Алія Усенова, активістка Українського культурного товариства у Стамбулі

Від початку широкомасштабної військової агресії росії проти України у Стамбулі щодня відбуваються мітинги на підтримку України.

З 24 лютого українці та ті, хто підтримують Україну, збиралися біля російського генконсульства, пізніше на проспекті Істікляль (проспекті Незалежності), а також у центрі Стамбула. 

У День Незалежності підтримати Україну на мітинг до Одакулє (офісний центр у Стамбулі) прийшло особливо багато українців, а також турки, азербайджанці, грузини та представники інших національностей. Громадяни України долучилися до встановлення рекорду з наймасовішого виконання Державного Гімну України.

Про те, як вдається підтримувати активність, як відбувається організація мітингів, про провокації з боку громадян росії та погрози, які отримують українські активісти, в інтерв’ю Укрінформу розповіла активістка Українського культурного товариства в Стамбулі Алія Усенова.

ЩОДЕННІ МІТИНГИ У СТАМБУЛІ – ЦЕ ПОТУЖНА ХВИЛЯ ПІДТРИМКИ УКРАЇНИ

- Пані Аліє, Стамбул – це, напевно, єдине місто у світі, де мітинги відбуваються щодня. Розкажіть, будь ласка, як все починалося…

- Насправді все почалося ще до 24 лютого, коли Стамбул, як і всі інші міста в Туреччині, долучалися до акції на підтримку України та проти тоді ще можливої військової агресії. Але на той час у нас не прийняли документи на проведення акції протесту під генконсульством росії.

Ми всі пам’ятаємо, коли і як почалася широкомасштабна військова агресія росії проти України. Бракувало слів пояснити, що ми тоді відчували. Ми почали активно протестувати. 24 лютого дозвіл нам не надали, але акція протесту відбулася. 25 лютого нам повідомили, що дозвіл отримала азербайджанська діаспора, й ми пішли мітингувати по цьому дозволу, якого, як виявилося пізніше, не було. У той день навпроти російського консульства зібралося дуже багато людей. 25 лютого акція протесту тривала понад п’ять годин. 

На цьому мітингу було дуже багато людей різних національностей. Мені дали мегафон, але він за 10 хвилин моєї промови перестав працювати. Виникла пауза, і мій погляд впав на охоронця генконсульства – він глузував з нас. У той момент всередині виникла така хвиля люті, що я почала викрикувати наші гасла без мегафона. Ми скандували гасла проти війни, на підтримку України та українців знову і знову. У мене тоді ніби голос «прорізався»....

Того самого дня сталося невелике непорозуміння: поліція звернулася до наших громадян, щоб ті пройшли трохи вглиб вулиці, а вони це прохання не виконували. Проблема полягала в тому, що наші громадяни не розуміли поліцейських, а ті думали, що вони не хочуть виконувати їхні вказівки. Тоді я підійшла і пояснила це поліцейським, переклала учасникам мітингу слова правоохоронців і за пів години ми розійшлися. Згодом поліцейські стали постійно звертатися до мене з організаційних питань, і поступово я стала ніби ланкою, що сполучає поліцію та учасників мітингів. Ті перші мітинги мали особливе значення, вони були і зараз є дуже потужною хвилею підтримки України.

- Отримання дозволу на проведення будь-яких громадських акцій в Туреччині має свою процедуру. Як вдалося отримати дозвіл на щоденні зібрання?

- Якраз після акції протесту 25 лютого мене запросило на розмову керівництво поліції. Вони висловили співчуття через події в Україні, але застерегли від проведення в майбутньому мітингів без належних дозволів. Тоді я попросила дати нам дозвіл на постійній основі, бо в умовах, коли росія почала війну проти України, неможливо заборони такій кількості українців висловлювати свій протест. Пояснила, що українці все одно збиратимуться й отримання дозволу – це найоптимальніший варіант і для мітингувальників, і для поліції з точки зору безпеки. Тоді й домовилися про те, що щодня ми матимемо одну годину з 15.00 до 16.00 на Одакулє (на проспекті Істікляль).

Але ми хотіли проводити акції під російським генконсульством. Тоді нам дозволили мітингувати годину біля Одакулє і пів години під генконсульством. Насправді ці локації поруч і приблизно місяць чи півтора ми робили так: годину на Одакулє і пів години під генконсульством. Це тривало, допоки росіяни не звернулися до турецької сторони з проханням заборонити нам мітинги під їхнім генконсульством. Як мені сказали, їм не подобалися наші гасла про російський військовий корабель. Ми ж звернулися до поліції з проханням залишити ті пів години під генконсульством. Коли цього не сталося, почали ходити після мітингів пити чай під генконсульство. Це такий мовчазний протест – ми накидаємо на плечі українські прапори й сидимо в кафе навпроти.

Після подій в Кременчуці ми вийшли на Істікляль із наліпками «Кременчук», мали обпалені та помальовані червоною фарбою плакати, що символізувало кров жертв, загиблих внаслідок російської атаки. Поліції це не сподобалося і вони хотіли поскаржитися на нас у прокуратуру. Для уникнення цього запропонували нам не ходити на чаювання до російського генконсульства. Своєрідний такий спосіб впливу… Ми все ж іноді ходимо в те кафе навпроти генконсульства рф, але щойно сідаємо за столи, мені телефонує поліція та просить піти.

ПРОВОКАТОРИ НА МІТИНГАХ У СТАМБУЛІ ДІЮТЬ ОДНАКОВО

- Ви писали у соцмережах про провокації з боку громадян росії та свої звернення в поліцію. Чим закінчилися ці інциденти? Це були спровоковані чи спонтанні дії?

- Щодо спровокованості чи спонтанності таких дій точної інформації не маю. Але переконана, що там є якась координація, бо дії цих провокаторів є дуже подібними. Вони приходять на мітинг, демонструють середні пальці, використовують ненормативну лексику, зокрема англійською.

Після першого такого випадку я пішла в поліцію та хотіла подати скаргу. Виявилося, що тоді своє ставлення до наших зібрань висловила таким чином громадянка росії з Дагестану. Коли дійшло до поліції, вона почала перепрошувати і пояснювати, що щось не так зрозуміла. На наступний день навіть прийшла до нас, знову вибачилася і стояла вже з нами на мітингу.

Ми її пробачили, але наступного разу інша громадянка росії знову повторила ці самі дії й пізніше в поліції сказала, що її спровокували наші слова про те, що росія – це держава-терорист. Вона кричала нам у грубій формі, що України не буде, всіх нас не буде, й ми всі помремо. Звісно, на таке ми не могли не відреагувати. Я пішла до поліції та поскаржилася, вона ж перепрошувала та казала, що щось не так зрозуміла, але більше вже віри тим словам у нас не було. Зараз справа передана до суду, чекаємо на його рішення. Ми маємо відео й свідчення очевидців того, що ця жінка робила та казала. Наша мета, аби такі дії були покарані. Не настільки важливо, про яке саме покарання йдеться. Навіть якщо вона сплатить одну ліру штрафу – це буде прецедент для тих, хто може в майбутньому захоче повторити провокації.

- Ви готуєте сценарій на проведення кожного мітингу?

- Те, що відбувається на мітингу, залежить від того, що відбувається в Україні. На кожному мітингу ми говоримо турецькою та українською мовами про останні події, тому зрозуміло, чому ми використовуємо ті чи інші гасла. Наприклад, чому росія – це держава-терорист. Наші гасла змінюються відповідно до новин з України. Наприклад, зараз не використовуємо гасла про російський корабель, бо він вже «дійшов» у пункт призначення. Також виголошуємо промови російською мовою, бо часто маємо і росіян серед учасників, які нас підтримують. Крім того, на мітингах часто присутні так звані «російськомовні слухачі», які до нас не підходять, а лише спостерігають на відстані за тим, що відбувається.

УКРАЇНСЬКІ АКТИВІСТИ У СТАМБУЛІ ОТРИМУЮТЬ АНОНІМНІ ПОГРОЗИ

- Раніше ви писали у Фейсбуці про те, що вам погрожували. Чи реагували якось на погрози і, чи вони продовжуються?

- Погрози стосувалися не мітингів здебільшого, а іншої моєї діяльності. Наприклад, я допомагала одному російському дисиденту, представнику корінного народу, який відкрито виступав проти війни та був змушений виїхати з росії. Він якийсь час перебував у Стамбулі, допомагала йому шукати житло тощо. То особливо багато погроз надходило через це. Стосовно ж мітингів, що цікаво, погрози починали надходити саме тоді, коли ми сідали пити чай навпроти російського генконсульства. Це були анонімні телефонні дзвінки, які я навіть записувала та викладала у соцмережах. Погрожують не лише мені, а іншим членам Українського культурного товариства в Стамбулі за їхні проукраїнські погляди та активну участь у протестах проти війни та дій росії в Україні. Також дуже часто учасникам мітингів блокують сторінки у соцмережах через скарги на дописи про нашу активність.

- Ви згадали про інших активістів. Маєте «ядро» тих, хто постійно бере участь у протестах? Хто здебільшого приходить на мітинги?

- Загалом у нас усе відбувається дуже злагоджено, вже сформувалося, як ви сказали, «ядро». Звичайно, найбільше та найчастіше приходять громадяни України, нас активно підтримують кримські татари, азербайджанці. Також до нас долучалися білоруси з опозиційними прапорами, росіяни приходять із прапорами альтернативної росії.

Зізнаюся, що це унікальний досвід для всіх нас. Я особисто, почала по-іншому ставитися до людей. Навіть в дечому до росіян. Коли почалася війна, я була готова «реагувати» на кожного росіянина на своєму шляху, але згодом познайомилася з хлопцем, який постійно приходив на мітинги зі своєю дівчиною-українкою. Він здебільшого стояв осторонь. Якось із ним розговорилася, і він зізнався, що не певен, чи може приєднається до нас, бо він громадянин рф. Раніше він виступав проти режиму путіна, виходив колись на Болотну й у 2014 році на одиночні пікети проти тимчасової окупації Криму. Тоді до нього прийшли з обшуком і попередили: якщо не поїде з країни – сяде на 15 років. Тепер він часто бере участь у наших мітингах.

- Чим ще займається зараз ваше товариство?

- Ми допомагаємо вимушеним переселенцям з України. На мітингах збираємо гуманітарну допомогу та кошти на гуманітарну допомогу, проводимо благодійні ярмарки. На одному з них зібрали понад 6,5 тисяч доларів. Усі ці кошти пішли на придбання аптечок для наших військових. У гуманітарному напрямі ми активно співпрацюємо з Українським товариством взаємодопомоги у Стамбулі. На початку війни ми швидко усвідомили, що немає сенсу нам працювати окремо: збирати гуманітарку на двох окремих точках, сортувати, пакувати… Завдяки мітингам ми знаходимо людей, які можуть чимось допомогти, і всіх направляємо в Українське товариство взаємодопомоги. Так зручніше для всіх. У них, наприклад, є активістка, яка збирає аптечки для військових. Вона знає, що потрібно і де це взяти. Ми на них збираємо і передаємо кошти. Також, коли робимо публічні заяви, то від обох товариств, від усієї української діаспори Стамбула. Зараз саме той час, коли українцям потрібно гуртуватися. Це моє, і це я роблю, а це роби ти – зараз не ті часи, щоб так жити. Найкращий шлях – це коли всі працюють разом. Поодинці ми нічого глобального зробити не можемо, а от всі разом – велика сила. І наша спільна діяльність, щоденні мітинги – це також вклад у перемогу України.

У СТАМБУЛІ ЗБЕРЕГЛАСЯ БУДІВЛЯ, ДЕ В 1940-Х ДІЯВ УКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРНИЙ ЦЕНТР

- До мітингів ви активно займалися науково-історичними пошуками. Чи є на це час нині?

- Історичні пошуки – це дуже важливо, їх потрібно продовжувати. Звичайно, часу на це зараз катастрофічно не вистачає. Щодня я витрачаю дві години, щоб приїхати на мітинг та стільки ж, аби повернутися додому. Щонайменше пів години триває підготовка до мітингу, годину – сам мітинг. До початку війни знайшла один цікавий об’єкт – це будівля українського культурного центру, який діяв у Стамбулі у 1940-х роках. Головою цього центру був Микола Забілло, український військовий та громадський діяч. Виявити цю будівлю вдалося завдяки копії звернення січових стрільців до тогочасного президента Туреччини Ісмета Іньоню з проханням посприяти українському культурному центру залишитися саме в тій будівлі, де центр діяв. У громади тоді виникли якісь питання з власником будинку. Так-от, ця будівля збереглася, хоч і була капітально відремонтована. Зараз вона у приватній власності.

- Ви раніше розмовляли російською, а нині чудово говорите українською…

- Для того, щоб людина зробила перший крок, потрібно, щоб її щось підштовхнуло. Для мене це була щоденна участь у мітингах. Фактично, організатором стала з другого дня війни. Пам’ятаю той момент, коли мені передали мегафон і я стояла навпроти людей. Треба було щось казати. Тоді й промайнула думка, що я не маю жодного морального права звертатися мовою агресора до людей, які перенесли стільки горя та прийшли підтримати Україну й українців. Я маю жорсткий акцент (посміхається), іноді слів бракує, але іншого шляху для себе не бачу – я повинна рухатися вперед.

Ольга Будник, Анкара-Стамбул.

Фото автора