Єлизавета Карамушка, керівниця гуманітарного відділу ГО Ukrainian Action in Ireland

Чому Ірландія, з якою в України раніше не було якихось особливих відносин, стала одним із найбільших її друзів, як наші земляки допомагають тут одне одному та волонтерять на підтримку Батьківщини, а також про ухилянтів і фігурантів бази «Миротворця» на ірландському соцзабезпеченні розмовляємо з однією з українських активісток, організаторкою акцій Єлизаветою Карамушкою.

Колишня киянка, котра вже кілька років живе на Смарагдовому острові, з перших днів повномасштабного вторгнення разом з кількома друзями відкрила свій «фронт» в одній із найвіддаленіших від України точок Європи. І вже за кілька місяців була нагороджена медаллю Головнокомандувача Збройних Сил України Валерія Залужного «За волонтерську діяльність».

- Як вам удалося так швидко вивести тисячі людей на вулиці Дубліна у перші дні широкомасштабного вторгнення Росії в Україну?

- До лютого 2022-го в Ірландії жили приблизно три тисячі українців, крім тих, які тут вже в другому чи третьому поколінні та не завжди й мову знають. З «нових» активних було десь пару сотень людей. Коли почався Майдан і війна у 2014-му, ми вже тоді разом збирали кошти для України, зустрічалися, відвідували концерти українських виконавців.

24 лютого я була в Італії, але одразу приїхала в Дублін, залишила вдома дітей і помчала у магазин тканин. Коли попросила у них всю наявну синю і жовту тканини, вони не дуже й здивувалися, а подивилися з розумінням і просто зробили мені велику знижку. До речі, багато плакатів, стікерів на авто, постерів ірландські фірми робили нам зовсім безплатно, хоча вартість тих замовлень вимірювалася тисячами євро.

13-метровий прапор я шила шість днів, бо практично не змовкав телефон, були перші стихійні акції. А коли прапор був готовий, я сказала всім друзям, що тепер маємо вивести якомога більше людей на вулицю. Хоча й не очікували, що до нас приєднаються тисячі. Більшість із них – ірландці та представники різних національностей, котрі живуть в Дубліні – вихідці з країн Балтії, Польщі, Чехії, багатьох інших країн. Наші синьо-жовті плакати «Я стою з Україною» ми роздали всім охочим. А вже на другий день ці плакати були скрізь – на вітринах магазинів, у вікнах приватних будинків, офісів.

ІРЛАНДЦІ СТОЯЛИ В ЧЕРЗІ, ЩОБ УЗЯТИ ДО СЕБЕ В ДІМ УКРАЇНСЬКИХ БІЖЕНЦІВ

- Приємно вразила й влада Ірландії. Країна, що завжди мала з Україною візовий режим, не чекаючи загальноєвропейських рішень, вже 25 лютого відкрила кордони та надала українцям соціальний захист на рівні своїх громадян.

- А самі ірландці стояли в черзі, щоб узяти до себе в дім українських біженців. Народ, який у XX сторіччі пережив болісне і криваве «розлучення» зі своєю метрополією, розуміє нас, як ніхто в Європі, й підтримує Україну на всіх рівнях. Чи то в питанні визнання Голодомору 1932-1933 років геноцидом, чи з приводу надання озброєння ЗСУ, чи в адвокації європейських прагнень нашого народу.

Мало хто знає, але день пам'яті чорнобильської катастрофи 26 квітня почав відзначатися на міжнародному рівні тільки у 2016 році з ініціативи саме ірландської делегації в ООН. Тоді ж Ірландія виділила 8 мільйонів євро на ремонт Саркофага над четвертим реактором. І багато років приймала на оздоровлення тисячі українських та білоруських дітей, які постраждали від аварії на ЧАЕС.

Уже за кілька днів після відкриття кордону на наших заходах почало з'являтися все більше українців, які масово прибували до Ірландії. І коли на одній з акцій ми попросили підняти руки новоприбулих земляків, їх там виявилося вже три чверті. Багато хто після приїзду були не просто розгубленими, а в стані шоку. Тоді ми зрозуміли, що потрібна допомога. Почали виходити на всі можливі організації – державні, недержавні, залучати їх до підтримки новоприбулих. А щоб просто по-людськи підтримати, дати відчуття, що ти серед своїх, започаткували щотижневі зустрічі в центральному парку Дубліна. І навіть знаменита ірландська погода не могла нам завадити.

Поступово до нас приєдналися громадські організації Ірландії. Вони, як і скрізь на Заході, працюють кожна за своїми напрямами, займаються певними проблемами. Але для України об'єдналися в єдиний форум. І тепер мають спільний чат, де регулярно спілкуються між собою, обмінюються новинами та проблемами, щоб не дублювати роботу одне одного.

Трохи пізніше завдяки ірландським друзям, зокрема, місцевому Червоному Хресту, нам удалося відкрити Український центр, де наші та ірландські волонтери проводять різноманітні заняття для дітей та дорослих з танців, тхеквондо, йоги, циркової гімнастики, англійської мови. Також тут діє українська школа вихідного дня, проводяться різноманітні зустрічі, вистави, концерти, відзначаються свята тощо.

- Ще у Києві, на початку війни, ми могли прочитати вичерпну інформацію про те, що потрібно для виїзду до Ірландії, які там умови для біженців з України. Діяв і зворотний зв'язок. Було зрозуміло, що люди активно працюють. Як виявилося, це все робилося силами волонтерів?

- Тоді ми займалися цілодобовим волонтерством. Комусь купували квитки, оформляли чи перекладали документи, когось заселяли до себе додому, щоб не лишився на вулиці, когось вели до магазину, щоб купити, перепрошую, білизну, бо люди тікали від війни без нічого.

Але за рік роботи багато змінилося. Волонтерська спільнота розділилася на кілька організацій, кожна з яких працює у своїй сфері. Наша громадська організація Ukrainian Action in Ireland – одна з них. Ми зробили чітку структуру, тепер не займаємося всі і всім, як на початку війни, а працюємо за напрямами.

Співзасновниками ГО є вісім осіб, це люди різних професій – економісти, програмісти, фахівці з безпеки тощо. Я, наприклад, очолюю гуманітарний відділ. Є технічний підрозділ, він займається створенням сайтів, платформ, на яких опрацьовуємо дані. Є відділ івентів, окремо люди ведуть соцмережі, створюють контент, у тому числі для ірландських ЗМІ. Плюс об'єднуємося для роботи над різними проєктами.

Нам допомагають багато ірландців. Зокрема, за їхньою рекомендацією ми почали проводити опитування. Ірландські радники одразу сказали, що слід провести опитування серед новоприбулих і принести до держустанов ці дані в цифрах. Там бачитимуть реальну картину, і це допоможе краще розв’язувати наявні проблеми.

Так і сталося. Перше опитування ми провели, коли до Ірландії прибули 17 тисяч наших громадян, а друге – цього року, вже коли їх було тут 75 тисяч. Наші дані з того часу використовуються скрізь. І виявлені проблеми поступово вирішуються. Так, найбільшою проблемою і минулого року, і цього є вивчення мови, тому по всьому острову для українців відкрилися мовні курси.

На другому місці українці назвали труднощі з пошуком роботи, тому зараз організовується багато програм для написання резюме, здобуття різних корисних навичок. До процесу залучені відомі компанії, зокрема Лінкедін, Фейсбук, FIT. Крім цього, українці можуть безплатно навчатися на різноманітних курсах, здобуваючи нові професії.

Багато хто з новоприбулих пережили обстріли своїх міст і сіл, окупацію, втратили житло, рідних чи друзів. Тож опитування показало, що є великий запит, а водночас – і проблема з доступом до психологічної допомоги. І тут теж долучилися як ірландські, так і українські спеціалісти, які працюють з нашими людьми на безоплатній основі.

ІНТЕРЕС ДО УКРАЇНСЬКОЇ ТЕМИ В ІРЛАНДІЇ ЗАЛИШАЄТЬСЯ ВИСОКИМ

- Щось змінилося за рік? Чи немає відчуття, що ірландці втомилися від нас?

- Запевняю, що інтерес до української теми в Ірландії залишається високим. Ми це бачимо насамперед за матеріалами в медіа. Всі ірландські ЗМІ пишуть про Україну досить часто, ми не встигаємо скуповувати всі газети з публікаціями. І хоча інтерес не такий величезний, як на початку війни, все одно він є, і він постійний. Деякі газети навіть кілька разів публікували свої передовиці українською мовою на знак підтримки України та української громади.

А ми, своєю чергою, намагаємося не залишити без уваги ірландської преси жодну подію, пов'язану з Україною та українцями. Чи то хтось відкрив якийсь новий успішний бізнес, чи пішов працювати в школу, чи вже пройшов усі стадії підтвердження своєї кваліфікації як лікар – всю цю інформацію ми подаємо в ЗМІ. Тому ірландці знають, що українці – це не тільки ті, хто отримує соціальну допомогу, вони ще й працюють, навчаються, здобувають вагомі професійні перемоги.

Нещодавно, наприклад, ЗМІ написали про українку Ольгу Бурдо, яка в Ірландії створила юнацьку команду робототехніків, котра виборола на змаганнях друге місце у країні. А також про юного українця Івана Бондарчука, який здобув золото у двох номінаціях на міжнародному чемпіонаті з тхеквондо.

Великий інтерес завжди викликають наші опитування. Цього разу на презентації його результатів було дуже багато ЗМІ. Знаєте, що їх найбільше вразило? Кількість наших дітей, які навчаються одночасно у двох школах – українській та ірландській – 47%.

97% УКРАЇНЦІВ ПОЧУВАЮТЬСЯ ТУТ У БЕЗПЕЦІ, А 80% ДІТЕЙ – ЩЕ Й ЩАСЛИВИМИ

- Що ще засвідчили опитування?

- Насамперед, велику активність нашої громади. Було охоплено понад сім тисяч людей, тобто 10% від усіх українців, які прибули після повномасштабного вторгнення. Цікаві причини, чому вони обрали далекий від Батьківщини Смарагдовий острів. 73% прогнозовано назвали мову. Це зрозуміло, англійська відкриває багато дверей. А ось причина номер два (з 53%) – бажання бути якомога далі від Росії.

 97% українців почуваються тут у безпеці, а 80% дітей – ще й щасливими. Є цифри, які вразили. Так, 41% новоприбулих хоче залишитися в Ірландії назавжди. 32% – ще не вирішили, і лише 24% збираються повернутися додому.

- Сумно чути, що люди не хочуть повертатися додому. Думаю, ці настрої зміняться після нашої перемоги. Ваша організація багато робить для її наближення, недарма ж вас нагородив сам Валерій Залужний.

- Це визнання роботи всіх волонтерів острова. Кожен українець з активною позицією наразі намагається зробити абсолютно все, що в його силах, аби наблизити перемогу. Люди дістають необхідні речі, обладнання, їжу, організовують транспорт, збирають гроші, пакують речі, всі навколо залучені, як мурахи в мурашнику... Бачити, як зі Смарагдового острова щотижня виїжджає стабільно кілька фур, повних гуманітарки, автомобілів, медичних засобів – то дійсно велике щастя. А я завжди рада робити все, що тільки в моїх силах.

До речі, жодна організація в Ірландії не має права купувати товари подвійного чи військового призначення. Тому Ірландія – це більше про медицину, генератори, їжу, інструменти, про соціальну допомогу та надзвичайно відкриті серця. Думаю, якби не заборона, наші ірландські друзі могли б допомагати нам іще більше, однак у воєнному відношенні це нейтральна країна, тож закони стосовно діяльності благодійних організацій тут доволі жорсткі. Та вони й без того роблять дуже багато, активно відгукуючись на наші заклики про допомогу та радіючи, коли є розуміння, що саме зараз потрібно Україні.

- Ваша організація скрізь послуговується українською мовою. Хоча тут багато хто – з російськомовних регіонів, а в чатах досить великий відсоток тих, хто навіть сьогодні не розуміє, яка різниця між Україною та «рускім міром».

- Крім тих, хто все розуміє, тут є люди з російськомовних регіонів з такою собі невизначеною позицією. А є ті, хто ненавидить Європу, Захід, однак чомусь перебралися саме сюди. Ми зустрічали тут і таких, хто відкрито спілкується з місцевим «рускім міром». А були й фігуранти бази «Миротворець», які прямо заявляли, що у своїй «ЛНР» жили добре. Але від того добра подалися сюди на соціалку. Інформацію про найбільш одіозних та агресивних представників ми передаємо СБУ та Посольству. Посольство своєю чергою передає дані відповідним органам, але поки в Україні не буде відкритого кримінального провадження, їх не можуть на законних підставах ні екстрадувати, ні навіть позбавити виплат.

Якщо вони повернуться в Україну, то, швидше за все, справи щодо них будуть відкриті. Але зараз треба, щоб в Україні хтось цим займався. Можна зібрати базу – пости, висловлювання тощо – й подати заяву. В Україні є лінії, куди можна подати інформацію, туди можна телефонувати і з Ірландії. Але ми не можемо закликати людей писати доноси.

В ІРЛАНДІЇ Є ХЛОПЦІ, ЯКІ БУКВАЛЬНО В ПЕРШІ ДНІ ВІЙНИ КИНУЛИ ВСЕ Й ПОЇХАЛИ НА ФРОНТ

- Переконана, Україна повинна активніше працювати в цьому питанні. Хоча тут є й позитивний момент: чим більше виїде подібних «елементів», тим менше залишиться їх на нашій землі. Але за все має бути відповідальність, особливо, за сепаратизм. Є й ще одне непросте питання – ухилянти. Живуть собі хлопці у своє задоволення на повному соцзабезпеченні, ходять на курси англійської, попивають «Гіннес» у пабах. А тим часом за ці «євроможливості» наші кращі сини і дочки продовжують платити найдорожчим – своїми життями.

- До нас зверталися люди, приносили великі списки своїх молодих і здорових сусідів по готелях, які мали б зараз захищати свою Батьківщину, а не сидіти на соцвиплатах. Але посольство зобов'язане взяти на консульський облік чоловіків призовного віку тільки за їхнім бажанням. Це добровільна тема.

З іншого боку, в Ірландії є хлопці, які буквально в перші дні війни кинули все й поїхали на фронт. Хоча прожили вже тут по 10-20 років, мають ірландські паспорти, але вони встали й поїхали. Ірландці одразу почали приносити нам військову форму, взуття, спальники, тож ми тоді екіпірували їх, як могли.

А друга група добровольців поїхала через місяць. Це було якраз у той день, коли я дізналася про загибель на полі бою свого рідного дядька...

Є й ірландці, які воюють і гинуть за Україну, волонтерять, виїжджаючи на лінію зіткнення. Тут, мабуть, усі знають історію волонтера-парамедика Дейтана Бреннана, який рятував в Україні сім'ї, в тому числі сім'ю нашої волонтерки з під Бахмута. І з його уст ірландці почули, що таке війна, яку він бачив на власні очі.

- А ваш дядько...

- Він мав сім'ю, двох малих дітей, свій бізнес, пов'язаний з автосервісом, але коли у 2015 році почалася війна, яку називали АТО, Сергій пішов добровольцем на фронт. Був десантником, і відомий слоган десантури «Ніхто, крім нас» справді був його життєвою позицією. Я пам'ятаю, тоді ми з мамою намагалися зібрати гроші на тепловізор для його підрозділу, але збори у 2015-2016 роках ішли погано, і закінчилося тим, що ми просто продали все «зайве» золото в хаті та купили їм тепловізор, амуніцію та ще дещо.

Коли почалося широкомасштабне вторгнення, він знову першим пішов до військкомату. А вже 20 березня загинув у бою під Кам'янкою біля Ізюма. Залишилась дружина та двоє дітей. Коли дядько був на фронті, його родині дивом удалося вибратися під обстрілами з Горенки під Києвом, яка майже одразу була захоплена ворогом. Так сталося, що мені випала доля повідомити дружині про його загибель.

- Схоже, «Ніхто, крім нас» – ваше сімейне кредо.

- Мабуть, так і є. Ну, бо хтось же має...

Наталя Селецька. Дублін
Фото: Ukrainian Action in Ireland