозку проводилися зрідка, бо вважалися у хірургії… нонсенсом. Після запропонованих онуком кріпака розробок вони стали масовими. Більше того, відкриття та винаходи М.Н.Бурденка дозволили спростити та убезпечити проведення складних операцій, – у своєму роді унікальних, бо до нього ніхто не наважувався на подібне. Найбільше вченого-практика захоплювало вивчення способів видалення пухлин мозку.

Про нього у середовищі московських хірургів навіть байка ходила:

- Для Бурденка вирізати пухлину мозку – однаково, що задирок нігтя зістригти.

Кількість людей, яких від важких хвороб або смертельних недуг врятував цілеспрямований послідовник Гіппократа, обчислювалася тисячами. Адже першовідкривач запропонував нові способи, як робити операції на найскладніших і глибоких ділянках головного і спинного мозку, оперувати тверду оболонку спинного мозку і робити пересадку різних ділянок нервової тканини на уражені місця. Невдовзі вчитися у Миколи Бурденка, переймати авторські методики почали хірурги зі США, Англії, Швеції, інших країн. За досягнення в галузі хірургії, у 1939 р. М.Н.Бурденко здобув звання академіка Академії наук СРСР, а в 1941 р. отримав Державну (Сталінську) премію І ступеня.

Твердий, безкомпромісний, по-медичному суворий – у нейрохірургії він перетворився на незаперечний авторитет. Російський художник, майстер історичного живопису Аполлінарій Васнецов (1856-1933), брат Віктора Васнецова, нарікав у спогадах:

- Був у Бурденка. Той відмовився робити операцію, каже: пізно.

- Що ж робити? – жахнулися знайомі.

- Що робити, що робити? Помирати, – спокійно відповідав старий художник.

Розумієте, вирок професора Бурденка обговоренню не підлягав. Ніким.

*   *   *

Від 1937 р. головний хірург-консультант Головного військово-санітарного управління Червоної Армії неодноразово виїжджав у райони бойових дій, де за операційним столом навчав молодших колег найбільш ефективним методикам. Його досвід особливо знадобився в період радянсько-фінляндської війни 1939-1940 рр. Продовжуючи традиції М.І.Пирогова, М.Н.Бурденко не просто багато опікувався проблемами військово-польової хірургії, а чотири місяці провів на фронті, у військах. Зокрема новопризначений корпусний хірург брав активну участь в розробці найважливіших положень щодо основних проблем медичної галузі, на державному рівні вирішував невідкладні організаційні питання і в 64 роки… зазнав контузії.

У перші дні ІІ Світової війни Миколу Ниловича призначили головним хірургом Червоної Армії. Ту посаду він обіймав до самої смерті. Під його очільництвом і за його сприяння розроблялися та втілювалися в життя найважливіші інструкції з військово-польовій хірургії. На жаль, інтенсивність праці та тягар відповідальності далися взнаки – у червні 1941 р. під час огляду під Москвою військово-польового поїзда М.Н.Бурденка розбив перший інсульт.

Тим часом спалахнула Радянсько-німецька війна. На чолі бригади лікарів головний хірург Червоної Армії особисто випробовував у розгорнутих фронтових госпіталях нові ліки – стрептоцид, сульфідін, пеніцилін. Одного дня, під час переправи через Неву, академік Бурденко потрапив під бомбардування і був удруге контужений. Наслідки виявилися важкими – один за іншим він переніс два обширні крововиливи (геморагії) у мозок, майже повністю втратив слух і мову. Попри протести пацієнта, хворого негайно евакуювали до Омська.

*   *   *

У госпіталі професор заново вчився говорити, щодня по багато годин тренувався перед дзеркалом і незабаром мова повернулася. Він запевняв:

- Якщо полишили фізичні сили – повинна рятувати сила моральна. Якщо на руці залишається один палець, не здавайся, працюй. Дій з тією ж енергією, наче у тебе всі пальці цілі.

Не маючи можливості довго відлежуватися, головний хірург Червоної Армії став у стрій, із Західного Сибіру підтримуючи жваве листування із польовими хірургами. За один 1942 р. він написав вісім наукових монографій, рахуючи “Досвід обстеження ампутантів”, “Досвід видалення мозкових абсцесів разом із капсулою” і таке інше. У співавторстві з начальником Головного військово-санітарного управління Червоної Армії Юхимом Смирновим (1904-1989) вони склали “Матеріали з військово-польової хірургії” – практичний посібник, що детально викладав такі питання, як: спеціалізована допомога, санітарно-тактичні основи хірургічної допомоги, первинна обробка поранень, взагалі, інформація про рани, способи їх лікування. Задля відновлення історичної правди слід зазначити, що до створення того підручника залучалися майже 40 авторів.

По-армійськи чітко Микола Нилович викладав погляди й устремління:

- Усе життя я провів серед бійців. Попри цивільний одяг, в душі я – боєць. Я кровно пов’язаний з Армією, я віддаю всі сили Армії і пишаюся приналежністю до неї. Ми, лікарі, можемо зберегти життя 97 відсоткам поранених. Сподіваємося, що смерть від рани стане винятком, бо залишиться, хіба що, смерть від нещасних випадків. Ось те, про що я мрію.

Навіть у відновлювальний після другої контузії період інтелектуальної роботи Микола Бурденко не полишав. Одна за одної з’явилися авторські статті “Спеціалізована хірургічна допомога пораненим”, “Ампутація як нейрохірургічна операція”, “Основні положення сучасного вчення про вогнепальні поранення артерій”, “Про роль симпатичної нервової системи за умов відмороження”.

*   *   *

Повернувшись до оточеної Москви, у 1942 р. М.Н.Бурденко розвинув бурхливу діяльність, пропагуючи та поширюючи передові методики лікування поранених бійців. На IV пленумі Вченої медичної ради при начальнику Головного військово-санітарного управління він виголосив доповідь “До вчення про шок”; на VІІ пленумі – “Вторинний шов як елемент відновлюваної хірургії”; на І пленумі Шпитальної ради Наркомздоров’я – “Досвід вивчення матеріалів про ампутації в тилових евакошпиталях”.

Остаточно відновившись, за кілька місяців 1942-го Микола Нилович повернувся до прямого керівництва хірургічною службою в діючій армії; відтоді на фронтах головний хірург Червоної Армії бував регулярно. Навіть кривава війна не поклала край його науково-дослідницькій роботі. Генерал-полковник медичної служби (1943) Микола Бурденко керував великим науковим колективом: маю на увазі Центральний науково-дослідний нейрохірургічний інститут у Москві, писав численні інструкції із нагальних проблем військової хірургії та польової санітарної служби.

Деталізувалися практичні протоколи лікування менінгіту, енцефалітів та абсцесів мозку, була розроблена методика введення пеніциліну прямо в сонну артерію. Ні, виключно в тилу він не сидів, головного хірурга Червоної Армії можна було побачити на Ленінградському, Західному і 1-му Прибалтійському фронтах; в районі Єльця він брав участь в Орловсько-Курської операції, звільняв Смоленську область.

*   *   *

Разом із тим, Микола Нилович залишався живою людиною. Щоправда, в генеральській формі, яку М.Н.Бурденку видавали та періодично оновлювали в армії, він виглядав дуже імпозантно. Проте часто він ходив у цивільному одязі, й оточуючим впадало у вічі, що незрідка його вбрання надмірно… зношене.

Одне пальто генерал-полковник медичної служби носив роками, поки воно зовсім не втратило зовнішній вигляд. Це кидалось у вічі, адже М.Н.Бурденко був головним хірургом Кремля, до нього за консультаціями зверталися найвищі радянські посадовці. І вони бачили ветхий одяг академіка, переживали, але не знали, як зарадити – грошима чи якось по-іншому.

І тоді в кремлівських кулуарах вирішили, що головному хірургу Червоної Армії треба подарувати… добротну шубу! Питання погодили і затвердили у голови Раднаркому СРСР В'ячеслава Молотова. Сам М.Н.Бурденко і гадки не мав, що для нього на замовлення пошили руду білячу шубу!

Коли подарунок вручили, то, ясна річ, не забули підкреслити, що остаточне рішення прийняв сам В.М.Молотов. Світило хірургії раділо, наче дитя мале. Взимку, коли літній професор читав лекції, в аудиторіях було прохолодно, і викладач накидав шубу на плечі. Зазвичай він питав у студентів, чи знають ті, хто саме зробив йому такий подарунок. Вихованці, звісно, підігрували викладачеві і робили вигляд, що гадки не мають. Хоча походження шуби знали всі московські медики.

*   *   *

Та одного весняного дня сталася пригода. Читаючи лекцію, Микола Нилович відчув, що в аудиторії стало спекотно, він зняв і повісив шубу на цвяшок, а після лекції заклопотаний справами забув про неї. Згадав про Молотовський подарунок професор лише тоді, коли прямував додому. Де шуба? Із літнім академіком ледве не стався серцевий напад, адже реліквію він обожнював.

Викликали міліцію, хоча більше викладачі опікувалися психологічним станом М.Н.Бурденка. Миттєво до пошуків підключилися чекісти. До обікраденого академіка приїхав генерал міліції і запевнив, що сьогодні шубу йому повернуть. Справді, за кілька годин знайшли студента, якого ніхто не уявляв у ролі злодія. Той спробував здати річ у комісійний магазин, але крадія чекали і затримали.

Заспокоївшись, Микола Нилович зажадав поговорити із драпіжником.

Коли того привели, викладач щиро запитав:

- Як ти міг!? Я ж тебе навчаю медицині, ти – майбутній лікар. Як ти міг!?

Після тривалої паузи студент зізнався:

- Професоре, мені нічого їсти, я голодую. Коштів до існування нема. Належало щось зробити, щоб вижити.

Багато що в житті М.Н.Бурденко сам пережив, студента він зрозумів і по-батьківськи вибачив. Більше того, головний хірург Кремля попросив не карати юнака, а дати йому можливість продовжувати навчання. А ще Микола Нилович вирішив до завершення навчання в медичному інституті виплачувати студенту невелику стипендію із власної платні, щоб той точно не помер з голоду.

Фінал історії фантастичний. По закінченні медичного факультету крадій-невдаха став дипломованим лікарем, демонстрував успіхи в науковій роботі, успішно захистив дисертацію, отримав науковий ступінь. Цікаво, що до кінця життя академік не розголошував прізвище студента, вважаючи, що слід забути про скоєний в минулому вчинок тепер шановним вченим, бо той свій шанс у житті зреалізував.

*   *   *

У 1944 р. за планом, розробленим М.Н.Бурденком, радянський уряд створив Академію медичних наук СРСР, а шановного медика колеги обрали першим президентом АМН Радянського Союзу.

Тим часом він залишався невиправним мрійником, котрий одного разу сказав:

- Було б непогано, якби кожен, нехай і пересічний землянин, виклав би свою біографію з усіма деталями. Утворилася б досконала бібліотека. Адже будь-яке життя – цікаве, якщо його розглядати в подробицях, у швидкій зміні найдрібніших подій, які формують характер, зміцнюють волю, додають впевненості у власних силах. Під цим кутом зору і моє життя здається цікавим, насправді дещо завершеним, коли я пильно вдивляюся в нього...

Повоєнні часи виявилися непростими, як, в принципі, й довоєнні.

З одного боку, наукові праці заслужено вшанували М.Н.Бурденка світовою славою та зробили почесним членом багатьох зарубіжних наукових товариств, з іншого боку, за результатами розслідування розстрілів польських офіцерів у Катині президент АМН СРСР власним авторитетом підтримав офіційну версію радянського слідства, чим санкціонував фальсифікацію історичних та медичних фактів. На моє глибоке переконання, немає бездоганних історичних особистостей.

*   *   *

Тягар пережитих випробувань і нажитих хвороб навалювався. У червні 1945 р. перший президент Академії Медичних Наук СРСР пережив другий інсульт, а у серпні 1946-го – третій.

У жовтні 1946 р. в Політехнічному музеї у Москві тривав Всесоюзний з’їзд хірургів. Один з зачинателів нейрохірургії, автор більш як 300 наукових праць із питань клінічної та хірургічної медицини Микола Нилович Бурденко, звісно, сидів у президії. Але говорити він більше сил не мав, тому його доповідь “Про лікування вогнепальних поранень на фронті в роки Великої вітчизняної війни” виголосив котрийсь із більш молодших колег.

Геть глухий, почесний член Міжнародного товариства хірургів спілкувався виключно записками. По закінченні зборів до авта вельмишановного академіка вивели під руки – огрядного, немічного, зсинілого. Буквально через десять днів Герой соціалістичної праці (1943) Микола Нилович Бурденко помер, сталося це 11 листопада 1946 р. Поховали медика на Новодівичому цвинтарі в Москві.

Усе життя покійного виповнював вищий зміст. Це додавало життєвих сил опиратися хворобам і бідам. Якось жартома він висловив сміливу думку:

- Той, хто трудиться, – завжди молодий. Іноді мені здається: можливо, саме праця виробляє особливі гормони, які підвищують життєвий імпульс.

Олександр Рудяченко