Борис Грінченко. 1. Стяг для української молоді

Проєкт "Калиновий к@тяг" продовжуємо розповіддю про просвітника й лінгвіста, провідника національного відродження України

Минуло майже три десятиліття з часу здобуття Україною державності, а багатогранна спадщина українського письменника, педагога, лексикографа, літературознавця, етнографа, історика, публіциста та громадсько-культурного діяча Бориса Грінченка і досі, на жаль, залишається мало вивченою, уповні не виданою.

Годі й казати, що творчий доробок – відповідно до величі – фахівцями уповні не проаналізований. Чимала друкована частина авторських праць та монографій під прибраними іменами Іван Перекотиполе, П.Вартовий, Василь Чайченко, Борис Вільхівський, Л.Яворенко, М.Гримач, Немірич Ю., Гречаник, криптоніми В-ий, М-р С. та інші розвіяна в російських та галицьких періодичних виданнях кінця XIX ст. Тим часом сучасні дослідники впадають у крайнощі, то намагаючись ідеалізувати спадщину, то вдаючись до вульгарної соціології, що закінчується спотворенням оригіналів.

Ким він був і залишається для України: знаним поетом, прозаїком, драматургом? Видатним укладачем чотиритомного тлумачного “Словаря української мови”? Феноменальним науковцем, автором низки ґрунтовних етнографічних, мовознавчих, літературознавчих праць, історичних нарисів? Патріархом національної педагогіки, котрий створив авторський підручник “Українська граматика до науки читання й писання” та саморобну читанку “Рідне слово”? Національно свідомим політиком: одним із співорганізаторів Революційної української партії, очільником лівої течії РУП, співкерівником “Просвіти”, активістом Братства тарасівців? Редактором низки українських періодичних видань, рахуючи щомісячник “Нова Громада” та щоденну газету “Громадська Думка” (згодом – “Рада”)? Ким? Ким?

Поки ви вирішуєте, скажу довельми просту річ: сучасні українські вчені підрахували: аби стільки встигнути зробити за короткий вік (47 років), скільки спромігся зреалізувати Борис Грінченко, – слід було спати максимум три-чотири години на добу! А головне, на ниві національної культури працювати кожен Божий день. Як і належить особистості часів національного Відродження.

*   *   *

Український письменник, педагог, лексикограф, етнограф, історик, публіцист Борис Дмитрович Грінченко народився 27 листопада (9 грудня) 1863 р. на хуторі Вільховий Яр, поблизу села Руські Тишки Харківської губернії (тепер – Харківський район Харківської області) у родині збіднілих дрібнопомісних дворян. Зверніть увагу, сталося це в рік сумнозвісного Валуєвського циркуляра, який потайки заборонив територіальним цензурним комітетам Російської імперії дозволяти видання книг, написаних “малоросійською” мовою. Мабуть, сама нація спротивилась і привела на світ відважного заступника національної ідеї.

Свідоцтво про народження, складене в Свято-Архангело-Михайлівському храмі села Борщеве

У лоно віри християнської у благенькому дерев’яному Свято-Архангело-Михайлівському храмі села Борщева Липецької волості Харківського повіту немовля ввів отець Ілля; та церква, звісно, перебудована, на невисокій терасі біля підніжжя схилів, звернених до річки Мерли, – збереглася й донині. За сприяння старожилів її колишній настоятель Свято-Тихонівського храму, о.Ілля місцину серед лісу знайшов і всім охочим показував, де на хуторі Кути колись стояла батьківська хата, колишнє обійстя українського гуманіста. Пішов душпастир-похресник, і зникли орієнтири…

Цікаво, що батько майбутнього просвітника, відставний штабс-ротмістр Дмитро Якович Грінченко, що походив із козацького роду, та мати – Поліксенія Миколаївна Літарьова, донька богодухівського купця, полковника у відставці Миколи Літарьова, поміщика села Великі Проходи Харківського повіту Харківської губернії (тепер – Дергачівський район Харківської області), а затим і старший у родині син Борис у побуті спілкувалися виключно… російською мовою, як сам письменник зізнавався, “народився я в панській сім’ї і змалечку завсіди балакав по-московському”.

*   *   *

Із роками ситуація кардинально змінилася. Аби читати твори старшого сина, мати, росіянка не в першому коліні, донька царського полковника, вивчила українську! Годі й дивуватися, що із змосковленої дружини-росіянки Марії Гладиліної Борис Грінченко виліпив справжню українську письменницю-просвітянку Марусю Загірню.

Звідки оте правдоборство, дослідники встановили: прадід письменника, вільний український козак Іван Грінченко походив із села Межиріч (Мижиричі) Межиріцької волості Лебединського повіту Харківської губернії. Поселення те заснували у 1642 р. запорозькі козаки; не випадково, ще й досі тамтешні вулиці звуться “сотнями”. Від 1658 р. Межиріч став центром окремої козацької сотні Сумського Слобідського полку. Усе б нічого, та прийшла в Україну Московія, й у 1776 р. прадід Б.Д.Грінченка непоступливо виступив проти ганебного закріпачення місцевих селян, і одноосібного бунтівника скарали нагаями, окайданили та й кинули у буцегарню.

А ось дід Бориса Грінченка, сотник Сумського полку Яків Іванович Грінченко, вже вірою та правдою служив царю, отож здобув чин поручика Імператорської армії, отримав звання потомственого дворянина, а мову рідну забув. Купуючи старшин, православна Орда закріпачувала селян.

Окрім старшого Бориса, у родини відставного штабс-ротмістра Дмитра Грінченка росли три доньки – Галина, Аполлінарія та Любов, а також молодший син Петро. Отож Бусик, як майбутнього літератора називали батьки, часто виявлявся і годувальницею, і вихователькою. Відмалку в офіцерській родині дітей привчали до самостійності та взаємопідтримки.

*   *   *

Їхнє обійстя, родовий хутір Вільховий Яр, було невеликим – лише 19 десятин землі, на більшій частині яких височів ліс. Обов’язки в сім’ї суворо розподілилися. На матір Поліксенію Миколаївну було покладене усе господарство. Аби прогодувати родину, батько зосередився на здобутті статків. Повсякчас Дмитро Якович щось будував, здавав в оренду, продавав, наглядав за роботою. Щоправда, реальний зиск почав отримувати лишень у 1880-ті рр., коли до ладу будівничі довели новий дерев’яний будинок, паровий млин, цегляний завод і таке інше.

Вдача старшого сина поволі проступала. Читати малий Бусик навчився рано, у шість років. Відтоді улюбленими героями хлопчика стали Тарас та Остап Бульба, які самовіддано захищали рідну землю. Оскільки стара батькова хата стояла на пагорбі, а внизу плескав ставок та пихкав водяний млин, тиша ховалася далі – у ліс. Діялось усе як на справжньому українському хуторі. Позбавлений товариства однолітків, ліс Борис любив і, прихопивши книжку, часто зникав у хащі. Траплялося, що й вовки забігали на подвір’я. Селяни бачили, що одного разу малий намагався почухати сіроманця, приймаючи його за… собаку. На щастя, мама це помітила і здійняла галас…

Батько, потомственний дворянин, звернув увагу, що Бусик на книжки “накидався і заглиблювався в читання”. Змалку він цікавився газетами, олівчиком робив на шпальтах помітки. У семирічному віці хлопчик узявся складати вірші та виготовляти два-три рази на тиждень домашню “курйозну” газету, в якій від дотепного й саркастичного Бусика перепадало на горіхи усім на хуторі Вільховий Яр. Далекі родичі та знайомі голову проїли Дмитрові Яковичу: відлюдником дев’ятилітній син живе в лісі, але з книжкою, хоча розвиненій і розумній дитині бракує спілкування з ровесниками, але який Бориско самодостатній!

Всіляко виказуючи нестримний потяг до друкованого слова, найбільше із дітей відставного штабс-ротмістра Д.Я.Грінченко жадав вчитися саме старший син. Це й не дивно, літературний хист Бусик, ймовірно, успадкував від предків. Його рідна бабуся за батьківською лінією доводилася двоюрідною сестрою батькові української прози Григорію Квітці-Основ’яненку. А ще у родині пишалися знайомством із ректором Харківського університету, байкарем Петром Гулаком-Артемовським.

*   *   *

До десяти років Дмитро Якович сам готував старшого сина до гімназії, але за браком часу винайняв усе-таки репетитора. Студент Харківського університету Костянтин Філіп’єв виявився членом народницької організації і вплинув на подальший світогляд Бориса Грінченка. Побачивши зміни у синових поглядах на життя, через півроку батько відмовив у посаді гувернанту, але було запізно.

Сповідуючи самодержавницькі погляди, із найдобрішими намірами у 1874 р. Дмитро Якович Грінченко віддав нащадка до Харківської реальної школи. Буквально на очах колишній Бусик дорослішав. Наступного року кмітливець вступив до Харківського реального училища, бо вакансії в губернську гімназію для вихідця зі збіднілої дворянської родини не знайшлося; та й прийняли новачка, попри належну освітню підготовку, лише в перший клас. Відтоді із неправдами та кривдами тямущий встигайко боровся все життя… Виразними зміни стали, коли із Вільхового Яру у 1876 р. родина перебралася на хутір Кути (Долбіне), під Харковом, де за рік до цього батько придбав паровий млин та сподівався зайнятися землеробством.

Казковий ліс із прирученими вовками залишився у дитинстві. У губернському місті реальність виявилася суворішою, де нахабних сіроманців материн лемент розігнати не міг. Тут простий люд потребував інших засобів захисту від хижаків. Мав відбутися якийсь поштовх, і такий стався у 1876 р., коли 13-річний учень Харківського реального училища завітав додому на вакації, бо протягом навчального року жив у Харкові на винайманій квартирі. На горищі, в старій скрині серед непотребу та мотлоху підліток надибав “Кобзар”! Шевченкова книга настільки вразила, що відтоді Борис і собі взявся регулярно писати вірші та оповідання. За словами знаного літератора, Тарас Григорович тоді здавався йому пророком, який “торкається головою неба”. І зміни почалися незворотні.

Під впливом Тарасового “Кобзаря” учень заходився збирати та записувати народні пісні, легенди, казки та інші фольклорні матеріали. І робив він це попри заборону рідного батька всім членам родини спілкуватися вдома українською мовою. На щастя, про хуторянську самоізоляцію у світогляді Бориса Грінченка від початку не йшлося. За літературних вчителів хлопчина вже тримав європейських класиків: Вальтера Скотта, Джорджа Байрона, Олександра Дюма-батька, Віктора Гюго, Альфреда де Віньї, а також народних поетів Імперії – Олександра Пушкіна, Миколу Гоголя, Миколу Некрасова, Олексія Кольцова. Саме вони сформували несхитний характер. У 1877 р. третьокласник Харківської губернської гімназії Борис Грінченко “почув, як одна пані похвалила... вкраїнську мову й Шевченка” і після цього “став писати по-вкраїнському”.

*   *   *

Невдовзі учень особисто зазнав та зблизився із членами студентських народницьких гуртків. Одного дня трапився скандал. Батько котрогось із гімназистів подав заяву інспекторові губернських шкіл про те, що Грінченко-молодший дав його синові недозволену книжку. За “поширення” заборонених царським урядом революційних видань 29 грудня 1879 р. п’ятикласника Харківського реального училища заарештували. Табуйованою жандармами виявилася монографія “Парова машина” (1875) українського соціолога, економіста, фізика і публіциста Сергія Подолинського (1850-1891), якого французький вчений Шарль Дебір називав автором однієї з “найновітніших теорій термодинаміки”. Виданий автором у Відні згадуваний трактат потрапив у Російській імперії до списку літературної крамоли лише тому, що уперше українською мовою виклав… утопічні ідеї соціалістичного змісту.

Як наслідок, півтора місяця підлітка тримали за ґратами. Утім, наслідки ув’язнення довелося вихаркувати все життя. По-перше, у 15-річного юнака розвинулися сухоти; по-друге, йому заборонили не лише вступати до університетів Російської імперії, а й навіть завершити середню (!!!) освіту, тоді як вчитися в реальному училищі належало ще два роки; по-третє, до кінця життя встановили постійний жандармський нагляд.

Через арештованого п’ятикласника різними шляхами слідчі намагалися вийти бодай на якийсь слід очільників народницького гуртка, а ось через них – похапати членів терористичного крила революціонерів-народників, які готували замах на Олександра ІІ. Аби ви уявляли, про що йдеться, зауважу: карцер, куди кинули Бориса Грінченка, виявився холодним вогким підземеллям. Тут вміло створювався психологічний тиск: навіть крихітні віконця в “одиночках” тюремники позамазувати чорною фарбою.

Зумисне, як вид тортур, годували несхитних бранців виключно пересоленою їжею, а води не давали, викликаючи зневоднення. Із одягу – полотняні штани і сорочка, а ще вітром підбитий арештантський халат із бубновим тузом на спині. Поясню: у царській Росії тюряжників рядили у в’язничний фасон; на спині фірмового строю вирізувалася ромбоподібна дірка, що зашивалася матеріалом іншого кольору. Відчуваєте цілодобовий стан: довічно голодний, спраглий, змерзлий?

*   *   *

Заарештований тримався мужньо – ні на численні допити, ні на нелюдські умови ув’язнення не зважав. У розслідуванні справи особисто брав участь Харківський генерал-губернатор Михайло Лоріс-Меліков (1824-1888), для викорінення в державі крамоли (тероризму) наділений безмежними повноваженнями. Як видно зі службової кар’єри, діяв служивий ефективно. Уже на початку 1880 р., одразу після вибуху в Зимовому палаці 5 лютого 1880 р., Михайла Таріеловича викликали до Санкт-Петербурга для обговорення питання про заходи боротьби з революційним рухом, 14 лютого 1880 р. призначили Головним начальником заснованої 12 лютого т.р. Верховної розпорядчої комісії, наділеної найвищими повноваженнями, а з 3 березня т.р. підвищили до тимчасового начальника III Відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії.

Вдаючись до шантажу, генерал-губернатор Лоріс-Меліков особисто викликав до себе та налякав багатодітного батька:

- Вы – отец и должны показать свою отцовскую власть над сыном, а если не признается, то через 24 часа вы со всей семьей будете уже по дороге в Восточную Сибирь.

Під час бурхливої сварки відставний штабс-ротмістр вдарив несхитного сина – просто у камері в’язниці, куди слідчі зумисне допустили знервованого Дмитра Яковича Грінченка. Щодекади вовки в нашому житті більшають та змінюють подобу.

Ніколи в житті образи на батька старший син не тримав, а про побиття рідною людиною близьким друзям проговорився лише тоді, коли від двоюрідного брата Миколи Зімборського, котрий теж брав заборонену літературу, дізнався: студент Харківського університету Костянтин Філіп’єв благополучно полишив терени Російської імперії. Ось коли заарештований назвав слідчому квартиру, де він узяв книжку. Коли туди із трусом прибігли жандарми, колишнього репетитора і слід прохолов… Неочікувано про стійкість Бориса Грінченка за ґратами у слобожанському молодіжному середовищі почали гуляти легенди та перекази.

*   *   *

Знявши арештантський стрій, на повні груди Борис Грінченко вдихнув волю. Що він досяг у житті? Із реального училища витурили, з’явилася судимість, та й випустили із в’язниці полоненика на поруки батька. Подальший рік довелося марудитися на хуторі Кути. Яку мету Борис поклав собі? Самоосвіта і ще раз самоосвіта; в першу чергу, іноземні мови – німецька та французька! Бо що в Російській в’язниці народів, російською мовою, ви могли прочитати?!

Із сім’ї, яка почала бідувати, де “і грудочка цукру чи бублик були дітям великими розкошами”, довелося піти. Тримаючи у руках весь скарб, із десятьма рублями в кишені, юнак почвалав до Харкова. Тут його ніхто із числа “благомыслящих” не чекав – серед вірнопідданих царя-батюшки юнак набув поганої слави. Така деталь: у губернському місті Борисові Грінченку, навіть за гроші, знайти квартири не пощастило. Ледь зачувши прізвище, господині грюкали дверима і найманої кімнати не надавали. Здебільшого траплялося чути таке пояснення:

- Мы социалистам не отдаем квартиры.

Деякий час страдник працював у… казематі, а жив у родині доброзичливого шевця у харківському передмісті Журавлівці. Навчившись шити чоботи, на зароблені мідяки Борис Грінченко… купував книжки і продовжував самоосвіту. Чим не стяг для української молоді у нестримному поступі освіти?

Насправді від революційної боротьби цього українського юнака доля вберегла. На відміну від українського поета, свідомого народника Павла Грабовського (1864-1902), котрого за поширення політичної літератури засудили до п’яти років поселень у Сибіру. Після тривалих роздумів Борис Грінченко збагнув безперспективність терористичної діяльності. Врешті-решт, гуманіст пристав до ідеї легальної просвітницької роботи, у такий спосіб готуючи простий український люд до усвідомлення необхідності власного національного визволення. Якими методами – то нехай свідомий народ сам обере. Саме так вважали вперті просвітники кінця XIX ст.

*   *   *

У попередньому абзаці я утнув не авторське порівняння на рівні метафори про два шляхи розвитку української демократичної літератури. Колеги були знайомі, листувались і тактовно захищали власні позиції.

Зокрема молодший на рік Павло Грабовський стверджував:

- Багато де в чому я б може не згодився в Вами, але високо ціню і шаную Вашу корисну безупинну працю і дуже жалкую, що сам не здужаю енергійно працювати.

Тим часом Борис Грінченко всіляко підтримував поета-засланця, коштом мецената Івана Череватенка видав у Чернігові збірку “Кобза” (1898) колишнього коректора слобожанської газети “Южньїй край”. Яскравим виявом творчої дружби і поваги один до одного став той факт, що єдиного сина Павло Грабовський 8 червня 1901 р. назвав у далекому Тобольську Борисом – на честь Б.Д.Грінченка, величав “братом дорогим і любимим” і заповів не вдові, а саме товаришеві по боротьбі весь, ще не надрукований творчий доробок.

У фундаментальній “Історії українського письменства” (1911) таким побачив Бориса Грінченка український громадсько-політичний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української академії наук Сергій Єфремов (1876-1939):

- І од цього спокійного, впевненого голосу захиталась пітьма й одступила, показавши через свої проломи пасма ясного світла в будуччині. Ось через що ім’я Грінченка для нас стало тим стягом, на якому сяє написане давнє – “симъ побѣдиши”, – тим самим, чим переміг і Грінченко: працею, енергією й завзяттям, на одну мету націленими, раз у раз в одну точку направленими.

*   *   *

У синовій безвиході зарадило материнське серце. Поліксенія Миколаївна звернулася до рідних братів – голови Харківської губернської земської управи С.М.Литарєва та царського генерала, члена Військового суду М.М.Литарєва. Ой, і вислухала вона докорів про невдячність старшого сина, за яким було закріплене місце у Полтавському кадетському корпусі, але сестрі… посприяли. Впливові родичі прилаштували небожа дрібним канцеляристом у Харківській казенній палаті.

Перші три місяці Борис Грінченко працював безкоштовно, за четвертий – місячна платня склала десять рублів. Ще за додаткові десять довелося вчити дядькових дочок. Власних коштів вистачало, хіба що, на хліб із чаєм у найдешевшій їдальні, та й то – через день. Отож потайки від чоловіка мати передавала із хутора молоко.

Клята канцелярщина краяла серце, бо стосувалася численних селянських справ. Побачивши масові поневіряння, а головне – невміння неписьменних українців обстоювати власні права, у Бориса зродилося бажання стати народним учителем. Здобута самоосвіта дозволила юнакові 15 квітні 1881 р. екстерном скласти іспити Випробувальному комітету при Харківському навчальному окрузі та отримати на три роки дозвіл на вчителювання. Попервах Б.Д.Грінченко викладав у селах Слобожанщини – Введенське Зміївського повіту (1881), Єфремівка (тепер – Тройчате; 1882) та Олексіївка, згодом – у Нижній Сироватці (1884-1885) на Сумщині.

*   *   *

Чесний, щирий, відданий справі молодий учитель, котрий ніколи не втрачав людської гідності, був наче більмо на оці у сільської старшини, бо розумник домагався прав для визискуваних зусюдибіч селян. Школи Борису Грінченку доводилося міняти повсякчас – більше року правдолюбець ніде не затримувався. І скрізь поставала одна й та ж сама картина, бо спадщина, як правило, діставалася від попереднього вчителя-п’янички... Уточню: почалося все у Введенському – селі, де в основному мешкали переселенці з російських (!!!) губерній.

Клас трохи завбільшки 20 м², а школяриків десятків із сім.

І це ще не все: стіни обшарпані, скрізь чорніє павутиння; на здірчавленій стелі патьоки від просохлих ручаїв, на долівці – вибиті ями; кілька шибок висаджені, двері до лиштви не пристають, груба облупана, ще й ріжок відвалився.

- Учити доводилося увесь день, бо школярі відразу не поміщалися в хаті, тому одна частка ходила до обіду, друга – по обіді, а я обідав увечері тим, що сам зварю, бо вся ця штука оплачувалася десять рублів на місяць.

Додайте ще й таке. За “неблагонадійним” учителем із Харківської губернії надійшов наказ Зміївському повітові встановити суворий поліцейський нагляд. Але ж де його взяти у Введенському? Звичайний урядник, якому звеліли регулярно доповідати про поведінку небезпечного Грінченка, виявився… малограмотним бовдуром і віддавав заповнювати рапорти самому “соціалістові”. Тим часом, за рік школа у Введенському закрилася “за невозможностью производить в помещении занятия”.

*   *   *

Тепер зворотний бік медалі. А як в останній чверті XIX століття жив у Наддніпрянській Україні звичайний сільський вчитель? Нічого не вигадуватиму, а наведу уривок зі спогадів його вірної дружини Марії Загірньої (власне: М.М.Грінченко):

- У селі Чунишине (нині – Семенівка. – О.Р.) Хорольського повіту Полтавської губернії прийняли Бориса Дмитровича до себе чоловік та жінка, літні вже люде, бездітні. Хата була одна і жили вони в їй усі троє. А часом пожильців більшало, як треба було взяти в тепло теля чи ягня. А там кури почали нестися, то треба було й їх забирати в хату, а там квочок та гусей – підсипати і саджати під полом та під пічку.

Ще одна деталь. У той рік викладати сільському вчителю доводилося у школі села Єфремівка, що належало до… Харківської губернії, а чвалати додому, жити – у Хорольському повіті Полтавської губернії. У таких ось умовах сподвижник не тільки до уроків готувався, а посібники та наочні матеріали виготовляв, а одночасно розвивав усі творчі талани. Якось у нього все виходило. Зокрема в Єфремівці молодий педагог створив свою першу читанку – “Од снігу до снігу”.

Ні з ким ні в селі, ні вдома 18-річний юнак спільної мови не знаходив, і тоді зважився на рішучий крок, схожий на зойк про допомогу:

- До одинадцяти років я був зовсім одинокий на своєму новому шляху і тільки вісімнадцятого року, не стерпівши самотності... вдався я з листом до добродія Івана Левицького-Нечуя, пославши йому на зразок кілька своїх віршів... Він надіслав деякі мої вірші в “Світ”, і там у 1881 та 1882 рр. – як я потім дізнався із “Покажчика” М.Костомарова – були вони надруковані.

Отож, починаючи від осені 1881 р., на шпальтах львівського місячника “Світ” (№№ 10-14), де видавцем був Іван Белей, а фактичним редактором – український геній Іван Якович Франко, з’явилися під псевдонімом Іван Перекотиполе перші сім віршів Бориса Грінченка. Молоде завзяття хлюпало через вінця:

- Праця єдина з недолі нас вирве: / Hумо до працi, брати! / Годі лякатись! За діло святеє / Сміло ми будему йти! / Праця єдина нам шлях уторує, / Довгий той шлях і важкий, / Що аж до щастя і долі прямує: / Нумо до праці мерщій! / Праця не згине між людьми даремне: / Сонце засвітить колись, / Дякою нас тоді люди згадають – / Нум же! До праці берись! / Хоч у недолі й нещасті звікуєм – / Долю онукам дамо! / Ми на роботу на світ народились, / Ми для борні живемо! / Сміливо ж, браття, до праці ставайте, – / Час наступає – ходім! / Дяка і шана робітникам щирим! / Сором недбалим усім!

*   *   *

Таке сподвижництво не могло не захоплювати, і заслужено до юнака прийшло чисте кохання. На українській неораній ниві просвітництва воно шукало споріднені душі. Улітку 1883 р. у селі Олексіївці Олексіївської волості Зміївського повіту Харківської губернії (нині – Первомайський район Харківської області), на вчительських курсах 19-річний Борис Грінченко зазнав молоду вчительку, ровесницю і поетку Марію Миколаївну Гладиліну (1863-1928). Він справив враження на дівчину. Своїми педагогічними талантами, ерудицією та вихованістю юнак настільки вирізнявся серед слухачів, що директор народних шкіл Зміївського повіту звернув на юнака увагу і призначив вчителя на роботу до Олексіївської двокласної школи, хоча рівнем атестації та досвідом Борис Грінченко не мав права там працювати викладачем.

Приміщення колишньої двокласної школи в с. Нижня Сироватка

Одночасно розвивалися кар’єра й особисте життя. Щирі розмови, спільні інтереси, листування зблизило пару, хоча тривалий час одне одного молоді люди називали по-родинному: “Сестро Марусю”, “Брате Борисе”. Лише згодом вони почали зустрічатися, покохали одне одного, і він посватався. 10 лютого 1884 р. у приміщенні школи в селі Нижня Сироватка (нині – Сумський район Сумської області), де на той час нареченого поставили завідувачем, – молодята побрались і берегли кохання ціле життя.

Окрім високих почуттів пару єднали спільні погляди та громадянська позиція. Ще напередодні весілля Маруся Гладиліна написала коханому:

- Ми любимо один одного, у нас тепер одна душа, але любов до України і спільна праця на користь їй ще дужче з’єднають і дадуть силу перемогти все. Але ти це й сам розумієш ще краще мене…

Відтак усе вони намагалися робити разом: любити, виховувати, плекати. Уявляєте, для учнів своїх класів молоді вчителі разом виготовляли рукописні книжечки, що мали заміняти підручники. І та рукотворна бібліотечка передавалась у спадок від старших класів молодшим. Лише найбільш обдаровані вихованці в якості нагороди діставали в подарунок читанки, приватно виготовлені молодими педагогами.

*   *   *

13 (25) грудня 1884 р. у Нижній Сироватці молода дружина привела першу і єдину в родині дитину, кохану дочку Анастасію, Настю, котра в майбутньому стала українською письменницею, перекладачкою та публіцисткою: псевдоніми Н.Гаєнко, Настя Горова, Настя Сагайдачна, Наталка та інші.

Біля своєї крихітки татусь упадав усією душею. Як? Навіть вирішив видавати в єдиному екземплярі для Насті повноцінний ілюстрований часопис під назвою “Квітка”. Літератор писав там великими друкованими літерами (у дочки був поганий зір) вміщував короткі оповідання, невеличкі повчальні історії, дитячі віршики та загадки; а підписував видання просто і ясно: “Редактор – татко”.

- Ой голубко-Настинятко! / Просить дуже тебе татко, / Щоб поводилась гарненько, / А найбільше, щоб тихенько... / Та іще прошу Натусю: / Бережи, гляди матусю: / Люба будь і не турбуй! / Всіх за мене поцілуй.

Помилки в батьківській педагогіці Борис Дмитрович не повторював, тому змалечку дитя розмовляло милозвучною українською мовою. Зерна падали в благодатну ріллю. Минули роки, і вже у підлітковому віці Настинятко узялося видавати… домашній дорослий журнал. Для татка. Коло замкнулося?

У вересні 1885 р. молода родина залишила Нижню Сироватку. Хотілося стабільності, й парі пощастило: їм запропонували вакансії у Вирівському земському училищі Сумського повіту. Утім, вже 23 жовтня т.р. недогідливого начальству Бориса Грінченка звільнили з роботи. Услід за чоловіком з училища пішла і дружина Марія. Подальші два місяці подружжя гостювало на батьківському хуторі Кути.

*   *   *

Катастрофічно бракувало коштів, слід було вдатися до рішучих заходів. Бо ж на мізерну платню сільського вчителя вижити геть складно. Улюблену справу довелося залишити, аби піти в чиновники. Отож вимушено, від кінця 1885 р. до 1887 р. Борис Грінченко півтора роки служив статистиком у Херсонському губернському земстві. На душу кам’яним тягарем лягла государева служба. Посада майже не залишала часу на творчість. У постійних роз'їздах хуторами та селами Херсонщини він стомлювався від канцелярщини, знемагав від безсилля і шукав можливості, як зарадити людському горю.

Довіряючи найпотаємніші думки, Борис Дмитрович нотував у “Щоденнику”:

- Атмосфера у Херсоні нудна, тяжка, гнітюча. Ледве-ледве витримую. Щодня тут я живу не тілом, не душею, а тільки одними “нервами, нервами, нервами” – живу, почуваю себе як на ножах. Душевного спокою, котрий дав би змогу серйозно взятися за роботу, не маю й крихти.

Проте саме у Херсонській губернії упродовж півтора року він настроював свій літературний камертон. Початкуючий автор пробував перо у різних жанрах. Виник цикл оповідань та мініатюр, які письменник назвав “Дрібнички”. Друком з’явилася друга поетична збірка – “Під сільською стріхою” (1886). Нагромадився фольклорний матеріал, що згодом склав книжку “Из уст народа” (1900). Співпраця з місцевим белетристичним часописом “Степ. Херсонський белетристичний збірник” навіяла сюжет п’єси “Степовий гість” (1898).

Прогресивне українство переслідувалося московським царатом по всій Наддніпрянщині. На початку 1885 р. до Херсона з Єлисаветграда (нині – Кропивницький) було заслано членів українофільського гуртка, що виник при губернському земстві. Сюди переїхали Олександр та Софія Русови, Феофан Василевський, котрий побрався з Людмилою Березіною, згодом знаною в Україні письменницею Дніпровою Чайкою, Дмитро та Олена Марковичі, Андрій Грабенко-Конощенко, Борис Грінченко та ін. Усі вони опинились у губернському земстві й утворили херсонський гурток під керівництвом О.Русова, який існував неповних півтора року, до заборони в 1887 р. Особиста творчість гуртківців склала альманах “Степ. Херсонський белетристичний збірник”, редактором якого виступив Дмитро Маркович.

Саме під час перебування Бориса Грінченка в Херсонській губернії почалося листування з Іваном Франком та співробітництво з галицьким альманахом “Зоря”, де під псевдонімами Іван Перекотиполе, В.Чайченко, Д.Гордієнко та іншими з’явилися оригінальні твори, переклади, вірші наддніпрянського літератора. Проте, від кінця весни 1887 р. Борис Грінченко активно взявся шукати нову посаду, і “перекотиполе, вітром знане”, покотилося далі.

*   *   *

Тим часом був він навчателем від Бога. Це виясніло, коли влітку 1887 р. за рекомендацією харківського письменника, перекладача та етнографа Михайла Лободовського (1841-1919), котрий першим у Російській імперії переклав українською мовою повість “Тарас Бульба” Миколи Гоголя, відома в Україні освітянка, організаторка народної освіти Христина Данилівна Алчевська (1842-1920), котра заснував у 1870 р. та до 1919 р. фінансово утримувала Харківську жіночу недільну школу, запросила Бориса Грінченка вчителювати в однокласну (а згодом – чотирикласну) Олексіївську школу Слов’яносербського повіту Катеринославської губернії (нині – Перевальський район Луганської області).

Як написала у спогадах Марія Миколаївна Грінченко:

- Школа була однокласова із сірого плитняка, земська з бюджетом в 600 карбованців. Платня вчителеві складала 303 крб., законовчителеві – 100; решта витрачалася на сторожа, паливо, світло, дрібний ремонт.

Попервах умови здавалися солодкими, та завжди вигулькують “але”… З огляду на те, що українська мова перебувала в Російській імперії під забороною, дітлахам Катеринославської губернії, як і всієї Наддніпрянщини, украй важко давалося навчання чужою мовою. По-перше, у підручниках зустрічалися незнайомі слова; по-друге, більшість реалій видавалася іноземщиною. Щодня стикаючись із сумнівними наслідками імперської педагогіки, молодий учитель вирішив таємно викладати учням українську грамоту.

Аби вчили малечу рідною мовою, у 1888 р. Борис Грінченко склав для учнів… та розмалював підручник “Українська граматика до науки читання й писання”. То був перший крок справжнього новатора від народної освіти – належало на чомусь вправлятися, тоді як яскраві букварі рідною мовою були відсутні; у ті часи національному письменнику легше вдавалося надрукуватися за кордоном – в Австрії чи Швейцарії, аніж у Полтаві чи Києві.

Не випадково, одним із наповнених змістом псевдонімів Бориса Грінченка став “Вартовий”. Висвітлюючи саме ту грань людської вдачі, український академік Сергій Єфремов висловив ось яку увагу:

- Справді він був вартовим, що цілі десятиліття не сходив з сього важкого й відповідального місця. І не через те не сходив, що його, як у відомій легенді, забули змінити, – ні, він сам не хотів сходити, сам не хотів кидати важкої роботи, поки потрібні були його руки, його розум і серце для рідного краю.

*   *   *

Щеплення патріотизмом корисне змалку, у дорослому віці вже потрібна багаторічна поступова терапія. Найприродніше у душу людську любов до рідного краю проникає в дитинстві, коли малята раз у раз відчувають, як саме про них турбується батьківщина. Потрібні прості вчинки, які пам’ятатимуться подальше життя, а вікопомними залишаться і для прийдешніх поколінь. І тоді Борис Дмитрович повибирав із книжок приватної бібліотечки найкращі твори українських письменників і в 1889 р. зредагував їх у саморобну читанку “Рідне слово”. Написана великими друкованими літерами, доступними для читання початкуючими учнями, книжка, загалом, стала прообразом сучасних дитячих енциклопедій.

Чи діяв він виключно як філолог? Ні. Бо на таке не має права сільський вчитель. Для потреб сільських учнів Борис Грінченко склав у 1883 р. початкову читанку з фізики – “Про грім та блискавку”. Більше того, освітянин започаткував ще одну новацію – вечірнє читання книжок для дорослих, що стало в Олексіївці доброю традицією.

Тільки після революційного 1905 р., коли з остраху бунтів метрополія зняла деякі заборони на українське слово, Борисові Грінченку вдалося надрукувати “Українську граматику до науки читання й писання”. Він хотів підготувати до друку й читанку “Рідне слово”, але не встиг. Уже по смерті чоловіка, у 1912 р. Марія Миколаївна Загірня-Грінченко додала до читанки трохи власного матеріалу та видала раритет у другій редакції. Оновлена читанка містила 30 параграфів різноманітної тематики, обсягом 167 сторінок. І сталася, взагалі-то, дивина! Упродовж кількох подальших десятиріч підручник “Українська граматика…” та читанка “Рідне слово”, створені задля домашнього, так би мовити, вжитку, користувалися серед українських вчителів неабиякою популярністю.

Педагогічної роботи було море, але так хотілося літературної творчості. Але ж у добі – 24 години. Одначе, просвітник час знаходив на все… Як пригадувала дружина М.М. Грінченко, неугавний Борис Дмитрович “сідав за свою працю о шостій годині ранку, писав півтори години”, а потім із прибудованого до школи флігеля біг до класу читати уроки. І так з дня у день.

Лише на педагогіці багатий на таланти Борис Грінченко не зациклювався. Попри велику завантаженість у школі, він самотужки вивчив чеську мову і… не полишав літературних амбіцій. У роки вчителювання на Сумщині та Слобожанщині з-під його пера постала низка оповідань з народного життя: “Без хліба” (1884), “Сестриця Галя” і “Сама, зовсім сама” (обидва: 1885), “Каторжна” (1888), “Олеся”, “Грицько” (1890), “Украла”, “Кавуни” (1891), “Панько”, “Батько та дочка” (1893) та інші.

*   *   *

Улітку 1893 р. Борис Грінченко поставив крапку в педагогічній діяльності, хоча пані Алчевська, дізнавшись про загострення хвороби, запропонувала… сто рублів на корову, аби в родині завжди було молоко. Але він відмовився. Причин було кілька.

Звісно, втома – фізична та психологічна. Ясна річ, статки; не перший рік як голова сім’ї він мав дбати про добробут; а ще дочці Насті належало навчатися в місті. Нарешті, не забуваймо про непрості стосунки, які виникли із “роботодавцем” – Христиною Данилівною Алчевською: не все так склалося, як… обіцялося. Хоча пані Алчевська насправді високо цінувала педагогічний талант Б.Д. Грінченка і навіть клопоталася про прийняття свого протеже до престижної “Французької Ліги освіти” (“Ligue française de l’enseignement”).

Не деталізуватиму ідеологічний конфлікт, наведу відповідь Бориса Дмитровича, котрий письмово відмовився від запрошення взяти участь у святкуванні 30-річного ювілею діяльності Х.Д. Алчевської, яке готувалося 14 травня 1892 р. у Харкові:

- Я поважаю Христину Данилівну як людину. Та ставлюся негативно до тієї її діяльності, кінцевим результатом якої є русифікація мого народу. Повівшись інакше, я вважав би себе зрадником своїх переконань. Я вважаю, що українці повинні служити Україні й українській, а не московській освіті. Поважаючи московську освіту на московській землі, я не можу інакше, ніж негативно, ставитися до московської освіти на українській землі. Кінцевим результатом Христини Данилівни є омоскалення мого народу, – тобто те, проти чого спрямована моя діяльність.

Останньою краплею став кричущий випадок, що трапився з колишнім учнем Бориса Грінченка. За невиконання дрібного розпорядження прикажчик економії Х.Д. Алчевської жорстоко покарав робітника, а потім прив’язав неборака до гарби. Півдня, під дощем і снігом, карався провинець, а затим тяжко захворів, що йому відібрало ноги. Розуміється, Христина Данилівна стала на бік прикажчика; Борис Дмитрович прийняв сторону селянина. Після того випадку вони дійшли згоди, що подальша співпраця неможлива.

Так повелося, в житті людини закінчується один розділ, починається інший… Разом із родиною “неблагодійний” Б.Д. Грінченко виїхав на постійне помешкання до Чернігова, де із 3 січня 1894 р. шість років служив у Чернігівській губернській земській управі: спершу – ділознавцем оціночного відділу, затим – завідувачем відділом народної освіти і, нарешті, секретарем губернської земської управи. Утім, у справі розвитку національної ідеї належало підніматися на вищий щабель.

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко

Перша ілюстрація: spadok.org.ua