Григір і Григорій Тютюнники: земляки Шевченківських лауреатів знімалися у докудрамі і зберігають у музеї цінні речі

Укрінформ побував у Шилівці на Полтавщині на прем’єрі нового фільму про братів-письменників. Виявляється, школа в селі уже не іменна

У 700-ту добу повномасштабного періоду російсько-української війни на Полтавщині, у селі Шилівка, де народилися брати-письменники Григір і Григорій Тютюнники, які обидва посмертно стали лауреатами найвищої мистецької Шевченківської премії, – презентували про них новий трисерійний  документально-ігровий фільм. Знімалися в ньому і столичні відомі артисти, і шилівчани.

Укрінформ разом із земляками авторів знакових творів української літератури першим подивився докудраму-трилогію «Григір і Григорій Тютюнники», авторкою сценарію та режисеркою якої стала Неля Даниленко. Тож розповідаємо про те, що згадують про письменників, як шанують їхню пам’ять у музеї з унікальними експонатами і чому з назви школи у Шилівці… зникли імена Шевченківських лауреатів?

ЧОМУ ТРЕБА ЧИТАТИ  ГРИГОРА І ГРИГОРІЯ ТЮТЮННИКІВ?

Григір і Григорій Тютюнники – брати по батькові. Взагалі, обох записали Григоріями. Саме письменницька діяльність сприяла тому, що молодшого знаємо як Григора. (У сім’ї першої дружини батько Тютюнників поприймакував навіть трохи менше року. Вдруге одружився через десятиліття, - ред.)

Обидва брати – випускники-філологи Харківського університету. Спілкуватися активно почали уже дорослими, спочатку в листуванні у 1954-му, коли менший проходив службу на флоті на Далекому Сході (загалом 4 роки). Хоча, ще до арешту батька, яскравим спогадом залишилося для Григора те, як по дорозі в школу (було це в період Голодомору) забіг до них Григорій і заніс трохи хліба…

Творчість найкращого українського новеліста другої половини ХХ століття Григора Тютюнника (1931-1980) – який українською мовою, до речі, принципово почав писати після 30 років, – вивчають у шкільній програмі. Тож всім відомі «Три зозулі з поклоном», де йдеться про репресованого батька, якого відправили у Сибір неісходимий,  і повість «Климко» про період  Другої світової війни. 

«У тридцять третьому році сімейство наше опухло з голоду, а дід, батько мого батька, Василь Феодулович Тютюнник, помер – ще й не сивий був і зуби мав до одного міцні (я й досі не знаю, де його могила), а я в цей час – тоді мені було півтора року – перестав ходити (вже вміючи це робить), сміятися і балакати перестав… У тридцять сьомому році, коли батькові сповнилось рівно сорок (він з 1897 року), його заарештували, маючи на увазі політичний мотив, і пустили по сибірських етапах...

У 1957 році прийшов папірець, який сповіщав, що батько ні в чому не винен і реабілітований посмертно. По тому, як забрали батька, ми залишилися вдвох: мати 24-річною вдовою (вона молодша за батька на шістнадцять років) і я. Мені тоді йшов шостий рік», – писав Григір Тютюнник в одній з автобіографій.

З 1966 по 1979 рік вийшло 10 книжок Григора Тютюнника: від «Зав’язі» з передмовою Івана Дзюби до крайніх «Коріння» та «Вогник далеко в степу». Його твори не вписувалися у формат «соцреалізму», їх часто цензурували. Втім зробили переклади майже всіма європейськими мовами, а також японською, китайською і хінді. Після публічного наклепу письменник, який із 1963 року жив у Києві, покінчив життя самогубством, залишивши радянській партійно-тоталітарній владі горде: «домучуйте інших».

Малим, після ув’язнення батька, Григора забрав на Луганщину, у Щотове, дядько  Филимон Васильович Тютюнник. Там опинився Григір і після демобілізації, закінчив вечірню школу і працював токарем у Щотовському вагонному депо. Після закінчення університету учителював у 1962 році у вечірній школі на Донбасі у містечку Артемівськ, якому, знаємо, у 2016 повернули назву Бахмут.

Григорія Тютюнника (1920-1961) з сучасниками зближує те, що він буквально в червні  1941 року пішов на фронт; після двох важких поранень його комісували.

Головний твір, який написав, – роман у двох частинах «Вир», що розповідає про 1941 рік.  У 1983 році вийшов однойменний фільм.

Популяризатори української літератури тепер роман «Вир» називають навіть своєрідною нашою «Грою престолів»: «тому що персонажів насипано рясно, вони різні, ти їм співчуваєш чи ні, хочеш чи ні, щоб з ними щось сталося, але є з кого вибрати». Героїв твору – майже 180. Утім не варто забувати, що це твір про заідеологізовані радянські часи.

«Вони писали про війну і повоєнні роки. Про тих, чиї хати ворожими бомбами і снарядами Другої світової вирвало з корінням. Вони в каліцтві, відчаї і спотвореннях душ і тіл людських уміли розгледіти велику духовну красу. Їхні твори через багато років актуальні і неймовірно сучасні», – каже авторка сценарію та режисерка докудрами-трилогії «Григір і Григорій Тютюнники» Неля Даниленко.

За родинною історією Тютюнників у Шилівці на Полтавщині у 1920-1930 роках можна вивчати гірку українську історію. Зокрема те, як позбавляли волі і життя людей за те, що були нібито куркулями, мали скількись гектарів землі і не мовчали про недоліки  радянського господарювання, навіть вступивши до колгоспу.

Репресували не лише батька письменників Михайла Васильовича Тютюнника. У 1937-му першим заарештували старшого його брата – Павла і вже через 12 днів судова трійка НКВС Полтавської області на закритому засіданні оголосила вирок: розстріляти, майно конфіскувати. Менш як через два тижні вирок виконали.

Репресованим був також дід Григора Тютюнника по матері – Михайло Тимофійович Сивокінь і його рідний брат Карпо. Це за архівними джерелами вдалося встановити  відносно недавно. Ці арешти відбулися у лютому ще 1930 року – тільки-но Михайло Тютюнник одружився з донькою Михайла Сивоконя, значно молодшою 19-літньою Ганною. Ці детальні дослідження в архівах проводив Олексій Неживий. Утім про них знає зовсім небагато людей.

ЯК ЧИТАЮТЬ І ШАНУЮТЬ ТЮТЮННИКІВ ЗЕМЛЯКИ

Зауважимо, що Шилівок в Україні – не одна. Наприклад, є на Донеччині. Навіть на Полтавщині – дві. Брати-письменники Тютюнники народилися у тій, що належить Зіньківській громаді, а не Решетилівській. Від Києва це трохи більше 300 км.

При в’їзді у село зустрічає напис: рідний край письменників, Шевченківських лауреатів Григорія і Григора Тютюнників. Назва населеного пункту на початку – затерта. І це нагадування про те, що в країні повномасштабна війна. На випадок просування ворога після нападу 24 лютого 2022 року на вказівниках прибрали орієнтири. Дякувати ЗСУ, сюди не дійшли.

Тютюнники жили на кутку, який зараз називають Притулівка, за клубом. Шилівчани показують, де місце, яке всі читачі новели «Три зозулі з поклоном» знають як «татова сОсна». Хоча вона там не одна. 

А Григір так згадував у розповіді «Коріння»: «Хата наша, батьківська й дідівська, старовинна, з плетеним бовдуром і без віконниць, стояла над шляхом, що веде з Полтави до Гадяча. Стояла при самій греблі – вся у вербах, берестах, жовтій акації та бузині».

Донині зберігся будинок, у якому народився і провів дитячі роки Григорій Тютюнник. У ньому до останніх днів проживала його мати – Ївга Федотівна, а потім її двоюрідна сестра Анастасія Павлівна Матяш. Нині будинок у власності інших людей.

Неподалік від в’їзду у Шилівку, на невеликій відстані одна від іншої стоять дві шкільні будівлі. Загалом добротна стара, так звана земська, – у ній вчилися майбутні письменники Тютюнники. Із 2016 року на ній з’явилася табличка про цих відомих учнів.

Велику нову двоповерхову школу відкрили у 1980 році (на місці церковнопарафіяльної, яка мала дві будівлі). Спочатку була восьмирічною, потім середньою. У 2019-му провели публічні обговорення і присвоїли школі імена Григорія і Григора Тютюнників.

Утім з початку нинішнього навчального року заклад став філією «Шилівська гімназія Зіньківського опорного ліцею №1 Зіньківської міської ради», тобто з назви зникли прізвища видатних земляків. Дехто навіть вбачає у цьому прихований задум через ще рік-два «оптимізувати» філію – закрити. Іменні заклади у випадку таких намірів більш захищені законом.

Навчається наразі у Шилівській гімназії 61 дитина. Хоча і в кращі часи було відносно небагато – 192 школярі. На другому поверсі діє повноцінний Музей братів Григорія і Григора Тютюнників, де є справді унікальні експонати. Із часу відкриття у 2001 році він із однокімнатного перетворився на двозальний.

Уже сім років керує цим освітнім закладом Валентина Костирко, вчитель біології, яка тут працює загалом більш як 30 років. Тепер її посада офіційно називається – завідувачка філії. Педагог розповідає: «Я вперше прочитала «Вир», коли навчалася в 10-му класі, потім ще перечитувала. А з новелами Григора Тютюнника познайомилася трохи пізніше, коли вже почала працювати у школі. По-особливому почала захоплюватися творчістю наших письменників-земляків після того, як учні і вчителі інсценізували у нашому музеї «Три зозулі з поклоном» та уривки з «Климка» і «Виру». Багато шилівчан були прототипами героїв новел Григора Тютюнника».

«Григір Тютюнник, коли приїздив у Шилівку, спілкувався з багатьма людьми, – розповідає вчителька української мови і літератури Зінаїда Вербич, завідувачка музею. – Старий Єгор Чобіт сидів на вигоні на сонечку і все розказував, а Григір уважно слухав».

У музеї є аркуші щоденника Григора Тютюнника з унікальними фото; гармонь від дружини Федора Тютюнника, який товаришував з Григором Тютюнником й акомпанував  йому на цьому інструменті; вишиті портрети майстрів і фотороботи Володимира Білоуса; піаніно, яке в 1974 році подарувала мати Григорія Тютюнника, отримавши за сина частину Шевченківської премії після його смерті.

У Шилівці ще у 1970-ті планували поставити пам’ятник Григорію Тютюннику. Але задум так і не реалізували. Бюст майже у зріст людини тепер стоїть у музеї.

«Бо на Григорія Михайловича звели пасквіль, – розповідає екскурсовод у музеї, вчителька Марина Заставська. – Його мати-вчителька тяжко це переживала. Шевченківську премію не відібрали, але пам’ятник заборонили ставити. Скульптуру зберегли у школі».

ПРО ЩО РОЗПОВІДАЄ ДОКУДРАМА, ДЕ МОЖНА ПОДИВИТИСЯ

У документально-художньому фільмі «Григір і Григорій Тютюнники» оповідачем про життя письменників став відомий актор театру і кіно Олександр Ігнатуша. Батька Тютюнників зіграв Дмитро Чернов.

Свою історію спілкування з Григором Тютюнником розповідає майстер художнього читання Анатолій Паламаренко, враженнями про творчість ділиться актриса Наталія Сумська. Вмонтовані архівні інтерв’ю письменників Анатолія Дімарова і Михайла Слабошпицького. Співає кобзар Тарас Компаніченко. Також звучить запис голосу Григора Тютюнника.

До речі, письменник пробувався у Миколи Вінграновського на роль у кіно. Але знімати Григора Тютюнника заборонили. Втім поет-режисер на Кіностудії імені Олександра Довженка створив за мотивами творів «Климко», «Дід Северин» та «Вогник далеко в степу» драму «Климко» (1984). Особливо щемливо перегукується з цього фільму до сучасності діалог: «Наші прийшли. – А тато? – Батька ще нема»…

Ігрові кадри у докудрамі перемежовуються архівними відео часів Другої світової війни і  Голодомору. Використана графіка. Багато красивих вкраплень пейзажів Полтавщини: водойм, неба, полів. Оператори – Максим Тужилін та Андрій Непоседов.

До зйомок долучалися і місцеві мешканці. Ветлікар Довбня Микола Петрович із сусідньої Петрівки розказує, що завклубом попросили влітку знайти косаря і вона звернулася до нього. «Дома я упражняюсь. Бо корівка є. Мене попросили і я погодився. У нас у Петрівці і знімали влітку: між лугами і лісом. А ще в нас на старому хазяйстві, де ми раніше жили», – поділився 58-річний чоловік, мама якого, як і Григір Тютюнник, 1931 року народження. «Вир» Григорія Тютюнника читав не раз, роман йому привіз із Полтави брат кілька десятків років тому.

Багато разів у Шилівці був із Григором Тютюнником його друг Петро Засенко, з яким разом у Києві працювали у видавництвах «Молодь» і «Веселка». Потім допомагав облаштовувати музей і проводити урочистості. Завітав із командою творців докудрами і цього разу на прем’єру художньо-документального фільму.

«Григір коли завершував роботу над своїм черговим твором, давав мені його читати чи сам читав вголос при мені, – розповів Укрінформу Петро Засенко. –  Йому важливо було почути відгук. Тому добре знаю, що кожен твір Григора потім цензурувався. Наприклад, оповідання «Печена картопля». Косарі косять траву навколо кущів лози. «Правління дозволило», – написав Григір. У цих словах радянські цензори вбачали натяк, викидали. Інший приклад: з верстки знімали новелу «Кізонька». У новелі «Три зозулі з поклоном» не могли не замінити слово «нари» на ліжко і залишити «Сибір неісходиму».

Григір Тютюнник був талановитим, вразливим, гордим і незручним. Навчителем і критиком перші роки творчості йому був старший брат Григорій, який рано через поранення на війні пішов з життя.

За словами продюсера докудрами «Григір і Григорій Тютюнники» Тараса Аврахова, директора Укртелефільму, фільм показуватимуть кілька телеканалів. Потім його викладуть у вільний доступ.

Валентина Самченко, Київ – Шилівка Полтавської області

Фото надані Укртелефільмом і  продакшном Just TV