Василь Гречинський, художній керівник і диригент нью-йоркського хору «Думка»

Пана Василя знає кожен українець Нью-Йорка. Протягом 32 років він керує знаменитим хором «Думка», якому цього місяця сповнилося 75 років. 

Розмовляємо із заслуженим діячем мистецтв України Василем Гречинським у щойно відремонтованому приміщенні в українському Народному домі на Мангеттені, де хор проводить репетиції. Говоримо про культурну місію колективу, про важливі віхи в його становленні, а також про особисте життя маестро. Переносимося думками в минуле «Думки» – у далеке і не дуже.

ПОБАЧИВ АФІШУ НА ТЕАТРІ І ЗДИВУВАВСЯ: НІКОЛИ НЕ ЧУВ ПРО ТАКИЙ ХОР

- Пане Василю, бачу, у вас нове приміщення для проведення репетицій?

- Так, управа українського Народного дому нам надала цю залу. Ми зробили деякий ремонт своїми силами, прибрали зайві перегородки, поклеїли шпалери, пофарбували...

- Хору сповнилося 75 років. Гарна нагода пригадати головні віхи його історії…

- Передусім це саме його створення у 1949 році. Повоєнні емігранти принесли цю ідею зі собою, оскільки багато з них співали в «Думці» в тодішньому Станіславові (Івано-Франківську).

Але на той час це був лише чоловічий хор.

Наступна історична віха – 1959 рік, коли було вирішено сформувати мішаний хор, чоловічий і жіночий.

- А скільки тоді було людей у хорі?

- Це був величезний колектив – понад сотня співаків...

Ще одна віха – організація у 1960-х роках дитячого хору «Молода Думка». Він теж налічував більше ніж сотню дітей.

А у 1989 році «Думка» здійснила турне по містах Європи.

У тому ж 1989-му знову гастролювала по Європі, де взяла участь у грандіозному концерті в Лондоні, присвяченому 1000-літтю хрещення Руси-України.

І нарешті, наступного, 1990 року нью-йоркська «Думка» вперше відвідала Україну, дала концерти у Львові, Києві, Каневі, Полтаві.

- І ви тоді вперше познайомилися з колективом?

- О, це була цікава історія. На той час, у 1990-му, я працював хормейстером у Львівському театрі опери та балету. Пригадую, одного вечора, у жовтні, я йшов на якийсь спектакль до праці, і на фасадній частині, де завжди вивішували афіші, щось незвичне впало мені в око. Я повернувся подивитися – а там якась дивна афіша…

На наших афішах зазвичай розміщували розклад опер та балетів на місяць, а тут – одноразовий виступ хору «Думка».

Мене здивувало, чому Національна академічна капела «Думка» виступає у Львівському оперному театрі, а не у філармонії, як зазвичай. Але вчитався – і бачу, що йдеться про український хор «Думка» з Нью-Йорка.

Ніколи не чув про такий хор...

Виступ був наступного дня, і я прийшов до театру послухати. Потужний хор справив на мене велике враження.

КОЛИ ПРИЇХАВ ДО НЬЮ-ЙОРКА, ТО НАВІТЬ НЕ ЗНАВ АНГЛІЙСЬКОЇ

- Очевидно, що наступною віхою для «Думки» був ваш приїзд до Нью-Йорка. Як це відбулося?

- Я приїхав до Нью-Йорка буквально через рік – у жовтні 1991 року. Мій попередник, уродженець України Семен Комірний, керував хором сімнадцять років.

На той час головою управи хору був Ігор Раковський. Він приїхав в Україну, де супроводжував тодішнього главу УГКЦ кардинала Любачівського, який перебрався з-за кордону до Львова. З ним Раковський залишився у Львові.

Я тоді проходив курси підвищення кваліфікації в московській консерваторії – як молодий педагог Львівської державної консерваторії. Мені тоді ще й тридцяти не було.

Якось, коли я повернувся з Москви, мені зателефонував один чоловік і каже: з тобою хоче зустрітися такий собі пан Раковський...

Питаю, з якої причини? Ну, хоче з тобою поговорити, сам тобі розповість.

Він запитав одразу: чи могли б ви поїхати до США на посаду диригента хору? Ой, знаєте, кажу, дякую за пропозицію, але я, напевне, замолодий для цього. А ви не знаєте, як я працюю. Перед тим як вести таку розмову, я б хотів, щоб ви прийшли й подивилися, як я працюю.

Я працював викладачем кафедри хорового і симфонічного диригування Львівської консерваторії і у Львівському оперному театрі – як хормейстер.

Мені треба було переконатися, чи їх влаштовує моя робота.

«Якщо вам підійде мій рівень, тоді гаразд, продовжимо цю розмову», – сказав я.

Раковський побував на декількох репетиціях студентського хору в консерваторії, прийшов в оперний театр, подивився, як я з хором безпосередньо працюю.

Після того ми знову обговорили цю пропозицію, і я погодився.

Ще був Радянський Союз, оформляти виїзні документи треба було через Москву. Пригадую, п’ятий тролейбус, що ходив до московської консерваторії, яким я добирався з гуртожитку, проїздив якраз повз американське консульство – а там черги…

Тож наприкінці липня мені надіслали запрошення, а в жовтні я вже поїхав.

- Вас запросили на якийсь термін чи на постійну роботу?

- На постійну, так… Скажу вам відверто, я багато радився з цього приводу.

Залишати Львів мені було дуже важко. Адже своїми стараннями, працею я після навчання отримав місце на кафедрі в консерваторії, що траплялося доволі рідко. Також мене запросили на роботу в Опері. Я дорожив цим, і мені подобалася моя праця. Я був щасливий від того, що диригую, займаюся музикою, хором, оперою… Це був просто фантастичний час для мене.

Але раптом така пропозиція – і я справді дуже сумнівався й вагався.

Знаєте, мене переконали слова професора Юрія Луціва, який очолював кафедру диригування. Він трішки знав американське життя, бо був майже рік на стажуванні в оперних театрах Сполучених Штатів.

Він розпитував у Раковського та в головного ініціатора мого призначення Івана Прокоповича, котрий, власне, і порекомендував мене, – як мене зустрічатимуть, де й на які кошти я житиму. Досі пам’ятаю, як він сказав: «Ну, він же не спатиме в Центральному парку»…

Ні, кажуть, ми його забезпечимо роботою, житлом, усе буде гаразд.

Після цієї розмови професор Луців мені каже: «Василю, ви молода людина – їдьте у світ».

Це на мене вплинуло... Та я і сам такий: люблю пробувати щось нове.

- А коли приїхали до Нью-Йорка, то яке було ваше перше враження? Як зустрілися з колективом? Чи хвилювалися, що не впораєтеся?

- У цьому плані сумнівів у мене не було, адже на той час я вже мав багаторічний досвід такої роботи.

- Потрібно ж бути не лише хормейстером, а й певною мірою менеджером?

- На той час у хору була дуже міцна управа. Люди були дисципліновані, і, знаєте, ментальність була інша. На репетиції йшли, як на свято. Усі працювали, жили своїм життям, мали родини, але хор був частиною їхнього життя.

- А умови роботи вас влаштовували? Чи надали вам житло, належну зарплатню?

- Ну, дійсність дещо відрізнялася від того, що мені обіцяли у Львові...

Завжди пам’ятатиму тих людей, які допомогли мені, коли я, не знаючи нікого, прибув до аеропорту Нью-Йорка 20 жовтня.

Англійської мови я не знав – вивчав у школі німецьку.

В аеропорту побачив людину, яка тримала на олівці емблему «Думки».

Мене зустрів тодішній голова управи Ігор Єдліцький (Раковський, як я казав, був в Україні) і перевіз до своєї мами, де я пробув декілька днів, після чого мене перевезли до пані Лесі Яблонської. Там я мешкав два роки.

ПІСЛЯ НАРОДЖЕННЯ СИНА МИ В РОДИНІ ПЕРЕЙШЛИ НА УКРАЇНСЬКУ

- А як ви зустрілися з майбутньою дружиною?

- О, це теж цікава історія, колись я, напевне, про все це напишу.

У ніч перед вильотом до Москви, де я мав сісти на літак до Нью-Йорка, я пішов до Івана Прокоповича, який мене порекомендував, – просто поговорити.

Він знав людей з хору, дружив з Раковським.

Каже мені: «Знаєте, Василю, не журіться, усе влаштується. За три місяці ви собі авто купите... У хорі співають два брати Кекіші – Богдан і Борис. У Богдана є дві доньки – дуже гарні дівчата», – жартома додав він.

Я, коли приїхав, з братами Кекішами, звісно, познайомився.

І якось на концерті Тараса Петриненка, який приїздив до США, я побачив групу дівчат. Питаю, хто вони. Мені їх представили. Ось оці дві – доньки Богдана Кекіша.

Так ми й познайомилися з Романною – моєю майбутньою дружиною.

- А якою мовою ви спілкувалися?

- Звичайно, ми спілкуємося українською мовою. Щоправда, спочатку мені Рома допомагала з англійською. Але коли народився наш син у 2007-му, ми перейшли тільки на українську.

У нього, до речі, абсолютний слух, він чудово грає на фортепіано, навіть мав можливість у «Карнегі-холі» грати.

- Яку роль у формуванні хору відіграв Ярослав Гузар – батько блаженнійшого Любомира?

- Батько кардинала Гузара був основоположником українського хору «Думка». Він входив якраз до першого чоловічого складу.

- А якісь тодішні аудіозаписи збереглися?

- Про існування таких записів 1949 року мені нічого невідомо…

ЯК ПОЧАЛАСЯ ВЕЛИКА ВІЙНА, ВІДОМЕ ТЕЛЕШОУ ЗАПРОПОНУВАЛО НАМ ВИКОНАТИ УКРАЇНСЬКУ ПІСНЮ

- А як вплинула на роботу хору повномасштабна війна? Я маю на увазі репертуар, склад учасників?

- У нас тема України завжди була провідною, бо Україна в нас усіх одна. Кожен по-своєму залишив свою батьківщину, але тільки фізично; душею і думками – усі там. Війна просто загострила це відчуття. І, звісно, творче життя дуже змінилося.

Уже 26 лютого 2022 року – через два дні після початку великої війни – ми співали на популярному телешоу Saturday Night Live «Боже, великий, єдиний».

Пам’ятаю, того дня ми були на молебні у соборі Святого Юра, як мені прийшло повідомлення про те, що мене шукає продюсер тієї передачі.

Спочатку я подумав, це якийсь жарт, бо це зазвичай жартівливе шоу. Вони там кепкують з політиків, відомих людей, іноді просто з українців.

Але цього разу все було дуже серйозно. О 12:30 мені прийшло повідомлення, а через годину ми, хто міг, зібралися, і вже о п’ятій були у студії телеканалу NBC. Усі працівники, артисти створили нам такий живий коридор, коли ми йшли до студії, аплодували зі сльозами на очах.

Відтоді, до речі, я не бачив якихось глузливих сюжетів про українців у тій передачі.

Після початку російського вторгнення ми як колектив вважали своїм обов’язком робити якомога більше для України, для людей, армії.

Часом ми співали по три концерти на тиждень. Брали учать у концертах, що збирали мільйони доларів на потреби України.

Учасники «Думки» особисто переказали на рахунок армії власні 50 тисяч доларів.

До речі, один з наших співаків тепер на фронті, на передовій. І ми всіляко його підтримуємо.

- А які концерти за вашої каденції ви б відзначили?

- Насамперед це спільні концерти нью-йоркської «Думки» та державної капели «Думка», яка мала турне до США у 1992 році.

Скажімо, ми спільно виконали «Туман хвилями лягає» і кантату «Б’ють пороги». Одним концертом диригував художній керівник капели «Думка» маестро Євген Савчук, другим – я.

У 1994 році наш хор виступав у «Карнегі-холі» під час відзначення сторіччя організації «Український народний союз». Тоді акомпанував, до речі, відомий український піаніст Микола Сук.

Загалом хор брав участь у багатьох, майже всіх відзначеннях різних українських свят чи дат.

Наприклад, у травні 2022 року ми виконали гімн України на початку концерту, організованого «Карнегі-холом».

Також співали разом з японським колективом українські та японські твори.

До нас зверталися американські музиканти, щоб записати з ними пісні, пов’язані з останніми подіями в Україні. Наприклад, Peace, Joy, Love («Мир, радість, любов»), яку написав відомий американський музикант Джим Брікман.

Ще ми записали хоровий супровід до пісні Мата і Саванни Шоу, співали разом з Haley & Michaels.

Пізніше великою подією у нашому житті стала участь у відкритті тенісного турніру US Open у 2022 році. Ми виконали One Moment in Time (її колись співала Вітні Г’юстон) з моїм українським текстом. Цікаво, що Г’юстон виконувала цю пісню на відкритті тенісного стадіону Артура Еша, а ми – на його 25-річчі. 

Сольну партію виконував Володимир Соль, батько якого загинув під час цієї війни.

Це було великою честю для нас – узяти участь у відкритті знаменитого турніру.

На відзначення сторіччя першого виконання Щедрика у «Карнегі-холі» 4 грудня 2022 року також запросили нас...

НАЙВДЯЧНІША РОБОТА – З ДІТЬМИ

- А як ви відбираєте співаків для хору? Чи є якісь критерії, принципи?

- Намагаюся брати людей, які мають велике-велике бажання долучатися до хорового співу.

Важливі відданість справі хору, його цілям і завданням, які були сформульовані ще в 1949 році і яких ми, Богу дякувати, дотримуємося. Маю на увазі передусім пропагування української хорової музики на теренах Америки. «Думка» виконує важливу культурну місію у Сполучених Штатах.  

- А чи буває так, що людина дуже хоче співати, але не має належного слуху? Як ви тоді вчиняєте з нею?

- У таких випадках я не кажу «ні». Я бачу, що цій людині буде складно. Кажу тоді: приходьте на репетицію, посидьте, послухайте, як ми працюємо, що воно таке... Пізніше самі вирішите. І ми ще раз поговоримо...

Переважно це спрацьовує, бо людина бачить, що це не так просто – співати в хорі «Думка».

- А чи є в хорі не українці чи люди, що не знають української?

- У нас були латишка, японка... Часом американці приходять. І навіть росіяни. Тож іноді доводиться англійською спілкуватися.

- Чи складно вам працювати з дітьми?

- Ні, не складно, бо це, може, найвдячніша робота. Адже все залежить від того, як ти їх навчиш… Із задоволенням працюю з дитячим хором ще й тому, що він є джерелом поповнення «дорослого» складу.

- А хто фінансує потреби хору?

- Ми завдячуємо Українській федеральній кредитовій кооперативі «Самопоміч», яка є нашим генеральним спонсором. А також іншим кредитівкам, організаціям та добрим людям, які нас підтримують.

Члени колективу також сплачують членські внески.

- Чи буває, що ви сварите співаків за якісь помилки?

- Диригент завжди чує помилку, фальш. Коли таке стається, моментально реагую…

Я звертаю на це увагу й пояснюю суть, кажу: не робіть цю помилку. Коли вона повторюється, знову звертаю увагу: ми витрачаємо наш дорогоцінний час – маємо для занять лише три години на тиждень. І то з перервою...

- А ще ви десь працюєте?

- Так, звісно. Моя щоденна робота – навчаю студентів музики та співу.

Володимир Ільченко, Нью-Йорк

Фото автора й ті, які надав Василь Гречинський