Леся Воронюк, засновниця Всесвітнього дня вишиванки, сценаристка

Леся Воронюк ще студенткою у Чернівецькому університеті започаткувала День вишиванки, який згодом став справді міжнародним - і третього четверга травня уже більше десятка років усі свідомі українці намагаються національними вдяганками показати приналежність до єдиної нації. Нещодавно ця ініціатива отримала визнання: стала лауреатом, а також отримала головну відзнаку -  Премію Європейської спадщини «Європа Ностра 2022 року», Премію суспільного вибору (European Heritage Awards/Europa Nostra 2022 року, Public Choice Award). У  межах Саміту європейської культурної спадщини-2022 за перемогу українського Дня вишиванки  проголосували понад 11 тисяч жителів континенту.   

Укрінформ у  проекті «Культура як зброя» спілкується про важливість креативної прив’язки до національних надбань предків, сучасну їх промоцію та конкурентоспроможність у розмаїтті європейської та світової спадщини - попри багаторічне знецінення всього українського в російській імперії, радянському союзі та в період нинішньої воєнної «денацифікації» росією України. Бо вишиванки, мова, традиції – це духовна броня й обереги.

Перемога на 59-у саміті

- Лесю, Саміт європейської культурної спадщини  проходив уже 59-ий раз? Нині ж, наприкінці вересня,  Україна зазвучала на цьому форумі вперше.  

- Це вперше Україна перемогла. Наскільки я знаю, минулого року точно подавалися від нашої країни проєкти. Загалом, цей майданчик і цю можливість для української культурної спадщини ми тільки починаємо відкривати та досліджувати.

- На скільки просто чи складно потрапити у число конкурсантів цього поважного – і за віком, і за статусом - європейського форуму?

- Подання - це такий великий і виснажливий шлях.  Ще в жовтні-листопаді минулого року ми готували аплікаційне досьє - анкету на понад 100 сторінок англійською мовою. Туди вписали  всі проєкти, які ми реалізовували за 16 років діяльності, із 2006 року. Додавали величезну кількість супутнього матеріалу — фотографії та відеоматеріали із заходів, наші документальні фільми, опис проєктів  (концепції, мета, ідея), опис аудиторій, з якими ми працюємо. Долучали список іноземних партнерів та рекомендаційні листи від інших країн, з якими працювали.

- Хто рекомендував День вишиванки розглядати як унікальну суспільну ініціативу?

- Ми мали рекомендаційні листи від Pan-European – міжнародної європейської організації, з якою ми спільно відкривали у Києві до 15-річчя Дня вишиванки пам’ятник Василю Вишиваному, Вільгельму фон Габсбургу. Партнером з української сторони тоді був «Музичний батальйон». 

Інший рекомендаційний лист у нас був від Міністерства культури Молдови, з якими ми робили Дні України в цій країні. Третій  - від МЗС України, яке також зі свого боку, вже як державна інституція, підтверджувало масштаб діяльності нашої ініціативи.

- Номінація, в якій здобув  перемогу День вишиванки, називається трохи сухувато, по-канцелярськи: «Залучення громадян та підвищення обізнаності». Давайте змалюємо 16 років існування ініціативи  цифрами: люди у скількох країнах долучалися до цього щорічного міжнародного свята? 

- Справді номінація називається «Залучення громадян та підвищення обізнаності». Якщо коротко, це про наймасштабніші та найпублічніші проєкти в галузі культури. 

Чому ця номінація, чому ми тут переможці?  Тому що День вишиванки - це ініціатива, яка в один день об’єднує понад сто країн по всьому світу і понад 20 мільйонів українців та солідарних з Україною іноземців. Ми пройшли шлях від студентської ініціативи на кілька людей до такого світового масштабу.

Навіть у короткому резюме конкурсу було вказано те, що наш День вишиванки є  феноменом культури. Бо зовсім мало часу пройшло, відколи акція зародилася і стала настільки популярною. Це порівняно недавня ініціатива, тобто не є якоюсь дуже сталою традицією, яка формувалася кілька століть як, наприклад, День незалежності в певних країнах чи День подяки. 

Нам вдалося створити зацікавленість до вишитої сорочки як до одного з елементів культурної спадщини. Ми  вивели вишиванки з музейних експозицій в широкий світ. Вивели зі сфери  зацікавлення етнографів чи дослідників до абсолютної популярності серед дітей в садочках, у президента, дипломатів,  голлівудських зірок. Тобто створили український бренд.

Модерновий музей реліквій та технологій

 - Фінансову нагороду глядацьких симпатій від Саміту європейської культурної спадщини-2022  - 10 тисяч євро ви спрямуєте на продовження створення Музею вишиванки у Чернівцях. Розкажіть, на якій стадії ця ініціатива і про саме приміщення.

- У 2021 році для створення музею нам вдалося взяти в оренду триповерхове приміщення в центрі Чернівців -  неподалік від факультету історії, політології та міжнародних відносин, де зародилося свято. Ми дуже оперативно працювали,  з архітекторами і дизайнерами  дуже швидко створили концепцію внутрішнього та зовнішнього облаштування. Тобто, наш проєкт повністю готовий до реалізації. 

Цьогоріч 1 березня ми планували вже розпочинати капітальні ремонти: спочатку демонтажі, а потім усі інші види робіт. Звичайно, 24 лютого змінило всі наші плани. Втім, ми досить швидко оговталися і на День вишиванки проводили у приміщенні музею  презентацію першої відтвореної сорочки Степана Бандери спільно з проєктом «Вишивка в одязі видатних українців». 

Наразі це приміщення виглядає як порожня будівля, в якій все таки ще треба починати з самого початку -  з демонтажів. Ми використовуємо її як майданчик для заходів. 

- Чи зможе музей традицій зацікавити покоління тинейджерів?

- Музей, який ми плануємо зробити,  буде абсолютно модерновим музеєм реліквій та технологій. У ньому  будуть презентовані старовинні строї з усіх регіонів України. Одночасно застосовуватимемо сучасні технології: наприклад, 3D, голограми, точпазли, величезну кількість моніторів та аудіовізуальних спецефектів. 

Скажімо, ви на моніторі розглядаєте традиційний гуцульський стрій. Разом з тим ще маєте можливість послухати опис до нього, послухати пісні і говірку відповідного регіону, побачити старовинні фото, які ми оцифровуємо, а також працюємо з партнерськими проєктами, які подібну роботу вже зробили. 

Що стосується, наприклад, музичної частини. Це один з прикладів:  Українське радіо має фантастичну фонотеку. Або: дуже багато хороших експедицій здійснив Центр фольклору та етнографії Навчально-наукового інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. 

Тобто, ми створюватимемо музей, де буде зосереджено дуже багато напрацювань колег попередніх років. Багато чого нам не треба створювати з самого початку, а просто об’єднати разом. Музей вишиванки  буде й освітнім центром, де передбачено коворкінг, майстер-класи з митцями. 

- Чи став Саміт європейської культурної спадщини-2022, який об’єднав понад 40 країн, майданчиком для нової співпраці? 

- На форумі у Празі ми відкрили величезну кількість партнерств. Вже є домовленості про співпрацю з румунськими колегами, які також мають чималу кількість реконструкторських проєктів якраз у галузі традиційного строю. 

Ще, наприклад, був дуже цікавий досвід, який ми на цьому форумі для себе почерпнули, - з іспанськими проєктами. Колеги  дуже добре розробили програму інтеграції залучення молоді і діджитал технологій. Вони переадаптовувалися під час ковіду, щоб не закривати музей.

- Що відбувається загалом з фінансуванням створення Музею вишиванки у рік повномасштабного вторгнення росії в Україну? 

- Зараз це у нас ключове питання — фінансування.  Ми виграли 10 тисяч євро, а загальний бюджет музею - це 300-350 тисяч євро. 

Звичайно, зараз поки ми їх не маємо як одну суму. Але крапля за краплею будемо збирати. 

Нагорода Саміту європейської культурної спадщини  дуже надихає. Якщо проєкт музею вже на такому високому професійному, фаховому рівні визнаний, то, можливо, нам вдасться знайти слова, щоб переконувати інших, щоб вони підтримали проєкт. І тут йдеться навіть не стільки про фінансування, а саме про партнерів, які можуть забезпечувати певні види робіт.

Розумію, що зараз всі зусилля спрямовані на армію, це логічно. Ми  самі відшиваємо сорочки і купуємо бронежилети та реанімобілі. Утім, вважаю, що якесь виробництво може забезпечити музею виготовлення дверей, інше -  плиткою для підлоги. Думаю, складаючи такі пазли, ми цей проєкт і зробимо.

- Чи не може бути перепоною  для пожертви грошей на музей те, що створюється він в орендованому приміщенні?

- У нас не було інших варіантів загалом. Купити приміщення для музею, звичайно, для нас неможливо. Але ми орендуємо в Чернівецької обласної ради, у нас є договір про оренду на 3 роки,  з можливістю подальшого продовження оренди.

Маю надію на те, що цей проєкт є цікавим і для міста, і для області як один з дуже крутих в майбутньому туристичних магнітів. У Чернівцях є прекрасний університет, який належить до культурної спадщини ЮНЕСКО, і багато збережених споруд, своя західноукраїнська цікава міська культура. 

Разом з тим ми завжди говоримо про те, що мало тільки пишатися тим, що є. Кожне покоління повинно залишати за собою нові культурні нашарування, нові культурні пласти. Коли подавали проєкт на отримання приміщення для музею, наша позиція була почута. 

Думаю, що питання оренди для нас не буде проблемою. Бо зараз дуже багато приміщень порожніють, орендарі від них відмовляються, тому що неможливо вести бізнес. Тому навряд чи у нас можуть виникнути якісь проблеми з зазіханням на приміщення.

Це політика слабкості: говорити з ворогом його  мовою

- Ви, як сценаристка, знімаєте документальне кіно. Найвідоміший фільм - «Соловей співає, коли голос має», в якому досліджуєте питання мови та культурного фронту. На цьому нинішньому етапі, у період жорстокої повномасштабної війни, на вашу думку, чи вдалося за майже 8 місяців Україні нарешті вийти з поля російського інформаційного впливу?

- Думаю, що наші документальні фільми були вагомим чинником для отримання перемоги в номінації Саміту європейської спадщини. Ми не просто займаємося реконструкцією сорочок чи виставками в класичному розумінні, а шукали доступні формати, щоб говорити про стрій, культурну спадщину загалом. І мова також є частиною культурної спадщини кожного народу. 

Починаючи з лютого, війна дуже сильно актуалізувала питання самоідентичності  українців. І дуже великою ціною. Але все таки ми маємо позитивні зміни в тому, що багато українців переходять на українську мову. 

Відстежуючи це питання, можемо зробити висновок, що міфи, які раніше використовувала росія,  зараз вже відмерли. Оці маніпуляції «какая разніца на каком язике» - практично вже не циркулюють в нашому просторі. Вже не поширюються меседжі про те, що десь в якихось регіонах розмовляли українською чи не розмовляли, чи українською спілкувалися певні верстви, а інші не спілкувались. Це вже пережитки.

 Єдине - нова маніпуляція про мову, яка з’явилася:  іноді можна почути виправдання, що нас захищають також і російськомовні солдати, тому можемо говорити російською. І відповідь на це  має бути єдина та очевидна: не треба  ваше небажання вивчити українську мову прикривати нашими захисниками. Тому, що це дуже жорстока і огидна маніпуляція в стані війни, коли там гинуть наші воїни. 

Говоріть кожен за себе. От ти не хочеш вчити українську мову -  от ти мені свою позицію пояснюй, свою бездарність, безвідповідальність, неспроможність, відсутність патріотизму. Не треба прикриватися Збройними Силами України. 

Із 2019 року ми демонстрували фільм  «Соловей співає, коли голос має» сотні разів в різних військових частинах і навчальних  центрах. І жодного разу не чули зауваження чи критику про те, що не треба українською мовою кіно показувати і говорити.

До речі, на форумі у Празі всі учасники говорили про війну в Україні через контексти ідентичності. Про те, що ця війна ідентичностей і цінностей, коли на одних вагах Україна та Європа, на інших вагах - росія. І йдеться про абсолютно цивілізаційну прірву; про те, що вже ніколи нічого не може бути спільного чи єдиного з нападником на Україну. 

Цінності життя, збереження культурної спадщини були напрацьовані впродовж століть у нашій країні. І те, як ці надбання руйнує ворог, є несумісним баченням світу. 

- У фільмі  «Соловей співає...» одним з акцентів є те, що дуже важлива роль держави в утвердженні мови. Ви наводили приклад Ізраїлю, коли практично нежива мова іврит стала державною мовою. Чи уже достатньо у нас забезпечені умови для розвитку  державної  мови?

- Ухвалений 2019 року закон про функціонування української мови закрив багато питань. У нас є інструмент, яким ми можемо і маємо користуватися. Зараз, я не думаю, що потрібна ще якась додаткова регулярна політика з боку держави в питаннях мови. 

Швидше  - ще потрібна чітка позиція щодо російського культурного продукту. Тобто, не вибірковий якісь «чорні списки» чи  «білі списки» артистів, російські книги  - видані в Україні чи росії. Такі видання досі є, я їх навіть на Укрпошті бачу -  всі ці кросворди і «рєцепти».

Щодо росіян єдине, що ми зараз можемо робити, це перемагати їх  фізично у війні і ставити на паузу їхню культуру по всьому світу. Я не думаю, що після новин про мобілізацію в росії, про погрози ядерними атаками ми щось маємо пояснювати. Це витрачання сил, ресурсів та енергії вхолосту. 

І це політика певної слабкості, коли ми з ворогом говоримо його мовою на нашому державному телеканалі чи в «Єдиних новинах», бо ми йому ще намагаємося щось пояснити. Цей час давно закінчився, він закінчився насправді ще у 2014 році, коли був окупований Крим та східні регіони.

- Ще ваші два красиві документальні фільми «Спадок нації» та «Ткацький шлях». Де їх може побачити глядач?

- Вони є у вільному доступі на Ютубі. Ними можна користуватися, навіть не узгоджуючи з нами використання чи питання авторських прав. Наша місія виконана: ми фільми зробили - і тепер чим більше їх будуть дивитися, тим краще.

З лютого до всіх трьох фільмів просто неймовірний інтерес. У нас їх кожного дня просять для заходів, освітніх проєктів в Україні та за кордоном. За кордоном навіть більше, тому що дуже багато українців тимчасово там перебувають.

І це щоразу таке неймовірне відчуття визнання того, що ти знімав ці фільми недаремно. Звичайно, всі ці речі ніяк не монетизувалися. Культура в Україні дуже погано монетизується, що є проблемою насправді. Але в час цивілізаційної війни хочеться думати, що ти у такий спосіб зробив свій внесок.

- На телебаченні ці просвітницькі документальні фільми показували?

- Показували. Кожен фільм мав телепрем’єру і навіть по кілька телевізійних показів. 

- Чи є стосовно саме документального кіно ще подальші задумки?

- Є кілька речей, пов’язаних з культурною спадщиною й  експедиційними матеріалами. Ми з лютого вагалися: братися за військову документалістику чи займатися культурою? Побачили, що дуже багато телевізійників,  військових репортерів роблять цю роботу дуже добре і фахово, дуже багато часу проводять на фронті. Тому зрозуміли, що ми залишимося в своїй галузі культури, бо насправді тут дуже мало що знімається.  

- Для вас участь у Саміті європейської спадщини стала тією високою планкою, після якої непросто вище рухатися. Які подальші плани загалом?

- Справді це дуже високий рівень, в якому ми брали участь. Це така топ-європейська подія в галузі культурної спадщини. Ми неймовірно готувалися  безпосередньо  до саміту: до чотирьох дні зустрічей, дискусій,  панелей, виступів. Нам надавали слово на кожному майданчику, і щоразу ми повинні були відповідати, надавати нові аргументи.  

Наступні задачі - це поглиблювати партнерство, залучати європейців, щоб вони приїжджали працювати в Україну навіть зараз, під час війни. Або створювати партнерські проєкти, коли частина його відбувається, наприклад, в Греції чи Італії, а частину робить наша команда. І  врешті-решт, якийсь спільний результат,  як колаборацію, робимо. 

Таким чином європейські колеги більше дізнаватимуться про Україну і ми будемо набувати нових навичок. Бо в європейців, звичайно, дуже чудовий досвід щодо консервації об’єктів, реконструкції. 

Ми рухаємося в ногу з тим, як виглядає політика збереження культурної спадщини в Європі. Здебільшого ми це робили інтуїтивно. Але, як виявилося, то загалом ми на правильному шляху були. І будемо цей шлях продовжувати надалі, із зосередженням зараз усієї своєї сили і потенціалу на створенні Музею вишиванки. 

Рано чи пізно Україна переможе. І в нас буде дуже багато віддач з відновлення і відбудови усього на світі. Тому те, що ми можемо вже зараз дуже обережно робити, не зупиняючись, вже і робимо.

Валентина Самченко

Фото надані Лесею Воронюк та Укрінформ