Ірина Подиряко, президентка Франко-української асоціації Лазурового узбережжя

Українська громада у Ніцці збирає гуманітарку і опікується біженцями, проводить культурні заходи і навчає дітей в українській школі. А ще – мріє про відкриття культурного центру. Водночас так званий “батальйон Монако” живе осторонь і допомоги не пропонував. Про сьогодення українців у Ніцці в інтерв’ю Укрінформу розповіла президент Франко-української асоціації Лазурового узбережжя AFUCA Ірина Подиряко.

У НІЦЦІ БУВ ЗАПИТ НА СТВОРЕННЯ САМЕ УКРАЇНСЬКОЇ АСОЦІАЦІЇ

- Пані Ірино, як ви створили Асоціацію українців у місті, яке прийнято вважати найбільш “російським” у Франції?

- Асоціацію у Ніцці ми створили у 2016 році. Був такий запит, бо це місто більш відоме присутністю у ньому російської громади. Тому була потреба у створенні саме української і проукраїнської Асоціації. На момент, коли ми юридично заснували Асоціацію, нас було десять осіб.

Починалось навіть із конфлікту, бо як виявилося, тоді у Ніцці був почесний консул України, який був абсолютно проросійським. Ми вимагали зняття його з посади, дійшло навіть до звернення у посольство та петиції. І це була однією з причин, чому ми вирішили юридично об’єднатися саме в офіційну Асоціацію, а не просто залишатися громадою чи групою українців. За статутом ми були затверджені як культурна Асоціація.

- Якими питаннями ви опікуєтесь?

- Одним із головних напрямів було створення української школи. Спочатку ця школа нагадувала невеличкий гурток – на момент створення там було 15 дітей. Нині у суботній школі двічі на тиждень займаються близько 60 дітей віком від 4 до 12 років. Також зараз ми запускаємо окрему роботу з підлітками від 13 років і старших, тому що вони поки не охоплені заняттями, яких теж потребують.

Якщо раніше школа була для дітей, які тут народилися або живуть, тобто дітей більш франкомовних, їх ми знайомили з українською мовою і культурою, то зараз нам довелося зробити дві групи. Одна – для франкомовних, для яких є курс української мови, і друга – для дітей, які приїхали нещодавно, для яких є курс французької мови. Їм це дуже потрібно, щоб швидше інтегруватися.

І звичайно, з лютого цього року до нашого культурного напряму додалися гуманітарна допомога і робота з біженцями тут на місці.

МИ ВІДПРАВИЛИ 27 ФУР ГУМАНІТАРНОЇ ДОПОМОГИ У РІЗНІ РЕГІОНИ УКРАЇНИ

- Що ви робите в гуманітарному напрямі? Чи допомагає вам мерія Ніцци?

- Коли розпочалася війна і ми вийшли на маніфестацію на набережну, то у перший день нас було 200 осіб, на другий – 300, на третій – майже 500. Прийшли представники мерії, і ми звернулися до них із проханням про логістичну допомогу, тому що до нас одразу почали приходити дуже багато людей і приносити речі, щоб відправити в Україну. І нам потрібно було хоча б якесь приміщення під склад, де можна було б збирати допомогу і звідки відправляти фури.

Співпраця з мерією почалася саме з цього – вони нам виділили великий ангар, де ми могли сортувати гуманітарну допомогу. До нас приєдналися багато французьких волонтерів, студенти дуже допомагали. Тобто все, що привозили французи, треба було сортувати, розкладати в коробки, підписувати, обліковувати, знаходити фури і відправляти. Уся ця логістика на місці була створена за допомогою мерії Ніцци.

Упродовж усього цього періоду і до сьогодні міська влада продовжує нас підтримувати, і в принципі, на всі наші звернення завжди намагається відповісти. 

Робота з гуманітарною допомогою була дуже насиченою. Зараз це трохи пішло на спад, але все одно ми намагаємося відправляти в Україну хоча б одну фуру кожні три тижні. Остання пішла 3 грудня, станом на сьогодні ми відправили 27 фур у різні регіони України.

Але, окрім цього, є ще регулярні щотижневі відправки. Кожного тижня, у неділю, виїжджає мінібус, повністю навантажений гуманітарною допомогою. Це і берці, і медикаменти, і теплий одяг, або взагалі продукти харчування. Тобто до цих 27 фур треба ще додати щотижневі мінібуси, які циркулюють між Ніццею і Чернівцями. Ми не пропустили жодного тижня, не було такого, щоб ми не відправляли щось із гуманітарної допомоги.

- Як ви визначаєте, що збирати і відправляти?

- Ми відправляємо тільки за запитами. Наприклад, у нас є окремий напрям, на ньому працюють двоє людей, які отримують запити на військове взуття – берці. Вони їх шукають тут, у Франції, через магазини закуповують і потім адресно відправляють. І кілька місяців займаються тільки цим.

Також ми отримуємо централізовані запити – від фондів чи військових частин. І дивимося, чи можемо ми їх виконати повністю або частково. Але ми відправляємо допомогу тільки за запитом і тільки з наступним звітом, щоб уникнути проблем із тим, що не знаємо, куди вона пішла і хто її отримав. Все прозоро.

Зараз в основному просять теплий одяг, ковдри, харчування, батарейки, павербанки і термоси. Остання фура поїхала в Полтаву, вантаж для переселенців. Тобто до нас звертається фонд, і ми обробляємо саме його запит.

- Хто вас спонсорує?

- Якщо говорити про більш солідну підтримку – це підприємства, і це переважно французи. Але, звичайно, ми не говоримо про мільйони, бо це набагато менші суми. Багато людей, які з власної ініціативи особисто переводять гроші на рахунок – від 50 євро. Це і українці, і французи.

Ще влітку ми відправляли два джипи – прийшли люди і дали гроші на закупівлю конкретно цих двох автомобілів. Потім у серпні ми закупили і відправили першу машину швидкої допомоги, вона пішла на Миколаїв. Збираємося купити другу. Тобто ми оголошуємо збір, збираємо кошти, є підприємства, які долучаються до таких акцій, і потім ми завантажуємо машину ліками, засобами гігієни і відправляємо.

А коли з України прибуває евакуаційний автобус з біженцями, ми також його завантажуємо, і назад він повертається з гуманітарною допомогою.

НІЦЦА НЕ БУЛА ГОТОВА ДО ТАКОЇ КІЛЬКОСТІ БІЖЕНЦІВ

- Евакуаційний автобус?

- Так. Було вже кілька таких автобусів. Фонд відправляє автобус, у якому багатодітні родини, люди похилого віку, інваліди. Це люди, які самі точно вибратися не можуть. Такі біженці спочатку перебувають у транзитному центрі, потім виїжджають на розселення у різні регіони Франції. Були дуже важкі випадки – біженці з Бучі та Ірпеня. Була мама з чотирма дітьми, батько яких, військовий медик, загинув.

- Чи багато біженців у вашому регіоні?

- Ніцца прийняла найбільшу кількість українських переселенців у Франції. У принципі, Ніцца не була готова до такої кількості біженців ще й тому, що у місті недооцінювали українську присутність, яка вже була.

Але те, що нам вдалося організувати у Ніцці, – це здобуток, яким можна пишатися. Коли ми встановили контакт із представниками мерії, то перше, що ми організували – це гуманітарна допомога, а друге – завдалися питанням: що треба робити, бо зараз у нас буде хвиля біженців.

Причому в мерії вважали, що може приїхати кілька тисяч. Ми казали: ні, до вас приїде як мінімум 10 тисяч, бо тут вже є українська громада. І вони, на щастя, до нас прислухалися.

Навіть на 24 лютого тут вже були родини, які приїхали на відпочинок, у відпустку, і вже не змогли вилетіти назад. Тобто вже були люди, яких треба було терміново розселяти і шукати для них якісь рішення.

Одразу до нас почали звертатися французи, які писали на електронну пошту і пропонували житло для українців. Отже, коли ми йшли на перший контакт із мерією щодо питання біженців, у нас уже був список людей, яких треба розселити, і список французів, які були готові їх приймати.

Мерія нас одразу залучила як партнерів до супроводу, тому що потрібно було перекладати. І ми наполягали на тому, що вони не можуть брати для цього російськомовних людей, хоча б через те, що буде дуже сильна плутанина з документами, а також є люди, які не готові будуть чути російську мову, тому що це мова агресора. Навіть якщо Ніцца і “проросійська”, все одно треба робити мову спілкування офіційно українською і французькою. Тому ми, як єдина українська асоціація у Ніцці, були обрані партнером мерії Ніцци.

І буквально через тиждень після 24 лютого в Ніцці вже був відкритий Центр для прийому біженців, де кожного дня з ранку до вечора і до ночі працювали наші волонтери. До цього центру приходили всі біженці, які прибували у Ніццу – літаком, автобусом, власною машиною. Там можна було відпочити, поїсти, був куточок для дітей, там заповнювали анкети.

Якщо була змога, влада заселяла когось у готелі, когось ми розселяли напряму у французів – дзвонили і домовлялися, щоб вони взяли людей до себе. І ці перші тижні були дуже насичені.

Через місяць такої волонтерської роботи мерія сказала, що бере хоча б на тимчасові контракти 10 перекладачів, тому що на волонтерських засадах люди вже не могли так працювати 24 на 7. Ми підписали угоду між мерією й Асоціацією, і наші волонтери почали працювати на контракті як перекладачі. 

До нашої частини Лазурового узбережжя, тобто у Ніццу і департамент, який належить до Ніцци, приїхало більше 11 тисяч біженців. Це люди, які зареєструвалися у префектурі Ніцци. В інших приморських департаментах, вони, звичайно, теж є.

Наразі префектура шукає варіанти їхнього поселення десь в інших регіонах Франції. Тому що десь через два місяці регіон вже був повністю заповнений. Тоді людей почали направляти в інші регіони на півдні, але зараз більше відправляють на північ Франції.

ДУЖЕ РІЗНІ БІЖЕНЦІ З УКРАЇНИ

- Біженці у Ніцці, які вони?

- Перша хвиля людей, які приїхали або застрягли тут у перші тижні, – це були люди, у яких в цілому була більш-менш нормальна ситуація. Вони були більш забезпечені, тому що вони вже були на відпочинку у Ніцці, багато хто приїхав на власних автомобілях.

Потім, десь через місяць, ми побачили різку зміну –це вже були люди, які почали виїжджати з України, які добиралися через Польщу або інші країни. Вони були зовсім інші – змучені, без нічого, вони були перелякані, були люди з Бучі, з Ірпеня.

Є великий відсоток тих, хто приїхав до своїх родин — у мене особисто приїхала мама, дві двоюрідні сестри. У таких випадках немає потреби відправляти людей у табір для біженців, але вони так само не можуть повернутися, так само розгублені і не знають, що робити далі.

Є люди, які потрапили сюди, бо чули, що є Ніцца. Або це було просто по дорозі. Або вони сиділи у Польщі, а в літаку, що летів на Ніццу, були вільні місця. Ті, хто приїжджає та їде в табір для біженців, отримують безкоштовне харчування, одяг, все, що потрібно. Для тих, хто тут вже живе, у нас є видача гуманітарної допомоги – це продукти харчування. Набір на родину видається раз на тиждень, ми це робимо з наших зборів, також нам допомагає французька благодійна асоціація Secours populaire. Одяг можна взяти у будь-який момент.

- Але зараз більше на слуху інші біженці Лазурового узбережжя, так званий “батальйон Монако”.

- Їхня частка, звичайно, невелика, але їх сильно видно. Вони дуже привертають увагу, і тому людям здається, що всі українці-біженці такі. Але, звісно, що ні.

У нас є біженці, які приїхали справді розгублені і не знали, що робити, але вони приєдналися до Асоціації. Одні приходять сортувати гуманітарну допомогу, кілька англомовних людей вже працюють із дітьми в нашій школі, хтось долучився до організації гуманітарних фур, хтось обробляє запити з України. Тобто ті, хто приїхав і одразу сказав: що я можу робити? І долучився.

А є категорія людей, які приїхали, і ми їх не бачимо, не знаємо. Якщо говорити про цей “батальйон Монако”, можливо, хтось із них і допомагає Україні, можливо, вони теж щось роблять, я на це сподіваюсь. Але у нас з ними контакту немає. Зараз Асоціація є уже досить відомою, принаймні в українському колі, і якщо людина хоче долучитися до допомоги Україні, вона точно може нас знайти. Але ніхто з них на нас не виходив, до нас не було жодних пропозицій про співпрацю або про допомогу через Асоціацію. Проте їм самим має бути зрозуміло, що таку роботу, як наша, треба підтримувати.

Тобто ми — громада, нас видно. Видно, що ми робимо. Але жодних пропозицій про підтримку з їхнього боку в нас не було.

Ми чітко бачимо, що є люди, які, потрапляючи на Лазурове узбережжя, роблять все для того, щоб не мати жодних контактів з українською Асоціацією. Тому що для них біженці та фури – щось далеке, це їх не цікавить. А цікавить лише Кап-Ферра і Монако, де вони перечікують війну. І ми прекрасно бачимо їхнє ставлення.

- Чи є у вас спостереження, наскільки саме такі “біженці” впливають на сприйняття французами українців?

- Впливають, і це заважає. Нещодавній приклад, коли, доклавши певних зусиль, ми організували збір допомоги в одному з великих магазинів, який нас підтримує. Ми можемо стояти там на вході, роздавати листівки із списком того, що ми збираємо, щоб люди складали у наш візок гуманітарну допомогу.

І коли ми робили такий збір, до нас підходить француженка, така активна бабця, і каже: “Та ні, чому ми взагалі повинні допомагати українським біженцям? Подивіться, на яких машинах ви їздите! І взагалі ще невідомо, хто кому тут повинен допомагати”.

Тобто вся робота, що ми робили, зводиться просто нанівець, коли французи бачать якісь “ферарі” з українськими номерами десь у центрі Ніцци або Монако, та ще й не за правилами припарковані. Їх не так багато, але вони настільки привертають увагу, що потім дуже довго доводиться пояснювати, що всі зовсім не такі, подивіться на інших. І що нам потрібні кошти для поточних зборів, для закупівель тут, на місці, для фінансування тих фур, що їдуть в Україну. І будуть потрібні на інші проєкти.

УКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРНИЙ ЦЕНТР І НЕ РОСІЙСЬКА КНЯГИНЯ ЄЛИЗАВЕТА КОЧУБЕЙ

- На які саме? Поділіться планами.

- Я сподіваюсь, що після перемоги ми повернемося до питання створення у Ніцці  повноцінного українського культурного центру, в якому буде представлена традиційна Україна, але передусім – Україна сучасна.

Це має бути такий місток між Ніццею і Україною. Щоб людина, яка хоче знати, що відбувається в Україні, що таке взагалі Україна, як туди поїхати, що там можна подивитися, можливо, навіть вивчити трохи мову, могла б звернутися до такого центру. Тому що є і такі запити.

Це буде місце, де буде все про Україну – і про сучасне, і про її історію. Де можна буде дізнатися, чому в Ніцці половина того “російського наслєдія”, про яке багато говорять, взагалі не російське, а українське та інших народів. Це та робота, яку ми намагаємося проводити вже кілька років.

Наприклад, музей Єлизавети Кочубей, тобто музей образотворчого мистецтва у Ніцці. Він належить мерії Ніцци і знаходиться у палаці, який носить ім’я Єлизавети Кочубей. Вона – українка, яка приїхала у Ніццу в 19 сторіччі і заснувала цей палац. Але дуже довго скрізь можна було прочитати, і зараз побачити в російських джерелах, що вона — російська княгиня.

Лише останні три-чотири роки, нарешті, французька сторона вже пише про неї як про українську княгиню, яка заснувала цей палац. Але була потрібна дуже довга і копітка робота для того, щоб доводити, що не всі, хто були в російській імперії, були росіянами. І у нас багато таких прикладів у Ніцці. Тому треба не просто розказувати про Україну сучасну, треба ще й відвоювати те, що було вкрадене і втрачене за роки радянського союзу та попередні роки.

- І що росіяни, вас не зачіпають?

- На початку нас провокували на конфлікт, але безуспішно.

Також треба розуміти, що у них і в самій російській громаді є свій конфлікт. Є росіяни – нащадки першої хвилі білої еміграції, вони абсолютні антипутіністи, вони не підтримують сучасну російську політику, приходять на наші маніфестації. І, звичайно, вони у конфлікті з тією новою хвилею, яка почала приїжджати з 1990-х років. У них внутрішній конфлікт, де вони ділять свою російську церкву, відвойовують один у одного російське кладовище тощо.

І оця нова проросійська частина, вона провокувала нас на конфлікт на початку. Але ми на всіх мітингах поводимо себе дуже адекватно, у нас не було жодних проблем з поліцією, яка знає, що реально можливі провокації з іншої сторони. Але ми не контактуємо і не піддаємося на провокації. Офіційних стосунків із російською громадою в нас немає.

Загалом ті росіяни, які тут місцеві, зараз поводяться дуже тихо. У порівнянні з тим, як це було раніше, їх не так видно, вони не так по-хамськи себе поводять, і взагалі російської мови стало чути набагато менше. Їх якось взагалі стало менше.

Найбільша проблема, яку ми маємо зараз, – це пошук нового приміщення для Асоціації. Тому що у приміщенні, що нам виділила мерія, на жаль, далі не можемо залишатися, бо воно від самого початку було призначене під інший проєкт. Наприкінці грудня маємо його залишити, і шукаємо зараз інший варіант. Але мерія і префектура теж допомагають, тому я думаю, що у січні якесь рішення буде знайдене. Принаймні на 2023 рік. А далі, я сподіваюся, що у 2024 році ми вже повернемося до ідеї повноцінного українського культурного центру, який буде належати Україні.

- Як у Парижі?

- Ми вже кілька років мріємо про те, щоб відкрити у Ніцці український культурний центр, який має протистояти проросійській пропаганді. Але це вже наступний крок, після перемоги, бо для цього має бути проведена дуже велика робота.

Так, я хочу, щоб це було зроблено як український культурний центр у Парижі, або Анни Ярославни в  містечку Санліс . Щоб це приміщення належало не українській Асоціації, а належало саме Україні. Щоб це був острівець України у Ніцці, а Асоціація займалася б тільки технічними питаннями на місці.

- Як українцям, які втікали від війни, долучитися до Асоціації?

- Будь-яка людина може долучитися до Асоціації. Щоб бути членом, треба сплатити щорічний внесок 25 євро. Членство дає змогу отримувати деякі переваги. Наприклад, на конференції чи концерти, які ми організовуємо, члени Асоціації мають менший тариф. Тобто якщо людина цікавиться життям української громади, то їй краще бути в Асоціації, тому що це дає доступ на заходи, на які інші люди, можливо, або взагалі не мають доступу, або повинні платити повну вартість.

Наприклад, на 24 серпня ми організовували концерт “Піккардійської терції”, і так само для членів Асоціації квитки були за нижчою ціною, і був загальний тариф для всіх.

На сьогодні членів Асоціації, які поновлюють своє щорічне членство, – 145 осіб, минулого року нас було до 100.

- Ви влаштовуєте багато культурних заходів?

- У 2017 році ми провели перший український фестиваль “Кобзар”, і відтоді проводимо його щороку. Він триває десь тиждень або десять днів наприкінці квітня – початку травня. Під час цього фестивалю ми завжди проводимо виставку, присвячену або традиційній, або сучасній Україні, майстер-класи для дітей і дорослих. І завжди закінчуємо фестиваль концертом.

У 2017 році на концерті співали наші діти, у 2018 році був концерт джазу, де французькі музиканти грали імпровізації на теми української традиційної музики. У 2019 році ми привозили “Шпилястих кобзарів” – хлопців, що грають на бандурах. На жаль, 2020 і 2021 роки з нашого фестивалю “випали”, тому що був ковідний період, і все було закрито.

Але у 2021 році на 30-річчя Незалежності України ми провели цілу серію заходів, яку так і назвали: “30 вітань для України”. Це були 30 заходів, присвячених Україні, від маленьких – як відеопривітання дітей української школи, до більш значних – наприклад, ми привозили виставку витинанок Дарії Альошкіної зі Львова.

Коли було 150 років з дня смерті української княгині Єлизавети Кочубей, робили заходи, присвячені цій даті. Тобто у 2021 році, хоч ми і не провели наш фестиваль “Кобзар”, але було досить багато інших заходів.

І на цей, 2022 рік, була повністю розписана програма. Але коли почалася повномасштабна війна, постало питання: ми проводимо фестиваль чи відмовляємося? Всі вирішили, що треба проводити обов’язково.

Замість того, щоб запросити музикантів з України (той гурт, який ми хотіли привезти – це молоді хлопці й вони не могли виїхати), ми влаштували виставку українського традиційного вбрання. Також у нас була фотовиставка, в тому числі й дуже цікава серія фото Людмили Шевченко, присвячена українським біженцям у Ніцці. Був і концерт, у якому брали участь діти як із нашої школи, так і біженці, які вже приїхали. Це була цікава співпраця, все робилося швидко, фактично за місяць, але концерт вийшов дуже яскравий.

Крім того, у різні роки ми робили багато інших заходів, серед яких – зустріч із Сергієм Жаданом, коли у Франції переклали його роман “Інтернат”  і він приїжджав також у Ніццу представляти свій роман.

Ми запустили аудіогід українською мовою в Музеї Ренуара – перший україномовний аудіогід на півдні Франції. До речі, це було абсолютно на волонтерських засадах – дівчата переклали, озвучили, зняли невеличке відео, дуже цікава робота. 

Так само щороку ми проводимо акції до роковин Голодомору, літературні презентації книжок, присвячених цій темі. Цього року ми зробили тематичну інсталяцію на центральній площі Ніцци, де встановили кілька візуальних елементів – великий тризуб, сплетений із колосків, фото жертв Голодомору, листівки французькою мовою про те, що відбувалося у 30-ті роки і що відбувається зараз. Ворог той самий, і те, що відбувається сьогодні, пов’язане з тим, що відбувалося 100 років тому. Також кілька біженців, професійних музикантів, зіграли твори Скорика та інші українські твори. Потім запалили свічки і вшанували пам’ять померлих хвилиною мовчання.

Ще ми готуємо великий Різдвяний концерт на 6 січня, будуть і колядки, і сучасна українська музика. Цього року вирішили залишитися на цій старій даті й святкувати 6 січня. Наступного року подивимося: якщо буде дуже багато бажаючих перейти на 25 грудня, то будемо переходити на європейський календар.

Це заходи, які ми робимо щорічно, і ми продовжуємо їх робити.

Олена Милосердова, Страсбург