Житло, робота, мова: як живуть українські біженці в Оттаві

Канада надала прихисток понад 65 тисячам громадян України, для українців затверджено понад чверть мільйона спецвіз

Це могла б бути приємна довгоочікувана зустріч старих подруг. Дана і Марія були однокласницями та постійно підтримували зв’язок під час студентських років у Києві. Після випуску їхні життєві шляхи розійшлися, але вони плекали свою дружбу на відстані, регулярно спілкуючись по відеозв’язку. Згодом Марія осіла в Канаді, а Дана після численних мандрів повернулася до Харкова, де вела щасливе життя й з нетерпінням очікувала на поповнення родини влітку цього року.

Коли минулого тижня Марія зустрічала Дану в аеропорту Оттави, її бентежило дивне відчуття: з одного боку, вона ніби була рада особисто побачити стару подругу після десятирічної розлуки, прийняти її у своєму канадському домі та познайомити із країною, але з іншого – щиро бажала, аби ця зустріч не відбулася – бодай, не за таких обставин, адже Дана не відвідувала Канаду, а тікала від війни.

ПІВНІЧНА ГОСТИННІСТЬ

Таких історій в “Українському кафе” Оттави, розташованому на другому поверсі української кредитної спілки, можна почути безліч. Цей заклад нашвидкуруч організували волонтери української громади, коли значна кількість новоприбулих українців у Оттаві та їх соціальна ізольованість стали очевидними. Люди терміново переїжджали на інший материк, не маючи часу належно підготуватися до цього й бодай дистанційно зав’язати якісь контакти.

Українські біженці почали масово приїздити до Канади наприкінці травня, і з того часу їх кількість постійно збільшується. Загалом з початку року до Канади наземним і повітряним транспортом прибули понад 65 тис. громадян України. Канада також вже затвердила більше чверті мільйона спецвіз для українців, а загалом міністерство імміграції отримало заявки на цей документ від понад 412 тис. українців. Звісно, далеко не всі з них приїдуть до Канади – для багатьох людей можливість негайного виїзду до країни залишається такою собі “страховкою” на випадок раптового погіршення ситуації вдома. Утім, для відносно малолюдної Канади, приїзд навіть 10% заявників, тобто понад 40 тис. людей, упродовж короткого часу буде відчутним на місцевому рівні.

Слід зазначити, що на відміну від європейських країн, які відреагували буквально в перші години російського вторгнення, Канада досить довго “розігрівалася”, готуючи спеціальну програму міграційної підтримки українців. Її було оголошено в березні, але до набуття чинності знадобилося ще кілька тижнів. Утім, врешті-решт після кількох доповнень і змін, новоприбулим українцям у Канаді надається чи не найбільша підтримка серед усіх країн світу.

Так, після отримання безкоштовної візи, яку в деяких випадках навіть не треба вклеювати у паспорт, та перельоту до будь-якого міста Канади (федеральний та провінційний уряди організували вже з десяток безплатних чартерів, а основні авіакомпанії за підтримки благодійників надають тисячі безкоштовних квитків), українці одразу в аеропорту отримують трирічний дозвіл на роботу та проживання. Вони також можуть на рівні з громадянами країни користуватися державною медициною (всі медичні послуги, окрім естетичних, у Канаді – безплатні) та освітою, претендувати на одноразову фіндопомогу у 3000 дол. та наступні щедрі щомісячні виплати. Люди, яким немає де жити, можуть також два тижні безоплатно мешкати у готелі. На додачу, держава покриває витрати на мовні курси, допомогу з працевлаштуванням та інші інтеграційні послуги, покликані допомогти втікачам від війни швидше пристосуватися до нової країни. Однак реалії життя непоправно вносять свої корективи.

ЖИТЛОВА КРИЗА ТА МОВНИЙ БАР’ЄР

Ольга прилетіла до Монреаля наприкінці травня на борту зафрахтованого федеральним урядом чартерного рейсу, яким українських біженців вивозили з Варшави. В аеропорту її та 10-річну доньку зустріла оттавчанка Дженіфер, з якою Ольга познайомилася у Фейсбуці на спеціальній сторінці, де місцеві добродії пропонують безоплатно розмістити у себе українських біженців. Хоча Ольга має стабільний дохід, працюючи на американську ІТ-компанію із представництвом в Україні, вона вже другий місяць не може винайняти власне житло.

“Орендодавці відмовляються укладати угоду, коли дізнаються, що я не маю місцевої кредитної історії, а всі мої доходи – іноземні. Я навіть пропонувала заплатити на пів року наперед, і все одно – нічого”, – бідкається вона в “Українському кафе”, куди прийшла, сподіваючись, що хтось із місцевих українських канадців погодиться здати їй житло.

“Я безмежно вдячна Дженіфер та її родині, які нас безкоштовно прийняли на початку й досі дуже допомагають. Утім, я розумію, що ми з донькою все ж трохи тягар для них, і що я маю змогу самостійно оплачувати проживання, тому й намагаюся переїхати у власне житло”, – сказала вона.

У великих канадських містах традиційно дуже мала кількість вільних житлових приміщень (в Оттаві – трохи понад 3%), тому пошук житла і в спокійні часи був іще тим випробуванням, а в нинішній період рекордної міграційної кризи ще більше ускладнився.

Утім, для 28-річного Андрія, який теж опинився у Канаді в травні після двомісячного “відпочинку” на Шрі-Ланці, куди він поїхав за кілька днів до початку вторгнення, пошук житла взагалі не був проблемою.

“Я буквально на другий день орендував кімнату, побачивши оголошення на балконі. Зі мною у квартирі проживають іще два хлопці, але ми поважаємо кордони один одного і не конфліктуємо”, – стверджує він.

У чому полягає головна складність для Андрія, так це в пошуку роботи, яка б давала змогу покривати поточні витрати та, дуже бажано, допомагати батькам, які залишилися в Україні.

“В Україні я був ведучим, проводив корпоративи, дні народження, весілля. У цій професії без відмінного знання мови та місцевих уподобань – неможливо. Моя ж англійська й французька залишають бажати кращого. Перекинутися кількома словами із сусідом я можу, але виступати на публіку – аж ніяк”, – розповідає він.

Андрій вже втратив надію знайти роботу за фахом і подається на всі вакансії, які йому потрапляють на очі. Проте досягти бажаного результату поки не вдається.

“Я дуже швидко спалюю свої заощадження, і постійне здешевлення гривні лише сприяє цьому. Якщо протягом найближчого місяця знайти роботу не вдасться, то ситуація буде дуже сутужною”, – розповідає хлопець і додає, що державна підтримка допомагає, але не може бути єдиним джерелом доходу, оскільки “тут все дуже дорого, особливо житло”.

ОСОБЛИВОСТІ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ

У порівняно кращій ситуації опинилася 33-річна Світлана. До вимушеного переїзду в Канаду вона працювала лікарем-офтальмологом в одній з провідних клінік столиці. Попри високий рівень володіння англійською мовою, знайти роботу за фахом для неї неможливо через обов’язкову вимогу щодо наявності канадської ліцензії для всіх працівників медичної галузі. Для її отримання необхідні роки та суттєві кошти.

“Я десь читала, що уряд зараз переглядає ці правила, але я не маю часу чекати”, – стверджує Світлана.

Дійсно, через критичну нестачу медичного персоналу, в Канаді активно ведеться дискусія про полегшення ліцензування іноземних фахівців, але на втілення будь-яких змін піде тривалий час. Тому Світлана влаштувалася на роботу в дім опіки для літніх людей. Вона пояснює, що це максимально близько до медицини, куди можна потрапити без ліцензії.

“Я взагалі й у медицину подалася через бажання допомагати людям. Зараз я маю безліч можливостей це робити, ще й оплата досить хороша. Я працюю значно менше, а отримую суттєво більше, ніж на попередній роботі”, – говорить жінка.

Звісно, Світлана далеко не єдина новоприбула, яка зіштовхнулася з проблемами самореалізації у новій країні. До психотерапевта Софіяна, який надає безплатні консультації українським біженцям, регулярно приходять люди, які не можуть знайти свого місця.

“Вони просять у мене порад, хочуть, аби я поділився якимсь досвідом. Я ж намагаюся направити людей на досягнення власних цілей, які далеко не завжди відповідають тому, чим вони займаються на цьому етапі свого життя”, – говорить Софіян і додає, що далеко не завжди цей досвід є комфортним.

ГРОМАДА ГУРТУЄТЬСЯ

Софіян практикує у приміщенні “Майдан-маркету”. Це заклад на території одного з торгових центрів столиці, в якому в травні волонтери відкрили центр допомоги українцям, змушеним полишити Батьківщину внаслідок воєнної агресії рф. Він почався як такий собі “магазин”, де українці, які цього потребували, могли безкоштовно отримати одяг, побутові товари, взуття, іграшки та багато інших потрібних речей. Проте з часом “Майдан-маркет” розрісся до українського хаба, який також проводить семінари на різні теми, допомагає з оформленням документів, надає посильну інформаційну підтримку та ще й слугує місцем соціалізації. У ньому ніколи не буває натовпів, але й ніколи не порожньо. “Не в культурі українців – приймати допомогу. Ми спробували зробити цей досвід максимально дружнім, але все ж для багатьох людей візит до нас – це все одно стрес”, – говорить керівниця центру Оленка.

За її словами, темп пожертв, які роблять оттавчани, суттєво знизився від початку війни, що свідчить про невідворотну нормалізацію у масовій свідомості жахіття кровопролиття в центрі Європи.

“Ми, звісно, багато чого зробити не можемо, але все ж намагаємося доносити до всіх канадців (люди українського походження і так все добре знають), що війна ще триває і допомога потрібна постійно”, – стверджує вона, тримаючи в руках кавник, адже сьогодні волонтерить у кафе.

За символічним збігом обставин, “Майдан-маркет” розташований на тій само вулиці, що й “Українське кафе”. Прямуючи цим шляхом, постійно повертаєшся думками до Марії та Дани. З одного боку, більше новоприбулих українців означає, що наша громада росте й міцнішає, посилюючи політичний вплив в Оттаві (у столиці вже навіть з’явилася вулиця “Вільної України”), але з іншого – всі ми розуміємо, що ці зміни не від хорошого життя.

Коли міністр імміграції Канади Шон Фрейзер у березні оголошував про терміновий запуск нової міграційної програми для українців, він зазначив, що вона розрахована насамперед на людей, які хочуть перечекати війну у “безпечній гавані” Канади. Після завершення бойових дій, – казав він, – “ми передбачаємо повернення значної кількості українців”. Хочеться вірити, що вже зовсім скоро люди матимуть змогу обрати повернення.

Максим Наливайко, ОТТАВА.

Перше фото: Patrick Butler/Radio-Canada