Мирослава Вербови-Онух, співвласниця єдиної української книгарні в Північній Америці

Єдиній українській і україномовній книгарні в Північній Америці, яка заходиться в Торонто та має магічну назву «Кута Ума», вже понад 30 років. У ній – свіжі і раритетні українські книги для дорослих та дітей, вишиванки, гердани, рушники, жовто-блакитні перстні та геть усе для писанкарства, яке, за словами пані Мірки, є чи не популярнішим, ніж в Україні.

В перші дні вторгнення «Кута Ума» всім Торонто шила українські прапори, потім перераховувала гроші на автівки для ЗСУ, зараз розписує писанки на майстер-класах, виручені кошти від яких перерахує на допомогу українській армії.

ЧЕРЕЗ КІЛЬКА ДНІВ ПІСЛЯ 24 ЛЮТОГО У ТОРОНТО ЗАБРАКЛО УКРАЇНСЬКИХ ПРАПОРІВ

- Пані Мірко, ви відчули збільшення уваги до всього українського після початку повномасштабної війни?

- Ми це дуже сильно відчули від першого дня! Люди шукали в Гуглі бодай щось українське в Торонто, знаходили нашу книгарню і приходили просто сказати, що вони з нами.

- Люди різних національностей, не тільки українці Канади?

- І не українці, і українці. Всі хотіли український прапор десь у себе повісити. У Торонто забракло українських прапорів через кілька днів після 24 лютого! Ми з чоловіком купили синьої і жовтої тканини й дали оголошення: хто має швейну машинку і може шити, приходьте! Дуже багато людей приходило, брали ті порізані шматочки, йшли додому шити вночі і на ранок інші люди вже купували прапори, вивішували на своїх будинках! А ми всі ті гроші віддавали до фонду, що надсилав їх в Україну.

Це було піднесення. Всі почали цікавитися Україною – до нас приходили з радіо, з телебачення запрошували коментувати, а я, навіть, не могла говорити, бо стискало горло. Пожалілася доньці, а вона каже: Мамо, струнко! Плакати – вночі в ковдру, а люди приходять, - говори те, що треба сказати.

У нас і зараз постійно питають, де віддати гроші, відіслати донати на допомогу українцям. І всім ми завжди дуже чемно говоримо: тут є книжки, може ви б щось прочитали про Україну? Книжки - наша основна місія. Сувеніри та цікаві речі допомагають утримувати крамницю, бо люди легше купують синьо-жовтий перстень, ніж книжку, адже книжку треба прочитати, а перстень – взяв та й носи.

- У вашій концептуальній книгарні працюють тільки українці?

- Раніше у нас працювало четверо людей, тепер - дві жінки, які приїхали до Торонто вже після повномасштабного вторгнення. Коли ми дали оголошення про вакансії, зголосилося 120 кандидаток! Було вкрай тяжко вибирати, бо майже всі – чудові жінки, які приїхали до Канади і шукають роботу. З усіма зустрітися було неможливо, але ті дві українки, що зараз із нами, дуже гарні і різнобічні. Рада, що вони прилучилися до нашого складу, бо самі мають дітей підліткового віку, і відповідно, мають багато порад і цікавих пропозицій.

- Тобто, ви допомогли їм, а вони зараз – стали в гарній нагоді вам?

- Люди, що працювали у нас раніше, народжені в Канаді, так що українки, які приїхали – привнесли інший подих в роботу «Кута Уми». Доня однієї з них періодично робить огляди книжок, які прочитала, ми поміщаємо ці ролики на нашу сторінку у Фейсбук, як заохочення дітей до читання. Це велика користь.

ВІДЦУРАТИСЯ ВІД ВСЬОГО СВОГО ДУЖЕ ЛЕГКО – ПРОСТО ПЕРЕСТАТИ ГОВОРИТИ УКРАЇНСЬКОЮ. АЛЕ ЗГОДОМ ВИ СТАНЕТЕ «ЗАГУБЛЕНИМ»

- Як починалася ваша робота з українськими книжками у Канаді понад 30 років тому?

- Коли ми приїхали в Торонто, доньці було 4 роки і я розуміла, що без книжок не виховаю її в українському дусі. Навіть, ми недосконало говоримо українською, а у неї що, взагалі буде «кухонна» мова - ходи, сядь, давай? А де всі гарні слова? В книжках! Тому книжки були важливі.

Пізніше вона набагато швидше і більше читала англійською (то нормальний процес для дітей, що приїжджають і тут вивчають мову), але ми вживали всіляких трюків, щоб вона читала саме українською!

Я знаю дослідження, як функціонує мозок, коли дитина росте в кількох мовах, як ті синапси поєднуються і як мозок може працювати на власний розвиток. Тому говорю батькам: як не з патріотизму треба вчить мову, то задля мозку дитини! Дві речі, які потужно його розвивають – музика і різні мови.

Виїхавши з батьківщини, можна дуже легко відцуратися від всього свого – просто перестати говорити українською. Але, ви, все одно, матимете в собі цей стержень – бо ви походите звідкись, маєте з тим місцем невидиму нитку зв’язку. Це не можна відкинути. Є люди, що так чинять, але згодом вони стають «загубленими», бо їм немає до чого приліпитися...

Я тішуся, що моя дитина перебрала у мене цю думку і несе її далі. Вона до всього українського прив’язана, відчуває у ньому потребу, розуміє, що є амбасадором України.

- Ваша донька – професорка політології Манчестерського Університету Ольга Онух – співавторка книги «Ефект Зеленського», яка нещодавно вийшла…

- Так, вона написала книгу в співавторстві з доктором політичних наук Генрі Гейлом, в якій вони дослідили сходження Зеленського на світову політичну сцену та неймовірний спротив українців російській агресії. Вони шукають причини цих двох взаємопов`язаних феноменів в історії становлення української нації.

Ольга є політилогінею після докторату в Оксфорді, професоркою Манчестерського університету. Книга «Ефект Зеленського» вийшла в Англії, тепер в Америці виходить. Її також буде перекладати українською мовою одне з львівських видавництв.

У НАШІЙ ХАТІ НЕВІЛЬНО БУЛО ГОВОРИТИ ПОЛЬСЬКОЮ, А НА ВУЛИЦІ ТРЕБА БУЛО ГОВОРИТИ ПОЛЬСЬКОЮ

- Як ваша родина опинилися в Канаді?

- Я народилася у Варшаві в українській родині. Свого часу операція «Вісла» вивезла мого тата, а згодом він опинився на півночі Польщі. Мама була арештована як зв’язкова ОУН в 1943-му році, сиділа в різних в’язницях, а коли звільнилася, то опинилася в Варшаві з думкою повернутися до Львова.

У Варшаві вони зустрілися і одружилися, але не мали дозволу на працю, не могли вчитися, мали «вовчі квитки». Мої батьки вирішили, що будуть українцями у Польщі і так виховають дітей - у нашій хаті невільно було говорити польською, а на вулиці треба було говорити польською.

Я дуже вдячна полякам, що вони нам зараз так допомагають, але з дитинства маю прикрі спогади: коли ми з братом були маленькі, то часто, навіть, у дворі спілкувалися між собою по-українськи. Якось польські діти на майданчику почули це і почали кричати нам «кацапи» та жбурляти в нас щось. Ми не знали, що значить це слово, питаємо в тата, а він каже: «краще, щоб ви по-польськи говорили на подвір’ї, щоб вас не ображали. Але собі добре запам’ятайте, що ви не «кацапи».

Тато завжди привозив з України книжки і «цензорував» їх – перекреслював сторінки, які не вільно читати. Потім мене часом в Україні питали, а звідки ти знаєш про Павліка Морозова?

- То була саме перекреслена сторінка?

- Саме так, це ж психологія – все заборонене цікаве нам в першу чергу.

Мій чоловік Єжи Онух викладав у Мистецькій академії у Варшаві. Він родом з Любліна, також з української родини, але у нього трохи інша історія - його батьки з Холмщини. Так що наші діди могли один проти одного воювати, бо один був під російським прапором, а інший - під австрійським.

Він з цікавої родини, його дядько був в уряді УНР, а два його діди були українськими послами до польського Сейму.

Коли ми одружувалися, його мама казала: тобі трапилося - як сліпій курці зернятко, значить, наша родина ще трошки проіснує як українська.

Ми займалися українською діяльністю, влаштували вдома «літаючий університет» - сходилися люди, ми запрошувалися якогось професора і вивчали історію України, організували самонавчання.

Коли народилася донька (в Польщі був саме воєнний стан) - в крамницях продавався тільки оцет. Мій чоловік керував тоді відомою галерею модерного мистецтва, працював в Академії мистецтв і дуже багато їздив по світу. Якось був в Канаді, дзвонить і каже: знаєш, тут діти – то «святі корови». І помалу почалася розмова про переїзд.

Переїхали - я швидко знайшла роботу в школі, він – в мистецькій сфері, але пізніше його запросили до Києва для створення Мистецького центру сучасного мистецтва в Києво-Могилянській академії. Він поїхав в Україну, пропрацював там 13 років - був директором Польського інституту в Києві, робив виставку для першої бієнале України у Венеції. Я теж кожного літа з групою канадських вчителів їздила, організовувала й проводила серію курсів із сучасних методик викладання в початковій школі під назвою «Школа без сліз» - у Києві, Львові, Луцьку, Хмельницькому, Тернополі, Одесі та інших містах України.

ТЕПЕР У НАС КУПУЮТЬ КНИЖКИ СВОЇМ ДІТЯМ ТІ, ХТО ВИРІС НА НАШИХ КНИЖКАХ

- То, я так розумію, ви завдяки доньці започаткували книгарню, а вона - завдяки тому, що виростала в ній – стала політологинею?

- Тридцять років тому тут в Торонто певні українські книги були, бо існувало пару канадсько-українських видавництв. Але більшість з тих книжок не були кольоровими, які я знала з «Веселки» того часу. Я й подумала - треба привозити книжки і почала це робити. Друзі кажуть: то ще й нам привези, ми також маємо малих дітей. Вдвох з приятелькою Танею Онищук ми домовилися, що почнемо книжковий бізнес - так возимо і до сьогодні, а це понад 30 років. І тепер у нас купують книжки своїм дітям ті, хто виріс на наших книжках!

- Українська книгарня досі залишається єдиною в Канаді?

- Вона єдина на північно-американському континенті! Чую, що є спроби: до мене зверталися про співпрацю і допомогу, але то лише он-лайн книгарні.

- Яка на сьогодні кількість найменувань?

- Починалося все з дитячих книжечок, їх було небагато. Може, 200-300 назв. Тоді у деяких українських видавництв кінчалося фінансування. Пам’ятаю, директор «Веселки» приїздив до Торонто і розповідав про труднощі з книговидавництвом.

Але, все одно, кожного року з’являлося щось нове – 4 або 5 років ми практично тільки дитячі книжки возили. Потім вийшли книжки Андруховича, Забужко, ще когось... Вирішили, хоч би книги наших друзів будемо привозити - так почали з’являтися книжки для дорослих.

В Торонто винаймати приміщення під крамницю дуже дорого, і наше перше приміщення - був подарунок від друзів - вони нам маленький куточок дали. Пізніше треба було думати, як на те приміщення заробити, бо ми ніколи на це не дивилися, як на бізнес. Думали, що кожний має відповідальність щось робити українське. Почали міркувати, а може вишиванки продавати для дітей? Потім почали продавати «причандали» для писання писанок.

ПИСАНКИ В КАНАДІ, МОЖЛИВО, БІЛЬШ ПОПУЛЯРНІ, НІЖ В УКРАЇНІ! ТУТ МАЙЖЕ ВСІ ЇХ ПИШУТЬ. І КИТАЙЦІ НАВЧИЛИСЯ!

- Писанки в Канаді теж популярні?

- Писанки в Канаді, можливо, більш популярні, ніж в Україні! Тут майже всі пишуть писанки. І китайці, і мексиканці, навчилися! І не лише у Великдень, а цілий рік цим займаються – це для них як медитація, релакс, хобі. І їм завжди потрібні писачки, фарби. Так що ми відкрили ще «писанкову» частинку.

Перед ковідом ми кожної суботи читали казочки для дітей - це було дуже популярно, мамусі приходили з малятками. Старші ходять до української суботньої школи, а молодші могли приходити до книгарні і слухати якусь казочку, щось повитинати, поліпити.

В кожний четвер, пишемо і вчимо писати, бо багато людей, які приїжджають з України, кажуть: я ніколи не писала писанку! Ми собі думаємо: як то ніколи не писала, ми писали завжди!

Вже до Великодня дорога коротка – до нас можна прийти, то нічого не коштує. У Торонто дуже багато писанкарських майстринь, вступ від 10 до 50 доларів, ми не беремо нічого, але заохочуємо, якщо хтось може – кидайте до банки (2 доляри, чи 5, чи скільки).

1 квітня будемо писати писанки про Україну - раніше люди вірили, що писанка відштовхує зло, так що пишімо писанки, аби те зло не потрапляло до нас!

Попередніми роками ми також писали писанки, але всі ті гроші відсилали до Львівського міського центру реабілітації «Джерело», де перебувають діти з різними мозковими особливостями. А цього року, як ми жартуємо, всі гроші, зібрані на благодійних заходах в книгарні, ми віддаємо «на кулі», тобто на допомогу українським військовим.

- Це чудова ініціатива, до того ж з елементами психологічної допомоги.

- Так! Це і зосередження, і водночас релакс. Натуральний віск чудово очищує повітря - ви сидите, пахне воском, пишете собі з великим задоволенням. Щоб написати лінію, ви не можете думати про щось побутове (що я завтра буду робити, що мій чоловік сказав, чи що я маю на обід) ви мусите думати тільки про цю лінію, щоб вона була такою, як ви хочете. Я не вмію вишивати, але дуже люблю писати писанки і зберігаю писанки моєї доньки від найперших, які вона писала до трьох рочків. Коли на Великдень вона в Торонто, то ми витягаємо її писанки, ті старі, дивимося на ті рибки, сонечка…

З КНИЖКОЮ ТРЕБА СПІЛКУВАТИСЯ, ЧИТАТИ ЇЇ У ВАННІЙ, В ЛІЖКУ, І ВСЮДИ. ВОНА ПОВИННА МАТИ ОЗНАКИ ВАШОГО ЖИТТЯ НА СОБІ

- Що нині з дитячої літератури є «Кута Умі»?

- Маємо 5-6 тисяч заголовків - це досить великий вибір і ми добре знаємо цю пропонуємо. Майже все читаємо, бо це важливо. Можемо порадити батькам, які книжки кращі для такого то віку, а які – для знання мови.

Мусимо мати літературу, що притягає дітей, які виростають в Канаді, адже вони мають великий доступ до неймовірної кількості прекрасних англійських книжок, тому українська книжка мусить бути так само цікавою!

Діти не хочуть читати про «садок вишневий коло хати» чи щось таке, але вони хочуть читати про те ж, що виходить тут. Коли Видавництво Старого Лева видає «Джуді Муді» Меґан МакДоналд українською, то діти (особливо, якщо вони прочитали її англійською), дуже радо хапаються за цю книжку українською. Бо то вже щось знане, відоме.

Є цілі серії українських книжок, які діти читають і хочуть наступну. «Гаррі Потер», очевидно вічний - бо постійно підростають нові діти, які хочуть читати про пригоди Гаррі. Але «Гаррі Потер» - дуже важка книжка для дітей, які мають малий запас слів, і мудрі батьки дають частину англійською, частину – українською, це добре працює.

Для дітей молодшого віку вкрай важливо, щоб книжки були гарно ілюстровані, бо вони гортають книжку і дивляться, що там на малюнках, щоб батьки їм почитали. В Україні зараз багато дитячих видавництв видають прекрасні книжки і ми дуже радо їх продаємо.

- Популярність електронної книги, не похитнула популярність паперової? Чи відчули ви щось на досвіді вашої книгарні?

- Елетронні книги – тільки для певної категорії людей. Не всі їх можуть читати, люди купують, а вже після першої-другої – відкладають. Бо з книжкою треба спілкуватися, треба її читати і у ванній, і в ліжку, і всюди. Вона повинна мати ознаки вашого життя на собі.

І дитина виростає з книжкою. Я батькам завжди кажу: як ви сідаєте з дитиною або лягаєте до ліжка перед сном, то тут - ваша дитина, тут - ваша книжка. Це важливий час з дитиною і цікавий досвід – як тема, на яку ви читаєте, матиме вплив на їхнє життя пізніше.

То є дуже інтимний час, коли ви з дитиною обійнявшись дивитеся малюнки, гортаєте сторінки, читаєте казку - то магічний час.

Можна, звісно, це зробити і на комп’ютері, бо малятка народжуються і знають, як тим пальчиком рухати по екрану, але останні дослідження показали, що дитина практично не повинна вживати електронічних пристроїв до 6-7 років.

То магічний і я щиро рекомендую книжки - вони мають величезний вплив на розвиток дитини і якщо ви читаєте різними мовами, то ще більший, але читайте свою перш за все і то буде велика користь для мозку дитини, а до того велика користь для зв’язку з дитиною, тож абсолютно ніяких приладів.

МИ ЗАРОБИЛИ БАГАТО ГРОШЕЙ, БО ВІЙНА (ЯК ЦЕ НЕ ДИВНО ЗВУЧИТЬ) ПОСПРИЯЛА НАШОМУ БІЗНЕСУ. АЛЕ МИ ТІ ГРОШІ ВІДДАЄМО

- В Торонто є осередок для спілкування тих, хто приїхав через сюди через війну?

- Якщо хтось має тут якусь, хоч дальню рідню, то легше – притулок є. Як немає, треба шукати де жити – є різні організації, що допомагають новоприбулим. Конгрес українців у Канаді створив програму «Парашут» - це виглядає як крамниця, куди звозять різні речі: ковдри, подушки, одяг. Люди можуть їх безкоштовно взяти, але того не досить, українців, які їх потребують дуже багато.

Люди знайомляться, знаходять знайомих чи одномістян, але все одно потрібне місце, де можна зійтися – і часто вони приходять до нас, щоби просто побути тут, щось купити, поговорити, подивитися, провести час. Люди хочуть розповісти про свою дорогу до Канади, люблять розповісти, що вони робили в Україні.

Найкраще такі вечірки виглядають, коли долучається який письменник, або інша цікава людина. Коли ми робимо презентації книжок, люди приходять і радо перебувають в тому середовищі. Ми запрошуємо різних письменників. Тепер - через Zoom, але будемо продовжувати живі зустрічі, як тільки зможемо. Найважливіше – щоб люди приходили і хотіли залишатися. Нам це вдається, можливо, тому, що ми не думаємо, що мусимо заробити багато грошей. Хоча, ми зараз заробили трохи більше грошей - війна (як це не дивно звучить) посприяла нашому бізнесу. Але ми ті гроші віддаємо через різні фонди. Наприклад, на машини для війська через письменника Андрія Любку.

Бо, якщо письменник відправляє машини на фронт, то що робить маленька книгарня в Торонто? Збирає йому на це гроші! Або віддає на інші фундації, на потреби новоприбулих.

- А чому саме Андрій Любка? У вашої книгарні з ним якась історія дружби?

- Він був у нашій книгарні, приїжджав до Торонто з презентаціями. Взагалі, я знаю дуже багатьох письменників та видавців через книжкові ярмарки, на які завжди їду до Львова і Києва.

Якось Андрій написав оголошення у Фейсбуці, що збирає на машину, ми вислали пару соток, а пізніше він каже: «Мірко, ти не повіриш, я за дві години назбирав на машину. Люди висилали по 20 гривень, хто скільки може, і то було неймовірно!». Він уже 130 машин відправив на фронт.

Ми й Сергія Жадана добре знаємо і шалено цінуємо, але я думаю, що він має дуже багато можливостей привертати гроші, він багато допомоги висилає. Насправді, не має значення, кому відправляти, важливо, щоб гроші пішли туди, де треба.

- Наостанок питання, яке, напевно, вам ставлять всі, що означає назва «Кута Ума», якась не надто традиційна для української назва…

- Ми не хотіли називатися, на кшталт, «Калина». Думали, може, назватися героєм якоїсь з казок? Я тоді читала книжку Сергія Плачинди «Міфи і легенди стародавньої України» (файна книжка, між іншим, доступна тепер «задурно» в електронній версії). Так цікаво про тих божищ, про ті вірування там пишеться, про орян, які жили на території України тисячі років тому. Вони були мудрі, розумні, все вміли, між іншим, дуже гарно міста будували і їх просили будувати міста поза територією сьогоднішньої України. В Межиріччі вони побудували місто Ур, що дуже часто з’являється в літературі, то було місто для фермерів, і місто Кута Ума, що було містом для вчителів і філософів.

Я кажу до своєї товаришки, дивись, Кута Ума – місто для вчителів і філософів, а ми обидві директорки шкіл, вчительки, нам підходить! До того ж, всі будуть питати: що це таке? От ми й назвали так свою крамницю, розповідаємо тепер казку.

Любов Базів. Торонто-Київ